2022 рік став, мабуть, найважчим роком у всій новітній українській історії. Саме цього року на українську землю прийшла велика війна. Саме цього року українцям довелося переконатися, що керівництво сусідньої Росії серйозно розраховує окупувати та знищити Українську державу, а більшість населення Росії підтримує свого президента в агресивних планах. Саме цього року в життя українців увійшли слова з воєнного минулого: “повітряна тривога”, “бомбосховища”, “ракетний обстріл”… Саме цього року стало остаточно зрозуміло, що союзники України – в цивілізованому світі. А ті, кого вважали ну якщо не «братами», так добрими сусідами – вороги та бузувіри. Саме цього року очевидно, що українцям потрібна Україна, вони готові боротися за неї, віддавати свої життя та здоров’я, збирати кошти й не просто виживати – а вести побут і боротися в нестерпних умовах. Саме цей рік змусив багатьох і в нашій країні, і в діаспорі згадати про власну національну приналежність і як багато це означає.

Це дуже довгий рік, бо насправді завершиться лише із закінченням страшної війни. Коли добігне фіналу війна? Зрозуміло, що ніхто сьогодні не може дати впевнених прогнозів. Проте, саме в грудні на сторінках видання “Economist” опублікували розмови з Президентом України Володимиром Зеленським, Головнокомандувачем ЗСУ Валерієм Залужним та керівником Сухопутних військ Олександром Сирським.

Ці інтерв’ю дають уявлення про те, як у Києві бачать подальший перебіг подій. Валерій Залужний – скоріш за все, вперше за довгий час – описав складність військових завдань, від результативності яких залежать шанси тих пропозицій, з якими виступає політичне керівництво держави. Він та інший український воєначальник, Олександр Сирський, закликають не недооцінювати Росію, оскільки така помилка, як правило, призводить до поразки. І Залужний, і Зеленський говорять про необхідність додаткових ресурсів для української армії. У Києві багато хто припускає, що інтерв’ю з’явилися насамперед для “діалогу” щодо додаткових ресурсів із західною аудиторією, але реальні розмови про військове постачання відбуваються в тиші кабінетів, а не на журнальних шпальтах. А громадська думка Заходу формується не завдяки текстам ділових видань, а через людиноненависницьку політику Росії: кожна нова атака, кожен новий будинок, що залишається без світла й тепла, кожне зруйноване місто формують цю думку.

Тому Залужний просто констатує факт: без значної західної підтримки виграти війну з Росією, звільнити українські території до останку набагато складніше. Ось чому в інтерв’ю українських керівників йдеться не про терміни війни, але наголошується про ймовірність нового масованого нападу Росії, зокрема й на Київ. При цьому маємо враховувати ще й той факт, що ми читаємо інтерв’ю генералів, які звикли мислити стратегічною логікою битв чи, як у випадку із Зеленським, погляди людей, які зацікавилися політикою зовсім нещодавно, буквально напередодні перемоги чинного українського президента на виборах 2019 року. З цими діячами Путін веде війну чекіста, впевненого, що перемога у війні – це не перемога над армією, а перемога над мирним населенням, повна дестабілізація ворожої країни та створення умов для від’їзду та смерті більшості її мешканців. Після провалу бліцкригу Путін хоче виграти саме таку війну і, схоже, щиро не розуміє, чому він має припиняти воєнні дії та чому йому дорікають війною з жінками та дітьми. Саме з жінками та дітьми Росія сьогодні і воює, а її президент отримує щире задоволення від процесу. При цьому йому довелося визнати, що «спецоперація», яка за його початковими розрахунками повинна була тривати лише кілька днів, може бути довгою. З одного боку, це путінське зізнання у фіаско. Якщо згадати розрахунки Путіна, то в Україні вже дев’ять місяців мав існувати маріонетковий режим Віктора Януковича, в низці регіонів сходу та півдня країни з благословення нової «влади» мали відбутися «референдуми» щодо приєднання до Російської Федерації, а сам він разом із Януковичем та Лукашенком мусив у же працювати на д угодою про створення союзної держави Росії, України та Білорусі. Тепер ці путінські плани остаточно стали політичною фантастикою.

З іншого боку, Путін не хоче з цим погоджуватися. Його добре відома впертість, неготовність реально оцінити ситуацію призводять до того, що замість триденної війни він готується до трирічної та, здається, зовсім не турбується, яку ціну заплатить Росія за його рішення битися мідним чекістським чолом об стіну українського опору та західного відторгнення.

Чи має ця «довга війна» тактичні мети? Так, і їх також не приховують. Про одну з цих цілей доводиться писати після кожної російської атаки проти української критичної інфраструктури – на зустрічі з членами Ради з прав людини (!) Путін із задоволенням визнав авторство цих атак. Росія прагне досягти навіть не капітуляції України, а зникнення, втечі її населення – однак виходить це погано. Якщо говорити про війну армій, то й тут Путін має свою тактичну мету – вихід на адміністративні кордони регіонів, приєднаних до Російської Федерації. Він залюбки говорить про те, що сьогодні Азовське море – «внутрішнє море» Росії та вимагає забезпечити рух «кримським коридором» – сухопутним маршрутом з Росії до окупованого Криму через інші окуповані області України. Коридором, який дивовижно нагадує «данцигський коридор», якого Адольф Гітлер жадав від Польщі перед Другою світовою.

Зрозуміло, що Путіну потрібна не просто повна окупація територій. Він ще й домагається того, щоб факт анексії визнали і Україна, і Захід. Тут ми знову повертаємося до мотиву ракетного обстрілу української критичної інфраструктури.

Звісно, найважливіше питання – що робитиме Володимир Путін, якщо виявиться, що він не здатен реалізувати жодного з поставлених зараз тактичних завдань, що українці не тікають і не здаються, а регіони не можна окупувати, навпаки – українські землі звільняються українською армією? Вірогідно, Путін шукатиме спосіб зупинитися без будь-яких конкретних домовленостей та знову збиратиме резерви для нового удару по Україні. Втім, проблема Путіна в тому, що він занадто довго й багато брехав і продовжує нахабно дурити. Тож у його бажання перемир’я не повірять ані в Києві, ані на Заході. Для справжнього перемир’я Путін повинен надати суттєві гарантії ненападу. Гарантії, які він не надасть через план напасти знову. Крім того, помітно, що він поки вірить у свою «довгу війну», економічну та соціальну втому України, зміну західних лідерів, те, що він «пересидить» і переграє кожного ворога. Тож він не зможе ні перемогти, ні зупинитися – він пов’яз у вірі у довгостроковий успіх і навряд чи помітить, що це майже релігійне переконання може стати першим кроком до його власного краху. Проте цей крах має бути зумовлений не лише військовим успіхом України. Військовий успіх – виключно гарантія того, що російських військ не буде на українській території та українські міста не бомбитимуть. Навіть не гарантія, а надія: гарантії з’являться лише після вступу України до НАТО та розуміння Кремля, що конфлікт з Україною – це військова сутичка з усім цивілізованим світом.

Крах Путіна – ось збереження Української держави та її успішний розвиток. Крах Путіна – це цивілізаційна прірва між Україною та Росією. Крах Путіна дорівнює нашому щасливому майбутньому і не «довгій війні», а довгій ганьбі Росії після цього довгого, майже нескінченного року.

[НОТАТКИ за листопад]

Ситуація в листопаді. Президент Володимир Зеленський розповів, що станом на 20 листопада росія вже випустила по Україні понад 4,700 ракет. 15 листопада росія вдарила по всій території України 96 крилатими ракетами повітряного та морського базування (Х-101, Х-555, «Калібр»), керованими авіаційними ракетами Х-59, а також ударними дронами Shahed-136/131, «Оріон», «Орлан-10». ППО збила 77 ракет і 12 дронів. Також 17 листопада загарбники направили майже 20 ракет по Україні та безпілотники. Силами оборони та ППО знищено 4 крилаті ракети Х-101, 5 безпілотників Shahed-136 та 2 керовані авіаційні ракети.

З початку війни більше 2783 закладів освіти постраждали від бомбардувань та обстрілів. 337 з них зруйновано повністю. 422 підприємства повністю або частково зруйновані. Активи металургійної галузі зруйновані майже повністю. “Ворог пошкодив 826 медичних закладів. Ще 127 росіяни зруйнували вщент”. Про це повідомили в МОЗ. Російські війська вже ввійшли чи провели воєнні дії на більш ніж 1/3 заповідних природних територій, чеДопомога від Європи.

1) Європарламент спільно з мережею Eurocities, яка включає понад 200 європейських міст, запустили кампанію “Generators of Hope” з відправки до України електрогенераторів і трансформаторів. Президентка ЄП повідомила, що раніше в рамках Механізму цивільного захисту ЄС Україні вже було передано тисячі тон вантажів, у т.ч. близько 500 генераторів. Однак, як підкреслила сама Мецола, “українці потребують тисячі”.

2) Згідно з планами Міносвіти Латвії з 2026-2027 навчального року у всіх школах потрібно буде забезпечити викладання як другої іноземної мови однієї з мов Євросоюзу. Ця норма означає, що російську мову не можна буде вибрати як другу іноземну мову.

3) Колишній прем’єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон з компанією Circle Health оголосили про початок різдвяного збору коштів на медикаменти та обладнання, які передадуть українським лікарням. Головна мета збору – допомогти українським госпіталям, де лікують поранених і хворих та які ризикують залишитися без важливих медикаментів та обладнання.

Нищити український народ. І це самете, про що заявив білоруський диктатор Олександр Лукашенко після саміту ОДКБ у Єревані. Лукашенко дав зрозуміти, що йдеться не просто про знищення української держави, про що Путін говорив на початку війни. А про «знищення України». Не варто ставити питання, чим знищення України відрізняється від знищення Української держави. Знищення держави – те, що дійсно передбачалося в перші тижні війни – більша частина території України була б приєднана до Російської Федерації, а частина, що залишилася, отримала б маріонетковий уряд, який і завершив би справу об’єднання України з Росією та Білоруссю. При цьому Путін вважав, що населення окупованих регіонів не просто змушене буде змиритися зі своєю долею, але з радістю зустрічатиме «визволителів» і допомагатиме їм виявляти «нацистів» і «бендерівців». Путін переконався, що ставка на прихильне чи хоча б байдуже ставлення українців до війни та окупації була помилковою. Достатньо порівняти кадри окупації та звільнення Херсона, щоб у цьому переконатися. Це навіть Путін здатний зрозуміти.

Звісно, втеча російської армії з Херсона ще раз продемонструвала примарність первісної мети Володимира Путіна, який розраховував блискавично захопити більшу частину України. Через дев’ять місяців від початку війни стає очевидним, що російська армія не здатна захистити території, захоплені в перші тижні війни, не кажучи вже про те, щоб окупувати нові землі. І втрата Херсона, який нещодавно проголосили обласним центром нового регіону Росії, наочно проілюструвала це фіаско.

Нездатність армії окупувати та захищати награбоване змушує російського президента переглянути

найближчі цілі війни. Якщо в лютому Володимир Путін розраховував за кілька днів встановити контроль над Україною та повернути країну часів Віктора Януковича, то тепер його головне завдання – знищення української інфраструктури. По суті, це можна розцінювати як покарання населення України за небажання здаватися ворогові.

Невипадково в день, коли російське військове командування озвучувало своє ганебне рішення про втечу з Херсона, найближчий соратник Володимира Путіна та секретар російської Ради безпеки Микола Патрушев зустрічався з керівництвом Ірану. Очевидно, що метою візиту було поквапити Тегеран із постачанням нового озброєння, необхідного Москві для подальших ударів по критичній інфраструктурі України. І це ще одна російська ганьба, яку цілком можна порівняти з втечею з Херсона. «Друга армія світу», що хизується своїм озброєнням, виявилася настільки архаїчною, що тепер у постачанні озброєнь залежить від країни, що десятиліттями перебуває під західними санкціями. Можна було б, звичайно, поцікавитися, на які такі потреби витрачався безрозмірний російський військовий бюджет, але російське злодійство споконвіку є більш сильним, ніж російський шовінізм.

Ясно, навіщо Путіну з Патрушевим потрібні ці дрони й ракети. Якщо вони не можуть завоювати Україну, так хоча б помстяться!

Тому з непокірності українців жити під окупацією та стати частиною «руского міра» зробили «путінський» висновок: тим гірше для самих українців. Тепер російський президент хоче вже не знищення українського суверенітету, а вбивства та вигнання самого українського народу. І для мене це аж ніяк не аналітичний висновок. Я пишу цей текст у темряві Києва. На вулицях не горять ліхтарі, не працюють світлофори. Більшість будинків у моєму районі відімкнено від електрики, вода після останнього масованого ракетного обстрілу з’явилася лише кілька годин тому. В багатьох людей немає ще й опалення, хоча температура на вулиці вже опускається до мінусової відмітки – а до зими ще ж тиждень. Бачу, що російські війська обстрілюють саме цивільні об’єкти, а не військову інфраструктуру. Втім, у Кремлі ніхто цього й не приховує. Прессекретар президента Путіна Дмитро Пєсков зазначив, що якщо українське керівництво хоче покласти край стражданням свого народу, то має виконати умови Кремля. Ті самі умови, які добревідомі нам з перших днів агресії – визнання російського статусу окупованих територій, демілітаризація з «денацифікацією», відмова від НАТО та навіть відносин з окремими країнами НАТО. Тобто створення умов, які б дозволили Росії повернутися знову й завершити «спецоперацію», здобути ті військові перемоги, які вже дев’ять місяців вислизають від Володимира Путіна. Ясно, що це – не заклик до перемовин.

Якби Путін насправді хотів реальної угоди, а не капітуляції України, він не вважав би за можливе діяти як ватажок терористичної організації, який намагається взяти в заручники мільйони людей. Однак знищення громадянської інфраструктури – це, перш за все, спроба змусити Україну капітулювати. Не миттям, то катанням. Не виходить перемогти на полі бою, доводиться поступатися вже захопленими територіями – що ж, у цьому випадку залишається лише сподіватися на знищення інфраструктури, на поступку українського керівництва перед перспективою голоду, холоду та хвороб.

І коли той самий Дмитро Пєсков стверджує після звільнення українськими військами Херсона, що хвилюватися з цього приводу не варто, все повернемо – це зовсім не спроба зробити хорошу міну при поганій грі. У Кремлі й справді можуть бути впевнені, що коли в українців не буде світла, тепла та води, вони все повернуть і виведуть свої війська з усіх «російських територій». Ще й самі проситимуть «все повернути»: і невідомо, чи погодиться тоді з їхніми благаннями Володимир Володимирович.

Проте поки ніхто не збирається погоджуватися з цими знущальними умовами припинення винищення українського населення, Путін продовжує його мордувати.

Російський президент може вважати, що нарешті знайшов правильний підхід до війни, що російські ракети та іранські дрони значно ефективніші, ніж його армія. Він більше не хоче воювати з солдатами. Він хоче воювати з жінками та дітьми.

Якщо не виправдовується розрахунок на те, що українці в розбомблених містах піднімуть повстання проти своєї влади та вимагатимуть від неї капітулювати перед Росією, то залишається надія на нову міграційну кризу, на втому європейців, на соціальні проблеми в країнах, які прийматимуть нові сотні тисяч біженців.

І така пристрасть до знищення демонструє не силу, а безсилля кремлівського диктатора. Якби його армія здобувала б перемоги та окупувала б нові українські регіони, Путін не мав би жодної необхідності руйнувати українські міста. А так його армія знищує навіть Херсон, щойно пограбований та залишений російськими військами. Херсон, нещодавно оголошений новим обласним центром Росії! Якби пропаганда Путіна була б ефективною і в неї вірили не зі страху та шовіністичних забобонів, а тому, що це правда, йому не було б важливо прагнути вигнання та знищення нелояльного населення та обмірковувати новий масштабний геноцид.

А так російському президентові доводиться лише сподіватися, що він усіх знищить, залякає та стане імператором крижаної пустелі, на яку він бажає перетворити Україну. Яке безглузде бажання маленької сірої людини, яка уявила себе повелителем світу!

Системи, а роботи з її запуску починаються одразу ж після відключення. Лишатися без електрики люди можуть від декількох годин до декількох тижнів.

Проте «блекаут», на думку експертів – це найгірший варіант подій, який навряд чи станеться, тож перейматись українцям нічого. Та скільки б нас не заспокоювали енергетики та експерти на телебаченні, «блекаут» – хоча й не всюди – все ж таки відбувся. Унаслідок масованих обстрілів 23 листопада по всій території України, в багатьох регіонах зникло світло, водо- та теплопостачання, а без них поступово тануть шанси українців нормально зустріти цю зиму. У Генштабі Збройних Сил України розповіли, що в ході масованого удару по жилих будівлях та інфраструктурі Києва, Київської, Вінницької, Львівської, Кіровоградської, Запорізької, Харківської та Донецької областей росія випустила 67 крилатих ракет та до 10 ударних БПЛА «Ланцет», які в одну мить бездушно забрали життя безлічі українців.

Через жорстокі обстріли не стало світла й у сусідній Молдові: пресслужба НЕК «Укренерго» повідомила у фейсбуці, що причиною слугував перепад напруги у спільній з Україною енергомережі: «Через російські атаки відбувся стрибок частоти в нашій технічно спільній енергомережі, який спричинив втрат у зв’язк у Молдови з електричною мережею Європи, звідки країна отримує частку електричної енергії». Агресія росії проти України вкотре зашкодила не тільки українцям, але й громадянам інших країн.

Ще в середині листопада єврокомісарка з енергетики Кадрі Сімсон в інтерв’ю з «Радіо Свобода» розповіла, що країни ЄС робитимуть все можливе, щоб допомогти українським енергетикам відновити або повністю замінити зруйновані елементи, форми чи підстанції, а нові трансформатори прямують в Україну. Але поки чіткої інформації про те, що це обладнання вже доїхало немає.

Більшість ТЕС та ГЕС наразі частково знеструмлені. Та найбільше на енергетику вплинуло відключення від електромережі Рівненської, Південноукраїнської та Хмельницької атомних станцій. В «Енергоатомі» пояснили, що наразі станції працюють у проєк тному режимі, без генерації у вітчизняну енергосистему; через зниження частоти в енергосистемі України на АЕС спрацював аварійний захист, через який всі енергоблоки автоматично відключені. «Також через зниження частоти зупинено живлення власних потреб Запорізької АЕС з енергосистеми України. Станція перейшла в режим повного блекауту», – повідомляє «Енергоатом». Щодо зупинення всіх енергоблоків Південноукраїнської АЕС речник «Енергоатома» Леонід Олійник сказав: «Це пов’язано з руйнуванням мереж, зі станцією все добре. Нема куди видавати електроенергію».

По закінченню повітряної тривоги ремонтні бригади разом із підрозділами ДСНС почали ліквідацію пошкоджень, але «Укренерго» в своєму зверненні зазначили: «Через сильний мороз та льодяний дощ в деяких регіонах аварійно-відновлювальні роботи на об’єктах, пошкоджених ракетами терористів, можуть тривати довше». Наскільки довше – не вказують.

У Києві ж станом на 24 листопада в більшості районах столиці світла немає вже понад добу. Мер Києва Віталій Кличко у своєму телеграм-каналі пише: «70% столиці поки залишаються без електрики. Енергетики докладають усіх зусиль, щоб якнайшвидше її повернути. Проте зазначають, що залежатиме це від відновлення балансу в енергосистемі України. Оскільки Київ є частиною загальнодержавної енергосистеми». Розповідає мер і про можливість переїзду деяких груп населення: «Якщо в когось із вас є будинок у передмісті Києва, то краще переїхати туди». Також вранці 24 числа до осель киян повернулося водопостачання, хоча без електрики вода лишається холодною. Варто зазначити, що значна кількість українських сімей має електричні, а не газові плити: тобто нагріти цю воду для вдоволення найпростіших людських потреб, у тому числі гігієнічних, у людей просто немає можливості. Але українці готові змиритися з подібними незручностями: росія ніколи не зрозуміє, що пр о довж у в ат и нищ и т и об’єкти української інфраструктури марно, адже наші громадяни ладні і вік жити без електрики, води та тепла – головне, що під своїм, а не ворожим прапором.

Окрім відсутності світла, з’являються проблеми зі зв’язком. У Мінцифрі розповіли, що обстріл 23 листопада призвів не тільки до повного знеструмлення багатьох селищ і міст, але й до падіння інтернет-трафіку. Значна частина країни потерпає від несправності мобільного зв’язку: люди не можуть зателефонувати чи написати рідним, що вони в безпеці, а ті, хто працюють через інтернет, лишилися на невідомий проміжок часу без роботи. «Базові станції та оператори фіксованого зв’язку перейшли на генератори. Мобільні оператори, де працюють вишки – перевантажені трафіком», – повідомив міністр цифрової трансформації Михайло Федоров. Також він зазначив, що Мінцифри вже допомагає організувати відвезення дизельного палива та вирішення інших операційних завдань: «Чітко знаємо, що робити, працюємо. І з кожною новою атакою будемо сильнішими, поки не переможемо».

Нині Київ перетворився на місто-вулик: ідучи вулицями столиці тільки й чуєш безкінечне дзижчання електрогенераторів поблизу окремих кав’ярень чи поодиноких аптек. Деякі торгівельні мережі розсилають СМС зі списком продуктових магазинів, які продовжують

працювати попри цілковиту темряву, а поруч з адресами зазначено: «Працює від генератора».

Передумовою збільшення кількості електрогенераторів стало рішення Кабінету Міністрів України на засіданні 18 листопада про забезпечення безперешкодного митного оформлення електрогенераторів, трансформаторів, акумуляторів та інших енергогенеруючих засобів для фізосіб. Прем’єр-міністр України Денис Шмигаль розповів, що відтепер кожен українець здатен без сплати мита та ПДВ завезти в країну необхідні йому генератори та зарядні станції. Зроблено це з метою полегшення проходження опалювального сезону – інакше зустрічатимемо зиму при запалених свічках.

Та далеко не кожна українська родина, на відміну від власників кав’ярень або магазинчиків, може дозволити собі власний генератор для оселі, тому в столичних багатоповерхівках повністю темно. Можу припустити, що з «блекаутом» кількість пацієнтів із важким харчовим отруєнням в столичних лікарнях різко збільшиться, оскільки за такий термін без світла починають танути навіть морозильні камери, хоча й на вулиці мінусова температура.

На додаток, вимкнення світла впливає на рух як громадського транспорту, так і водіїв автівок.

Кількість ДТП із участю пішоходів у містах України встигла збільшитися ще до повного відключення електромережі, коли вимкнення світла відбувалося за стабілізаційними графіками. Нині ж, коли пів країни живе у млі, а світлофори не працюють майже ніде, кількість нерегульованих перехресть різко збільшилась, через що пішоходи, які не мають на собі світловідбиваючих елементів, наражають себе на небезпеку.

Через «блекаут» припинено рух трамваїв, на заміну яким за спеціальними маршрутами будуть їздити автобуси; київські поїзди метро через пошкодження енергосистеми держави курсуватимуть з інтервалом близько 10 хвилин, на деяких станціях навіть у години пік.

Українців обережно закликають готуватися до важкої зими, щоб не викликати паніку в суспільстві.

Проте соціальна реклама на кшталт «помийте посуд руками, а не в посудомийці – це ж так по домашньому» мудрим людям дала зрозуміти, що насправді ситуація, на жаль, зовсім не втішна. Люди повсякчас використовують для освітлення ялинкові гірлянди на батарейках, а ціни на ринку ліхтарів зростають чи не на сотню гривень щодня. Кияни запасаються консервованою продукцією, питною водою та ковдрами, ніби зараз кінець лютого – як було на початку війни.

Телеграм-канал «Київ Новини» повідомляє про початок роботи «Пунктів незламності» – місць, де кияни матимуть змогу підзарядити телефон, зігрітися, отримати води та аптечку. Втім, значна кількість цих пунктів розташована на території шкіл та дитячих садків, куди, знаю з власного досвіду, досить часто не хочуть пускати чужих людей навіть в укриття під час повітряної тривоги.

Та ми, без сумнівів, все подолаємо. А д же будь-які морози в квартирах, відсутність гарячої води чи то ж відсутність освітлення – ніщо проти того, як живуть наші хлопці та дівчата на передовій. Поки ми мерзнемо в стінах будинків, можемо зайти до затишної кав’ярні, що працює від генератора, наші військові сплять на холодній землі та боронять нас від рашистів. І багато хто дуже добре це усвідомлює.

[НОТАТКИ за жовтень]

У жовтні в Кремлі вже практично перестали приховувати, що мають намір знищити цивільну інфраструктуру України. Звісно, удари по заводах, по житлових кварталах, дитсадках, торгівельних центрах завдавалися й у перші місяці війни. Але тоді російське керівництво та військове командування щоразу стверджувало, що звинувачення у вбивстві цивільного населення та знищенні інфраструктури – це наклеп України та Заходу. Світ уже вразили страшні кадри катувань у Бучі, руйнувань у Маріуполі та Харкові, а Кремль, мов заведений, повторював: “Наклеп, наклеп, наклеп”. Натомість тепер російським чиновникам та пропагандистам наказано радіти саме знищенню цивільної інфраструктури. Як любили говорити радянські попередники Соловйова та Скабеєвої на московському телебаченні, маски скинуті. Та й призначення очільником російського військового угрупування в Україні генерала Сергія Суровікіна, судячи з того, що потім відбувалося, було пов’язане саме зрішенням бити по цивільних об’єктах, адже в Сирії Суровікін «прославився» саме цією марною жорстокістю.

Чому марною? А тому, що вся історія війн свідчить, що знищення цивільної інфраструктури та мирного населення ніколи нікому не допомагало перемогти, якщо не було розгромлено угруповання військ противника. Навпаки, подібні методи лише можуть розлютити населення та стимулювати відчуття «спільної долі» громадян, армії та держави. Гітлерівців не наблизили до успіху бомбардування міст Великої Британії та Радянського Союзу. Але й бомбардування німецьких чи японських міст союзниками також не вплинули на ситуацію на фронтах та не прискорили капітуляцію. Для капітуляції потрібно було розгромити армії супротивника. Армії, а не мешканців Дрездена.

Тож за відсутності військових успіхів бомбардування цивільної інфраструктури – це не стежка до перемоги, а дорога до ненависті. Ще до більшої ненависті, яка, як величезна прірва, ще довгі десятиліття буде розділяти українців і росіян.

Тепер, між іншим, жителі Росії знають про обстріл цивільної інфраструктури не з програм Радіо Свобода чи від своїх родичів з України – «ви все брешете!» – а з виступів місцевих політиків і журналістів. І реагують на це свідоме знищення мирного населення та створення умов для його нестерпного існування або байдуже, або схвально. Кому захочеться порозуміння із такими сусідами – сусідами, які навіть не зможуть потім сказати “ми не знали”, як німці після Другої світової війни. Всі все знали. Просто розраховували на перемогу, на те, що нас усіх уб’ють чи залякають, і нас просто не зможуть ні про що спитати.

Але перемоги не буде. Для перемоги потрібна ефективна армія, а не війна з жінками та дітьми за допомогою іранських безпілотників. Те, що ми зараз спостерігаємо – це навіть не змагання армій, а помста народу, який наважився не капітулювати перед одурілою диктатурою. Наважився захищати себе. Але, до речі, саме така народна воля до опору – це шлях до перемоги.

Вражає, що одночасно зі спробами домогтися знищення української цивільної інфраструктури Кремль продовжує закликати до переговорів! І це очевидна політична шизофренія, яка проявляється практично у всьому. У Москві досі не можуть навіть сказати, в яких власне кордонах анексували вкрадені області України – в адміністративних кордонах областей чи в межах окупації. Представники Міністерства оборони Росії заявили, що окупована Херсонська область приєднується до Росії не сама собою, а разом із захопленими районами Миколаївської. Не треба шукати тут правову логіку – у рішеннях про анексію українських територій її, у принципі, немає. Але раніше Путін хотів усе обставити «пристойно» хоч би з власного погляду. Наразі він відчайдушно метушиться, намагаючись політичними рішеннями прикрити військові поразки.

 Але й ця метушня призводить до нової біснуватості: не встигло просохнути чорнило під указами, які оголошують про появу «нових об’єктів Російської Федерації», як російські війська залишають Лиман – начебто приєднане до Росії місто. І населені пункти Херсонської області, начебто теж приєднані.

Путін та його прес-секретар Пєсков незворушно заявляють, що все буде повернутим, а Херсон евакуюють! Але здорового глузду ситуації це не додає. Путін вкрав території, щоб шантажувати українців та змусити їх погодитися хоча б із втратою частини власної землі. Коли в Кремлі переконалися, що шантаж не призводить до бажаних результатів, перейшли до погроз застосувати «будь-яку зброю» – ми розуміємо, яку саме – і пропозиції відновити переговори. Остання за часом ідея Путіна поговорити, яку він адресував Президенту України Володимиру Зеленському через Президента Гвінеї-Бісау, була отримана в день проведення ядерних випробувань – і цього ж дня Путін заявив, що Україна втратила суверенітет!

Саме тому тепер уже Президент України, який колись закликав Президента Росії вирішити конфлікт шляхом переговорів, відмовляється від спілкування з Путіним. І не він один. Розмовляти з кремлівським диктатором не хочуть і лідери країн Заходу. Після масових ракетних обстрілів України стало ясно, що жодних змін у бік реалізму в Кремлі не може статися. Якщо сам Путін, російські чиновники та пропагандисти й не намагаються приховувати, що метою російських військ стала саме цивільна інфраструктура – про що розмовляти? Розмовляти з тими, до чиїх планів входить позбавити людей тепла та світла, – це удар по репутації будь-якого політика. Ну і по самоповазі також.

Тому керівники західних країн вкотре посилили риторику. Показово, що саме у жовтні вперше пролунало кілька жорстких коментарів щодо ядерних погроз Володимира Путіна. Про це говорили й анонімне джерело Reuters у НАТО, і Генсек НАТО Єнс Столтенберг, і Президент Франції Еммануель Макрон, і Голова Європейської дипломатії Жозеп Боррель. Суть коментарів є очевидною: якщо Путін і справді наважиться вдатися до ядерної зброї, війна кардинально зміниться. І Захід цього разу використовуватиме не заяви та економічні санкції, а силову відповідь.

Гранично ясно висловився Боррель, який, до речі, був одним з останніх західних візитерів, які намагалися знайти компроміс з Москвою перед війною і зазнав огидної атаки Лаврова і пропагандистської банди російського міністра. Боррель відзначив під час свого виступу перед слухачами Європейської дипломатичної академії у Брюгге, що в разі застосування Путіним ядерної зброї російська армія може бути знищена західним неядерним ударом – і російському президентові не доведеться більше блефувати. Я сказав би, що такі заяви вже сьогодні змінюють сам характер війни, оскільки вони демонструють: «розбещений» Захід, на капітуляцію якого продовжують розраховувати в Кремлі, не тільки не втомлюється, але й не збирається поступатися і припиняти підтримку України.

Понад те, міжнародна ізоляція Росії на цьому тлі лише посилюється. Це показало й голосування по резолюції щодо підтримки територіальної цілісності України на Генеральній асамблеї ООН, і голосування в ПАРЄ про визнання Росії країною-терористом. Якщо згад ати, що за к ілька місяців до війни Жозеп Боррель наполягав на необхідності діалогу з Москвою, а в ПАРЄ змінювали правила, щоб зберегти російську делегацію, стає зрозумілим, що відбулися глибинні та незворотні зміни: Росія перетворилася на світового вигнанця.

Вересень завершується рішенням президента Росії Володимира Путіна про проведення фейкових «референдумів» на території окупованих російськими військами українських областей та оголошенням мобілізації резервістів. Це – черговий доказ того, що «спецоперація», яку Путін розпочав 24 лютого, зовсім не йде за планом.

Про проведення «референдумів» говорили майже з перших днів війни. Вже тоді стверджували, що визнання Путіним «незалежності» «народних республік» – прелюдія до відкладеної анексії. Проте Кремль відступив від класичного кримського сценарію. 2014 року російські війська контролювали практично всю територію Криму, вийшли на адміністративні кордони автономії. Очевидно, що тієї ж мети Москва хотіла досягти і з «народними республіками» Донбасу, і з іншими окупованими територіями. Тим не менш, на сьогоднішній день російські війська контролюють більшу частину території лише у Луганській та Херсонській областях, причому й тут втрачають позиції у низці населених пунктів. За півроку російським військам не вдалося вийти на адміністративні кордони Донецької області, хоч це було офіційно оголошеним приводом для нападу на Україну. У Запорізькій області окупанти не контролюють не лише більшу частину території регіону, а й сам обласний центр. І, тим не менш, Путін зважився на проведення «референдумів», хоча анексія територій після їх проведення створює зовсім нову ситуацію – війна з погляду російського керівництва йтиме вже на території Російської Федерації. Це, звісно, ​​з одного боку збільшує можливості для шантажу – наприклад, для загроз застосування ядерної зброї. А, з іншого боку, втрата будь-якої території виглядатиме зовсім інакше, ніж позиційні бої на території іншої держави – України чи навіть «ДНР». І, крім того, анексія територій на українському материку призведе до того, що Крим втратить свій «винятковий статус» «сакральної» для росіян землі. Тепер уже навіть прихильник Путіна не зможе не помітити, що нічого «виняткового» у приєднанні Криму у 2014 році не було – просто Володимир Путін схопив те, що зміг захопити.

Те, що утримувати захоплені території та окупувати нові Володимир Путін хоче за допомогою масової мобілізації – ми досі не знаємо, скільки росіян він збирається поставити під рушницю, 300 000 за твердженням міністра оборони Росії Сергія Шойгу чи мільйон за свідченням «Новой газеты.Европа» – каже, насправді не про успіх, а про провал спецоперації. Адже відправлені Путіним на війну війська мали вже давно захопити весь Донбас та південь, знищити український уряд та створити у Києві маріонетковий режим. А зараз жодного виходу на адміністративні кордони регіонів немає, доводиться починати мобілізацію та займатися обміном головного лобіста російських інтересів у Києві Віктора Медведчука, якого, напевно, Путін хотів би бачити на найважливіших позиціях у маріонетковій адміністрації.

Звісно, ​​попереду ще чимало тривожних місяців. Але на сьогоднішній день все це – індикатори провалу. І водночас індикатори «популярності» путінської війни у ​​росіян, які буквально розбігаються з країни на всі можливі сторони.

Зрозуміло, втім, що спричинило таку путінську істерику. Це насамперед успішний контрнаступ українських військ у Харківській області, який ще раз продемонстрував, що поки Володимир Путін приміряє на себе маску всесвітнього «лікаря Зло» і намагається погрожувати європейцям холодною зимою та апокаліпсисом, російській армії не вдається реалізувати політичні плани глави держави.

Контроль над частиною території Харківської області був стратегічно важливим для Путіна: не випадково для кількох окупованих районів росіяни створили свою військову адміністрацію. По-перше, Харківська область була «наступною на черзі» для приєднання до Російської Федерації після вже згаданих чотирьох регіонів України. А по-друге, окуповану частину Харківщини російські генерали використали для наступу у Запорізькій та Донецькій областях.

Ну і символічність, звісно: Харків був першою столицею радянської України, саме з цього окупованого Червоною Армією міста більшовики розпочинали свій наступ на Київ — тоді успішніший, ніж наступ Путіна. Втрата плацдарму та непокірність символу – подвійний удар.

І, звісно, ​​серйозний удар по російській пропаганді – те, що у звільнених містах українські військові чують навіть не голоси, а плач мешканців, які пережили місяці окупації та радіють землякам. І знаходять нові поховання, що знову нагадують про Бучу – як, наприклад, в Ізюмі.

Путін почав мститися одразу ж після звільнення Харківщини. Удари по Харкову та Кривому Рогу показали, що він намагається перетворити Україну на пустелю. Йому потрібна територія, а чи не населення. Навіщо? По-перше, заради доказу того, що той, хто не підпорядковується російському правителю, має бути «покараний». По-друге, задля успіху «спецоперації»,яка, з погляду Путіна, просто може завершитися його безславною поразкою. По-третє, жодної ​​цінності нелояльне населення для російського президента не має. У тих самих окупованих регіонах після референдумів негайно почнеться полювання на чоловіків, щоб воювати з українцями за допомогою самих українців, щоб забезпечити самознищення нації.

Саме тому так важливо, щоб ця злочинна війна завершилася якомога раніше – і українською перемогою.

У своїй нещодавній статті про можливий розвиток війни у ​​2023 році головнокомандувач української армії генерал Валерій Залужний та депутат Верховної ради генерал Михайло Забродський кажуть, що у агресора ще є значний військовий потенціал – а тепер його ще й посилить мобілізація – але вказують, що плани противника можуть змінити саме контрудари українських збройних сил. Але для контрударів потрібне стабільні постачання західної зброї.

За збільшення цих поставок нам із вами треба боротися.

Перші шість місяців війни, розв’язаної Володимиром Путіним проти України 24 лютого, вже зараз до невпізнання змінили і саму Україну, і Росію, і весь світ. Можна з упевненістю сказати, що центр світових проблем перемістився саме сюди – до Києва та Маріуполя, до Краматорська та Бучі, до Чернігова та Сум. Хто б міг подумати про подібне ще кілька місяців тому?!

Україна, поза сумнівом, подорослішала. Навіть після 2014 року більшість її мешканців не розуміли ані тих цілей, які поставив перед собою Володимир Путін, ані тих засобів, до яких він готовий вдатися, ані тієї підтримки, якою він буде в цьому випадку користуватися серед переважної більшості росіян – щирих прихильників «розширення» своєї брехливої «імперії». Хоча, здавалося б, «кримський» рейтинг Путіна, який зростав як на дріжджах 2014 року, точно свідчив про те, що територіальне розширення, «перемога», є набагато важливішими для росіян, ніж будь-які інші проблеми країни. Але багато хто з українців рішуче відмовлявся у це вірити.

Переконували, що з Путіним можна і треба домовлятися, і ця дивна, не обґрунтована фактами та політичною реальністю упевненість стала одним із вирішальних чинників, що визначили результати президентських виборів у 2019 році.

Неготовність моїх співвітчизників «дивитися нагору» я пізнав і на власному професійному досвіді – щоразу, коли я намагався попередити людей про небезпеку великої війни, на мене дивилися як на небезпечного провокатора. Так було навіть у останні тижні перед війною – коли українцям навіть пропонували святкувати, що Путін ще не напав, коли ігнорували детальні попередження західних розвідок, політиків та медіа. Зараз навіть незручно нагадувати, але фраза «а то Путін нападе!» стала в Україні мемом.

Але Путін напав – і так, як не могли уявити навіть песимісти, не те що реалісти. Але цей напад став причиною не страху, а консолідації та радикалізації українського суспільства. Соціологія свідчить, що переважна більшість українців – до 90% – не хоче капітуляції, але хоче звільнення всіх територій, захоплених після 2014 року. Й саме про це тепер говорить у своїх зверненнях до співвітчизників Володимир Зеленський.

Саме тому, незважаючи на безпрецедентну кількість повітряних тривог, День незалежності України був для більшості її мешканців справжнім святом, свідченням того, що державу, яку хотіли знищити «за три дні», не просто існує, а й бореться і розраховує на звільнення своєї території від ворога. А «парад» знищеної російської військової техніки на Хрещатику – справжнім парадом на свято.

Росія ж за ці місяці пройшла швидкий шлях від авторитарної до тоталітарної держави. Вигук російського депутата-шовініста Леоніда Слуцького на похороні пропагандистки війни Дарії Дугіної «Одна країна, один президент, одна перемога!» став символом аналогії путінізму й нацизму, Путіна і Гітлера.

У «докримській» Росії ще допускалася політична полеміка, позапарламентська опозиція, та й у парламентській дозволялося виступати зі своїм політичним порядком денним. У «післякримський» Росії позапарламентську опозицію розчавили, а парламентську остаточно перетворили на придаток Кремля та «Єдиної Росії». У Росії після 24 лютого людей – уже не політичних активістів, а звичайних небайдужих людей – репресують та кидають до в’язниць, коли вони називають війну війною. Навіть коли не виступають проти війни, а просто називають речі своїми іменами.

Нікого вже не дивує, що Росія може лякати світ за допомогою ядерної зброї. А у серпні до шантажу бомбою додався ще й шантаж можливою аварією на окупованій Запорізькій АЕС.

Ситуація навколо Запорізької АЕС, яку контролюють росіяни з перших тижнів після нападу, виглядає все більш тривожною. І питання навіть не в тому, чи може трапитися аварія внаслідок чергового обстрілу окупантами території станції.

Питання в тому, що коли атомну електростанцію контролюють люди з автоматами, аварія може стати результатом хаосу та некомпетентності. І тоді головним наслідком цієї війни – причому одразу на десятиліття – стануть наслідки навіть не ракетних обстрілів та битв, а саме цієї аварії.

Українцям про це не треба розповідати. Країна, яка пережила жах Чорнобиля, добре розуміє, що таке ядерна катастрофа. Але зараз, схоже, йдеться про нові спроби досягти капітуляції – однак цього разу шляхом шантажу такою катастрофою.

Цей злочинний план допомагає краще зрозуміти суть цієї війни. За великим рахунком, це війна за територію та війна проти населення. Ми чудово розуміємо, що якщо Росія – чи нападами, чи аваріями, чи захопленням АЕС – знеструмить українські міста та селища, з них доведеться вивозити населення.

І тут одразу виникає безліч запитань: чи повернеться населення в ці міста та селища навесні та у якій кількості? Як багато людей приєднаються до тих мільйонів українців, котрі вже знайшли собі притулок у західних країнах у перші місяці війни? Чи використовуватиме російська армія ситуацію для наступу на спорожнілі регіони, щоб потім не дати населенню можливість повернутися?

Це аж ніяк не теоретичні питання – тим більше на тлі того, що віце-прем’єрка України Ірина Верещук говорить уже про можливу обов’язкову евакуацію не лише з Донецької області, а й з інших регіонів. І ці питання нагадують про путінську тактику, про саму концепцію «територіальної імперії» – виганяти населення все далі й далі зі сходу та півдня до західних регіонів, взагалі з країни.

Не можна сказати, що така тактика увінчалася очевидним успіхом. Українці не тільки не залишають великі міста, такі як Дніпро та Одеса, не тільки залишаються у багатостраждальному Харкові, що руйнується щоденно, а й повертаються до Києва після того, як російським військам довелося залишити околиці української столиці. Але саме тому у Кремлі роблять ставку на затяжну війну на виснаження та вигнання супротивника. Саме тому хочуть викрасти українську енергетику. Саме тому загрожують ядерною аварією за кілька десятків кілометрів від Запоріжжя. І, саме тому перетворюються для цивілізованого світу на країну-ізгоя.

Саме тому цивілізований світ, який ще нещодавно вважав, що із Путіним можна домовитися, розуміє, з якою небезпекою він зіткнувся, допомагає Україні та посилює санкції проти Росії.

Як показовий приклад згадаємо хоча б про Німеччину, яка пройшла шлях від країни, яка відмовлялася постачати зброю для української армії, до держави, у якій політики сперечаються про масштаби та терміни постачання нових озброєнь і у якій сприяння Україні стало важливою частиною суспільної дискусії. Усі ці місяці ми говоримо про «воскресіння НАТО», перевірку на міцність та ефективність Євросоюзу, про те, що цивілізованому світу доведеться вчитися захищатися та шукати інструменти боротьби з кризами.

Очевидно, втім, і те, що світ авторитаризму, та й взагалі світ глобального півдня теж змінюється – однак не так швидко. Але його майбутнє залежить саме від того, яким буде результат війни Росії проти України, чи доведе демократія свою ефективність на полі бою і чи зможе Захід допомогти Україні у війні та відновленні країни. Так, саме у цій війні, як це не парадоксально, сьогодні вирішується і майбутнє Заходу, і майбутнє Китаю, і майбутнє Індії. Але насамперед, звісно ж – майбутнє самої України та її народу. Путін хотів знищити і нашу державу, і саме право українського народу жити на своїй землі. Але в цьому він за пів року вже зазнав поразки.

Не встигли просохнути чорнила під угодами, які розблокували можливості вивезення українського зерна з портів Чорного моря, як Росія завдала ракетного удару по Одесі – одному з портів, через який і має бути вивезене це зерно. Голова російського зовнішньополітичного відомства Сергій Лавров заявив, що досягнення угод про вивезення зерна не означає закінчення «спеціальної військової операції» і дозволяє Росії продовжувати бойові дії у будь-якому місці. Те, що не можна одночасно гарантувати на міжнародному рівні безперешкодне транспортування зерна та обстрілювати основний порт, з якого має здійснюватися це транспортування, міністра закордонних справ Росії, очевидно, не дуже цікавить. У цій політичній шизофренії російське керівництво перебуває вже багато років і вона легко розшифровується. Правильно лише те, що вигідно. А те, що не вигідно, можна просто не помічати.

На тлі заяв Лаврова та його погроз про прагнення Росії «допомогти українському народу» у поваленні влади актуальним, проте залишається питання: а навіщо Кремль взагалі погоджувався з підписанням угод, які мають полегшити не тільки економічну ситуацію в самій Україні, а й запобігти голоду в країнах «глобального півдня»? Адже якщо мета залишається незмінною: окупувати Україну та принизити Захід, то треба зривати угоди, а не підписувати їх!

Однак, Володимир Путін опинився у досить делікатній ситуації, яку не можна не враховувати, якщо ми хочемо зрозуміти міжнародну логіку його війни проти України. З одного боку, російський президент справді зацікавлений у тому, щоб в українському бюджеті було якнайменше грошей, і, щоб голод у країнах Азії та Африки призвів до потужної міграційної хвилі, яка здатна знищити уряди його ворогів. Але, з іншого боку, Кремль не зацікавлений у повній міжнародній ізоляції. Сьогодні багато урядів країн Африки та Азії намагаються зайняти нейтральну позицію у війні Росії проти України, або навіть підтримують Москву. Те, що у розпал військових дій Сергій Лавров зміг поїхати у африканське турне – адже свої погрози він озвучував саме зі столиць африканських країн – непогане підтвердження цього.

Проте, лідери країн півдня неодноразово зверталися і до Москви, і до Києва із закликом перешкодити голоду. Президент Сенегалу та чинний глава Африканського Союзу Макі Сал особисто відвідував Москву і говорив про це з Владіміром Путіним. І у Африці, і у Азії почали лунати голоси відомих політиків та експертів, які стверджували, що це саме Росія відповідатиме за можливий голод. А західні керівники наполягали на цій відповідальності у своїх публічних виступах.

У цій ситуації Путіну нічого не залишалося, як погодитись на переговори. До того ж не варто забувати про специфічні відносини російського президента з його турецьким колегою Реджепом Таїпом Ердоганом. Ердоган очолює країну, яка є членом НАТО та допомагає Україні безпілотниками. Він має особисті взаємини із лідерами кримськотатарського народу й сприяв звільненню кримських заручників Путіна з російських в’язниць. Проте, він намагається зберегти особливі відносини з Путіним. Якраз перед досягненням «зернових» угод російський та турецький президенти зустрічалися. І де! У Тегерані, а там Ердоган сфотографувався у рукостисканні з Путіним та президентом Ірану Ібрахімом Раїсі – керівником тієї самої країни, яка хоче допомогти безпілотниками вже Росії. Глава німецького зовнішньополітичного відомства Анналена Бербок назвала сцену цього теплого рукостискання «більш ніж незрозумілою» і висловила здивування, що глава однієї з країн НАТО фотографується таким чином із керівниками Ірану та Росії. Однак те, що здається незрозумілим Бербок, є зрозумілим для Путіна. Тому російський президент не хоче ризикувати взаєминами з Ердоганом і не може просто взяти та відмовитися від його миротворчих ініціатив. Тим більше, що й Туреччина зацікавлена у постачанні зерна і побоюється нової кризи з біженцями навіть більше, ніж деякі країни Заходу.

Однак, те що Росія підписала угоду, не означає що у Кремлі збираються забезпечити умови її виконання. Те, у чому справді зацікавлений російський президент – так це у можливостях безперешкодного постачання російської продукції. І Росія не просто знову отримала від Європейського Союзу продовження можливостей для своїх банків здійснювати угоди щодо продовольства, а й підписала відповідний меморандум з ООН. Путін може хотіти продати своє зерно – та й вкрадене в Україні під виглядом російського. Виглядати «рятівником» для країн Азії та Африки. А вивіз українського зерна блокуватиме, обстрілюючи Одесу та інші українські порти.

Тим більше, що обстріл українських міст, руйнування, залякування мирного населення – це саме те, чим займаються агресори в період так званої «стратегічної паузи». Липень завершується обстрілом Одеси, але розпочинався він обстрілом Вінниці. І навіть не порту, а центру мирного міста! Протягом кількох днів про Вінницю писали усі світові медіа, говорили політики та громадські діячі. Ракетний удар по центру міста! Те, що вже відбувалося у Харкові, Маріуполі, Кременчуці… Щоразу, коли ми стикаємося з черговим злочином Росії, я чую одне й те саме питання: навіщо вони це роблять? Навіщо бомбардують житлові квартали, вбивають мирних жителів – а потім боягузливо вповзають у кущі, стверджують що це не вони (так було спочатку і після Вінниці, і після Одеси), що обстрілу взагалі не було, що це «боротьба з націоналістами» та знищення військових об’єктів? Чого хочуть досягти?

Почнемо хоча б із того, що жодного мандату на знищення українських військових об’єктів у Росії також немає. Весь цей «захист народу Донбасу», всі ці «прохання» кримінальних злочинців, які зображають із себе «керівників народних республік» – звичайний фейк. У самій Росії чудово знають, що не існує ніякого «народу Донбасу», ніяких «народних республік», розуміють, що у 2014 році частину українського населення просто взяли у заручники, щоб потім перетворити на гарматне м’ясо для війни із власними співвітчизниками. І, що Росія, яка знущалася з мешканців Донецької та Луганської областей усі ці вісім років, нікого у регіоні не захищає.

Але навіть з погляду знищення російською армією українських військових об’єктів, які могли б використовуватися для «нападу на Донбас» – вдумайтеся, для нападу України на її власну територію! – обстрілювати житлові квартали та вбивати людей щонайменше безглуздо. Якщо тільки ти не переслідуєш інших цілей.

Але інші цілі є очевидними. І стосуються зовсім не знищення української військової інфраструктури. Вони стосуються знищення української інфраструктури як такої. Вони стосуються залякування населення. Вони стосуються вигнання населення. І так, це завдання поставлені перед російською армією. І, коли Сергій Лавров під час свого африканського вояжу стверджує, що «географічні цілі» війни змінилися, і, що Москва готова «допомагати» українцям у поваленні їхнього власного уряду, він цим пояснює справжні цілі російських обстрілів.

Мовою Путіна та Лаврова «допомагати» українцям, це і означає вбивати, ґвалтувати, грабувати та залякувати їх.

Червень – незважаючи на весь тягар війни – можна назвати місяцем, коли здійснилася українська мрія про європейську інтеграцію. Ще кілька місяців тому надання Україні статусу кандидата у члени Європейського Союзу здавалося чимось далеким та майже недосяжним. І питання було навіть не у тому, наскільки країна відповідає цьому статусу, а у тому, що для багатьох країн самого Європейського Союзу Європа ніби закінчувалась на кордонах колишнього СРСР. Для колишніх радянських республік (країни Балтії тут швидше виняток, але їх і у радянські часи на Заході частиною СРСР не вважали) вигадали програму «Східне партнерство», до якої запросили і держави, які прагнули європейської інтеграції, і країни, які не збиралися підписувати навіть угоду про асоціацію з ЄС, і навіть лукашенківську Білорусь. Те, що уявлення українців про своє майбутнє значно відрізнялися від уявлень азербайджанців, а уявлення азербайджанців – від уявлень білорусів, ініціаторів цього пострадянського «ковчега» якось не дуже цікавило. Радянський Союз – і крапка.

Війна Росії проти України змінила все. Стало ясно, що Кремль хоче позбавити українців не лише європейського майбутнього, а й майбутнього загалом. І що до прагнення українців стати частиною європейської сім’ї треба прислухатися – хоч би з міркувань самоповаги, якщо не з міркувань поваги до боротьби, яку український народ сьогодні веде з жорстоким агресором.

Зрозуміло, що це насамперед символічний жест. Україна та Молдова, яка також отримала статус кандидата у члени ЄС – і це дійсно безпрецедентне рішення Єврокомісії – мають виконати цілу низку умов і тільки після цього вони зможуть думати про початок переговорів про вступ до ЄС. Більше того, без виконання цих умов обидві країни можуть втратити сам кандидатський статус – і якщо це станеться, то вперше в історії Євросоюзу: багато країн залишаються кандидатами десятиліттями, але їх статусу ніхто не позбавляє, навіть не погрожує цим.

Сам процес переговорів щодо вступу – важкий і тривалий процес, це знає кожен, хто стежив за розширенням Європейського Союзу. Більше того, для початку такого процесу потрібна згода всіх країн ЄС. За кілька годин до ухвалення рішення про українське та молдавське кандидатство Євросоюзу не вдалося розблокувати процес початку переговорів про вступ до ЄС для Північної Македонії та Албанії. Для Північної Македонії тому, що сусідня Болгарія має до цієї країни претензії історико-лінгвістичного характеру і на цій підставі не погоджується на переговори. А для Албанії просто тому, що ЄС хоче проводити переговори з двома країнами відразу, до самої Албанії претензій немає. Ну і залишається тільки сподіватися, що коли настане українська черга розпочинати переговори про вступ до ЄС, у країни все буде добре з європейськими сусідами і до неї не буде жодних претензій. Адже після процесу переговорів буде ще й рішення про членство, про допуск на загальний ринок праці – багатьом новим членам ЄС доводилося роками чекати на цей допуск.

Але, звичайно, найголовніша умова – це закінчення війни. При цьому ми добре розуміємо, що після закінчення військових дій Україна залишиться країною, яка буде позбавлена значної частини свого економічного потенціалу. При цьому велика ймовірність того, що війна завершиться без підписання будь-яких домовленостей між сторонами – тобто, простіше кажучи, очікуванням нової війни, не менш руйнівної та кровопролитної. Якою буде у цьому випадку політика ЄС? Як здійснювати економічну допомогу Україні? Як залучати інвестиції? Як домагатися відповідності європейським стандартам? Мені здається, що треба діяти дуже просто. Допомагати так, начебто мирний час уже настав – але зберігати питання безпеки як один із головних пріоритетів розвитку. Україна – якщо вона не стане членом НАТО – все одно залишиться особливим кандидатом у члени ЄС. Країною, де головним завданням найближчих років буде питання виживання. І тому європейська політика щодо України та Молдови має будуватися на трьох китах – безпеці, допомозі, реформах. І на розумінні, які рани Росія вже завдала своїм сусідам – і продовжує завдавати, як ми переконалися у червні, у дні страшної битви за Сєвєродонецьк та масованих ракетних обстрілів.

І у випадку з Україною, і у випадку з Молдовою, і у випадку з Грузією ми маємо справу з країнами, які хотіли б стати частиною європейської родини – але питання про територіальну цілісність яких і саме існування яких досі не є вирішеним. Війна Росії проти України – це лише початок кризових процесів. Якщо Кремль не вдасться зупинити, найближчі десятиліття будуть роками воєнних конфліктів та руйнівних криз навіть не у Європі – у Євразії, у світі. При цьому ані сам президент Володимир Путін, ані його соратники навіть не приховують своїх реваншистських намірів. А діапазон їхніх погроз збільшується з кожним новим днем війни Росії проти України. Якраз наприкінці червня такі нові погрози пролунали на адресу Литовської Республіки, коли влада цієї країни прийняла рішення – у повній відповідності до правил Європейського Союзу – призупинити транзит санкційних вантажів з основної території Росії до Калінінградської області – регіону, оточеного територіями країн НАТО та Євросоюзу – Польщі та Литви. Російське керівництво було заздалегідь поінформовано про наслідки запровадження європейських санкцій. Проте після настання умовленого терміну ми зіткнулися зі справжньою пропагандистською істерикою, погрозами на найвищому рівні, у тому числі від міністра закордонних справ Російської Федерації Сергія Лаврова. Але ж це погрози на адресу країни – члена НАТО. І якщо Росія раптом вирішить напасти на Литву, тоді країнам альянсу доведеться діяти значно жорсткіше, ніж у випадку з Україною. Доведеться виконувати свої зобов’язання, а не лише постачати зброю. І саме усвідомлення такої можливості показує, як близько ми опинилися до Третьої Світової війни.

Російська Федерація демонструє зневагу, навіть відверту ненависть до тих цінностей, на яких базується сучасна західна цивілізація. Цінностей, які були вироблені багато в чому виходячи з досвіду двох світових воєн і пов’язані з повагою до прав особистості, до людського життя. Тому тепер кордон цивілізованого світу пройде насамперед там, де вдасться зберегти та відновити український державний суверенітет. Але й там, звісно, де пройде новий кордон Європейського Союзу. І цей кордон не буде просто лінією на карті. Цей кордон доведеться оберігати. Цей кордон доведеться захищати. Можливо, на цьому кордоні знову доведеться вмирати. Але якщо європейці до цього не є готовими – значить нам доведеться визнати крах демократичної ідеї як такої. І зрозуміти, що якщо «нового» кордону Європейського Союзу не буде, якщо Росія переможе і доб’ється свого, у результаті європейцям доведеться вмирати на «старих» – нинішніх – кордонах ЄС. Приєднання до ЄС таких країн, як Україна та Молдова, зрештою збільшить наші спільні шанси вижити та захиститися. Ось чому коли мешканці країн Заходу допомагають нам – вони допомагають собі. Ось чому таким важливим є початок процесу, який веде нас у майбутнє – а не у те минуле, до якого хоче затягнути Україну путінська Росія. Й тому є таким важливим якнайшвидше завершити цю страшну війну і зайнятися відновленням країни.

Напевно, я не помилюся, коли скажу, що весь цей місяць можна назвати місяцем очікування війни. Протягом усього січня світові медіа, насамперед, американські, обговорювали можливість нового російського нападу на Україну. Водночас проходили інтенсивні контакти дипломатів, зустрічалися державний секретар США та міністр закордонних справ Російської Федерації – і щоразу переговори не завершувалися якимсь реальним результатом, Кремль продовжував наполягати на своїх шалених вимогах.

По суті, ці вимоги зводяться до одного – до спроби обмежити суверенітет України та інших колишніх радянських республік. Після віртуального саміту американського та російського президентів на сайті російського МЗС з’явилися проекти Договору між Росією та США щодо гарантій безпеки та Угоди про заходи безпеки для Росії та держав-членів НАТО. Як відомо, однією з основних пропозицій Кремля Сполученим Штатам та країнам НАТО загалом стала відмова від приєднання до НАТО колишніх радянських республік, причому Україну згадано окремо.

Примітно, що російські пропозиції не містили навіть згадки про територіальні конфлікти, що продовжуються, на пострадянському просторі за участю Росії і пропозицій щодо їх врегулювання. Тобто у Москві, з одного боку, вимагають, щоб такі країни, як Україна чи Грузія, не могли стати членами НАТО і навіть розвивати самостійні відносини з іншими державами, а з іншого – відмовляються запропонувати вирішення конфліктів, спровокованих у цих країнах насамперед самою Росією. Росія хоче, щоб країни НАТО взяли на себе зобов’язання не розширювати альянс в односторонньому порядку, але водночас не збираються брати на себе зобов’язання щодо нерозширення ОДКБ – хоча саме в цьому військовому блоці і можна побачити колишні радянські республіки. За великим рахунком, ми спостерігаємо повернення до старої радянської пропагандистської риторики, де НАТО – «агресивний блок» і йому розширюватися не можна, оскільки це загрожує Москві, а ОДКБ (ну, тоді був Варшавський договір) – «миролюбний союз» і чим більше у ньому буде учасників, тим краще, бо це забезпечує безпеку «хороших країн», які захищаються від «поганих» – ну ми це побачили у січні у Казахстані. А російські війська та найманці на території колишніх радянських республік не помічаються, бо це заважає сприйняттю пропагандистської картини світу – «нас там нєт».

При цьому я не скажу, що це лише перша спроба обмеження українського суверенітету. Російське політичне керівництво на чолі з Володимиром Путіним робить рішучі кроки, аби цей суверенітет обмежити вже давно. І розпочалися ці дії аж ніяк не після перемоги Майдану 2013-2014 років. У Москві не сумнівалися у легітимності Віктора Ющенка чи Віктора Януковича. Проте, коли Ющенко докладав зусиль для того, щоб Україна отримала План для членства в НАТО, представники проросійських сил у Верховній Раді практично заблокували роботу українського парламенту. Вже тоді у російській столиці говорили про неприпустимість євроатлантичної інтеграції України та надавали підтримку політикам, які готові були від цієї інтеграції відмовитися – передусім тому ж Януковичу.

Коли Янукович прийшов до влади, він не лише підписав зі своїм російським колегою Дмитром Медведєвим горезвісні Харківські угоди, а й досяг оголошення України позаблоковою державою. Водночас, Янукович був готовий домовлятися з Євросоюзом про підписання угоди про асоціацію. Навіть цей намір викликав роздратування у Москві. Російські керівники стверджували, що угода не відповідає інтересам їхньої країни, призведе до втрат, погіршення відносин між Росією та Україною. Зрештою Путін домігся від Януковича фактичної відмови від підписання угоди, що й стало тригером гострої політичної кризи в Україні.

Кремль робить все можливе, щоб не допустити участі України в НАТО та ЄС насамперед тому, що бачить у цьому захист українського суверенітету. І в Москві вже не приховують того, що цей захист Росію не влаштовує, що колишні радянські республіки навіть через 30 років після краху Радянського Союзу повинні мати обмежений суверенітет, що вони не можуть мати права робити самостійний вибір. І ця теза чорним по білому викладена в «пропозиціях безпеки», які російське зовнішньополітичне відомство передало американським колегам.

Найважливіше питання для України, однак, полягає навіть не у очевидному несприйнятті російських пропозицій Заходом. Найважливішим є те, що збираються робити в Москві, коли переконаються, що ані керівництво Сполучених Штатів, ані керівництво інших країн-членів НАТО не збираються всерйоз сприймати пропозиції, які фактично обмежують суверенітет і самих країн-членів НАТО, і потенційних членів альянсу. Найважливіше – чому у Москві взагалі вирішили, що можуть із такими пропозиціями виступати?

Мені здається, що коли Володимир Путін планував свою кампанію залякування України, він серйозно розраховував, що новий президент Сполучених Штатів просто капітулює і почне обговорювати з радниками, як швидше задовольнити всі його «хотілки» – аби не допустити війни та чергового осоромлення Америки. Але припускати подібне означає взагалі не знати, хто такий Байден. Значить зовсім не цікавитися історією – хоча можливо, Путін нею й не цікавиться. А якби поцікавився, то дізнався б, що саме Байден був тим самим сенатором, що послідовно виступав за застосування сили до режиму Мілошевича, озброєння боснійських мусульман, бомбардування позицій так званої Югославської народної армії, перетвореної белградським диктатором на геноцидну банду. І все це відбувалося тоді, коли більша частина американського політичного істеблішменту була рішуче проти подібного підходу та втручання у далекі європейські конфлікти. Байден згадує, яке враження справили на нього та інших сенаторів слова тодішнього міністра закордонних справ Боснії Харіса Сілайджича, який просив у США зброю просто для того, щоб його співвітчизники могли хоча б гідно померти, захищаючись від агресора. І саме Байден був одним із тих американських політиків, хто переконав президента Білла Клінтона у необхідності силової операції НАТО проти режиму Мілошевича задля порятунку вигнаних зі своїх будинків косоварів. Тому, коли президент Байден погодився з визначенням Путіна як убивці, це не було випадковістю. Мілошевичу сенатор Байден говорив це просто у обличчя. Саме тому цього разу Путін зіштовхнувся з супротивником, для якого протистояння таким, як він – справа всього життя. І загнав себе в кут, звідки дуже непросто вибратися йому і всім нам. Не відповідати силою на відверте небажання погоджуватися з його шаленими вимогами означає показати себе «слабаком» перед своїми ж власними вурдалаками. Відповідати – це означає нарватися на такі санкції, які можуть за недовгий час не залишити каменя на камені від усієї будівлі російської економіки, перетворити всю країну на проект його улюбленого геленджицького палацу – тільки не у виконанні опозиціонера Навального, а у реальному часі. Не відповідати – отже, змиритися з тим, що українці – а у перспективі й жителі інших колишніх радянських республік – матимуть право на власний вибір і не стануть кріпаками Кремля. І, до речі, колись таке право з’явиться у самих росіян. Відповідати – значить прискорити свій власний крах, тільки зробити його більш болючим та кривавим, забрати за собою у могилу мільйони життів…

Байден його переграв. Де вся ця російська пропаганда? По всьому світу порівнюють Чехословаччину 1938 року та Україну 2022-го, Путіна – з Гітлером, скоро вони взагалі будуть тотожні не лише у масовій свідомості, але навіть у підручниках історії. Але тільки Мюнхена не буде. Де всі ці російські доброзичливці, які ще вчора розповідали, як їм заважають санкції проти Росії? Голосують у НАТО за відповідь Москві, погоджуються з необхідністю нових обмежувальних заходів у разі російської агресії. І якщо хтось дає слабину – на нього нарікають вже публічно, як на німецьких політиків, які все ще намагаються захистити «Північний потік-2». І ця тенденція лише посилюватиметься – вже дуже скоро тим, хто посміє захищати Кремль, не подаватимуть руки. А кар’єра їх буде закінчуватися відразу, як у горезвісного німецького віце-адмірала, який заявив, що новоявлений фюрер заслуговує на повагу. І американці мають рацію, коли кажуть, що тепер м’яч на російській стороні. У Путіна справді є вибір – заговорити свої ультиматуми у нескінченному переговорному процесі, домогтися хоча б збереження статус-кво, шипіти, а не кусати. Або спробувати, все ж таки, полізти в Україну. Розв’язати війну, зіткнутися з відчайдушним опором української армії та народу, з низкою трун у російських містах та селах, із західними «санкціями з пекла», із крахом власного режиму.

Тому я дуже хочу, щоб не українці боялися війни. Я хочу, щоб її боявся Путін.

У вересні президент Володимир Зеленський аж двічі був у Сполучених Штатах. Перша з них ‒ візит до Вашингтона, де відбулася зустріч з президентом Сполучених Штатів Джозефом Байденом. І друга ‒ поїздка на сесію Генеральної асамблеї ООН в Нью-Йорку, під час якої президент України закликав ООН до реформ й більш активної підтримки України у її боротьбі з окупацією власних територій й порушенням міжнародного права. Так часто жоден президент України не відвідував Сполучені Штати вже багато років. Саме тому поїздки Зеленського мають таке велике значення для подальшого розвитку відносин України і США і ролі України у світі.

Сам факт зустрічі Байдена і Зеленського ‒ яким би не був зміст їхніх переговорів ‒ вже можна вважати успіхом і демонстрацією інтересу нової адміністрації до України. Варто нагадати, що Зеленський ‒ це другий європейський лідер, після федеральної канцлерки Ангели Меркель, якого приймали у Білому домі. Але, з іншого боку, звичайно було б набагато більш логічним, якби президент Сполучених Штатів зустрівся б із президентом України напередодні зустрічі із президентом Росії Володимиром Путіним ‒ тим більше, що президенти США і Росії домовилися про цю зустріч як раз тоді, коли спостерігалася безпрецедентна концентрація російських військ на кордонах України та Росії. І, звичайно, було б набагато більш логічним, щоб президент Байден зустрівся із Зеленським не після, а до зустрічі з Меркель ‒ бо ж на цих переговорах йшлося про долю російського проекту «Північний потік-2», що він будується у обхід української газотранспортної системи. А від того, чи буде працювати цей газопровід і у яких обсягах, залежить безпека України, причому не тільки енергетична.

Але президент Сполучених Штатів вважав за краще вчинити інакше. Напередодні переговорів з Путіним він подзвонив Зеленському й це вже вважалося величезним успіхом української дипломатії. А напередодні переговорів по «Північному потоку-2» із Зеленським зустрічалася Меркель, а не Байден. І для федеральної канцлерки ці переговори перетворилися на додатковий важіль на переговорах із президентом Сполучених Штатів ‒ ось і українські заперечення і зауваження вислухані, Україну ніхто не ігнорує…

Те, що президент США не поспішає зустрічатися з президентом України, спостерігачі пов’язували з відсутністю особистої довіри. Нова адміністрація вважала, насамперед, надсилати різноманітні сигнали. Один з них ‒ персональні санкції проти впливового українського олігарха, багаторічного покровителя й партнера Зеленського, Ігоря Коломойського. У США очікували, що українське керівництво відреагує на цей сигнал початком українських розслідувань корупційних зловживань Коломойського у період його перебування на посаді голови Дніпропетровської обласної адміністрації, про це недвозначно було сказано у заяві посольства США в Києві. Однак, всі розслідування проти Коломойського в Україні ‒ на відміну від розслідувань в США ‒ заблоковані і створюється враження, що Зеленський намагається «звільнитися» від американських претензій за допомогою закону про олігархів, який може стати просто політичною зброєю у боротьбі з колишнім президентом Петром Порошенком і інструментом до узурпації влади в країні.

Інший важливий сигнал, який так і не почули в Києві ‒ це необхідність відновити корпоративне управління після авантюрної заміни керівництва компанії «Нафтогаз», коли для заміни незручного для президентського оточення керівника компанії були тимчасово припинені повноваження наглядової ради «Нафтогазу». Про те, що до реформи корпоративного управління необхідно повернутися, публічно говорив під час свого перебування у Києві державний секретар США Ентоні Блінкен. Але і ці американські зауваження не просто не були почуті. У вересні стало відомо про відставку всіх незалежних членів наглядової ради «Нафтогазу» ‒ тих самих, чиї повноваження припинялися для призначення нового керівництва компанії. І з цим новим керівництвом незалежні члени наглядової ради так й не спрацювалися.

Чи варто дивуватися, що після зустрічі із президентом США президент України говорив не про «хімію», яка виникла між ним і Байденом, а про «чоловічу розмову». Однак зрозуміло, що розвиток відносин між Україною та США залежить не тільки від особистого взаєморозуміння між керівниками України і США, а того, наскільки ефективно Україна буде рухатися шляхом реформ. І від того, наскільки у Сполучених Штатах будуть вважати підтримку України у її протистоянні російській агресії важливою частиною своєї зовнішньополітичної стратегії. А у цьому сенсі є свої проблеми, пов’язані з пріоритетами зовнішньої політики нової адміністрації ‒ зокрема, із тим, що в Білому домі все частіше говорять про необхідність ефективної протидії посиленню КНР. Конфлікт між США та Францією після укладення угоди про військову співпрацю між США, Великою Британією та Австралією у Тихому океані продемонстрував, що заради посилення цій протидії Сполучені Штати готові ігнорувати інтереси своїх європейських союзників. А вже саме ослаблення взаємодії США і країн Європейського Союзу аж ніяк не в українських інтересах, бо ж Україна, з одного боку, прагне до європейської інтеграції, а з іншого ‒ розраховує на американську підтримку. Ну і, звичайно, те, що подібне нерозуміння може привести до ослаблення самого поняття євроатлантичної інтеграції ‒ теж не в українських інтересах.

Ще кілька аспектів на китайському напрямку, про які варто нагадати ‒ це те, що президент Байден явно не хотів би, щоб президент Путін був відвертим союзником Китаю. Після зустрічі з російським президентом Байден говорив, що, на його думку, російський президент теж повинен бути стурбований зростанням впливу Китаю. Мені здається, що Путін якраз повинен бути зацікавлений у зростанні цього впливу, бо посилення Китаю ‒ це посилення авторитаризму, яке необхідне російському очільникові. Але у президента США інша думка і він явно намагається бути обережним із російським колегою. А це теж привносить свої особливості у сприйняття дій США по відношенню до конфлікту України і Росії. Ну, і нарешті, у самому Києві останнім часом жваво говорять про можливість якихось особливих партнерських відносин з Китаєм, простіше кажучи ‒ розраховують на китайські інвестиції, якщо вже із західними не виходить. Але такий інтерес до Китаю може стати серйозною перешкодою до подальшого розвитку взаємин з США. Тому, можливо, варто захоплюватися не примарними китайськими грошима, а пошуком відповіді на питання, чому в Україні не приходять гроші з цивілізованого світу?

Тому що всі свої реформи українці проводять, звичайно ж, не для Байдена, а для самих себе. Цим і відрізняється російський і американський підхід до сприяння союзникам. Росія не вимагає від білоруського президента Олександра Лукашенка ніяких реформ ‒ вона дає гроші його режиму виключно для збереження Білорусі в якості російського сателіта, недопущення вільних виборів у цій країні і нормального розвитку білоруського суспільства. А США хочуть, щоб українські реформи допомогли самій Україні бути самостійною і стабільною державою і залучати інвестиції.

Можливо, саме про це і була «чоловіча розмова» Джозефа Байдена і Володимира Зеленського?

Серпень 2021 року, поза всяким сумнівом, увійде до новітньої української історії, перш за все, як місяць 30-річчя відновлення державності. Але я думаю, що у першу чергу потрібно говорити з читачем не про паради і концерти, а про результати і перспективи.

Я дуже добре пам’ятаю свої відчуття 24 серпня 1991 року ‒ я тоді був у Верховній Раді, у ложі преси і стежив за сесією українського парламенту. І коли з’явилися «ті самі» цифри на табло і стало ясно, що Акт про проголошення незалежності України є схваленим, це було особливе почуття. З одного боку, почуття радості ‒ що ти дожив до виконання своєї великої мрії, при цьому ще дуже молодою людиною. А з іншого ‒ розуміння, що все тільки починається і попереду ще непрості часи. Бентежило багато що. І те, що ще за кілька місяців до проголошення незалежності більшість жителів Української РСР на референдумі підтримали «оновлений союз» Горбачова. І те, що більшість депутатів Верховної Ради, які проголосували за Акт незалежності, були комуністами, які боролися проти цієї незалежності десятиліттями або просто безпринципними пристосуванцями. Зараз прийнято пафосно говорити про те, що проголошення незалежності стало результатом багаторічної боротьби. Так, поза всяким сумнівом, ідея свободи завжди була сильною в українському суспільстві. Але чи користувалася вона тоді підтримкою більшості? Я бачив процеси, які відбувалися у той час у країнах Балтії. Там про відновлення незалежності заговорили задовго до серпневого путчу в Москві. На виборах до парламентів перемогли рухи, які виступали за суверенітет, а не комуністи, як у нас. Референдум про «оновлений союз» просто не проводили. Так, звичайно, балтійські країни були окуповані Радянським Союзом в 1940 році, а з українською державністю покінчили ще в 1920 році. Однак, це не скасовує того факту, що багато українців просто не дуже розуміли, що це таке ‒ незалежність. Що більша частина людей ‒ ось він, результат радянської пропаганди ‒ вважали своєю Батьківщиною Радянський Союз, а не Україну. І вже через кілька тижнів після проголошення незалежності нова держава опинилася разом із Росією та іншими колишніми радянськими республіками у Співдружності незалежних держав. Це об’єднання у Москві вважали прототипом для створення нової союзної держави. Для першого українського президента Леоніда Кравчука СНД було, навпаки, інструментом для розлучення. Але вже у 1994 році більшість українців проголосувала на виборах президента України за підтриманого російським керівництвом кандидата Леоніда Кучму. Почалося будівництво олігархічної України, яка намагалася одночасно зберегти близькі корпоративні відносини з Москвою і налагодити співпрацю із західними країнами ‒ що викликало природне роздратування в Кремлі і недовіру в цивілізованому світі. Можна сказати, що до Майдану 2013-2014 років Україна так і залишалася з цивілізаційної точки зору не стільки новою державою, скільки перейменованою колишньою радянською республікою. І навіть перший Майдан 2004 року і національні пріоритети президента Віктора Ющенка якісно не змогли це змінити.

Але те, що у 2014 році, після втечі з країни проросійського президента Віктора Януковича, Україна перетворюється на справжню державу, зрозуміли не тільки у Києві, а й у Москві. Це призвело до російської агресії, анексії Криму та окупації частини Донбасу. У Росії вирішили піти за старим сценарієм, який вже був випробуваний у Молдові і Грузії: перетворення держави на країну-інваліда з постійно тліючим конфліктом уповільнює темпи європейської та євроатлантичної інтеграції і дезорієнтує суспільство. Не можна сказати, що у Москві повністю помилилися в своїх розрахунках. Україна чинила опір агресору і вплив Росії на українську політику і економіку зменшився у рази, Православній церкві України Вселенським патріархом була надана автокефалія і почав зменшуватися вплив Російської православної церкви на вірян. Але вже у 2019 році обраний після Майдану президентом Петро Порошенко програв з розгромним рахунком тісно пов’язаному з олігархічними кланами телевізійному коміку Володимиру Зеленському. Україна перетворилася на арену для жахливого популістського експерименту ‒ і саме у цьому стані і зустріла 30 річницю своєї незалежності.

Уже цей короткий нарис говорить не про те, як багато ми втратили, а саме про те, як багато чого ми досягли за ці десятиліття ‒ якщо згадати про стартові позиції і мої відчуття 30-річної давності. Повірте, 24 серпня 1991 року не кожен був упевнений навіть у тому, що більшість українців підтримає Акт про незалежність на майбутньому референдумі. (А ми пішли на референдум і виграли, в той час як більша частина колишніх радянських республік, серед яких Росія і Білорусь, ніяких референдумів не проводила). Не було ясно, скільки часу взагалі проіснує наша нова держава і чи не буде вона поглинена Росією ‒ а сьогодні Україна вже константа. Не було ясно, чи не стане Україна частиною російських інтеграційних проектів, як Білорусь чи Казахстан. І дійсно, у останні місяці свого правління Леонід Кучма підписав угоду про Єдиний економічний простір з Росією, Білоруссю і Казахстаном, відкинуту після Майдану 2004 року. А у 2014 році Україна підписала угоду про асоціацію з Європейським Союзом, більшість громадян виступає тепер не тільки за європейську, а й за євроатлантичну інтеграцію. Зараз вже не можна розраховувати на перемогу на виборах під відверто проросійськими гаслами. Навіть свій популістський проект олігархи у 2019 році презентували як патріотичний. І Володимиру Зеленському, нескінченно далекому від ідеалів Майдану 2013-2014 років, все ж доводиться грати роль державника і запрошувати до Києва на святкування незалежності Вселенського патріарха. Протягом декількох десятиліть країну намагалися розділити за мовним принципом, а зараз розуміння того, що в Україні одна державна мова і вона має затверджуватися і в звичайному спілкуванні, і в культурі, і в функціонуванні інституцій, стало загальноприйнятим. Те, що дійсно зміцнилося за ці роки ‒ так це українська ідентичність, без якої ніякої Української держави не буде, а буде одна назва.

Це, звичайно ж, не скасовує всіх наших проблем ‒ проблем, з якими доводиться стикатися. Не скасовує конфлікту з Росією ‒ він на роки, можливо, що і на десятиліття. Не скасовує того, що після неминучого краху популізму ‒ коли б це не було ‒ реформи потрібно буде відновлювати вже на нових стартових позиціях і перерва у змінах серйозно позначиться на темпах цих реформ. Й не скасовує тотальну корумпованість навіть не держави, а суспільства. Все це так і з усім цим доведеться не просто жити, а й боротися. І перемагати.

Просто важливо, щоб у цій боротьбі українці залишалися українцями.

Липень став вирішальним місяцем у боротьбі за продовження будівництва газопроводу «Північний потік-2» ‒ останнього з обхідних газопроводів, які стали споруджуватися після приходу до влади в Росії Володимира Путіна і отримання його соратниками контролю над російським газовим монополістом ‒ «Газпромом». Мета цих газопроводів є очевидною: обійтися без української газотранспортної системи, позбавити Україну її транзитного статусу, створити можливості для нового політичного і економічного тиску і, навіть, для нової війни на території України.

Так ось, із запуском «Північного потоку-2» Росія отримує технологічну можливість для того, щоб весь її газ, який транспортується до Європи, переміщався б по обхідних маршрутах. Так, існує цілком реальна можливість, що європейські інституції не дозволять «Газпрому» використовувати «Північний потік-1» і «Північний потік-2» на всі сто відсотків. І у цьому випадку обійтися без української ГТС не вдасться. Але ми з вами прекрасно розуміємо, що це ‒ лише політичні рішення. А що станеться в разі, якщо на території Росії, наприклад, вийде з ладу газопровід, по якому подається газ до української ГТС? Або буде здійснена диверсія на самій українській ГТС? І це станеться, наприклад, холодною зимою, коли Європа потребуватиме російського газу?

Можна уявити собі, що в цьому випадку Росія звернеться до країн Європейського Союзу з пропозицією тимчасово дозволити повне завантаження газопроводів. А там ще один ремонт і ще … І ці припущення ‒ зовсім не якісь мої фантазії. Адже саме таку тактику «Газпром» свого часу застосовував у своїх відносинах з Туркменістаном. Коли в Ашхабаді визнали, що цінова політика Росії є незбалансованою, Росія просто стала ремонтувати газопровід, по якому туркменський газ поставлявся до Росії і України. І незабаром Туркменістану довелося поступитися.

Саме тому Україні було так важливо не допустити закінчення будівництва «Північного потоку-2». І в цій позиції її підтримували Сполучені Штати ‒ перші санкції проти фірм, які будують газопровід, були запроваджені ще в період президента Дональда Трампа. Адміністрація Джозефа Байдена отримала юридичну можливість запровадити санкції проти самої компанії-оператора проекту «Північний потік-2». Однак Білий дім відмовився це робити під тим приводом, що будівництво газопроводу практично закінчено і тепер головною метою є вирішити, як перешкодити Росії використовувати газопровід як енергетичну зброю проти України.

У липні відбулися два знакові візити, які і визначили долю газогону «Північний потік-2». Президент України Володимир Зеленський відвідав Берлін і провів переговори з федеральною канцлеркою Ангелою Меркель. Консультації продемонстрували, що сторони дотримуються різних позицій щодо майбутнього газопроводу «Північний потік-2». Якщо президент України говорив у першу чергу про безпеку, то канцлерка заявила про підтримку транзитного статусу України, але разом з тим за завершення будівництва «Північного потоку-2». І це зрозуміло. Обіцянка зменшити кількість споживаного вугілля було одним з важливих пунктів програми «великої коаліції» християнських демократів і соціал-демократів. І зараз, напередодні парламентських виборів в Німеччині, коаліційним партнерам необхідно продемонструвати, що вони виконують свої обіцянки. Запуск «Північного потоку-2», тобто збільшення кількості газу, який споживає Німеччина, цілком вписується у структуру таких доказів. Тим більше це важливо для Ангели Меркель, яка після цих виборів залишає політику.

У мене склалося враження, що Меркель і не збиралася прислухатися до доводів Зеленського. Що вона запросила українського президента до Берліна виключно для того, щоб мати можливість згадати про розмову з ним під час свого візиту до Вашингтона. Показати, що українські побоювання були вислухані і враховані.

Доля «Північного потоку-2» вирішилася вже без Зеленського, під час переговорів президента США Джозефа Байдена і федеральної канцлерки Ангели Меркель. Вже незабаром після повернення федеральної канцлерки до Берліну була опублікована спільна декларація, в якій сторони висловлювали свою підтримку територіальної цілісності України і готовність допомагати їй у захисті від російської агресії і набуття енергетичної незалежності. Але на практиці це поки що означає виключно дозвіл на добудову «Північного потоку-2» без застосування додаткових санкцій. Тому що неясно, як саме Німеччина зможе домогтися нових економічних санкцій проти Росії і обмеження закупівлі російських енергоносіїв в разі, якщо Москва почне шантажувати Україну. Німеччина зобов’язалася сприяти укладенню нової транзитної угоди між Росією і Україною. Однак, прес-секретар російського президента Дмитро Пєсков вже заявив, що підписання таких угод ‒ це прерогатива самих енергетичних компаній, а не президентів. Чому ж цього не розуміють прихильники домовленостей між Вашингтоном і Берліном?

А все тому, що американські та німецькі прихильники угоди між США і Німеччиною живуть в логічному і простому світі ‒ але тільки не в тому світі, в якому живе Путін. Вони резонно зауважують, що на обхідні газопроводи викинуті мільярди доларів, які тепер невідомо ще коли окупляться ‒ особливо в разі, якщо «Газпрому» не вдасться домогтися стовідсоткового завантаження трубопроводів. Але хіба, коли будівництво тільки починалося, хтось розраховував на прибуток? Або все ж хотів, у першу чергу, отримати важіль тиску на Київ ‒ за будь-які гроші?

Прихильники угоди впевнені, що Сполучені Штати і Німеччина зможуть надати Україні підтримку, якщо Росія посилить агресивні дії проти нашої країни. Але, з іншого боку ‒ а чи потрібно посилювати агресивні дії, якщо у вас в руках такий важіль, як можливість здешевлення ціни на газ? Адже ціна ця збільшиться не тільки в разі повної втрати Україною її транзитного статусу, а й якщо значно зменшаться обсяги газу, який Росія проганяє через українські труби. А ціна на газ в Україні ‒ відомий «царетворець». Саме обіцянки ‒ до речі, реалізовані ‒ отримувати дешевий газ завдяки поліпшенню відносин із Москвою дозволили у 1994 році перемогти на президентських виборах архітектору олігархічної держави Леоніду Кучмі. І саме збільшення ціни на газ ‒ ну і на все інше ‒ після початку змін у 2014 році зумовили роздратування населення, поразки реформаторів п’ять років по тому і успіх Володимира Зеленського. І саме збільшення газових цін може привести до краху вже Зеленського і вознести на вершини влади… ну, скажімо, того, хто буде обіцяти знизити ціну і домовитися з «Газпромом», хто буде доводити, що енергетику можна і потрібно відокремити від політики.

Тому потрібно визнати, що українські побоювання у зв’язку з можливим завершенням будівництва «Північного потоку-2» є цілком виправданими. Є чітке розуміння того, заради чого будувався цей газопровід ‒ аж ніяк не заради прибутку. І є чітке розуміння, як поведе себе Росія після його запуску. Так, власне, в Кремлі цього ніхто і не приховує. Варто згадати недавні слова президента Росії Володимира Путіна, який заявив під час виступу на Петербурзькому економічному форумі про те, що продовження транзиту через Україну можливо в разі зміни Києвом своїх підходів до політики ‒ зокрема, потрібно перестати «озброювати армію». І ці слова прозвучали ще задовго до того, як Україна втратила свій транзитний статус.

Можна уявити собі, що будуть говорити в Кремлі, якщо втрата цього транзитного статусу дійсно станеться.

На початку червня президент Володимир Зеленський вніс до парламенту анонсований ним законопроект “Про запобігання загроз національній безпеці, пов’язаних з надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу у суспільному житті (олігархів)». Це і є той самий «закон про олігархів», який повинен, на думку президента, обмежити олігархічний вплив. Але для початку важливо розібратися в тому, кого саме президент вважає олігархами.

Законопроект визначає чотири критерії, згідно з якими людину можна віднести до олігархів. Це

1) участь у політичному житті,

2) значний вплив на засоби масової інформації,

3) якщо особа є кінцевим бенефіціарним власником (контролером) суб’єкта господарювання, який на день вступу у силу цього закону є суб’єктом природних монополій або займає монопольне (домінуюче) становище на загальнодержавному товарному ринку і протягом одного року поспіль підтримує або посилює це становище і

4) підтверджена вартість активів особи (і осіб, бенефіціаром яких воно є) перевищує один мільйон прожиткових мінімумів, встановлених для працездатних осіб на 1 січня відповідного року (у 2021 році ‒ 2,27 млрд грн).

При цьому олігархом може бути визнаний той, хто відповідає трьом з цих чотирьох критеріїв. І це вже цікаво саме по собі. Тому що другий і третій критерії говорять про людей, які є монополістами в економіці, а перший і четвертий дозволяють віднести до олігархів, ну буквально будь-яку заможну людину, що цікавиться політикою.

Однак спостерігачі, які цікавилися тим, як готувався президентський законопроект, стверджують, що четвертий пункт з’явився у ньому зовсім не випадково. Якби його не було, то до олігархів не вдалося б віднести головного політичного опонента Зеленського ‒ колишнього президента країни Петра Порошенка. Колишній президент ‒ впливовий політик і лідер партії «Європейська солідарність», він є власником телеканалів «П’ятий» і «Прямий», але, на відміну від інших великих бізнесменів, не є монополістом. А ось поява четвертого пункту ‒ про добробут ‒ дозволяє поширити «олігархічний» закон ще й на Порошенка. Але навіщо?

Коли закон тільки готувався, стверджувалося, що олігархи не зможуть брати участь в політичному житті країни, зокрема, балотуватися на виборах ‒ і тоді це був би дійсно законопроект, який був би спрямований персонально проти Порошенка, бо особи, які напевно будуть віднесені до олігархів ‒ бізнес-партнер президента Зеленського Ігор Коломойський, металургійний король Ринат Ахметов, зять колишнього президента Кучми Віктор Пінчук і енергетичний власник Дмитро Фірташ, який очікує вирішення питання про екстрадицію з Австрії до США, у публічних політичних амбіціях не помічені і вважають за краще діяти в тіні. Однак у президентському законопроекті стверджується, що після того, як Рада національної безпеки і оборони країни визначить якийсь реєстр олігархів, їм всього лише буде заборонено фінансово підтримувати політичні партії та бути покупцем або бенефіціаром у процесі покупки об’єктів великої приватизації.

Навряд чи надання для тієї чи іншої людини «звання» олігарха щось змінить в її сприйнятті суспільством. Олігархів в Україні і так називають олігархами і найбільш насмішкуватий з них ‒ Ігор Коломойський ‒ вже пообіцяв нашити на піджак відповідний напис. А в разі, якщо в реєстрі виявиться прізвище Петра Порошенка ‒ про таку можливість вже публічно заявив міністр юстиції України Денис Малюська ‒ опозиційний політик, звичайно ж, буде говорити про політичне переслідування. Оскільки фінансова підтримка політичних партій в Україні є досить непрозорим процесом, ця заборона мало що змінить. Набагато цікавіше заборона олігархам брати участь у новій приватизації. Чи не зможе таке рішення ‒ якщо, зрозуміло, воно буде затверджено ‒ розчистити дорогу для нових олігархів, вже із оточення Володимира Зеленського?

І в цьому випадку Україна, яка протистоїть російській агресії, буде серйозно нагадувати сусідню Росію. Адже Володимир Путін теж починав свою політичну кар’єру з тези про «рівновіддаленість олігархів». На ділі ця «рівновіддаленість» завершилася еміграцією Володимира Гусинського і Бориса Березовського і арештом Михайла Ходорковського, але всі інші олігархи часів Бориса Єльцина ‒ Роман Абрамович, Михайло Фрідман, Олег Дерипаска, Володимир Потанін і інші ‒ зберегли свої капітали і вплив. Зате поруч з ними з’явилися олігархи з числа найближчого оточення Володимира Путіна ‒ Геннадій Тимченко або Роман Ротенберг. І, звичайно, так звані «державні олігархи», які десятиліттями контролюють провідні державні кампанії країни ‒ Ігор Сечин, Олексій Міллер, Герман Греф.

Якщо припустити, що президентський закон про олігархів буде затверджений, самі олігархи збережуть у недоторканності свої капітали і ‒ що найголовніше ‒ монопольний вплив на різні сектори економіки і контроль над телевізійними каналами. Але поряд з ними можуть з’явитися нові олігархи, друзі чинного президента. А те, яким чином було змінено керівництво кампанії «Нафтогаз України» ‒ це викликало сильне роздратування на Заході, про що публічно говорив під час свого візиту до української столиці державний секретар США Ентоні Блінкен ‒ може свідчити, що ідея державних олігархів Володимиру Зеленському теж не є чужою. Ну, і з іншого боку, після свого обрання президентом Росії у 2000 році Володимир Путін теж почав справжнісіньку битву за «Газпром» і заміну старого менеджменту компанії своїми найближчими соратниками.

Однак поки що існують серйозні сумніви в тому, що «закон про олігархів» взагалі пройде через парламент. Сумніви є і у самого президента Зеленського ‒ і він обіцяє, що якщо парламентарії не погодяться з його пропозицією, то він поставить питання про схвалення закону на всеукраїнський референдум. Таким чином, боротьба за прийняття антиолігархічного законодавства може стати не просто добре продуманою іміджевою акцією президента. Вона може допомогти президенту оголосити позачергові парламентські вибори в тому випадку, якщо в офісі глави держави вирішать, що більше не можуть домогтися від більшості у Верховній Раді ухвалення потрібних рішень.

Ну а що ж самі олігархи? Невже вони дійсно є непереможними і влада придумує закони про боротьбу з ними не для подолання проблеми, а для імітації цієї боротьби для власного суспільства і західних кредиторів?

Зовсім ні. Для того, щоб олігархи перестали бути олігархами, не потрібно вигадувати велосипед у вигляді чергового закону. Потрібно просто, щоб в Україні діяло ефективне антимонопольне законодавство, яке створить у економіці конкурентне середовище. Саме так свого часу відбулося у США. Отже, потрібно щоб і Ахметов, і Коломойський, і Пінчук, і Фірташ продали частину своїх активів, які дозволяють їм бути монополістами. А у випадку з телеканалами держава повинна забезпечити ефективні механізми, які не дозволять власникам впливати на редакційну політику. Адже мова, здавалося б, повинна йти про бізнес, а не про вплив.

Але питання про те, наскільки у таких справжніх змінах є зацікавленою сама українська влада, залишається відкритим. Адже, як тільки не стане олігархів ‒ зникнуть і політики, яким вони допомагають приходити до влади.

Велика прес-конференція, яку президент України Володимир Зеленський вирішив провести у зв’язку із другою річницею своєї перемоги на виборах глави держави, збіглася з першою зустріччю глав зовнішньополітичних відомств США та Російської Федерації і листом Ентоні Блінкена до Конгресу. У цьому документі державний секретар повідомляв про прийняте рішення продовжити санкції проти проекту трубопроводу «Північний потік-2», але не включати до списку санкцій компанію-оператора трубопроводу «Північний потік-2» і її керівника Маттіаса Варніга, давнього партнера Володимира Путіна. Компанії та її керівника, щоправда, й раніше в списку не було. Але у Києві чекали більшого.

Так що таке рішення стало неприємним сюрпризом для Зеленського, який навіть заявив, що продовження будівництва «Північного потоку-2» стане поразкою для нового американського президента Джозефа Байдена. Але одночасно воно продемонструвало, що рівень взаєморозуміння Зеленського із новою американською адміністрацією далекий від ідеального. У держдепартаменті пояснюють своє ставлення до санкцій «національними інтересами». І очевидно, що під національними інтересами адміністрація має на увазі перш за все «повернення» Сполучених Штатів на європейський континент ‒ а для цього необхідно насамперед поліпшити відносини з Німеччиною ‒ як однією з провідних країн Європейського Союзу. У Дональда Трампа були непрості відносини з федеральною канцлеркою Ангелою Меркель, для Джозефа Байдена канцлерка ‒ надійна партнерка. Чи може американський президент сказати те ж саме про українського президента Володимира Зеленського ‒ питання, звичайно ж, риторичне. Зеленський ніби не помітив американських сигналів, ясно продемонстрованих держсекретарем США під час його візиту до української столиці ‒ і в тому, що стосується американських санкцій проти олігарха Ігоря Коломойського, бізнес-партнером якого Зеленський був до свого обрання главою держави, і в тому, що стосується фактичної відмови від реформи корпоративного управління. Більш того, на прес-конференції Зеленський захищав спосіб, яким був замінений глава компанії «Нафтогаз України» Андрій Коболєв ‒ хоча Ентоні Блінкен прямо висловив стурбованість з цього приводу.

У будь-якому випадку, коли на ваги були покладені необхідність поліпшення відносин з Берліном і побоювання Києва з приводу наслідків добудови «Північного потоку-2», інтереси німецького уряду переважили. Українському керівництву варто було б зробити з цього серйозні висновки, але поки що Зеленський вважає за краще говорити про можливу поразку Байдена і шкодує, що федеральна канцлерка Ангела Меркель і президент Франції Еммануель Макрон послабили, за його словами, підтримку України.

Можливо, глава Української держави розраховує, що зможе заслужити симпатії Заходу і власних громадян, якщо почне непримиренну боротьбу з олігархами. Президент вже поспішив оголосити початком цієї боротьби санкції проти лідера проросійської партії «Опозиційна платформа ‒ За життя» Віктора Медведчука і висунуте проти нього обвинувачення в національній зраді. Однак, звинувачення на адресу Медведчука стосуються, у першу чергу, його зв’язків з Москвою, а не підприємницької активності. Поки що неясно, якими критеріями буде керуватися українська влада у визначенні того, хто олігарх, а хто ні. Якщо раніше президент навіть обіцяв, що у новому «законі про олігархів» будуть перераховані конкретні прізвища, то зараз мова йде про вироблення критеріїв для визначення олігархів. Спостерігачі у зв’язку з цим висловлюють сумніви, що такий закон взагалі може бути проголосований у парламенті, витримати експертизу українського Конституційного суду і Венеційської комісії. А представники опозиційних сил взагалі висловлюють побоювання, що новий закон може бути не «законом проти олігархів», а «законом проти Порошенка» і що під критерії причетності до олігархів потрапить у першу чергу колишній президент України, який залишається головним конкурентом свого наступника.

Однак, якщо стосовно попередника Володимир Зеленський на своїй зустрічі з журналістами був традиційно нещадним і знову нагадав про те, що його обрання є «вироком» Порошенку, то по відношенню до Володимира Путіна український лідер також традиційно дотримувався обережності. Він, на відміну від свого американського колеги, відмовився відповідати на пряме запитання журналістки про те, чи є вбивцею російський президент, пояснив цю відмову тим, що така його відповідь може привести до загибелі людей на лінії розмежування. Але найголовніше ‒ президент України продовжує наполягати на переговорах з президентом Росії. З такою ініціативою Володимир Зеленський виступав вже кілька разів ‒ він пропонував російському колезі зустрітися на Донбасі, називав в якості кращого місця для зустрічі Ватикан. Цікаво, що Володимир Путін від зустрічі не відмовляється. Але запрошує Володимира Зеленського до Москви і стверджує, що розмовляти треба про відносини Росії і України, а зовсім не про війну на Донбасі, яка, зрозуміло, є головною темою переговорів для українського президента. Більш того, Путін пропонує Зеленському розмовляти про ситуацію на Донбасі із главами маріонеткових адміністрацій «народних республік» ‒ власне, ідея таких прямих контактів залишається провідною темою у російській зовнішній політиці з 2014 року і у Києві ніколи з цією пропозицією не погоджувалися.

Вже після прес-конференції Зеленського прес-секретар президента Росії Дмитро Пєсков заявив, що підготовка до переговорів президентів йде дуже непросто, тому що немає ані зрозумілого сторонам порядку денного, ані часу, ані місця зустрічі. А міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба зазначив, що зустріч Зеленського і Путіна відбудеться тільки у тому випадку, якщо російський президент погодиться обговорювати ситуацію на Донбасі. Тобто розбіжність уявлення сторін про те, навіщо взагалі проводити переговори, є очевидною. Український президент продовжує розраховувати на американську підтримку ‒ але навряд чи до проведення зустрічі президента Джозефа Байдена із Володимиром Путіним можна розраховувати на якийсь новий формат американської участі у переговорах по врегулюванню української кризи.

Тим більше, що сила позиції Володимира Зеленського на таких переговорах буде багато в чому залежати від підтримки його політичного курсу громадянами. Поки що український президент ‒ не дивлячись на драматичне зниження свого рейтингу за ці два роки ‒ залишається найпопулярнішим політиком країни і впевнено перемагає будь-якого конкурента в разі, якби вибори глави держави проходили б сьогодні. Однак, серйозні провали є. І головний з них на сьогоднішній день ‒ провал вакцинації населення. Зеленський на зустрічі з журналістами намагався зняти з себе відповідальність за цей провал. Однак, якраз напередодні прес-конференції президента був усунутий з посади міністр охорони здоров’я Максим Степанов. Відповідальним за практичну відсутність вакцин від коронавирусу виявився саме він і тут важко не погодитися: у той час, коли інші країни влаштували справжню гонку за вакцинами, українська влада просто спостерігала за тим, що відбувається і витрачала гроші з фонду боротьби з коронавірусом на дорожнє будівництво. Тепер українські керівники очікують, що їм допоможуть з вакцинами країни, які вже завершують вакцинацію власних громадян. Але такий провал, звичайно ж, не тільки персональна відповідальність міністра, але і відповідальність тих, хто рекомендував його на цю посаду і хто не помічав громадської критики незадовільної роботи міністра.

На прес-конференції, присвяченій другій річниці свого перебування при владі, Володимир Зеленський, який перед своїм обранням обіцяв, що балотується тільки на один термін, сказав, що погодиться обиратися знову тільки якщо цього захоче суспільство. Це, звичайно, ще не заява про зміну первісних планів, але, принаймні, сигнал про те, що президент думає про переобрання. Але для того, щоб українці дійсно захотіли б його переобрати ‒ а поки що у 30-річній історії України був тільки один президент, обраний на другий термін – Зеленському потрібно буде не просто зупинити падіння своєї популярності, але домогтися поліпшення економічної ситуації в країні, не на словах, а у реальності зменшити вплив олігархів і продемонструвати прогрес у досягненні миру і відновленні територіальної цілісності України.

Тільки наприкінці квітня міністр оборони Росії Сергій Шойгу заявив, що російські війська, які були сконцентровані Кремлем на українсько-російському кордоні, починають відправлятися до місць своєї постійної дислокації. Це була безпрецедентна після 2014 року концентрація військ біля наших кордонів. При цьому Шойгу зробив свою заяву під час широкомасштабних військових навчань в окупованому Криму, що тільки підкреслило незмінність агресивних намірів Росії.

Можна сказати, що весь квітень Україна провела в очікуванні можливого російського нападу. Весь квітень Україна і світ намагалися утримати Володимира Путіна від військових дій ‒ але при цьому самі наміри російського президента залишаються нез’ясованими і до цього дня. Чого насправді домагається Путін? Чи хотів він почати військові дії проти України ‒ наприклад, чергову спецоперацію «з примусу до миру», яка завершиться окупацією нових українських регіонів? Зводить рахунки з Білим домом і намагається демонстрацією сили біля кордонів принизити американського президента, який погодився з визначенням кремлівського правителя як «вбивці»? Або таким чином відповідає на санкції, які український президент запровадив проти лідера проросійської партії ОПЗЖ Віктора Медведчука? Останніми днями політики і спостерігачі висловили вже десятки версій, які покликані були пояснити наміри Кремля.

Але, насправді, ніякої правдоподібної відповіді на це питання просто не існує. Як, між іншим, не існувало ніякої правдоподібної відповіді на складні питання більше ста років тому, перед початком Першої Світової війни, коли політики обмінювалися войовничими заявами і накопичували війська на кордонах. Зіткнення могло б і не статися, якби все закінчилося тільки демонстрацією сили ‒ але зараз, після двох світових війн ХХ століття, ми можемо говорити про це хіба що умовно. І зараз ми прекрасно розуміємо, що концентрація військ на чужих межах ‒ це ще не війна, але вже психологічна атака.

Саме тому настільки інтенсивними були міжнародні зусилля щодо запобігання можливому конфлікту. Уже сам факт першої телефонної розмови президентів Сполучених Штатів і України ‒ Володимир Зеленський очікував цього дзвінка кілька місяців поспіль, з моменту вступу Джозефа Байдена на посаду глави держави ‒ підкреслив всю серйозність ситуації, яка склалася на російсько-українському кордоні після концентрації там російських військ. Але насправді дзвінок Байдена Зеленському був тільки «вишенькою на торті» після кількох днів безпрецедентної дипломатичної активності.

30 березня тема врегулювання на Донбасі була однією з головних на відеоконференції, яку провели президент Франції Еммануель Макрон, федеральний канцлер Німеччини Ангела Меркель і президент Росії Володимир Путін ‒ з офіційних повідомлень про ці переговори можна було зробити висновок, що взаєморозуміння так і не вдалося досягти. А 31 березня ‒ 1 квітня міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба спілкувався з державним секретарем США Ентоні Блінкеном, міністр оборони України Андрій Таран ‒ з міністром оборони США Ллойдом Остіном, а глава українського Генштабу генерал Руслан Хомчак ‒ з головою Об’єднаного комітету начальників штабів збройних сил США генералом Марком Міллі. У всіх трьох випадках американські співрозмовники українських чиновників висловлювали тверду підтримку Україні і обіцяли допомогти зміцненню її обороноздатності у захисті від російської агресії.

Але що є найцікавішим ‒ того ж дня, коли відбулася бесіда голови Об’єднаного комітету начальників штабів з начальником українського Генштабу, генерал Марк Міллі розмовляв із начальником Генерального штабу збройних сил Росії генералом Валерієм Герасимовим. В офіційному повідомленні Україна, зрозуміло, не згадується, але можна легко припустити, про що йшла мова.

І вже після цього обміну думками генералів президент США Джозеф Байден подзвонив російському президенту Володимиру Путіну. Цей дзвінок теж можна вважати жестом підтримки України ‒ тим більше, що незабаром після розмови президентів були запроваджені нові американські санкції проти Росії. З іншого боку, Москва та Вашингтон почали підготовку до можливого російсько-американського саміту. Цікаво, що в Росії від підготовки цієї зустрічі Байдена і Путіна не відмовилися навіть на тлі введення нових американських санкцій ‒ що, звичайно ж, свідчить про особливий інтерес російського президента до саміту. І спостерігачі вже говорять про те, що, можливо, завдяки Байдену Україна отримала черговий «перепочинок». І що Кремль тепер не буде форсувати агресивні дії, щоб не зірвати зустріч Путіна і Байдена.

Але чи відмовиться він від цих дій? Скажу впевнено ‒ ні. Не випадково у відповідь на пропозицію українського президента Володимира Зеленського Володимиру Путіну зустрітися на Донбасі і поговорити про мир, Путін порадив українському колезі розмовляти про конфлікт із … керівниками так званих «народних республік». А після цієї заяви Володимира Путіна заступник глави адміністрації президента Росії Дмитро Козак запропонував радникам глав держав ‒ членів «нормандського формату» зустрітися на Донбасі для обговорення питань перемир’я у присутності представників «народних республік». Цю пропозицію відразу ж було відкинуто офісом президента України, бо ж вона фактично «розмиває» формат переговорів радників керівників країн «нормандської четвірки». Та й сам «нормандський формат» передбачає присутність представників чотирьох країн ‒ Франції, Німеччини, України та Росії. І все. Але, як бачимо, для Кремля ідея легітимізації участі представників «народних республік» у переговорному процесі є важливою політичною ідеєю. І це при тому, що в самих Мінських угодах, про прихильність яким неодноразово заявляли у Москві, ніяких «народних республік» взагалі не згадується. А згадуються окремі райони Донецької і Луганської областей.

На ідеї участі своїх маріонеток у переговорах по Донбасу і на прямих переговорах представників українського керівництва з «ДНР» і «ЛНР» Москва послідовно наполягає ще з 2014 року. І зрозуміло ж чому ‒ тоді вона з учасника конфлікту негайно перетворюється на «посередника» і може наполягати на знятті західних санкцій.

І тиск на Україну, в тому числі і за допомогою військ, які Путін переміщує до її кордонів, триватиме і для того, щоб змусити нашу країну сісти за стіл переговорів з маріонетками. І від того, що цього не буде відбуватися, тиск буде не зменшуватися, а збільшуватися.

Це і є та політична реальність, в якій ми знаходимося сьогодні ‒ реальність великих загроз. І ця атмосфера напруженості і очікування війни означає повний і безповоротний крах ілюзій про те, що можна про щось домовитися з Володимиром Путіним і що російський президент зацікавлений у припиненні конфлікту. Ілюзій, в які вірили багато українських громадян і які допомогли Володимиру Зеленському перемогти на президентських виборах 2019 року. Втім, схоже, тоді Зеленський нікого не обманював ‒ він і сам в ці ілюзії вірив. І ось саме зараз українці були змушені повернутися до реального життя, до розуміння справжнього рівня протистояння з Кремлем. Це і є, насправді, головний підсумок квітня 2021 року.

Пишу цей текст після повернення з протестної акції, учасники якої вимагали звільнення активіста одеського Євромайдану Сергія Стерненка, відставки генерального прокурора Ірини Венедіктової і негайного проведення судової реформи. При цьому більшість учасників цієї акції, яка пройшла біля офісу Володимира Зеленського, ще недавно палко підтримували рішення глави держави про припинення мовлення проросійських телеканалів і про персональні санкції проти кума Путіна Віктора Медведчука, його дружини і оточення політика. І все це дозволяє зробити висновок, що останній місяць зими – один з найбільш бурхливих у новітній політичній історії України. Буквально за кілька тижнів ситуація в країні в буквальному сенсі слова переверталася.

Перші санкції РНБО були спрямовані проти депутата від ОПЗЖ Тараса Козака, номінального власника телевізійного холдингу, який всі в Україні називають «телеканалами Медведчука». В результаті три телеканали, на які спирався у своїй політичній діяльності Медведчук і які були справжнім пропагандистським рупором як його партії, так і Кремля, зникли з українського телевізійного ефіру. Але тоді ці санкції не торкалися Медведчука безпосередньо, бо ж він не був ані формальним власником телеканалів, ані власником авіаційного парку «своїх» літаків, на використання яких також було накладено арешт. Однак, наступні санкції стосувалися вже безпосередньо бізнесу Медведчука і його дружини, а секретар РНБО Олексій Данілов говорив про підтримку терористів. «За 14 кілометрів від нашого кордону, на території Російської Федерації знаходиться один з нафтопереробних заводів, яким володіють Медведчук разом зі своєю дружиною і Козак, теж разом зі своєю дружиною. І поставки нафтоматеріалів здійснюються на територію терористів, які вбивають наших бійців» – підкреслив Данілов у телевізійному ефірі незабаром після оприлюднення рішення РНБО.

Ще після оприлюднення перших санкцій – проти Козака і «його» телеканалів – спостерігачі в Києві підкреслювали, що президент України Володимир Зеленський кинув персональний виклик Віктору Медведчуку і опосередкований – його покровителю Володимиру Путіну. Але тоді можна було говорити не про самого Медведчука, а про його інформаційні ресурси. Зараз же під ударом вся бізнес-імперія головного лобіста російських інтересів в Україні.

Особливої підтримки в українській еліті Медведчук в своїх спробах захиститися не знайде. Кажуть про його серйозні конфлікти з олігархом Рінатом Ахметовим – підприємець на недавніх президентських і парламентських виборах віддав перевагу не ОПЗЖ, а іншій політичній силі, яка не добилася, втім, реального успіху. У своїй партії у Медведчука, колишнього голови адміністрації президента Леоніда Кучми, конфлікт з колишнім головою адміністрації президента Віктора Януковича Сергієм Льовочкіним, класичним «сірим кардиналом» української політики. Але зате у Медведчука є захисник поза Україною. Це Путін.

І головне питання, яким задавалися всі спостерігачі після рішення про санкції – як все ж таки заступиться Путін за свого давнього прихильника і кума. Адже не відреагувати – поставити під сумнів всю кремлівську «могутність». І аж ніяк не тільки в Україні. Очевидно, не випадково першим питанням засідання РНБО, на якому розглядалося запровадження нових санкцій, було обговорення ситуації на Донбасі, де ситуація стала загострюватися відразу ж після попереднього санкційного указу Зеленського.

Але в тому, що все зведеться саме до загострення, я особисто не був упевнений. Адже мета Путіна – «покарати» Зеленського, зменшити його політичний вплив, ще краще – посварити із патріотичним табором, представники якого підтримали рішення про санкції проти телеканалів Медведчука. А якщо починати нову ескалацію, тим більше війну, це призведе до згуртування суспільства навколо політичного керівництва країни. Ні, я очікував від Кремля якогось іншого ходу, який повинен призвести до політичної дестабілізації.

І цей хід не змусив себе чекати. Після оголошення вироку активісту одеського Євромайдану Сергію Стерненку почалася справжнісінька політична криза. Стерненка, активіста и блогера, відомого своєю безкомпромісною критикою влади і при Порошенку, і при Зеленському засудили до 7 років ув’язнення у справі про викрадення місцевого депутата Сергія Щербіча ще у 2015 році. Очевидних доказів того, що мова йде саме про викрадення, на процесі так і не було надано. Зате увагу спостерігачів привернули як особистість потерпілого, так і особа судді, який виніс вирок. Щербіч був депутатом від проросійської партії «Родіна» Ігоря Маркова. В українському політичному контексті проросійськими, зазвичай, називають і Партію Регіонів колишнього президента Віктора Януковича, і ОПЗЖ Віктора Медведчука. Однак «Родіна» – це сторожові пси Путіна. Марков називав регіоналів зрадниками і «власівцями», коли Янукович намагався домовитися з Євросоюзом, був прихильником «народних республік» Донбасу і, навіть, виявився поруч з російським актором і шовіністом Ігорем Пореченковим, коли той обстрілював українських воїнів з окупованих територій. Активну роль у діяльності одеського Антимайдану грав, зрозуміло, і Щербіч, який привозив до Києва «тітушок». А після Майдану був одним з організаторів блокади військової техніки – для того, щоб перешкодити українським військовим виїхати на позиції. Не менш цікавою є і біографія судді Віктора Попревича – до війни він жив у Донецьку і прославився там тим, що прикрасив двір свого будинку бюстами Леніна і Сталіна. Ну і звичайно, дата винесення вироку – 23 лютого, російське мілітаристське свято. Як навмисне …
Думати, що патріотична громадськість не сприйме вирок як явне знущання над справедливістю і не звинуватить у потуранні президента, було б наївним. Тим більше, що прізвище Зеленського першим в суді назвав сам Стерненко, який відразу ж після оголошення вироку зателефонував президенту і «подякував» йому. Звичайно, можна було б сказати, що Зеленський тут взагалі ні до чого – але про те, щоб громадяни вважали, що президент впливає на все, що відбувається в країні, подбав сам Зеленський. Можна стверджувати, що так і виглядає справедливість: сьогодні караємо Медведчука, завтра – Стерненка, тому що такий закон. Але для поваги до закону потрібна довіра до влади і до судової системи. А її, цієї поваги немає – та й звідки вона візьметься, якщо навіть кредитори з МВФ відмовляють Україні в грошах через загальмовану владою Зеленського судову реформу?

У цій непростій історії є ще й очевидний політичний аспект. Влада, яка має прийняти ще чимало непопулярних рішень, повинна хоча б на когось спиратися. У 2019 у Зеленського був величезний, але дуже різношерстий електорат. За нього голосувала проросійська частина виборців, упевнена, що новий президент – «свій хлопець» і обов’язково домовиться з Путіним. Голосували і деякі з патріотів, які розраховували, що Зеленський покінчить з корупцією і приведе до влади нових людей. Ну і голосували люди, яким не до великої політики, але які просто хотіли краще жити.

Проросійський електорат в шоці від закриття «своїх» телеканалів і санкцій проти Медведчука. Патріотичне співтовариство – і аж ніяк не тільки прихильники колишнього президента Петра Порошенка, якого Стерненко в минулому жорстко критикував – обурене вироком, почалися перші відставки з президентського офісу, а лист із закликом провести публічний і прозорий процес у справі Стерненка і з критикою вироку і судді підписала група депутатів від правлячої партії «Слуга народу». Але ж прихильники націонал-демократів – це і є та сама активна частина суспільства, яка виходить на Майдани.

Ну і, нарешті, виборці, які розраховували, що будуть жити краще, стикаються з одним соціальним провалом влади за іншим. А є ще більш приголомшливий провал, який будуть розсьорбувати всі українці незалежно від їх політичних уподобань – провал з вакцинацією. Це теж головна новина лютого – вакцинація ніби почалася, але прийшла тільки перша партія вакцин – й те тільки після поїздки міністра охорони здоров’я до Індії.

І ось тут виникає просте запитання – а на кого, власне, збирається спиратися влада, якщо вона з усіма воює і нікому не може догодити? Можна було б, звичайно, сказати, що це просто така захоплююча політика – викликати на себе вогонь з усіх боків. Ну а хіба це не та сама дестабілізація, яка дозволить президенту Росії радісно потирати руки і вважати, що він «покарав» Зеленського, який відмовився від принизливої капітуляції перед Кремлем і закриває проросійські рупори?