Олесь Доній

історик, політолог, журналіст

Народився 13 серпня 1969 року у м. Києві. Закінчив історичний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка.

Один із лідерів і організаторів студентського руху України (кінець 1980-х – початок 1990-х років).

Голова Мистецького об’єднання «Остання Барикада», голова Центру досліджень політичних цінностей. Автор та ведучий багатьох телевізійних програми про культуру та національну ідею. Автор концепції “25 сходинок до суспільного щастя”.

Коли посилюється інформація про черговий ймовірний виток російської збройної агресії, актуальним є усвідомлення українцями здатності боротися. Здатність до боротьби українці демонстрували віками. У лютому доведеться поринути у спогади про одну зі сторінок боротьби не так віддаленої в часі – боротьби під час Євромайдану у 2014 р. Саме цього місяця.

18 лютого інформацію про першого вбитого та про оточених поранених у Будинку офіцерів я почув у Верховній Раді. Тоді я був народним депутатом, і, звісно, перебував у жорсткій опозиції до Януковича. Я кинувся туди. «Будинок офіцерів» ‒ це своєрідний будинок культури Міністерства оборони, з великим залом і великим холом, на перетині Грушевського і Кріпосного провулку. Будинок був перетворений на польовий шпиталь і опинився в оточенні. Щоб пройти до нього слід було вийти за наші майданівські ряди і пройти через ряд ворожих беркутівців. Тим не менш, посвідчення народного депутата на міліціонерів впливало.

Я побачив у Будинку офіцерів близько 300 поранених. На підлозі вже був не один загиблий, а три бездиханних тіла. Один з них ‒ мій одноліток ‒ Сергій Дідич, депутат Городенківської міської Ради. Городенка ‒ це місто з мого округу, і Сергія я знав безпосередньо. На тіло було важко дивитися, обличчя було розчавлене, і вже потім виявилося, що автомобілем, який наїхав на Дідича , керував інший майданівець.

На Майдані повноваження не спускалися згори, повноваження бралися за власною ініціативою. Першу медичну допомогу пораненим в будівлі організовувала Ольга Богомолець. Таких поглядів, нервових і у багатьох ‒ переляканих, я не бачив ані до, ані після. Я не розумів чому. Зрозумів я лише через тиждень, коли побачив два відео з Маріїнському парку. На одному з відео бандити вбивали майданівців. Вони оточили наших, і методично гамселили по головах, ще один з бандитів перезаряджав пістолет. Вирватися було неможливо. Друге відео ‒ це хтось ходив з камерою по Маріїнському парку і знімав бездиханні тіла. Тільки через тиждень я зрозумів, чому в очах поранених було стільки страху. Вони бачили смерть. Смерть безпосередню. Вони очікували на смерть.

Вбивали бандити. В Україні звикли їх називати «тітушками», та я волію не використовувати цей неологізм. Термін «тітушка» поширився після нападу на журналістів Владислава Соделя та Ольги Сніцарчук, коли вони знімали акцію опозиції 1 травня 2013 року. Тоді один з найбільш агресивних нападників Вадим Тітушка був сфотографований, чим, зрештою, і розпіарений. Використання режимом Януковича бандитів проти опозиції та громадських активістів відбувалося відразу після приходу до влади. Ймовірно, першим таким нападом була спроба зірвати наш фестиваль повстансько-патріотичної пісні «Гайдамака.UA», який я проводив зі своїм Мистецьким об’єднанням «Остання Барикада» 24-26 вересня 2010 року. Тоді, так звані «спортсмени» з бітами і металевими кийками намагалися влаштувати побоїще (а на фестивалі були і діти, і вагітні жінки). Удар прийняла на себе наша охорона, одному з охоронців розбили голову, іншому поламали руку. Бандити виявилися не місцеві, а звезені з кількох різних регіонів України. Термін «тітушка» на означення таких бандитів виник пізніше і поширився. Термін несправедливий, і використовувати його щодо «антимайданівців» не варто. Бандитів і вбивць слід називати бандитами і вбивцями.

Біля Будинку офіцерів було кілька автомобілів швидкої допомоги. Лікарі нікого не відвозили. У них були жахливі накази згори. Між собою майданівці говорили, що відвозити можна було лише в лікарню, де чекала міліція. А значить ‒ арешт.

Я взявся за організацію виведення людей з оточення.

Я сподівався, що я виведу особисто по 5 чоловік, і як депутат з посвідченням проведу всіх по черзі до найближчої станції метро «Арсенальна». Перша п’ятірка зняла з себе камуфляж, вишикувалася за мною, і я повів через ряди беркутівців і бандитів. Прямо перед нами беркута вели колону арештованих майданівців, таких як ми. А нам потрібно було ані чим не виказати, що ми одні з них. Ми пройшли через ряд наших ворогів, конспіруючись під них. Який же був наш подив, коли станція метро виявилася зачиненою. Тодішній очільник Києва, член партії регіонів Володимир Макеєнко, віддав розпорядження закрити центральні станції метро. Вже у «постмайданівський» період Володимир Макеєнко дивним чином став власником нового телеканалу «Прямий». А тоді, 18 лютого 2014 року, своїм розпорядженням він створив пастку для оточених майданцвців. Щоб вивести за периметр міліцейського оточення, мені довелося вести людей далі. Я зрозумів, що власними зусиллями не зможу вивести 300 людей. Тож, я зі своїми двома помічниками взялися обдзвонювати приятелів з автомобілями з проханням приїхати і евакуювати поранених з оточення. Найважчих і малорухомих було вирішено таки відправити з «швидкими допомогами», решту ми розсаджували в автомобілі друзів, які відгукнулися. Ніхто не відмовлявся, та всі робили по одній «ходці». Приїжджали, забирали партію поранених і вивозили через оточення. І лише одна дівчина зробила неймовірних 4 «ходки». Письменниця Ірена Карпа. Мініатюрна на зріст, з маленькою машинкою. Ми її видзвонили саму першу, і вона поодинока не боялася повертатися і повертатися.

Ми вивезли всіх. Я вийшов останнім. В Будинку офіцерів лишалися лише три бездиханних тіла на підлозі, і кілька військових ‒ вони тримали нейтралітет.

Через день, 20 лютого, коли відбулися найчисленніші розстріли на Інститутській, якраз по Інститутській я підіймався зі своїм помічником на позачергове засідання Верховної Ради проголосувати за відсторонення Януковича від влади. Барикада на Інститутській палала, курився чорний дим. Раптом мене окликали: «Олесю! Йди до нас. Це я ‒ Дмитро Глушенок». Я не бачив Дмитра Глушенка з часів нашої «Студентської революції на граніті» у жовтні 1990 року. На кілька місяців за Дмитра я пішов добровільно у Лук’янівську тюрму. Наприкінці 1990 почалися репресії. Влада відкрила справу за «захоплення державних споруд» ‒ від 3 до 5 років за те, що ми захопили Університет Шевченка. Щоб захистити рядових членів організації, і зокрема Дмитра, як керівник Української Студентської Спілки, я написав заяву, що відповідальний я, і мене, зрештою, посадили у Лук’янівку. З тих часів ми з Дмитром не бачилися, та не дивно, що перетнулися на черговій революції ‒ дієві люди перетинаються. Дмитро буденно розповідав, що ось вони винесли вбитого, от шапка з мізками. Тут до мене підходить якийсь дід. У нього ‒ щит металевий, який легко пробивається, в щиті три кульові отвори. У діда свіжозашита голова. Він каже: «А Ви мене позавчора виводили з оточення з Будинку офіцерів». А я його не пам’ятаю ‒ я багатьох виводив. Та я подумав: дід лише позавчора бачив смерть, у нього голова зі свіжим шрамом, а він знову на передовій. Оце здатність до боротьби!

Я ще намагався піти далі через барикаду на засідання Ради. А мене все відтягували і кричали, що тут же стріляють. Здається, я не дуже розумів, чому по мені мають стріляти.

Ми боролися. Ми вміємо боротися. Ми будемо боротися.

І того лютого, і іншого лютого, і будь-якого іншого місяця.

Недаремно сходинка №2 Концепції «25 сходинок до суспільного щастя» звучить:

«Вчись боротися за свої права і свободи».

Україні варто перенести дату Дня Незалежності України. Чи є це серйозна пропозиція, і чи не нагадує вона ідеї зі змінами розташування кольорів на прапорі, чи зміною гімну?

Ні, щодо традиційних символів (герба, прапору, гімну) є сенс дотримуватися історичної тяглості, адже ці символи нас зв’язують з виборюванням Незалежності часів Української революції 1917-1921 рр., чим підкреслюється спадкоємність української державності.

Дата Незалежності 24 серпня ‒ це натомість «новотвір», який нас зв’язує з іншим періодом нашої історії ‒ відновленням Незалежності у 1991 р.

Пропозиція перенести День Незалежності України з 24 серпня на 1 грудня, сутнісна, а не «календарно-святкова». Держава Україна повинна існувати для власних громадян, а не виключно для обслуговування інтересів політичної і економічної еліт, як нині.

День Незалежності ‒ це і є символ. Символ не лише Незалежності нашої держави. А символ і того, кому ж насправді наша держава належить. 24 серпня і 1 грудня ‒ це не просто дві дати. Це, безперечно, віхи, і одна і інша важливі на шляху здобуття Незалежності. От тільки 24 серпня ‒ це «елітна» дата, а 1 грудня ‒ це «народна» дата. 24 серпня ‒ голосування у Верховній Раді Української Радянської Соціалістичної Республіки, а 1 грудня ‒ всеукраїнський референдум.

Серпневі дні «путчу» 1991 року не були днями чисельної боротьби в Україні. Стверджую це як людина, яка в усі дні так званого путчу виходила в Києві на мітинги, а організація, яку я очолював (УСС), була єдиною, яка в перший же день путчу поширювала листівки по військових частинах і з закликом «Не стріляй!»

24 серпня 1991 року за Незалежність України проголосували 346 депутатів Української Радянської Соціалістичної Республіки. Більшість депутатів цієї каденції Верховної Ради були обрані, коли ще були членами Комуністичної Партії Радянського Союзу, а саме: 380 з 450. Згодом якась частина цих комуністів і справді прозріла під тиском нових фактів, і з огляду на нові можливості, та більшість банально перелякалась або московського путчу (так званого ГКЧП), або ще більше ‒ тих сил, які в Москві перемогли путчистів. Тож комуністи і колишні комуністи, хто від переосмислення, а хто з переляку у Верховній Раді, яка ще була «соціалістична» і «радянська» навіть за формальним найменуванням, змушені були прийняти «Акт проголошення Незалежності України». Чи важливий і потрібний цей документ? Безперечно! І я жодною мірою не ставлю під сумнів його значення.

Лише стверджую, що волевиявлення 28 804 071 співгромадян вагоміше, аніж рішення 346 наших співгромадян, нехай і обраних до вищої інституції.

А саме 28 мільйонів 804 тисячі і 71 громадянин відповіли «так» на питання про підтвердження Акту про Незалежність України.

Референдумом 1 грудня була знайдена і задіяна формула залучення мільйонів українців до проголошення української держави.

Вкрай важливо, що на всеукраїнському референдумі за Незалежність України проголосували всі без жодного виключення регіони країни. Включно з нині окупованими в різний спосіб Росією. І Сімферополь, і Севастополь, і Луганськ, і Донецьк саме 1 грудня сказали «так» Українській державі. А це ‒ мільйони наших співгромадян. Це колосальна кількість родин на окупованих землях, в яких зберігатиметься пам’ять про те, що їхні батьки, бабусі і дідусі голосували за Незалежність. Родинна пам’ять про голосування депутатів зберігатиметься у кількох сотнях родин, а родинна пам’ять про голосування на всенародному референдумі ‒ у кількох мільйонах родин.

Те, що справжня Незалежність прийшла в Україну не 24 серпня, а саме 1 грудня, розуміли і інші держави. Тому перші визнання Незалежності відбулися не після «елітного» голосування 24 серпня, і навіть не після «елітного» підписання угоди в Біловезькій пущі, яке відбувалося 8 грудня.

Отримавши інформацію про колосальну перевагу голосів на підтримку Незалежності на референдумі, навіть не дочекавшись офіційного оголошення результатів 2 грудня першими визнали український суверенітет Канада і Польща, 3 грудня ‒ Угорщина. Відразу після того, як порахували результати референдуму: 4 грудня ‒ Литва і Латвія, 5 грудня ‒ Словенія і Болгарія. І тоді ж, 5 грудня ‒ була змушена визнати Незалежність України і Російська федерація. 6 грудня ‒ Куба. Все це до Біловезької угоди. Тобто, Росія у Білорусі була лише змушена підписати те, що вже й так офіційно визнала. Офіційно визнала саме через референдум. Підкреслюю ‒ в усіх українських кордонах, включно з нині окупованими територіями.

Після 30 років відновлення української державності можна констатувати, що поруч з безперечними успіхами цієї державності, є і дієві спроби узурпації влади політичними і економічними «елітами». Всупереч твердженню Конституції України, що «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ» (стаття 5).

На мою думку, ментальним обґрунтуванням такої можливості узурпації влади «елітами» є обрання для Дня Незалежності не «народної» дати, а «елітної».

Українська держава повинна існувати для створення умов для щастя кожної українки і кожного українця. Саме такий основний постулат стверджує Концепція «25 сходинок до суспільного щастя».

Українська держава має існувати для «народу», а не для «еліти».

Є кілька контраргументів проти перенесення дати.

А): «сакральність». Любителям «сакральності» нагадаю, що 24 серпня ‒ далеко не перша дата Незалежності. Навіть не беру дати проголошення різних Універсалів доби Української революції 1917-1921 рр. Всього за рік до серпня 1991 року «Декларація про державний суверенітет України» вже проголошувала іншу дату: Верховна Рада «постановляє:

Вважати день 16 липня Днем проголошення незалежності України і щорічно відзначати його як державне загальнонародне свято України.»

Б): в інших країнах, зокрема в США дати Незалежності теж «елітні», тобто приймалися парламентами, а не на референдумах. І це правда. Наприклад, Сполучені Штати відзначають День Незалежності 4 липня, бо традиційно вважається, що саме в цей день була підписана Декларація про Незалежність, яку підготував «Комітет п’яти» на чолі з Джефферсоном. Та різниця в тому, що в США Другий континентальний конгрес (який і приймав Декларацію) збирався з депутатів, які свідомо йшли на розрив з метрополією, а в Україні Верховна Рада була обрана у своїй комуністичній більшості з тих, хто орієнтувався на метрополію.

В): хочеться святкувати влітку, а не холодної зими. Так, влітку погода комфортніша. Та питання в тому: День Незалежності ‒ це лише свято, чи це відчуття співвідповідальності за країну? Якщо це не лише п’янки-гулянки, а свідомий вибір (власний, а не елітний), то тоді погода повинна відходити на другий план.

Тому і пропоную перенести офіційне свято Дня Незалежності з 24 серпня на 1 грудня (включно з перенесенням вихідного дня). 24 серпня залишиться важливим Днем проголошення Акту про Незалежність (без вихідного дня).

Адресую цю пропозицію не до Верховній Раді України. Говорити про зменшення впливу політичної «еліти» з самою політичною «елітою» малопродуктивно. Адресую цю пропозицію до українського суспільства. Для осмислення і обговорення. Коли ця пропозиція буде прийнятна для більшості наших співгромадян, то хто б не був депутатами Верховної Ради, вони будуть змушенні прийняти пропозицію, схваленою більшістю співгромадян. А якщо будуть не спроможні прийняти рішення, то суспільство зі своєї середини винайде інших депутатів.

Держава ‒ для народу.

1 грудня ‒ справжній (народний) День Незалежності України.

В Україні 22 листопада створений Всеукраїнський громадський комітет з відзначення 300-тої річниці Григорія Сковороди «Сковорода 300».

Постать Григорія Сковороди для України унікальна. Ми шануємо борців за волю України, що само по собі і зрозуміло, і похвально. А от з битв найчастіше оспівуємо поразки: Берестечко, Крути, Полтава.

А Сковорода поза цим дискурсом перемог і поразок. Не закликав він «обух сталить» як Шевченко. А народного поклоніння на рівні вивішування портретів в хатах заслужили саме ці дві особистості: Тарас Григорович і Григорій Савич. Принаймні, Костомаров виписував, що «На усьому просторі від Острогзька до Києва, у багатьох будинках висять його портрети». Можна було б і припустити, що Костомаров перебільшував. Та його друг Тарас Шевченко в 1847 році так описував своє дитинство:

«Давно те діялось. Ще в школі,
Таки в учителя-дяка,
Гарненько вкраду п’ятака —
Бо я було трохи не голе,
Таке убоге — та й куплю
Паперу аркуш. І зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу.
Та й списую Сковороду»

Переписування на колінці за власної ініціативи сільським хлопчиком творів-можливо найбільше визнання вагомості постаті.

Сковорода був народно визнаний за життя. І як і Шевченко-не визнаний владою. Два народних улюбленці, два генії, і два настільки відмінні між собою типажі. Інь і Янь української нації. Бурхливі заклики до бою за волю у Тараса, і самопізнання і гуманістичні ідеали у Григорія.

Для того, щоб здобувати Незалежність, і щоб давати відсіч зовнішній (нині ‒ російській) агресії, нам необхідний Тарас. Для того, щоб забезпечити єдність нації, та віднайти і поширити прогресивні світоглядні цінності, нам необхідний Григорій.

Нашому поколінню пощастило, що на наш час випав масштабний (300-літній) ювілей Григорія Сковороди. Не святкові заходи нас цікавлять (хоч Сковорода їх цілком і заслужив). Народний мислитель наче прапор, наче паровоз, може допомогти в правильному напрямку спрямувати модерну, прогресивну національну ідею.

Григорій Савович випередив свій час. Його твори можна порозривати на цитати, і познаходити в них мотто для багатьох нинішніх або задіяних або перспективних суспільних процесів.

«Всякому місту ‒ звичай і права». Хіба це не може бути гаслом для сучасного процесу децентралізації, який розвивається в Україні, для все більшого обсягу повноважень у структур місцевого самоврядування? Та Сковорода просто провидець цього процесу.

А «Нерівна всім рівність» ‒ хіба це не основа нинішньої євроатлантичної цивілізації? Це не більшовицьке «відняти і поділити». Це усвідомлення права на відмінність і різноманітність, з одночасним отриманням рівних прав і доступів до можливостей. Ескіз фонтану, який намалював Сковорода (до речі, він розташований на 500-гривневій купюрі, поруч з профілем філософа) містить не лише відомий напис, а й пояснення: «Ллються з різних трубок різні струмені і в різні судини, які навколо фонтану стоять. Менша судина менше має, але в тому рівна більшій, що рівність є».

«Сродна праця» ‒ це поняття, яке споріднене з «етикою праці» німця Макса Вебера, яку він дослідив аж в 1905 році («Протестантська етика і дух капіталізму»).

Для мене 300-ліття Сковороди ‒ це ще і персональний дарунок. Адже майже з усіх тез, або з світосприйняття і життєвих орієнтирів Сковороди можна провести паралелі з сходинками моєї Концепції «25 сходинок до суспільного щастя».

«Всякому місту звичай і права» ‒ це сходинка № 10 «Сприяй конкуренції, а не монополії».

«Сродна праця» ‒ сходинка №12 «Пізнай нову етику праці».

Те, що волелюбний Григорій не погоджувався з наполегливим церковним тиском прийняти монаший постриг, і зрештою, не тримався за місце викладача в Харківському колегіумі ‒ це сходинка №2 «Учися відстоювати власні принципи».

Те, що він не займався нудним переповіданням давніх творів, а викладав, як і думав, творчо ‒ це ж сходинка №1 «Навчайся критичного мислення».

Писав не лише українською мовою, а й російською, латиною, грецькою. От вам сходинка № 22 «Навчайся іноземних мов».

Був пілігримом, який ногами обійшов пів України ‒ Сходинка №20 «Подорожуй Україною».

Авантюрно записався в експедицію по закупівлі вин в Австро-Угорщині, щоб мати змогу побачити світ ‒ Сходинка № 21 «Мандруй світом».

Утримання від харчування м’ясом і рибою ‒ Сходинка №13 «Пізнай етику самообмеження».

Фізичні вправи і призвичаєння себе до холоду ‒ Сходинка № 17 «Веди здоровий спосіб життя».

Отримував освіту, а ще більшою мірою самоосвіту ‒ Сходинка №23 «Вчись вчитися».

Я так можу виписувати сходинку за сходинкою і буде співпадіння за співпадінням.

Сходинка №4 «Підвищуй власний рівень культури», сходинка №8 «Вчись вгамовувати власну агресію» ‒ звісно, це все про нашого мислителя.

Та найголовніше ‒ це його спрямування на сходинку № 25 ‒ «Будь щасливим». Власне, вся філософія Сковороди ‒ це «філософія любові», «філософія щастя». Недаремно один з найвагоміших українських філософів і сковородознавців Дмитро Чижевський (в юнацтві ‒ член Центральної Ради, а згодом ‒ у вимушеній еміграції) визначав у Сковороди, як і у його наступника Памфіла Юркевича «філософію серця», як «характеристичну для української думки». Філософією серця Сковорода торував шлях до щастя.

І от, право на щастя для кожного українця і українки ‒ це основа моєї Концепції «25 сходинок до суспільного щастя». І предтечою до появи такої Концепції, безперечно, є геній Григорія Сковороди.

Тож 22 листопада ми оголосили створення Всеукраїнського Оргкомітету по відзначенню 300-тої річниці Григорія Сковороди «Сковорода 300».

22 листопада-бо він народився за старим, Юліанським календарем, саме цієї дати. Нині ми живемо за Григоріанським календарем, тож відзначаємо день народження трохи іншого дня ‒ 3 грудня.

Хто такі «ми»?

Це знакові для України особистості:

Ян Валєтов, (м. Дніпро), письменник

Семен Глузман, психіатр, колишній політв’язень радянських таборів

Олександра Гуменна, в.о. Президента «Національний університет «Києво-Могилянська Академія»

Любко Дереш, письменник

Олесь Доній (голова Оргкомітету), ідеолог, голова Центру досліджень політичних цінностей

Костянтин Дорошенко, куратор, культуролог

Геннадій Друзенко, правник, очільник Центру конституційного моделювання, голова Наглядової Ради Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова

Тарас Компаніченко, музикант, керівник гурту “Хорея козацька”

Ігор Піддубний (м. Харків), журналіст, режисер-документаліст, голова ГО «Спілка сприяння пошуку та повернення історичних та культурних цінностей України»

Олексій Толкачов, футуролог, голова благодійного фонду «Омріяна Україна»

Колеги довірили мені очолити цей Оргкомітет. Діяльність запланована рівно на 2 роки. Планується ціла серія різноманітних заходів по всій Україні: виставки, конференції, конкурси, як традиційного характеру, так і надзвичайно нестандартні і оригінальні. Вже є домовленість про співпрацю з кількома меріями, невдовзі будуть підписані Меморандуми про співпрацю між Оргкомітетом і міськрадами. Передбачається мережа регіональних представництв. По всій країні вже масове йде створення «сковородинівських комітетів», і Оргкомітет «Сковорода 300» взяв на себе місію координації їхньої діяльності. «Сковородинівські комітети» можуть бути створені не лише в Україні, а й закордоном, серед української діаспори.

Оргкомітет «Сковорода 300» звертається з пропозицією до спільної діяльності.

Контакти за імейлом ostannya@gmail.com

Кожні українка і українець повинні отримати право на щастя!

І Григорій Сковорода нам з Вами в цьому допоможе!

За Голодомор мене виганяли з університету. Вірніше за спробу організувати диспут щодо «білих плям української історії», і зокрема Голодомору. Наступного дня мені оголосили, що виключають з університету. За «український буржуазний націоналізм». Це був 1988 рік. Я вчився на третьому курсі історичного факультету університету КНУ ім. Т. Шевченка. На історичний факультет цього університету я вступав у 1986 році цілеспрямовано. В Києві жевріли чутки, що в Університеті існувало підпілля, а ще у школі я для себе визначив метою свого життя боротьбу за Незалежність України. Підпілля я не знайшов, більше того, навіть викладання було здебільшого російською мовою. Підручники були традиційно-радянські, і навіть Грушевського ми не вивчали. «Перебудова» до України докотилася пізніше, аніж до Москви, лише у 1988 році виникла у Києві перша незалежна організація культурницького спрямування, де головну роль взяли звільнені у 80-х політв’язні, ‒ Український Культурологічний Клуб(УКК). Для дискредитації УКК були задіяні вірні комуністичні публіцисти. У найпопулярнішій столичній газеті «Вечірній Київ» вийшла серії «викривальних» статей. Автори ‒ Олександр Швець і Сергій Тойма (за цим псевдонімом ховався Сергій Кичигін). В одному з тих пасквілів була названа адреса, за якою збиралися члени УКК ‒ Олегівська 10, це на Подолі. Наступного дня я був за вказаною адресою, познайомився там з Сергієм Набокою, лідером організації, і запросив його на диспут в Університет.

Як я вже описав, наступного дня після оприлюднення інформації про дебати по Голодомору та інших невідомих сторінках української історії, проти мене була розгорнута кампанія по виключенню. Інформація про Голодомор була засекречена, істориків вчили, що ніякого штучного голоду не було і бути не могло, максимум що було ‒ це проблеми з посухою. Навіть публічна дискусія, яку я запланував в університеті щодо Голодомору, була скандалом, допустити її влада не могла собі дозволити. Публічний донос написав на мене студент Дмитро Вєдєнєєв. В газеті «Київський університет» за його підписом була розміщена стаття у стилі сталінського генпрокурора Вишинського, де переповідалося як я «розвалюю Комсомол і СРСР». Зрештою, як і статті у «Вечірці», цей пасквіль мав зворотній ефект ‒ саме після цієї публікації з різних факультетів до мене почали підходити однодумці, і з тих пір почалася славетна історія Української Студентської Спілки ‒ організатора відомої «Студентської революції на гранті» у жовтні 1990 р.

Про трагедію Голодомору написано вже досить багато і книжок і статей. Чому ж в назву цієї статті окрім слова «трагедія», я виніс ще два слова: відповідальність і покаяння?

Найлегша і найпростіша інтерпретація Голодомору ‒ це змова групи кремлівських керівників проти України, цілеспрямоване винищення українського селянства, як основи небезпечної для новонародженої радянської імперії українського патріотизму. І це, звісно, абсолютна правда. Біда в тому, що це лише частина правди.

Є ще інший бік правди ‒ наша (українська) відповідальність за трагедію Голодомору. Як би це не прикро було писати і усвідомлювати. Давайте почнемо з описаного прикладу по спробі організації диспуту в Університеті з приводу Голодомору. Хто намагався мене виключити з університету, Москва? Хто писав доноси і пасквілі? Хіба що народжений в Росії Сергій Кичигін підпадає під «російський слід» (до речі, мати в нього була етнічна українка). Сергій Набокін стверджував, що Кичигін був підполковником КДБ, та ,зрештою, виявилося що він був офіцером іншої радянської спецслужби ‒ ГРУ. Решта тих, хто проти нас боровся, були місцевими. І вони не лише боролися проти нас у 80-х, вони стали державною і політичною елітою вже у Незалежній Україні. Олександр Швець і Сергій Кичигін стали керівниками найчитабельніших у 90-х роках газет-«Факти і коментарі» і «Київські відомості», відповідно. Стверджують, що КДБ в Університеті (тобто структуру, яка боролася з нами) очолював Микола Маломуж ‒ в подальшому після роботи в КДБ ‒ керівник Служби зовнішньої розвідки України. Керівник всього українського КДБ Євген Марчук і взагалі став прем’єр-міністром, та ще і мав шанси стати Президентом. На моєму курсі кілька колишніх однокурсників згодом зізнавалася, що їм КДБ пропонувало «стучати» на мене. Вони, щоправда, не розповідали, чи відповідали ствердно щодо співробітництва. Та от кілька днів тому ще один мій однокурсник зізнався, що таки підписував під час навчання угоду з КДБ про співробітництво, та брав собі псевдо «Аскольд». Автор доносу на мене Дмитро Вєдєнєєв зробив чудово кар’єру як історик і як… сбушник. Автор книг по історії УПА і полковник СБУ, доктор історичних наук, найбільший зліт ‒ під час правління Януковича ‒ став заступником голови Інституту національної пам’яті. Щоправда, і зараз не викинутий на задвірки науки ‒ очолює журнал «Воєнно-історичний вісник». І він то якраз переді мною досі і не вибачився за свою ганебну діяльність.

Я далекий від того, щоб огульно охаювати всіх, хто проти нас боровся, всіх, хто був в КДБ зокрема, вони по-різному проявляють себе в незалежній Україні. Та якщо ви дивуєтеся, чому в окупованому Росією Криму понад 90% особового складу СБУ зрадило присязі, і перейшли на бік ворога, не забуваймо: в Україні СБУ створено не на голому місці, а шляхом перейменування КДБ.

І хто були ці люди в КДБ? Українці. Наші співгромадяни. Тисячі. Як і в Компартії. У піковий момент на зламі 80-90-х років в Компартії України було понад 2 мільйони українців. І якщо у 1988 році мене виганяли з університету за «український буржуазний націоналізм», то в тому ж році знана тепер «націоналістка» Ірина Фаріон в Компартію якраз вступала. Чи усвідомлюємо ми нашу (загальноукраїнську) відповідальність за те, що значна частина нації була кістяком людиноненависницької комуністичної системи?

А скільки українців були в Компартії України під час Голодомору? Численність КП(б)У у 30-х роках ‒ пів мільйона осіб. А ще бо-зна скільки допомагали комуністам у лавах комсомолу. А хто оспівував колективізацію? «Українська творча інтелігенція». Зараз модно згадувати про участь Олександра Довженка у військах УНР. Та що він робив після того, як перебіг на бік «червоних»? Фільм «Земля» геніальний, стверджують кіно-митці? Так, тільки водночас «Земля» ‒ комуністична агітка за колективізацію. Колективізацію, яка стала передумовою Голодомору. Чи усвідомимо ми, що улюбленець Сталіна Довженко та інші українські «митці» у такий спосіб сприяли Голодомору?

Нам подобається згадувати про те, що Микола Хвильовий і Микола Скрипник були українськими патріотами, і скоротили собі віку у 30-х, коли відчули загрозу арешту. А от що робили Хвильовий і Скрипник під час Української революції 1917-1921 рр.? Встановлювали Радянську владу. Більше того ‒ встановлювали її перебуваючи у ЧОНі ‒ предтечі ЧК-НКВД-МГБ-КДБ. Мабуть більшість військ УНР теж перейшли до червоних. Чи є їхня відповідальність за подальшу діяльність «червоних», за Голодомор зокрема?

Маємо усвідомити і нашу (загальноукраїнську) відповідальність за нашу долю, і за наші трагедії (а Голодомор ‒ це трагедія) зокрема.

Усвідомимо відповідальність, то доростемо і до покаяння. Необхідної віхи, щоби не повторювати помилки. Якби покаялися колишні кдбісти, які боролися проти нас у 80-х, то не була б новостворена СБУ продовженням КГБ, і не було б такої зради сбушників як під час окупації Криму Росією. Поки не відбувається покаяння за співпричетність до злочинів, то злочини можуть повторюватися у майбутньому.