Наприкінці червня Україна і Європейський Союз почали перемовини щодо приєднання України до ЄС. Ніде правди діти, весь цей процес поки що відбувається у приголомшливо короткі терміни, хай навіть одним з головних чинників цього є російська агресія. Але сам факт процесу перемовин ‒ результат не тільки дій Кремля, але й багаторічного українського прагнення до повернення додому, до Європи.

Якщо згадати недавню історію, події, у яких ми беремо участь протягом останніх років почалися саме після того, як Віктор Янукович відмовився від підписання угоди про асоціацію з Європейським Союзом.

Українці, які вийшли на вулиці із вимогою до влади повернутися до європейської асоціації ‒ а у перший період Євромайдану, це були насамперед молоді люди, студенти ‒ вважали, що майбутнє нашої держави якраз пов’язано з Європою. Але у багатьох був і інший важливий мотив. Українці усвідомлювали, що європейській вибір захистить нашу країну від поглинання Росією. І дійсно, російські чиновники, які до підписання угоди про асоціацію говорили про недопустимість прийняття України до НАТО, бо у євроінтеграцію нашої країни не вірили, відразу почали і її заперечувати, коли виникла реальна можливість підписання угоди про асоціацію. І вийшло, що Росія своїми агресивними діями, своєю боротьбою з європейською інтеграцією України сама прискорила і наш європейський шлях, і розуміння більшістю громадян України про невідворотність й необхідність європейського курсу. І добре, що на Заході це також зрозуміли.

Однак, у червні була ще одна важлива подія, про яку варто сказати ‒ саміт миру на швейцарському курорті Бюргеншток. Це була дійсно представницька міжнародна зустріч, десятки лідерів і високопоставлених чиновників з десятків країн світу приїхали до Швейцарії, щоб висловити Україні підтримку у нашому опорі російській агресії і пошуку шляхів до справедливого миру. І питання навіть не у тому, наскільки така зустріч наближає мир ‒ всі ми розуміємо, що без бажання агресора припинити війну про якісь перемовини щодо миру годі й мріяти, ‒ а у цьому рівні підтримки.

Сама підготовка до саміту стала, можна сказати, справжньою сенсацією. Напередодні форуму президент України Володимир Зеленський під час пресконференції в кулуарах саміту з питань безпеки “Діалог Шангрі-Ла” в Сингапурі відкрито звинуватив керівництво Китайської Народної Республіки в спробі зірвати представницьку зустріч.

“Можна не брати участь у цьому саміті, можна не допомагати Україні й цивілізованому світу закінчити війну. Але мені здається, зривати саміт миру, робити кроки для того, щоби послаблення було з рівнем присутності лідерів, присутності країн, робити все, щоб деякі лідери не доїхали до саміту миру, тиснути на них – це вже точно не наближає мир”, ‒ наголосив Володимир Зеленський. І це, на його думку, не тільки підтримка Росії ‒ це фактично підтримка війни, бо якщо ти не підтримуєш саміт миру, значить, все, що відбувається, для тебе є нормою.

Варто нагадати, що КНР перейшла у справжній дипломатичний наступ із метою послабити вплив саміту миру й навіть зірвати присутність на ньому багатьох країн Глобального Півдня. За великим рахунком, і дипломатичне турне представника міністерства закордонних справ КНР Лі Хуея, і його віртуальні зустрічі з радниками з питань національної безпеки та іншими можновладцями багатьох країн Глобального Півдня, і оприлюднення міністерством закордонних справ КНР власного бачення закінчення війни, з яким погодилися і голова КНР Сі Цзіньпін, і президент РФ Путін, і президент Бразилії Лула да Сілва, ‒ вже були фактично першими кроками до зриву саміту миру й до зниження рівня представництва на ньому.

Офіційна відмова Китаю надсилати будь-яку свою делегацію на саміт саме тому що його організатори не виконали по суті головної умови КНР – присутності у Швейцарії високопоставленого представника РФ, очевидно очільника МЗС Сергія Лаврова, також можна назвати демонстрацією не просто небажання брати участь у саміті миру, але й вплинути на керівників Глобального Півдня, щоб і вони не приїхали на цю зустріч. Але варто зазначити, що Пекін не просто оприлюднив власне бачення, як сказав президент України, і не просто підкреслив, що його делегація не буде присутня у Швейцарії. Але й рекомендував іншим країнам, які цінують хороші стосунки з КНР, також не брати участі в саміті миру, а натомість зайнятися підготуванням альтернативної міжнародної конференції, організатором якої Китай, очевидно, бачить або власну країну, або близькі до КНР країни-члени БРІКС.

Так що можна чітко сказати, що Китай дійсно вирішив провести справжню дипломатичну дуель з Україною. Причому керівництво КНР усвідомлює, що його вага у світі й натомість у Глобальному Півдні є набагато більш важливою й переконливою, ніж вага Російської Федерації. За великим рахунком, Росія не може тиснути на країни Глобального Півдня й чимось їм погрожувати, тому що вона сама зацікавлена в тому, щоб ті країни купували її нафту. Саме у стосунках із країнами Глобального Півдня Росія вбачає шанс для того, щоб зменшити ефект західних санкцій і разом з тим продовжувати кроки з подальшої мілітаризації російської економіки і продовження війни з Україною, яка була й залишається головним політичним завданням російського очільника.

А ось Китай є важливим інвестором Глобального Півдня. І звичайно, керівники країн, які сподіваються на хороші економічні взаємини з КНР, кілька разів замислювались, перед тим як вирішувати, чи варто їм самим відвідувати саміт у Швейцарії, чи варто надсилати туди представницьку делегацію.

Окрім того, спробою зриву саміту у Швейцарії є саме оприлюднення альтернативного бачення миру в Україні, яке зараз активно просуває МЗС Китайської Народної Республіки, пропонуючи лідерам країн Глобального Півдня солідаризуватися саме з китайським підходом. І треба сказати, що тут уже є результати, тому що ми знаємо, що цей варіант мирного плану вже називається навіть не китайським, а китайсько-бразильським.

І тут є серйозна розбіжність між розумінням справедливого миру, яке захищає Україна, принаймні як підхід до перемовин. Миру, який пов’язаний із повагою до міжнародного права, із відповідальністю агресора за ту війну, яку Росія розпочала проти України, тощо ‒ і китайським баченням, яке пов’язано насамперед із замороженням російсько-української війни. Якщо уважно подивитися на ті пропозиції, які сьогодні висуваються керівництвом КНР, ми побачимо, що Україна мала погодитись на призупинення цієї війни без будь-яких реальних гарантій для власної безпеки ‒ і це вже досить серйозний удар по українських національних інтересах; що про жодні перемовини щодо відновлення територіальної цілісності України навіть мови в цьому плані нема.

Натомість Китай намагається просунути як найголовніші пункти те, що турбує саме його ‒ насамперед збереження фінансових інституцій і міжнародних торговельних шляхів, запобігання ядерній небезпеці. І тут можна сказати, що українські й китайські позиції збігаються хіба що в пункті, пов’язаному із застосуванням ядерної зброї. Це, звичайно, важлива частина китайської позиції, яка так чи інакше може впливати на уявлення Путіна про його можливості щодо використання цієї зброї у війні з Україною. Однак, якщо Путін бачить, що він може продовжувати цю війну в невизначено довгий термін, і, що Китай готовий допомагати йому як економічно, так і у відновленні військово-промислового комплексу РФ, то виникає питання: а навіщо взагалі Путіну застосовувати ядерну зброю, коли замість ядерної зброї він може сподіватися на час ‒ на час, який дасть йому змогу сподіватися на продовження війни на виснаження?

Саме тому, якби саміту миру не відбулося б, ми, може, й не побачили б позиції Пекіна й не усвідомили б готовності Китаю сприяти Росії. Й при цьому рівень представництва на зустрічі у Швейцарії може засвідчити дипломатичну поразку і Росії, і Китаю. І ще раз нагадав ‒ на примарне «посередництво» країн Глобального Півдня сподіватися не варто. Не варто ще й тому, що місце України ‒ у Європі, на Заході. І саме від допомоги західного світу буде залежати українська витривалість у війні з Росією.

Перемовини про вступ до Європейського Союзу знову нагадали нам про це.