«СИДИШ І СЛУХАЄШ, ЯК МОЛОДИЙ ХЛОПЕЦЬ ПОМИРАЄ»
Парамедикиня медичного батальйону «Госпітальєри» про жорстокі реалії війни
Сніжана Гусаревич
У цивільному житті Анастасія Хлібник – фотографиня та журналістка. Від 2023 року Анастасія із позивним «Мама» їздить на фронт як парамедикиня добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри», який займається медичною евакуацією військових у гарячих точках на лінії фронту.
Анастасія розповіла Громаді, як саме її життя змінилося після 24 лютого 2022 року, і як можливо поєднувати своє цивільне життя з «Госпітальєрами». Далі – її монолог.
Своя дівчина з фотоапаратом
У жовтні 2020 року я вирішила створити фотопроєкт про добровольців. На той час про війну на Сході вже майже не говорили. І так, як з початком війни 2014 року моє коло було сформовано з добровольців, то на участь у проєкті зголосились люди з Азову, Правого Сектору, Айдару, УДА. Крім цих підрозділів мені цікаво було висвітлити добровольчий батальйон «Госпітальєрів». Тоді ходили легенди про те, що госпітальєри десь позаду стоять, що їх знецінювали дуже сильно. Мені було важливо розповісти про їх роботу та показати обличчя тих, хто рятує життя інших. І таким чином я вперше потрапила до села Водяне, зараз цього населеного пункту немає. Тоді це була відома госпітальєрська позиція, там була стіна з написом «Війна стирає зайве, залишає лиш головне». Там я вперше почула, як стріляють поряд. Неподалік цього села були вітряки, а за ними росіяни. І я запропонувала сфотографувати усіх госпів (госпітальєрів) поруч з цими вітряками. Я починаю їх фотографувати, екіпаж й відходжу поступово, а мені кричать: «Стій, там заміновано!». Мене це не налякало, навпаки, я почувала себе серед своїх і стала «їх дівчинкою з фотоапаратом». І вже у вересні 2023 року, я поїхала на свою першу ротацію на Донеччину.
Реалії війни
«Госпітальєри» в переважній більшості – це люди без медичної освіти. Ми не працюємо з полеглими. Це відповідальність лікаря, який там є. Але у тебе потік поранених, усю ніч працюєш і тут привозять полеглого. Лікар має оглянути тіло і покласти у мішок. І звісно, що допомагаєш лікарям вирівнювати тіло, якщо воно скручене. Важливо записати ім’я та прізвище, де загинув, контакти побратимів. Працювати з полеглими мені не складно. Найскладніше було на другій ротації. У нас на стабілізаційному пункті є рації, по яких ми слухаємо що відбувається навколо. Якщо росіяни йдуть швидко на нас, то є план швидкої евакуації стабілізаційного пункту. Це було нічне чергування. Коли є хвилина на відпочинок, то ти лягаєш відпочивати. Я прилягла, але заснути не змогла. По рації було чутно, як наші хлопці з розвідки потрапили під обстріл. Хлопець, у якого була рація, все коментував. Він розповідав, як один за одним вони гинули. Далі він просив, щоб за ним прийшли на допомогу. Мене тоді жорстко морально підкосило. Бо коли ти працюєш з пораненим, то виконуєш певну дію. А тут ти нічого не можеш зробити. Сидиш і слухаєш, як молодий хлопець помирає. Він помер. Потім за ними виїхала одна група, яку накрили. І вже друга група, яку вони вивезли майже всіх. Їх привезли до нас вже полеглими. І це було дуже складно.
Якось привезли полеглого, який закінчив життя самогубством. Це була моя остання ротація після Нового року. Я запитала у лікарів чи часто таке відбувається. Вони сказали, що особливо до свят дуже багато подібних випадків. І це наша відповідальність, як суспільства. Ми не допрацювали. Ця куля мала летіти в інший бік. Лікарі сказали, що в переважній більшості це втрата шлюбів, жінок, уваги та подальшої мотивації. Коли я повернулась додому, то я придумала проєкт, який би зміг зрушити на війні питання самотності. Я сфотографувала дівчат ню і надсилала хлопцям. І виникла ідея, зробити певний «Тіндер» для військових, де б були функції як для спілкування, так і просто для споглядання за естетичними ню фотографіями. Моя знайома айтішниця вже працює над цим додатком.
Я дуже багато виїжджала на комунікації, особливо з бійцями. Я розумію, що наскільки їм потрібна банальна усмішка. Був смішний випадок. Привезли пораненого, а у нього пов’язка на оці. І поки записую його дані, міряю тиск, розмовляю з ним. Кажу йому, що у нас збігаються дні народження. Він відповідає: «То може ще й 96 року народження?». Я кажу, що ні, 89 року. Так він цю пов’язку аж підняв. Всі лікарі почали сміятися. Поранені усі спраглі до комунікації, навіть у важкому стані. Наприклад, десять днів хлопців не могли забрати з позицій. Він весь в крові. Я зрізаю шкарпетки, а він мені каже, що йому соромно, бо в нього шкарпетки не поміняні. Насправді в тій роботі, що виконую я, багато материнства. Крім того, що ти з лікарем робиш медичні маніпуляції пораненому, це ще й про вміння слухати, вдягнути сухі шкарпетки.
Якби не війна…
На стабілізаційному пункті є люди, які не знаходяться там фізично. Наприклад, наречена нашого хірурга з якою він постійно на зв’язку, і ми усі її знаємо онлайн. Або мої дівчатка, яким я щодня читаю книжки онлайн. І вони знають усіх з мого екіпажу. Був випадок, коли я була на евакуації. Це коли ти сидиш в хаті й чекаєш поки стабілізують пораненого для подальшого транспортування його до лікарні. Я сиділа читала дітям книжку онлайн, і тут летить іранський дрон-камікадзе з боку ворога. У наших є чітка позиція його збити, щоб він не полетів далі на Дніпро. Командир мені кричить: «Настя в підвал!». І я з телефоном біжу в укриття, а діти все це чують. Потім я багато аналізувала чи потрібно мені було покласти слухавку, але дійшла висновку, що так би вони злякались більше.
Моя родина – це найбільша підтримка. Моя молодша донька дала мені позивний Мама. А потім ще моя мама і вона купили мені форму. Я реалізовуюсь в материнстві, і для мене цінно бути мамою. До доньок я приїжджаю раз на три місяці, а також забираю їх до Львова на канікули. Я звикла до стану, коли діти в безпеці за кордоном. Якби не війна, мої діти були б поруч зі мною.
