Віталій Портніков

український публіцист, письменник, журналіст

Народився в 1967 році в Києві. Закінчив факультет журналістики МДУ. Працював парламентським кореспондентом «Молоді України», колумністом низки українських, російських, білоруських, польських, ізраїльських, латвійських газет та інтернет-видань. Також є засновником і ведучим телевізійної дискусійної програми «Політклуб», що виходить зараз в ефірі телеканалу «Еспресо». У російській редакції Радіо Свобода веде програму «Дороги до свободи», присвячену Україні після Майдану і пострадянському простору. 

Автор книг “Чому Медвєдєв?”, “Богородиця у синагозі”, “В’язниця для янголів”. Лауреат премії Союзу журналістів України Золоте перо, а також премії гетьмана Орлика. Був номінований на Журналіста року в конкурсі Людина року. 

Напевно, я не помилюся, коли скажу, що весь цей місяць можна назвати місяцем очікування війни. Протягом усього січня світові медіа, насамперед, американські, обговорювали можливість нового російського нападу на Україну. Водночас проходили інтенсивні контакти дипломатів, зустрічалися державний секретар США та міністр закордонних справ Російської Федерації – і щоразу переговори не завершувалися якимсь реальним результатом, Кремль продовжував наполягати на своїх шалених вимогах.

По суті, ці вимоги зводяться до одного – до спроби обмежити суверенітет України та інших колишніх радянських республік. Після віртуального саміту американського та російського президентів на сайті російського МЗС з’явилися проекти Договору між Росією та США щодо гарантій безпеки та Угоди про заходи безпеки для Росії та держав-членів НАТО. Як відомо, однією з основних пропозицій Кремля Сполученим Штатам та країнам НАТО загалом стала відмова від приєднання до НАТО колишніх радянських республік, причому Україну згадано окремо.

Примітно, що російські пропозиції не містили навіть згадки про територіальні конфлікти, що продовжуються, на пострадянському просторі за участю Росії і пропозицій щодо їх врегулювання. Тобто у Москві, з одного боку, вимагають, щоб такі країни, як Україна чи Грузія, не могли стати членами НАТО і навіть розвивати самостійні відносини з іншими державами, а з іншого – відмовляються запропонувати вирішення конфліктів, спровокованих у цих країнах насамперед самою Росією. Росія хоче, щоб країни НАТО взяли на себе зобов’язання не розширювати альянс в односторонньому порядку, але водночас не збираються брати на себе зобов’язання щодо нерозширення ОДКБ – хоча саме в цьому військовому блоці і можна побачити колишні радянські республіки. За великим рахунком, ми спостерігаємо повернення до старої радянської пропагандистської риторики, де НАТО – «агресивний блок» і йому розширюватися не можна, оскільки це загрожує Москві, а ОДКБ (ну, тоді був Варшавський договір) – «миролюбний союз» і чим більше у ньому буде учасників, тим краще, бо це забезпечує безпеку «хороших країн», які захищаються від «поганих» – ну ми це побачили у січні у Казахстані. А російські війська та найманці на території колишніх радянських республік не помічаються, бо це заважає сприйняттю пропагандистської картини світу – «нас там нєт».

При цьому я не скажу, що це лише перша спроба обмеження українського суверенітету. Російське політичне керівництво на чолі з Володимиром Путіним робить рішучі кроки, аби цей суверенітет обмежити вже давно. І розпочалися ці дії аж ніяк не після перемоги Майдану 2013-2014 років. У Москві не сумнівалися у легітимності Віктора Ющенка чи Віктора Януковича. Проте, коли Ющенко докладав зусиль для того, щоб Україна отримала План для членства в НАТО, представники проросійських сил у Верховній Раді практично заблокували роботу українського парламенту. Вже тоді у російській столиці говорили про неприпустимість євроатлантичної інтеграції України та надавали підтримку політикам, які готові були від цієї інтеграції відмовитися – передусім тому ж Януковичу.

Коли Янукович прийшов до влади, він не лише підписав зі своїм російським колегою Дмитром Медведєвим горезвісні Харківські угоди, а й досяг оголошення України позаблоковою державою. Водночас, Янукович був готовий домовлятися з Євросоюзом про підписання угоди про асоціацію. Навіть цей намір викликав роздратування у Москві. Російські керівники стверджували, що угода не відповідає інтересам їхньої країни, призведе до втрат, погіршення відносин між Росією та Україною. Зрештою Путін домігся від Януковича фактичної відмови від підписання угоди, що й стало тригером гострої політичної кризи в Україні.

Кремль робить все можливе, щоб не допустити участі України в НАТО та ЄС насамперед тому, що бачить у цьому захист українського суверенітету. І в Москві вже не приховують того, що цей захист Росію не влаштовує, що колишні радянські республіки навіть через 30 років після краху Радянського Союзу повинні мати обмежений суверенітет, що вони не можуть мати права робити самостійний вибір. І ця теза чорним по білому викладена в «пропозиціях безпеки», які російське зовнішньополітичне відомство передало американським колегам.

Найважливіше питання для України, однак, полягає навіть не у очевидному несприйнятті російських пропозицій Заходом. Найважливішим є те, що збираються робити в Москві, коли переконаються, що ані керівництво Сполучених Штатів, ані керівництво інших країн-членів НАТО не збираються всерйоз сприймати пропозиції, які фактично обмежують суверенітет і самих країн-членів НАТО, і потенційних членів альянсу. Найважливіше – чому у Москві взагалі вирішили, що можуть із такими пропозиціями виступати?

Мені здається, що коли Володимир Путін планував свою кампанію залякування України, він серйозно розраховував, що новий президент Сполучених Штатів просто капітулює і почне обговорювати з радниками, як швидше задовольнити всі його «хотілки» – аби не допустити війни та чергового осоромлення Америки. Але припускати подібне означає взагалі не знати, хто такий Байден. Значить зовсім не цікавитися історією – хоча можливо, Путін нею й не цікавиться. А якби поцікавився, то дізнався б, що саме Байден був тим самим сенатором, що послідовно виступав за застосування сили до режиму Мілошевича, озброєння боснійських мусульман, бомбардування позицій так званої Югославської народної армії, перетвореної белградським диктатором на геноцидну банду. І все це відбувалося тоді, коли більша частина американського політичного істеблішменту була рішуче проти подібного підходу та втручання у далекі європейські конфлікти. Байден згадує, яке враження справили на нього та інших сенаторів слова тодішнього міністра закордонних справ Боснії Харіса Сілайджича, який просив у США зброю просто для того, щоб його співвітчизники могли хоча б гідно померти, захищаючись від агресора. І саме Байден був одним із тих американських політиків, хто переконав президента Білла Клінтона у необхідності силової операції НАТО проти режиму Мілошевича задля порятунку вигнаних зі своїх будинків косоварів. Тому, коли президент Байден погодився з визначенням Путіна як убивці, це не було випадковістю. Мілошевичу сенатор Байден говорив це просто у обличчя. Саме тому цього разу Путін зіштовхнувся з супротивником, для якого протистояння таким, як він – справа всього життя. І загнав себе в кут, звідки дуже непросто вибратися йому і всім нам. Не відповідати силою на відверте небажання погоджуватися з його шаленими вимогами означає показати себе «слабаком» перед своїми ж власними вурдалаками. Відповідати – це означає нарватися на такі санкції, які можуть за недовгий час не залишити каменя на камені від усієї будівлі російської економіки, перетворити всю країну на проект його улюбленого геленджицького палацу – тільки не у виконанні опозиціонера Навального, а у реальному часі. Не відповідати – отже, змиритися з тим, що українці – а у перспективі й жителі інших колишніх радянських республік – матимуть право на власний вибір і не стануть кріпаками Кремля. І, до речі, колись таке право з’явиться у самих росіян. Відповідати – значить прискорити свій власний крах, тільки зробити його більш болючим та кривавим, забрати за собою у могилу мільйони життів…

Байден його переграв. Де вся ця російська пропаганда? По всьому світу порівнюють Чехословаччину 1938 року та Україну 2022-го, Путіна – з Гітлером, скоро вони взагалі будуть тотожні не лише у масовій свідомості, але навіть у підручниках історії. Але тільки Мюнхена не буде. Де всі ці російські доброзичливці, які ще вчора розповідали, як їм заважають санкції проти Росії? Голосують у НАТО за відповідь Москві, погоджуються з необхідністю нових обмежувальних заходів у разі російської агресії. І якщо хтось дає слабину – на нього нарікають вже публічно, як на німецьких політиків, які все ще намагаються захистити «Північний потік-2». І ця тенденція лише посилюватиметься – вже дуже скоро тим, хто посміє захищати Кремль, не подаватимуть руки. А кар’єра їх буде закінчуватися відразу, як у горезвісного німецького віце-адмірала, який заявив, що новоявлений фюрер заслуговує на повагу. І американці мають рацію, коли кажуть, що тепер м’яч на російській стороні. У Путіна справді є вибір – заговорити свої ультиматуми у нескінченному переговорному процесі, домогтися хоча б збереження статус-кво, шипіти, а не кусати. Або спробувати, все ж таки, полізти в Україну. Розв’язати війну, зіткнутися з відчайдушним опором української армії та народу, з низкою трун у російських містах та селах, із західними «санкціями з пекла», із крахом власного режиму.

Тому я дуже хочу, щоб не українці боялися війни. Я хочу, щоб її боявся Путін.

У вересні президент Володимир Зеленський аж двічі був у Сполучених Штатах. Перша з них ‒ візит до Вашингтона, де відбулася зустріч з президентом Сполучених Штатів Джозефом Байденом. І друга ‒ поїздка на сесію Генеральної асамблеї ООН в Нью-Йорку, під час якої президент України закликав ООН до реформ й більш активної підтримки України у її боротьбі з окупацією власних територій й порушенням міжнародного права. Так часто жоден президент України не відвідував Сполучені Штати вже багато років. Саме тому поїздки Зеленського мають таке велике значення для подальшого розвитку відносин України і США і ролі України у світі.

Сам факт зустрічі Байдена і Зеленського ‒ яким би не був зміст їхніх переговорів ‒ вже можна вважати успіхом і демонстрацією інтересу нової адміністрації до України. Варто нагадати, що Зеленський ‒ це другий європейський лідер, після федеральної канцлерки Ангели Меркель, якого приймали у Білому домі. Але, з іншого боку, звичайно було б набагато більш логічним, якби президент Сполучених Штатів зустрівся б із президентом України напередодні зустрічі із президентом Росії Володимиром Путіним ‒ тим більше, що президенти США і Росії домовилися про цю зустріч як раз тоді, коли спостерігалася безпрецедентна концентрація російських військ на кордонах України та Росії. І, звичайно, було б набагато більш логічним, щоб президент Байден зустрівся із Зеленським не після, а до зустрічі з Меркель ‒ бо ж на цих переговорах йшлося про долю російського проекту «Північний потік-2», що він будується у обхід української газотранспортної системи. А від того, чи буде працювати цей газопровід і у яких обсягах, залежить безпека України, причому не тільки енергетична.

Але президент Сполучених Штатів вважав за краще вчинити інакше. Напередодні переговорів з Путіним він подзвонив Зеленському й це вже вважалося величезним успіхом української дипломатії. А напередодні переговорів по «Північному потоку-2» із Зеленським зустрічалася Меркель, а не Байден. І для федеральної канцлерки ці переговори перетворилися на додатковий важіль на переговорах із президентом Сполучених Штатів ‒ ось і українські заперечення і зауваження вислухані, Україну ніхто не ігнорує…

Те, що президент США не поспішає зустрічатися з президентом України, спостерігачі пов’язували з відсутністю особистої довіри. Нова адміністрація вважала, насамперед, надсилати різноманітні сигнали. Один з них ‒ персональні санкції проти впливового українського олігарха, багаторічного покровителя й партнера Зеленського, Ігоря Коломойського. У США очікували, що українське керівництво відреагує на цей сигнал початком українських розслідувань корупційних зловживань Коломойського у період його перебування на посаді голови Дніпропетровської обласної адміністрації, про це недвозначно було сказано у заяві посольства США в Києві. Однак, всі розслідування проти Коломойського в Україні ‒ на відміну від розслідувань в США ‒ заблоковані і створюється враження, що Зеленський намагається «звільнитися» від американських претензій за допомогою закону про олігархів, який може стати просто політичною зброєю у боротьбі з колишнім президентом Петром Порошенком і інструментом до узурпації влади в країні.

Інший важливий сигнал, який так і не почули в Києві ‒ це необхідність відновити корпоративне управління після авантюрної заміни керівництва компанії «Нафтогаз», коли для заміни незручного для президентського оточення керівника компанії були тимчасово припинені повноваження наглядової ради «Нафтогазу». Про те, що до реформи корпоративного управління необхідно повернутися, публічно говорив під час свого перебування у Києві державний секретар США Ентоні Блінкен. Але і ці американські зауваження не просто не були почуті. У вересні стало відомо про відставку всіх незалежних членів наглядової ради «Нафтогазу» ‒ тих самих, чиї повноваження припинялися для призначення нового керівництва компанії. І з цим новим керівництвом незалежні члени наглядової ради так й не спрацювалися.

Чи варто дивуватися, що після зустрічі із президентом США президент України говорив не про «хімію», яка виникла між ним і Байденом, а про «чоловічу розмову». Однак зрозуміло, що розвиток відносин між Україною та США залежить не тільки від особистого взаєморозуміння між керівниками України і США, а того, наскільки ефективно Україна буде рухатися шляхом реформ. І від того, наскільки у Сполучених Штатах будуть вважати підтримку України у її протистоянні російській агресії важливою частиною своєї зовнішньополітичної стратегії. А у цьому сенсі є свої проблеми, пов’язані з пріоритетами зовнішньої політики нової адміністрації ‒ зокрема, із тим, що в Білому домі все частіше говорять про необхідність ефективної протидії посиленню КНР. Конфлікт між США та Францією після укладення угоди про військову співпрацю між США, Великою Британією та Австралією у Тихому океані продемонстрував, що заради посилення цій протидії Сполучені Штати готові ігнорувати інтереси своїх європейських союзників. А вже саме ослаблення взаємодії США і країн Європейського Союзу аж ніяк не в українських інтересах, бо ж Україна, з одного боку, прагне до європейської інтеграції, а з іншого ‒ розраховує на американську підтримку. Ну і, звичайно, те, що подібне нерозуміння може привести до ослаблення самого поняття євроатлантичної інтеграції ‒ теж не в українських інтересах.

Ще кілька аспектів на китайському напрямку, про які варто нагадати ‒ це те, що президент Байден явно не хотів би, щоб президент Путін був відвертим союзником Китаю. Після зустрічі з російським президентом Байден говорив, що, на його думку, російський президент теж повинен бути стурбований зростанням впливу Китаю. Мені здається, що Путін якраз повинен бути зацікавлений у зростанні цього впливу, бо посилення Китаю ‒ це посилення авторитаризму, яке необхідне російському очільникові. Але у президента США інша думка і він явно намагається бути обережним із російським колегою. А це теж привносить свої особливості у сприйняття дій США по відношенню до конфлікту України і Росії. Ну, і нарешті, у самому Києві останнім часом жваво говорять про можливість якихось особливих партнерських відносин з Китаєм, простіше кажучи ‒ розраховують на китайські інвестиції, якщо вже із західними не виходить. Але такий інтерес до Китаю може стати серйозною перешкодою до подальшого розвитку взаємин з США. Тому, можливо, варто захоплюватися не примарними китайськими грошима, а пошуком відповіді на питання, чому в Україні не приходять гроші з цивілізованого світу?

Тому що всі свої реформи українці проводять, звичайно ж, не для Байдена, а для самих себе. Цим і відрізняється російський і американський підхід до сприяння союзникам. Росія не вимагає від білоруського президента Олександра Лукашенка ніяких реформ ‒ вона дає гроші його режиму виключно для збереження Білорусі в якості російського сателіта, недопущення вільних виборів у цій країні і нормального розвитку білоруського суспільства. А США хочуть, щоб українські реформи допомогли самій Україні бути самостійною і стабільною державою і залучати інвестиції.

Можливо, саме про це і була «чоловіча розмова» Джозефа Байдена і Володимира Зеленського?

Серпень 2021 року, поза всяким сумнівом, увійде до новітньої української історії, перш за все, як місяць 30-річчя відновлення державності. Але я думаю, що у першу чергу потрібно говорити з читачем не про паради і концерти, а про результати і перспективи.

Я дуже добре пам’ятаю свої відчуття 24 серпня 1991 року ‒ я тоді був у Верховній Раді, у ложі преси і стежив за сесією українського парламенту. І коли з’явилися «ті самі» цифри на табло і стало ясно, що Акт про проголошення незалежності України є схваленим, це було особливе почуття. З одного боку, почуття радості ‒ що ти дожив до виконання своєї великої мрії, при цьому ще дуже молодою людиною. А з іншого ‒ розуміння, що все тільки починається і попереду ще непрості часи. Бентежило багато що. І те, що ще за кілька місяців до проголошення незалежності більшість жителів Української РСР на референдумі підтримали «оновлений союз» Горбачова. І те, що більшість депутатів Верховної Ради, які проголосували за Акт незалежності, були комуністами, які боролися проти цієї незалежності десятиліттями або просто безпринципними пристосуванцями. Зараз прийнято пафосно говорити про те, що проголошення незалежності стало результатом багаторічної боротьби. Так, поза всяким сумнівом, ідея свободи завжди була сильною в українському суспільстві. Але чи користувалася вона тоді підтримкою більшості? Я бачив процеси, які відбувалися у той час у країнах Балтії. Там про відновлення незалежності заговорили задовго до серпневого путчу в Москві. На виборах до парламентів перемогли рухи, які виступали за суверенітет, а не комуністи, як у нас. Референдум про «оновлений союз» просто не проводили. Так, звичайно, балтійські країни були окуповані Радянським Союзом в 1940 році, а з українською державністю покінчили ще в 1920 році. Однак, це не скасовує того факту, що багато українців просто не дуже розуміли, що це таке ‒ незалежність. Що більша частина людей ‒ ось він, результат радянської пропаганди ‒ вважали своєю Батьківщиною Радянський Союз, а не Україну. І вже через кілька тижнів після проголошення незалежності нова держава опинилася разом із Росією та іншими колишніми радянськими республіками у Співдружності незалежних держав. Це об’єднання у Москві вважали прототипом для створення нової союзної держави. Для першого українського президента Леоніда Кравчука СНД було, навпаки, інструментом для розлучення. Але вже у 1994 році більшість українців проголосувала на виборах президента України за підтриманого російським керівництвом кандидата Леоніда Кучму. Почалося будівництво олігархічної України, яка намагалася одночасно зберегти близькі корпоративні відносини з Москвою і налагодити співпрацю із західними країнами ‒ що викликало природне роздратування в Кремлі і недовіру в цивілізованому світі. Можна сказати, що до Майдану 2013-2014 років Україна так і залишалася з цивілізаційної точки зору не стільки новою державою, скільки перейменованою колишньою радянською республікою. І навіть перший Майдан 2004 року і національні пріоритети президента Віктора Ющенка якісно не змогли це змінити.

Але те, що у 2014 році, після втечі з країни проросійського президента Віктора Януковича, Україна перетворюється на справжню державу, зрозуміли не тільки у Києві, а й у Москві. Це призвело до російської агресії, анексії Криму та окупації частини Донбасу. У Росії вирішили піти за старим сценарієм, який вже був випробуваний у Молдові і Грузії: перетворення держави на країну-інваліда з постійно тліючим конфліктом уповільнює темпи європейської та євроатлантичної інтеграції і дезорієнтує суспільство. Не можна сказати, що у Москві повністю помилилися в своїх розрахунках. Україна чинила опір агресору і вплив Росії на українську політику і економіку зменшився у рази, Православній церкві України Вселенським патріархом була надана автокефалія і почав зменшуватися вплив Російської православної церкви на вірян. Але вже у 2019 році обраний після Майдану президентом Петро Порошенко програв з розгромним рахунком тісно пов’язаному з олігархічними кланами телевізійному коміку Володимиру Зеленському. Україна перетворилася на арену для жахливого популістського експерименту ‒ і саме у цьому стані і зустріла 30 річницю своєї незалежності.

Уже цей короткий нарис говорить не про те, як багато ми втратили, а саме про те, як багато чого ми досягли за ці десятиліття ‒ якщо згадати про стартові позиції і мої відчуття 30-річної давності. Повірте, 24 серпня 1991 року не кожен був упевнений навіть у тому, що більшість українців підтримає Акт про незалежність на майбутньому референдумі. (А ми пішли на референдум і виграли, в той час як більша частина колишніх радянських республік, серед яких Росія і Білорусь, ніяких референдумів не проводила). Не було ясно, скільки часу взагалі проіснує наша нова держава і чи не буде вона поглинена Росією ‒ а сьогодні Україна вже константа. Не було ясно, чи не стане Україна частиною російських інтеграційних проектів, як Білорусь чи Казахстан. І дійсно, у останні місяці свого правління Леонід Кучма підписав угоду про Єдиний економічний простір з Росією, Білоруссю і Казахстаном, відкинуту після Майдану 2004 року. А у 2014 році Україна підписала угоду про асоціацію з Європейським Союзом, більшість громадян виступає тепер не тільки за європейську, а й за євроатлантичну інтеграцію. Зараз вже не можна розраховувати на перемогу на виборах під відверто проросійськими гаслами. Навіть свій популістський проект олігархи у 2019 році презентували як патріотичний. І Володимиру Зеленському, нескінченно далекому від ідеалів Майдану 2013-2014 років, все ж доводиться грати роль державника і запрошувати до Києва на святкування незалежності Вселенського патріарха. Протягом декількох десятиліть країну намагалися розділити за мовним принципом, а зараз розуміння того, що в Україні одна державна мова і вона має затверджуватися і в звичайному спілкуванні, і в культурі, і в функціонуванні інституцій, стало загальноприйнятим. Те, що дійсно зміцнилося за ці роки ‒ так це українська ідентичність, без якої ніякої Української держави не буде, а буде одна назва.

Це, звичайно ж, не скасовує всіх наших проблем ‒ проблем, з якими доводиться стикатися. Не скасовує конфлікту з Росією ‒ він на роки, можливо, що і на десятиліття. Не скасовує того, що після неминучого краху популізму ‒ коли б це не було ‒ реформи потрібно буде відновлювати вже на нових стартових позиціях і перерва у змінах серйозно позначиться на темпах цих реформ. Й не скасовує тотальну корумпованість навіть не держави, а суспільства. Все це так і з усім цим доведеться не просто жити, а й боротися. І перемагати.

Просто важливо, щоб у цій боротьбі українці залишалися українцями.

Липень став вирішальним місяцем у боротьбі за продовження будівництва газопроводу «Північний потік-2» ‒ останнього з обхідних газопроводів, які стали споруджуватися після приходу до влади в Росії Володимира Путіна і отримання його соратниками контролю над російським газовим монополістом ‒ «Газпромом». Мета цих газопроводів є очевидною: обійтися без української газотранспортної системи, позбавити Україну її транзитного статусу, створити можливості для нового політичного і економічного тиску і, навіть, для нової війни на території України.

Так ось, із запуском «Північного потоку-2» Росія отримує технологічну можливість для того, щоб весь її газ, який транспортується до Європи, переміщався б по обхідних маршрутах. Так, існує цілком реальна можливість, що європейські інституції не дозволять «Газпрому» використовувати «Північний потік-1» і «Північний потік-2» на всі сто відсотків. І у цьому випадку обійтися без української ГТС не вдасться. Але ми з вами прекрасно розуміємо, що це ‒ лише політичні рішення. А що станеться в разі, якщо на території Росії, наприклад, вийде з ладу газопровід, по якому подається газ до української ГТС? Або буде здійснена диверсія на самій українській ГТС? І це станеться, наприклад, холодною зимою, коли Європа потребуватиме російського газу?

Можна уявити собі, що в цьому випадку Росія звернеться до країн Європейського Союзу з пропозицією тимчасово дозволити повне завантаження газопроводів. А там ще один ремонт і ще … І ці припущення ‒ зовсім не якісь мої фантазії. Адже саме таку тактику «Газпром» свого часу застосовував у своїх відносинах з Туркменістаном. Коли в Ашхабаді визнали, що цінова політика Росії є незбалансованою, Росія просто стала ремонтувати газопровід, по якому туркменський газ поставлявся до Росії і України. І незабаром Туркменістану довелося поступитися.

Саме тому Україні було так важливо не допустити закінчення будівництва «Північного потоку-2». І в цій позиції її підтримували Сполучені Штати ‒ перші санкції проти фірм, які будують газопровід, були запроваджені ще в період президента Дональда Трампа. Адміністрація Джозефа Байдена отримала юридичну можливість запровадити санкції проти самої компанії-оператора проекту «Північний потік-2». Однак Білий дім відмовився це робити під тим приводом, що будівництво газопроводу практично закінчено і тепер головною метою є вирішити, як перешкодити Росії використовувати газопровід як енергетичну зброю проти України.

У липні відбулися два знакові візити, які і визначили долю газогону «Північний потік-2». Президент України Володимир Зеленський відвідав Берлін і провів переговори з федеральною канцлеркою Ангелою Меркель. Консультації продемонстрували, що сторони дотримуються різних позицій щодо майбутнього газопроводу «Північний потік-2». Якщо президент України говорив у першу чергу про безпеку, то канцлерка заявила про підтримку транзитного статусу України, але разом з тим за завершення будівництва «Північного потоку-2». І це зрозуміло. Обіцянка зменшити кількість споживаного вугілля було одним з важливих пунктів програми «великої коаліції» християнських демократів і соціал-демократів. І зараз, напередодні парламентських виборів в Німеччині, коаліційним партнерам необхідно продемонструвати, що вони виконують свої обіцянки. Запуск «Північного потоку-2», тобто збільшення кількості газу, який споживає Німеччина, цілком вписується у структуру таких доказів. Тим більше це важливо для Ангели Меркель, яка після цих виборів залишає політику.

У мене склалося враження, що Меркель і не збиралася прислухатися до доводів Зеленського. Що вона запросила українського президента до Берліна виключно для того, щоб мати можливість згадати про розмову з ним під час свого візиту до Вашингтона. Показати, що українські побоювання були вислухані і враховані.

Доля «Північного потоку-2» вирішилася вже без Зеленського, під час переговорів президента США Джозефа Байдена і федеральної канцлерки Ангели Меркель. Вже незабаром після повернення федеральної канцлерки до Берліну була опублікована спільна декларація, в якій сторони висловлювали свою підтримку територіальної цілісності України і готовність допомагати їй у захисті від російської агресії і набуття енергетичної незалежності. Але на практиці це поки що означає виключно дозвіл на добудову «Північного потоку-2» без застосування додаткових санкцій. Тому що неясно, як саме Німеччина зможе домогтися нових економічних санкцій проти Росії і обмеження закупівлі російських енергоносіїв в разі, якщо Москва почне шантажувати Україну. Німеччина зобов’язалася сприяти укладенню нової транзитної угоди між Росією і Україною. Однак, прес-секретар російського президента Дмитро Пєсков вже заявив, що підписання таких угод ‒ це прерогатива самих енергетичних компаній, а не президентів. Чому ж цього не розуміють прихильники домовленостей між Вашингтоном і Берліном?

А все тому, що американські та німецькі прихильники угоди між США і Німеччиною живуть в логічному і простому світі ‒ але тільки не в тому світі, в якому живе Путін. Вони резонно зауважують, що на обхідні газопроводи викинуті мільярди доларів, які тепер невідомо ще коли окупляться ‒ особливо в разі, якщо «Газпрому» не вдасться домогтися стовідсоткового завантаження трубопроводів. Але хіба, коли будівництво тільки починалося, хтось розраховував на прибуток? Або все ж хотів, у першу чергу, отримати важіль тиску на Київ ‒ за будь-які гроші?

Прихильники угоди впевнені, що Сполучені Штати і Німеччина зможуть надати Україні підтримку, якщо Росія посилить агресивні дії проти нашої країни. Але, з іншого боку ‒ а чи потрібно посилювати агресивні дії, якщо у вас в руках такий важіль, як можливість здешевлення ціни на газ? Адже ціна ця збільшиться не тільки в разі повної втрати Україною її транзитного статусу, а й якщо значно зменшаться обсяги газу, який Росія проганяє через українські труби. А ціна на газ в Україні ‒ відомий «царетворець». Саме обіцянки ‒ до речі, реалізовані ‒ отримувати дешевий газ завдяки поліпшенню відносин із Москвою дозволили у 1994 році перемогти на президентських виборах архітектору олігархічної держави Леоніду Кучмі. І саме збільшення ціни на газ ‒ ну і на все інше ‒ після початку змін у 2014 році зумовили роздратування населення, поразки реформаторів п’ять років по тому і успіх Володимира Зеленського. І саме збільшення газових цін може привести до краху вже Зеленського і вознести на вершини влади… ну, скажімо, того, хто буде обіцяти знизити ціну і домовитися з «Газпромом», хто буде доводити, що енергетику можна і потрібно відокремити від політики.

Тому потрібно визнати, що українські побоювання у зв’язку з можливим завершенням будівництва «Північного потоку-2» є цілком виправданими. Є чітке розуміння того, заради чого будувався цей газопровід ‒ аж ніяк не заради прибутку. І є чітке розуміння, як поведе себе Росія після його запуску. Так, власне, в Кремлі цього ніхто і не приховує. Варто згадати недавні слова президента Росії Володимира Путіна, який заявив під час виступу на Петербурзькому економічному форумі про те, що продовження транзиту через Україну можливо в разі зміни Києвом своїх підходів до політики ‒ зокрема, потрібно перестати «озброювати армію». І ці слова прозвучали ще задовго до того, як Україна втратила свій транзитний статус.

Можна уявити собі, що будуть говорити в Кремлі, якщо втрата цього транзитного статусу дійсно станеться.

На початку червня президент Володимир Зеленський вніс до парламенту анонсований ним законопроект “Про запобігання загроз національній безпеці, пов’язаних з надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу у суспільному житті (олігархів)». Це і є той самий «закон про олігархів», який повинен, на думку президента, обмежити олігархічний вплив. Але для початку важливо розібратися в тому, кого саме президент вважає олігархами.

Законопроект визначає чотири критерії, згідно з якими людину можна віднести до олігархів. Це

1) участь у політичному житті,

2) значний вплив на засоби масової інформації,

3) якщо особа є кінцевим бенефіціарним власником (контролером) суб’єкта господарювання, який на день вступу у силу цього закону є суб’єктом природних монополій або займає монопольне (домінуюче) становище на загальнодержавному товарному ринку і протягом одного року поспіль підтримує або посилює це становище і

4) підтверджена вартість активів особи (і осіб, бенефіціаром яких воно є) перевищує один мільйон прожиткових мінімумів, встановлених для працездатних осіб на 1 січня відповідного року (у 2021 році ‒ 2,27 млрд грн).

При цьому олігархом може бути визнаний той, хто відповідає трьом з цих чотирьох критеріїв. І це вже цікаво саме по собі. Тому що другий і третій критерії говорять про людей, які є монополістами в економіці, а перший і четвертий дозволяють віднести до олігархів, ну буквально будь-яку заможну людину, що цікавиться політикою.

Однак спостерігачі, які цікавилися тим, як готувався президентський законопроект, стверджують, що четвертий пункт з’явився у ньому зовсім не випадково. Якби його не було, то до олігархів не вдалося б віднести головного політичного опонента Зеленського ‒ колишнього президента країни Петра Порошенка. Колишній президент ‒ впливовий політик і лідер партії «Європейська солідарність», він є власником телеканалів «П’ятий» і «Прямий», але, на відміну від інших великих бізнесменів, не є монополістом. А ось поява четвертого пункту ‒ про добробут ‒ дозволяє поширити «олігархічний» закон ще й на Порошенка. Але навіщо?

Коли закон тільки готувався, стверджувалося, що олігархи не зможуть брати участь в політичному житті країни, зокрема, балотуватися на виборах ‒ і тоді це був би дійсно законопроект, який був би спрямований персонально проти Порошенка, бо особи, які напевно будуть віднесені до олігархів ‒ бізнес-партнер президента Зеленського Ігор Коломойський, металургійний король Ринат Ахметов, зять колишнього президента Кучми Віктор Пінчук і енергетичний власник Дмитро Фірташ, який очікує вирішення питання про екстрадицію з Австрії до США, у публічних політичних амбіціях не помічені і вважають за краще діяти в тіні. Однак у президентському законопроекті стверджується, що після того, як Рада національної безпеки і оборони країни визначить якийсь реєстр олігархів, їм всього лише буде заборонено фінансово підтримувати політичні партії та бути покупцем або бенефіціаром у процесі покупки об’єктів великої приватизації.

Навряд чи надання для тієї чи іншої людини «звання» олігарха щось змінить в її сприйнятті суспільством. Олігархів в Україні і так називають олігархами і найбільш насмішкуватий з них ‒ Ігор Коломойський ‒ вже пообіцяв нашити на піджак відповідний напис. А в разі, якщо в реєстрі виявиться прізвище Петра Порошенка ‒ про таку можливість вже публічно заявив міністр юстиції України Денис Малюська ‒ опозиційний політик, звичайно ж, буде говорити про політичне переслідування. Оскільки фінансова підтримка політичних партій в Україні є досить непрозорим процесом, ця заборона мало що змінить. Набагато цікавіше заборона олігархам брати участь у новій приватизації. Чи не зможе таке рішення ‒ якщо, зрозуміло, воно буде затверджено ‒ розчистити дорогу для нових олігархів, вже із оточення Володимира Зеленського?

І в цьому випадку Україна, яка протистоїть російській агресії, буде серйозно нагадувати сусідню Росію. Адже Володимир Путін теж починав свою політичну кар’єру з тези про «рівновіддаленість олігархів». На ділі ця «рівновіддаленість» завершилася еміграцією Володимира Гусинського і Бориса Березовського і арештом Михайла Ходорковського, але всі інші олігархи часів Бориса Єльцина ‒ Роман Абрамович, Михайло Фрідман, Олег Дерипаска, Володимир Потанін і інші ‒ зберегли свої капітали і вплив. Зате поруч з ними з’явилися олігархи з числа найближчого оточення Володимира Путіна ‒ Геннадій Тимченко або Роман Ротенберг. І, звичайно, так звані «державні олігархи», які десятиліттями контролюють провідні державні кампанії країни ‒ Ігор Сечин, Олексій Міллер, Герман Греф.

Якщо припустити, що президентський закон про олігархів буде затверджений, самі олігархи збережуть у недоторканності свої капітали і ‒ що найголовніше ‒ монопольний вплив на різні сектори економіки і контроль над телевізійними каналами. Але поряд з ними можуть з’явитися нові олігархи, друзі чинного президента. А те, яким чином було змінено керівництво кампанії «Нафтогаз України» ‒ це викликало сильне роздратування на Заході, про що публічно говорив під час свого візиту до української столиці державний секретар США Ентоні Блінкен ‒ може свідчити, що ідея державних олігархів Володимиру Зеленському теж не є чужою. Ну, і з іншого боку, після свого обрання президентом Росії у 2000 році Володимир Путін теж почав справжнісіньку битву за «Газпром» і заміну старого менеджменту компанії своїми найближчими соратниками.

Однак поки що існують серйозні сумніви в тому, що «закон про олігархів» взагалі пройде через парламент. Сумніви є і у самого президента Зеленського ‒ і він обіцяє, що якщо парламентарії не погодяться з його пропозицією, то він поставить питання про схвалення закону на всеукраїнський референдум. Таким чином, боротьба за прийняття антиолігархічного законодавства може стати не просто добре продуманою іміджевою акцією президента. Вона може допомогти президенту оголосити позачергові парламентські вибори в тому випадку, якщо в офісі глави держави вирішать, що більше не можуть домогтися від більшості у Верховній Раді ухвалення потрібних рішень.

Ну а що ж самі олігархи? Невже вони дійсно є непереможними і влада придумує закони про боротьбу з ними не для подолання проблеми, а для імітації цієї боротьби для власного суспільства і західних кредиторів?

Зовсім ні. Для того, щоб олігархи перестали бути олігархами, не потрібно вигадувати велосипед у вигляді чергового закону. Потрібно просто, щоб в Україні діяло ефективне антимонопольне законодавство, яке створить у економіці конкурентне середовище. Саме так свого часу відбулося у США. Отже, потрібно щоб і Ахметов, і Коломойський, і Пінчук, і Фірташ продали частину своїх активів, які дозволяють їм бути монополістами. А у випадку з телеканалами держава повинна забезпечити ефективні механізми, які не дозволять власникам впливати на редакційну політику. Адже мова, здавалося б, повинна йти про бізнес, а не про вплив.

Але питання про те, наскільки у таких справжніх змінах є зацікавленою сама українська влада, залишається відкритим. Адже, як тільки не стане олігархів ‒ зникнуть і політики, яким вони допомагають приходити до влади.

Велика прес-конференція, яку президент України Володимир Зеленський вирішив провести у зв’язку із другою річницею своєї перемоги на виборах глави держави, збіглася з першою зустріччю глав зовнішньополітичних відомств США та Російської Федерації і листом Ентоні Блінкена до Конгресу. У цьому документі державний секретар повідомляв про прийняте рішення продовжити санкції проти проекту трубопроводу «Північний потік-2», але не включати до списку санкцій компанію-оператора трубопроводу «Північний потік-2» і її керівника Маттіаса Варніга, давнього партнера Володимира Путіна. Компанії та її керівника, щоправда, й раніше в списку не було. Але у Києві чекали більшого.

Так що таке рішення стало неприємним сюрпризом для Зеленського, який навіть заявив, що продовження будівництва «Північного потоку-2» стане поразкою для нового американського президента Джозефа Байдена. Але одночасно воно продемонструвало, що рівень взаєморозуміння Зеленського із новою американською адміністрацією далекий від ідеального. У держдепартаменті пояснюють своє ставлення до санкцій «національними інтересами». І очевидно, що під національними інтересами адміністрація має на увазі перш за все «повернення» Сполучених Штатів на європейський континент ‒ а для цього необхідно насамперед поліпшити відносини з Німеччиною ‒ як однією з провідних країн Європейського Союзу. У Дональда Трампа були непрості відносини з федеральною канцлеркою Ангелою Меркель, для Джозефа Байдена канцлерка ‒ надійна партнерка. Чи може американський президент сказати те ж саме про українського президента Володимира Зеленського ‒ питання, звичайно ж, риторичне. Зеленський ніби не помітив американських сигналів, ясно продемонстрованих держсекретарем США під час його візиту до української столиці ‒ і в тому, що стосується американських санкцій проти олігарха Ігоря Коломойського, бізнес-партнером якого Зеленський був до свого обрання главою держави, і в тому, що стосується фактичної відмови від реформи корпоративного управління. Більш того, на прес-конференції Зеленський захищав спосіб, яким був замінений глава компанії «Нафтогаз України» Андрій Коболєв ‒ хоча Ентоні Блінкен прямо висловив стурбованість з цього приводу.

У будь-якому випадку, коли на ваги були покладені необхідність поліпшення відносин з Берліном і побоювання Києва з приводу наслідків добудови «Північного потоку-2», інтереси німецького уряду переважили. Українському керівництву варто було б зробити з цього серйозні висновки, але поки що Зеленський вважає за краще говорити про можливу поразку Байдена і шкодує, що федеральна канцлерка Ангела Меркель і президент Франції Еммануель Макрон послабили, за його словами, підтримку України.

Можливо, глава Української держави розраховує, що зможе заслужити симпатії Заходу і власних громадян, якщо почне непримиренну боротьбу з олігархами. Президент вже поспішив оголосити початком цієї боротьби санкції проти лідера проросійської партії «Опозиційна платформа ‒ За життя» Віктора Медведчука і висунуте проти нього обвинувачення в національній зраді. Однак, звинувачення на адресу Медведчука стосуються, у першу чергу, його зв’язків з Москвою, а не підприємницької активності. Поки що неясно, якими критеріями буде керуватися українська влада у визначенні того, хто олігарх, а хто ні. Якщо раніше президент навіть обіцяв, що у новому «законі про олігархів» будуть перераховані конкретні прізвища, то зараз мова йде про вироблення критеріїв для визначення олігархів. Спостерігачі у зв’язку з цим висловлюють сумніви, що такий закон взагалі може бути проголосований у парламенті, витримати експертизу українського Конституційного суду і Венеційської комісії. А представники опозиційних сил взагалі висловлюють побоювання, що новий закон може бути не «законом проти олігархів», а «законом проти Порошенка» і що під критерії причетності до олігархів потрапить у першу чергу колишній президент України, який залишається головним конкурентом свого наступника.

Однак, якщо стосовно попередника Володимир Зеленський на своїй зустрічі з журналістами був традиційно нещадним і знову нагадав про те, що його обрання є «вироком» Порошенку, то по відношенню до Володимира Путіна український лідер також традиційно дотримувався обережності. Він, на відміну від свого американського колеги, відмовився відповідати на пряме запитання журналістки про те, чи є вбивцею російський президент, пояснив цю відмову тим, що така його відповідь може привести до загибелі людей на лінії розмежування. Але найголовніше ‒ президент України продовжує наполягати на переговорах з президентом Росії. З такою ініціативою Володимир Зеленський виступав вже кілька разів ‒ він пропонував російському колезі зустрітися на Донбасі, називав в якості кращого місця для зустрічі Ватикан. Цікаво, що Володимир Путін від зустрічі не відмовляється. Але запрошує Володимира Зеленського до Москви і стверджує, що розмовляти треба про відносини Росії і України, а зовсім не про війну на Донбасі, яка, зрозуміло, є головною темою переговорів для українського президента. Більш того, Путін пропонує Зеленському розмовляти про ситуацію на Донбасі із главами маріонеткових адміністрацій «народних республік» ‒ власне, ідея таких прямих контактів залишається провідною темою у російській зовнішній політиці з 2014 року і у Києві ніколи з цією пропозицією не погоджувалися.

Вже після прес-конференції Зеленського прес-секретар президента Росії Дмитро Пєсков заявив, що підготовка до переговорів президентів йде дуже непросто, тому що немає ані зрозумілого сторонам порядку денного, ані часу, ані місця зустрічі. А міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба зазначив, що зустріч Зеленського і Путіна відбудеться тільки у тому випадку, якщо російський президент погодиться обговорювати ситуацію на Донбасі. Тобто розбіжність уявлення сторін про те, навіщо взагалі проводити переговори, є очевидною. Український президент продовжує розраховувати на американську підтримку ‒ але навряд чи до проведення зустрічі президента Джозефа Байдена із Володимиром Путіним можна розраховувати на якийсь новий формат американської участі у переговорах по врегулюванню української кризи.

Тим більше, що сила позиції Володимира Зеленського на таких переговорах буде багато в чому залежати від підтримки його політичного курсу громадянами. Поки що український президент ‒ не дивлячись на драматичне зниження свого рейтингу за ці два роки ‒ залишається найпопулярнішим політиком країни і впевнено перемагає будь-якого конкурента в разі, якби вибори глави держави проходили б сьогодні. Однак, серйозні провали є. І головний з них на сьогоднішній день ‒ провал вакцинації населення. Зеленський на зустрічі з журналістами намагався зняти з себе відповідальність за цей провал. Однак, якраз напередодні прес-конференції президента був усунутий з посади міністр охорони здоров’я Максим Степанов. Відповідальним за практичну відсутність вакцин від коронавирусу виявився саме він і тут важко не погодитися: у той час, коли інші країни влаштували справжню гонку за вакцинами, українська влада просто спостерігала за тим, що відбувається і витрачала гроші з фонду боротьби з коронавірусом на дорожнє будівництво. Тепер українські керівники очікують, що їм допоможуть з вакцинами країни, які вже завершують вакцинацію власних громадян. Але такий провал, звичайно ж, не тільки персональна відповідальність міністра, але і відповідальність тих, хто рекомендував його на цю посаду і хто не помічав громадської критики незадовільної роботи міністра.

На прес-конференції, присвяченій другій річниці свого перебування при владі, Володимир Зеленський, який перед своїм обранням обіцяв, що балотується тільки на один термін, сказав, що погодиться обиратися знову тільки якщо цього захоче суспільство. Це, звичайно, ще не заява про зміну первісних планів, але, принаймні, сигнал про те, що президент думає про переобрання. Але для того, щоб українці дійсно захотіли б його переобрати ‒ а поки що у 30-річній історії України був тільки один президент, обраний на другий термін – Зеленському потрібно буде не просто зупинити падіння своєї популярності, але домогтися поліпшення економічної ситуації в країні, не на словах, а у реальності зменшити вплив олігархів і продемонструвати прогрес у досягненні миру і відновленні територіальної цілісності України.

Тільки наприкінці квітня міністр оборони Росії Сергій Шойгу заявив, що російські війська, які були сконцентровані Кремлем на українсько-російському кордоні, починають відправлятися до місць своєї постійної дислокації. Це була безпрецедентна після 2014 року концентрація військ біля наших кордонів. При цьому Шойгу зробив свою заяву під час широкомасштабних військових навчань в окупованому Криму, що тільки підкреслило незмінність агресивних намірів Росії.

Можна сказати, що весь квітень Україна провела в очікуванні можливого російського нападу. Весь квітень Україна і світ намагалися утримати Володимира Путіна від військових дій ‒ але при цьому самі наміри російського президента залишаються нез’ясованими і до цього дня. Чого насправді домагається Путін? Чи хотів він почати військові дії проти України ‒ наприклад, чергову спецоперацію «з примусу до миру», яка завершиться окупацією нових українських регіонів? Зводить рахунки з Білим домом і намагається демонстрацією сили біля кордонів принизити американського президента, який погодився з визначенням кремлівського правителя як «вбивці»? Або таким чином відповідає на санкції, які український президент запровадив проти лідера проросійської партії ОПЗЖ Віктора Медведчука? Останніми днями політики і спостерігачі висловили вже десятки версій, які покликані були пояснити наміри Кремля.

Але, насправді, ніякої правдоподібної відповіді на це питання просто не існує. Як, між іншим, не існувало ніякої правдоподібної відповіді на складні питання більше ста років тому, перед початком Першої Світової війни, коли політики обмінювалися войовничими заявами і накопичували війська на кордонах. Зіткнення могло б і не статися, якби все закінчилося тільки демонстрацією сили ‒ але зараз, після двох світових війн ХХ століття, ми можемо говорити про це хіба що умовно. І зараз ми прекрасно розуміємо, що концентрація військ на чужих межах ‒ це ще не війна, але вже психологічна атака.

Саме тому настільки інтенсивними були міжнародні зусилля щодо запобігання можливому конфлікту. Уже сам факт першої телефонної розмови президентів Сполучених Штатів і України ‒ Володимир Зеленський очікував цього дзвінка кілька місяців поспіль, з моменту вступу Джозефа Байдена на посаду глави держави ‒ підкреслив всю серйозність ситуації, яка склалася на російсько-українському кордоні після концентрації там російських військ. Але насправді дзвінок Байдена Зеленському був тільки «вишенькою на торті» після кількох днів безпрецедентної дипломатичної активності.

30 березня тема врегулювання на Донбасі була однією з головних на відеоконференції, яку провели президент Франції Еммануель Макрон, федеральний канцлер Німеччини Ангела Меркель і президент Росії Володимир Путін ‒ з офіційних повідомлень про ці переговори можна було зробити висновок, що взаєморозуміння так і не вдалося досягти. А 31 березня ‒ 1 квітня міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба спілкувався з державним секретарем США Ентоні Блінкеном, міністр оборони України Андрій Таран ‒ з міністром оборони США Ллойдом Остіном, а глава українського Генштабу генерал Руслан Хомчак ‒ з головою Об’єднаного комітету начальників штабів збройних сил США генералом Марком Міллі. У всіх трьох випадках американські співрозмовники українських чиновників висловлювали тверду підтримку Україні і обіцяли допомогти зміцненню її обороноздатності у захисті від російської агресії.

Але що є найцікавішим ‒ того ж дня, коли відбулася бесіда голови Об’єднаного комітету начальників штабів з начальником українського Генштабу, генерал Марк Міллі розмовляв із начальником Генерального штабу збройних сил Росії генералом Валерієм Герасимовим. В офіційному повідомленні Україна, зрозуміло, не згадується, але можна легко припустити, про що йшла мова.

І вже після цього обміну думками генералів президент США Джозеф Байден подзвонив російському президенту Володимиру Путіну. Цей дзвінок теж можна вважати жестом підтримки України ‒ тим більше, що незабаром після розмови президентів були запроваджені нові американські санкції проти Росії. З іншого боку, Москва та Вашингтон почали підготовку до можливого російсько-американського саміту. Цікаво, що в Росії від підготовки цієї зустрічі Байдена і Путіна не відмовилися навіть на тлі введення нових американських санкцій ‒ що, звичайно ж, свідчить про особливий інтерес російського президента до саміту. І спостерігачі вже говорять про те, що, можливо, завдяки Байдену Україна отримала черговий «перепочинок». І що Кремль тепер не буде форсувати агресивні дії, щоб не зірвати зустріч Путіна і Байдена.

Але чи відмовиться він від цих дій? Скажу впевнено ‒ ні. Не випадково у відповідь на пропозицію українського президента Володимира Зеленського Володимиру Путіну зустрітися на Донбасі і поговорити про мир, Путін порадив українському колезі розмовляти про конфлікт із … керівниками так званих «народних республік». А після цієї заяви Володимира Путіна заступник глави адміністрації президента Росії Дмитро Козак запропонував радникам глав держав ‒ членів «нормандського формату» зустрітися на Донбасі для обговорення питань перемир’я у присутності представників «народних республік». Цю пропозицію відразу ж було відкинуто офісом президента України, бо ж вона фактично «розмиває» формат переговорів радників керівників країн «нормандської четвірки». Та й сам «нормандський формат» передбачає присутність представників чотирьох країн ‒ Франції, Німеччини, України та Росії. І все. Але, як бачимо, для Кремля ідея легітимізації участі представників «народних республік» у переговорному процесі є важливою політичною ідеєю. І це при тому, що в самих Мінських угодах, про прихильність яким неодноразово заявляли у Москві, ніяких «народних республік» взагалі не згадується. А згадуються окремі райони Донецької і Луганської областей.

На ідеї участі своїх маріонеток у переговорах по Донбасу і на прямих переговорах представників українського керівництва з «ДНР» і «ЛНР» Москва послідовно наполягає ще з 2014 року. І зрозуміло ж чому ‒ тоді вона з учасника конфлікту негайно перетворюється на «посередника» і може наполягати на знятті західних санкцій.

І тиск на Україну, в тому числі і за допомогою військ, які Путін переміщує до її кордонів, триватиме і для того, щоб змусити нашу країну сісти за стіл переговорів з маріонетками. І від того, що цього не буде відбуватися, тиск буде не зменшуватися, а збільшуватися.

Це і є та політична реальність, в якій ми знаходимося сьогодні ‒ реальність великих загроз. І ця атмосфера напруженості і очікування війни означає повний і безповоротний крах ілюзій про те, що можна про щось домовитися з Володимиром Путіним і що російський президент зацікавлений у припиненні конфлікту. Ілюзій, в які вірили багато українських громадян і які допомогли Володимиру Зеленському перемогти на президентських виборах 2019 року. Втім, схоже, тоді Зеленський нікого не обманював ‒ він і сам в ці ілюзії вірив. І ось саме зараз українці були змушені повернутися до реального життя, до розуміння справжнього рівня протистояння з Кремлем. Це і є, насправді, головний підсумок квітня 2021 року.

Пишу цей текст після повернення з протестної акції, учасники якої вимагали звільнення активіста одеського Євромайдану Сергія Стерненка, відставки генерального прокурора Ірини Венедіктової і негайного проведення судової реформи. При цьому більшість учасників цієї акції, яка пройшла біля офісу Володимира Зеленського, ще недавно палко підтримували рішення глави держави про припинення мовлення проросійських телеканалів і про персональні санкції проти кума Путіна Віктора Медведчука, його дружини і оточення політика. І все це дозволяє зробити висновок, що останній місяць зими – один з найбільш бурхливих у новітній політичній історії України. Буквально за кілька тижнів ситуація в країні в буквальному сенсі слова переверталася.

Перші санкції РНБО були спрямовані проти депутата від ОПЗЖ Тараса Козака, номінального власника телевізійного холдингу, який всі в Україні називають «телеканалами Медведчука». В результаті три телеканали, на які спирався у своїй політичній діяльності Медведчук і які були справжнім пропагандистським рупором як його партії, так і Кремля, зникли з українського телевізійного ефіру. Але тоді ці санкції не торкалися Медведчука безпосередньо, бо ж він не був ані формальним власником телеканалів, ані власником авіаційного парку «своїх» літаків, на використання яких також було накладено арешт. Однак, наступні санкції стосувалися вже безпосередньо бізнесу Медведчука і його дружини, а секретар РНБО Олексій Данілов говорив про підтримку терористів. «За 14 кілометрів від нашого кордону, на території Російської Федерації знаходиться один з нафтопереробних заводів, яким володіють Медведчук разом зі своєю дружиною і Козак, теж разом зі своєю дружиною. І поставки нафтоматеріалів здійснюються на територію терористів, які вбивають наших бійців» – підкреслив Данілов у телевізійному ефірі незабаром після оприлюднення рішення РНБО.

Ще після оприлюднення перших санкцій – проти Козака і «його» телеканалів – спостерігачі в Києві підкреслювали, що президент України Володимир Зеленський кинув персональний виклик Віктору Медведчуку і опосередкований – його покровителю Володимиру Путіну. Але тоді можна було говорити не про самого Медведчука, а про його інформаційні ресурси. Зараз же під ударом вся бізнес-імперія головного лобіста російських інтересів в Україні.

Особливої підтримки в українській еліті Медведчук в своїх спробах захиститися не знайде. Кажуть про його серйозні конфлікти з олігархом Рінатом Ахметовим – підприємець на недавніх президентських і парламентських виборах віддав перевагу не ОПЗЖ, а іншій політичній силі, яка не добилася, втім, реального успіху. У своїй партії у Медведчука, колишнього голови адміністрації президента Леоніда Кучми, конфлікт з колишнім головою адміністрації президента Віктора Януковича Сергієм Льовочкіним, класичним «сірим кардиналом» української політики. Але зате у Медведчука є захисник поза Україною. Це Путін.

І головне питання, яким задавалися всі спостерігачі після рішення про санкції – як все ж таки заступиться Путін за свого давнього прихильника і кума. Адже не відреагувати – поставити під сумнів всю кремлівську «могутність». І аж ніяк не тільки в Україні. Очевидно, не випадково першим питанням засідання РНБО, на якому розглядалося запровадження нових санкцій, було обговорення ситуації на Донбасі, де ситуація стала загострюватися відразу ж після попереднього санкційного указу Зеленського.

Але в тому, що все зведеться саме до загострення, я особисто не був упевнений. Адже мета Путіна – «покарати» Зеленського, зменшити його політичний вплив, ще краще – посварити із патріотичним табором, представники якого підтримали рішення про санкції проти телеканалів Медведчука. А якщо починати нову ескалацію, тим більше війну, це призведе до згуртування суспільства навколо політичного керівництва країни. Ні, я очікував від Кремля якогось іншого ходу, який повинен призвести до політичної дестабілізації.

І цей хід не змусив себе чекати. Після оголошення вироку активісту одеського Євромайдану Сергію Стерненку почалася справжнісінька політична криза. Стерненка, активіста и блогера, відомого своєю безкомпромісною критикою влади і при Порошенку, і при Зеленському засудили до 7 років ув’язнення у справі про викрадення місцевого депутата Сергія Щербіча ще у 2015 році. Очевидних доказів того, що мова йде саме про викрадення, на процесі так і не було надано. Зате увагу спостерігачів привернули як особистість потерпілого, так і особа судді, який виніс вирок. Щербіч був депутатом від проросійської партії «Родіна» Ігоря Маркова. В українському політичному контексті проросійськими, зазвичай, називають і Партію Регіонів колишнього президента Віктора Януковича, і ОПЗЖ Віктора Медведчука. Однак «Родіна» – це сторожові пси Путіна. Марков називав регіоналів зрадниками і «власівцями», коли Янукович намагався домовитися з Євросоюзом, був прихильником «народних республік» Донбасу і, навіть, виявився поруч з російським актором і шовіністом Ігорем Пореченковим, коли той обстрілював українських воїнів з окупованих територій. Активну роль у діяльності одеського Антимайдану грав, зрозуміло, і Щербіч, який привозив до Києва «тітушок». А після Майдану був одним з організаторів блокади військової техніки – для того, щоб перешкодити українським військовим виїхати на позиції. Не менш цікавою є і біографія судді Віктора Попревича – до війни він жив у Донецьку і прославився там тим, що прикрасив двір свого будинку бюстами Леніна і Сталіна. Ну і звичайно, дата винесення вироку – 23 лютого, російське мілітаристське свято. Як навмисне …
Думати, що патріотична громадськість не сприйме вирок як явне знущання над справедливістю і не звинуватить у потуранні президента, було б наївним. Тим більше, що прізвище Зеленського першим в суді назвав сам Стерненко, який відразу ж після оголошення вироку зателефонував президенту і «подякував» йому. Звичайно, можна було б сказати, що Зеленський тут взагалі ні до чого – але про те, щоб громадяни вважали, що президент впливає на все, що відбувається в країні, подбав сам Зеленський. Можна стверджувати, що так і виглядає справедливість: сьогодні караємо Медведчука, завтра – Стерненка, тому що такий закон. Але для поваги до закону потрібна довіра до влади і до судової системи. А її, цієї поваги немає – та й звідки вона візьметься, якщо навіть кредитори з МВФ відмовляють Україні в грошах через загальмовану владою Зеленського судову реформу?

У цій непростій історії є ще й очевидний політичний аспект. Влада, яка має прийняти ще чимало непопулярних рішень, повинна хоча б на когось спиратися. У 2019 у Зеленського був величезний, але дуже різношерстий електорат. За нього голосувала проросійська частина виборців, упевнена, що новий президент – «свій хлопець» і обов’язково домовиться з Путіним. Голосували і деякі з патріотів, які розраховували, що Зеленський покінчить з корупцією і приведе до влади нових людей. Ну і голосували люди, яким не до великої політики, але які просто хотіли краще жити.

Проросійський електорат в шоці від закриття «своїх» телеканалів і санкцій проти Медведчука. Патріотичне співтовариство – і аж ніяк не тільки прихильники колишнього президента Петра Порошенка, якого Стерненко в минулому жорстко критикував – обурене вироком, почалися перші відставки з президентського офісу, а лист із закликом провести публічний і прозорий процес у справі Стерненка і з критикою вироку і судді підписала група депутатів від правлячої партії «Слуга народу». Але ж прихильники націонал-демократів – це і є та сама активна частина суспільства, яка виходить на Майдани.

Ну і, нарешті, виборці, які розраховували, що будуть жити краще, стикаються з одним соціальним провалом влади за іншим. А є ще більш приголомшливий провал, який будуть розсьорбувати всі українці незалежно від їх політичних уподобань – провал з вакцинацією. Це теж головна новина лютого – вакцинація ніби почалася, але прийшла тільки перша партія вакцин – й те тільки після поїздки міністра охорони здоров’я до Індії.

І ось тут виникає просте запитання – а на кого, власне, збирається спиратися влада, якщо вона з усіма воює і нікому не може догодити? Можна було б, звичайно, сказати, що це просто така захоплююча політика – викликати на себе вогонь з усіх боків. Ну а хіба це не та сама дестабілізація, яка дозволить президенту Росії радісно потирати руки і вважати, що він «покарав» Зеленського, який відмовився від принизливої капітуляції перед Кремлем і закриває проросійські рупори?

Рішення президента України Володимира Зеленського про припинення мовлення трьох телевізійних каналів, що вважаються власністю депутата Верховної Ради Віктора Медведчука, справило в країні ефект справжнього політичного вибуху. 

Медведчук – колишній глава адміністрації президента України Леоніда Кучми і кум президента Росії Володимира Путіна: політики дружать сім’ями і Путін ніколи не приховував своїх симпатій до українського політика і навіть став хрещеним батьком однієї з його дочок. Те, що у Кремлі хотіли б, щоб саме Медведчук став президентом України – але не знають, як переконати в цьому путінському бажанні український народ – навіть вже і не новина. Втім, як і те, що медведчуківські телеканали фактично замінили в українському телевізійному ефірі російські медіа і стали ефективним знаряддям пропаганди Москви і партії Віктора Медведчука Опозиційна платформа – За життя, політичної спадкоємиці Партії Регіонів колишнього президента Віктора Януковича.

 
При цьому сам Медведчук не є ані формальним лідером цієї партії, ані власником свого телевізійного холдингу. Для того, щоб припинити мовлення телеканалів, Раді національної безпеки і оборони (РНБО) України потрібно було накласти санкції на іншого депутата Верховної Ради – Тараса Козака, якого вважають номінальним власником майна Медведчука. І якщо саме рішення Зеленського як з політичної, так і з правової точки зору виглядає несподіваним, з точки зору бюрократичної підготовка цього рішення тягнеться вже кілька років.
 
Ще 4 жовтня 2018 року, коли президентом країни був попередник Зеленського Петро Порошенко, український парламент ухвалив постанову з вимогою накласти санкції на проросійські пропагандистські канали. В РНБО це рішення взяли до розгляду і вже коли президентом був Володимир Зеленський, повідомили про доручення Службі безпеки України перевірити, наскільки юридичні особи, про яких йдеться в постанові парламенту, підпадають під дію обмежувальних заходів, передбачених законом України «Про санкції». Відразу зазначу, що в цьому законі йдеться, насамперед, про іноземних громадян, проте допускається застосування санкцій проти осіб, причетних до терористичної діяльності і фінансування тероризму. Приблизно тоді ж Тарас Козак був викликаний в СБУ і йому, нібито, вручили підозру про причетність до діяльності по фінансуванню тероризму. Нібито – тому що про це говорив сам депутат, а у СБУ цієї інформації не підтверджували.
 
Нове рішення РНБО спирається саме на постанову Верховної Ради і рекомендації СБУ – проте про зміст самих рекомендацій, про висновки спецслужби громадськості не повідомляється – що, зрозуміло, викликає питання щодо правової обґрунтованості рішення і перспективи його скасування у судових інстанціях. Але сьогодні в ефірі «телеканалів Віктора Медведчука» немає. Вони залишилися, хіба що, у соціальній мережі YouTube і зараз у Києві намагаються докласти зусилля, щоб й там їх не було.
 
Тепер до політичної частини. Навіщо Володимир Зеленський ухвалив таке рішення, пішов на прямий конфлікт з Медведчуком, його партією та – опосередковано чи навіть безпосередньо з Росією, із самим Володимиром Путіним? Для політичного рішення могло бути відразу кілька причин.
 
Перша з них – знижується рейтинг Зеленського. Причому зниження це йде якраз за рахунок «ядерного електорату» президента на сході країни – а саме з цією аудиторією працюють телеканали Медведчука, які в останні місяці розгорнули безпрецедентну атаку на владу з проросійських і популістських позицій: Зеленський і з Путіним домовитися не може, і простому народу комунальні платежі підвищує, і «націоналістів» боїться. І взагалі – виявився не тим, за кого себе видавав. До речі, перші соціологічні опитування, які відбулися після заборони телевізійних каналів Медведчука, продемонстрували, що хоча більшість мешканців східних та південно-східних областей України не схвалює це рішення Зеленського (на відміну від мешканців заходу й центру), все ж таки певне перетікання електорату від ОПЗЖ до «Слуг народу» вже відбулося.
 
Друга причина – це те, що Зеленський хоче показати: він і тільки він може розмовляти з Володимиром Путіним. Тим часом, Віктор Медведчук претендує на роль головного українського переговірника не перше десятиліття, а у 2014 році Путін наполіг на його присутності в переговорному процесі по Донбасу, навіть не сам, а через федеральну канцлерку Ангелу Меркель, яка говорила про це з президентом Петром Порошенком. Зеленський з переговорного процесу Медведчука прибрав, що, втім, не завадило Кремлю продовжувати розглядати його, як свого конфідента. Нещодавно влада так званих «народних республік» Донбасу заявила про те, що є готовою в односторонньому порядку звільнити групу утримуваних українських громадян, але – за посередництвом Медведчука. А оскільки звільнення людей є важливою темою для Зеленського, ця демонстрація його непричетності до подій могла стати каталізатором конфлікту.
 
Третя причина, про яку говорять менше, але яка також може бути вагомою – це тривалий конфлікт Медведчука із найвпливовішим українським олігархом Рінатом Ахметовим. Навіть на останні президентські й парламентські вибори вони йшли різними колонами. Медведчук вів за собою ОПЗЖ й спирався на відверту підтримку Кремля. А Ахметов допомагав Опозиційному блоку – і зазнав цілковитого фіаско. Проте, останнім часом енергетичний олігарх значно посилився. Принаймні, Зеленський може сподіватися, що у протистоянні із Медведчуком Ахметов точно буде на його боці.
 
І, нарешті, четверта причина (а може, все ж таки перша?) – бажання української влади показати новій американській адміністрації, що вона готова до активного протистояння з агресором і його агентами в самій Україні. Кілька днів тому з фракції правлячої партії «Слуга народу» був вигнаний одіозний депутат Олександр Дубинський, проти якого були запроваджені санкції США за підозрою у втручанні в американські вибори. А резонансний указ Зеленського був підписаний через кілька годин після того, як відбувся перший офіційний контакт з новою адміністрацією США – міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба розмовляв із державним секретарем Ентоні Блінкеном.
Новий рік в Україні розпочався не стільки із свят – свята промайнули, ніби їх й не було – скільки із нового локдауну, який розпочався якраз після свят. Із локдауну, до якого й коли ухвалювали рішення про його проведення, було чимало запитань. Й найголовніше – а чому взагалі було обрано такий термін? Чому в той час, коли країни з набагато більш сучасною й ефективною системою охорони здоров’я вирішили «зупинити життя» саме на свята, в Україні пішли прямо протилежним шляхом – вирішили відгуляти, погудіти, а вже потім забороняти.

Українські заборони взагалі відрізняються від заборон в інших країнах світу насамперед імітованістю заборон. Якщо ви дійсно бажаєте стримати рівень розповсюджуваності хвороби, так чому дозволяєте працювати великим супермаркетам і, навіть, гірськолижним курортам, на одному з яких без всяких там масок й соціальних дистанцій відпочиває сам президент Володимир Зеленський? Чому продовжує працювати транспорт? Чому громадяни можуть вільно пересуватися по містах і селах? Чому від тих, хто прибуває з-за кордону, вимагають 14-денної контрольованої ізоляції (або тесту), а тих, хто насправді захворів, ніяк не контролюють і вони спокійно вештаються собі серед здорових? А якщо ви все це дозволяєте, чому забороняєте роботу ресторанів, кав’ярень, спортивних залів й непродовольчих крамниць, знищуючи їхній бізнес? Чи насправді у ресторанах може наразитися на небезпеку більше людей, ніж у метрополітені?

 
На ці питання ніхто не дає реальної відповіді саме тому, що українській владі потрібно насамперед продемонструвати, що вона бореться із розповсюдженням коронавірусу, ніж дійсно боротися. Й ось ця ставка на демонстрацію, а не на зміст, не може нічим хорошим закінчитися.
 
Тим більш, що новий український нокдаун хронологічно якраз співпав з початком вакцинування у багатьох країнах світу. І відразу ж виникло справедливе питання – а що ж із щепленням в Україні? Коли ж воно відбудеться?
 
На це питання також немає ніякої чіткої відповіді – окрім розуміння, що на сьогоднішній день вакцини немає й невідомо, коли вона буде. Дарма Володимир Зеленський рекламував якусь фантастичну українську вакцину, якої все одно немає. Україні доведеться сподіватися виключно на вакцини іноземного походження. Закупками західних вакцин уряд не займався належним чином, зараз відбувається очікувана міжвідомча колотнеча на тему, хто ж в усьому цьому винний. Рекламою досі не до кінця перевіреної російської вакцини займається, як й слід було очікувати, Віктор Медведчук, лідер партії ОПЗЖ. Але, навіть, якщо уявити собі фантастичний варіант із закупівлею цієї вакцини, варто знати, що у Росії є гроші на рекламу, але немає самої вакцини, щоб відправляти її до інших країн. Так що поки що перемовини йдуть з китайськими компаніями – при тому, що ефективність китайських препаратів також є досі недослідженою до кінця. Але навіть ці перемовини не обіцяють Україні такої кількості вакцин, яку, наприклад, закупляє у Китаю Туреччина – там мова йде у рази більшу кількість. А це означає, що масової вакцинації в Україні не буде. Й недаремно тижневик «Economist» заштрихував Україну на своїй мапі доступу населення до вакцинації у червоний колір – колір Африканського континенту. А у Європі такий колір – колір 2022-23 років мають тільки Україна й ще сусідня Республіка Молдова. Так, ймовірно, й буде.
 
І ще будуть недолокдауни із незрозумілою логікою – а якщо бути точним, із відсутністю логіки – заборон й сподівання на диво, що епідемія все ж таки не розростеться й перевантаження медичної системи не відбудеться. Що ж, перемога популістів на виборах і епідемія коронавірусу остаточно пофарбували Україну у «червоний колір» небезпеки, зробили її країною «третього світу». З цим просто потрібно погодитися й думати, як і коли це вдасться змінити.