Незалежність України, здобутки, самоідентифікація, цілі на майбутнє та перспективи розвитку – інтерв’ю з Кіборгом Євгеном Турчаком

До 30 річниці Незалежності України ми поспілкувалися з Євгеном Турчаком (позивний – Жора) – лідером Ветеранського Руху України, добровольцем в складі 95-ї бригади, який брав участь у боях за Слов’янськ, Красний Лиман, Донецький аеропорт, «Рейд» 95 бригади, Савур-Могила, Степанівка, Спартак, Зеленопілля, Попасна.

В інтерв’ю Жора розповів про його бачення незалежності України, патріотизму, розвитку країни та Ветеранського руху, зокрема.

Примітка: розмова перекладена з російської на українську мову.

– Жоро, як би ви охарактеризували перші 30 років незалежності України?

– Я був малим, я не знаю, що це було, я не знаю як це повинно було бути, тож можна сказати, що те, що було, те і маємо (сміється). До 2000 року всім було начхати, всі заробляли гроші, ділили підприємства, обиралися до ВР, на пост Президента. Як я помітив, все почалося в 1998 році, тоді з’явилося розуміння куди ми прямуємо: на захід чи на схід, до Америки, чи Росії. До цього часу їм обом було начхати, куди рухається Україна. Саме в 1998 році з’явилася направленість в бік РФ, а потім й США почали вмикатися і в 2000 році розпочалася історія: “ви з нами чи з ними?”. Так ми і рухалися хаотично, то в одну сторону, то в іншу. Без історії, без своїх героїв.

– Як би ви оцінили цей період? Які були сподівання народу, на ваш погляд? Які сподівання справдилися, а які залишаються недосяжними?

– Ми взагалі нічого не досягли. Точніше чого не досягли – своїх героїв не досягли. Той самий Бандера: про нього взагалі ніхто не знав, чули про бандерівців – це “западенці”, а хто такий Бандера… може це взагалі не прізвище, а якась назва, що означає якихось дурників? І звісно, якщо своїх героїв не було, значить не існувало і своєї історії, бо вона була написана росіянами. Ми вивчали саме цю історію в школах. Простий приклад, зараз усі в Україні знають, що Харків це перша столиця, те що сказали росіяни, те ми й маємо.

– Тобто можна сказати, що більшість вже визначилася зі своїм ставленням до сходу та заходу?

– Ні, просто в березні 14 року розпочалася переоцінка цінностей.

– Як на вашу думку російсько-українська війна вплинула на формування самоідентичності українців? Чи не занадто це велика ціна, щоб українці стали розуміти хто вони?

– Ні, якщо ми подивимось на історію, то це дуже мало крові, щоб розпочати процес самоідентифікації саме на даний момент, можливо в майбутньому щось зміниться. За 7 років війни ми віддали мало, якщо подивитися на історію інших країн та націй.

– Тобто цю війну можна назвати відправною точкою?

– Лакмусовим папірцем. Я ось спеціально спілкуюся з хлопцями-військовослужбовцями, у яких мало інформації, як правило – це хлопці з села. Чому? Тому що їм мало нав’язують порядок денний, так як у них мало часу дивитися телевізор. У них є позиція, що сформована не медіа, а тим, що вони бачать навколо себе, спілкуючись один з одним.  я витрачаю дуже багато часу на подібні поїздки.

Я прошу бійців АТО зібрати 10-20 пацанів-військовослужбовців, тоді я розповідаю їм обстановку у Києві, а потім ми сідаємо випити і я слухаю їх: війна потребує грошей, ми воюємо, а Американці за це платять, вони допомагають і грошима, і ресурсами, і зовнішньою політикою – багато про таке говорять хлопці, хоча вони не експерти: “до 2014 року були російські гроші і вони лобіювали інтереси Росії, а зараз у нас немає російських грошей, ну ми хочемо, щоб їх не було. Зараз у нас американські гроші і лобіюються американські інтереси, а де ж наші гроші, що будуть лобіювати наші інтереси? – це така середньостатистична вижимка з їх слів, не моїх. І це звичайні рядові хлопці, без аналітичного та критичного мислення, вони проговорюють ці елементарні речі, що лежать на поверхні, але ж так воно і є. Тож хотілося б самоідентифікуватися без іноземних грошей, щоб лобіювати власні інтереси.

– Чи бачите ви зміни в українцях?

– Я не можу відповісти на це питання, бо для мене та мого оточення це одна відповідь, а для людини, що рано прокидається, їде на роботу, працює до вечора, а потім повернувшись додому вмикає телевізор – вона інша.

– А як саме у вашому оточенні?

– У нас почав формуватися націоналізм, це і добре, і погано. Нарешті у Києві з’явився націоналізм, саме український націоналізм і це добре. З іншої сторони, саме з побутової – це погано, бо, щоб бути націоналістом, необхідно відстоювати інтереси України у різних інституціях, а людина, що працює, на це часу не має, а отже, більшість націоналістів в Україні не працює. І тут постає питання, а де гроші брати? І тут розпочинають діяти різні структури, по типу Льовочкіна та політичних партій.

Усі політичні партії в Україні користуються послугами націоналістів. У деяких націоналістів (вони ж теж “подроблені” усі) інтереси співпадають із “замовником”, тоді ж вони за ці гроші роблять те, що самі хочуть, а у когось не співпадають. І те, і те трапляється у нашій країні, що дуже прикро.

Проте це не стосується націоналістів-інтелектуалів, це стосується націоналістів, що називають себе “вулицею”. Інтелектуалів цікавить зовсім інше та задачі у них поставлені зовсім інші. На жаль, таких зовсім небагато і більша частина з них вже похилого віку, їм не вистачає енергії.

– Яким повинен бути націоналіст?

– Для мене правильний націоналіст це лобіст українських інтересів – це все. Але лобіст у гарному сенсі цього слово – який не лобіює щось за гроші. Хоча, поки в Україні ще немає слова “лобізм”. Поки його не затвердять на законодавчому рівні, у нас є “рєшалово”.

На мою думку справжній націоналіст – інтелектуал, який лобіює інтереси України в Верховній раді, парламенті і не тільки в Україні. Наприклад, мовний закон: я особисто знаю людей в Угорщині, що лобіюють там українську мову і це навіть не держслужбовці, це звичайні наші молоді націоналісти.

Вуличних націоналістів інколи видно, бо не завжди можливо пролобіювати якесь питання без мітингу. Як правило в Україні це так.

Справжні націоналісти працюють не на себе, а на інтереси країни, методами, які не паплюжать саму національну ідею.

А також церква – дуже важливий нюанс, тому що ті діячі церкви, яких я знаю, мабуть пощастило, це також націоналісти, що просувають ідеї церкви та ідеї здорового націоналізму, без радикальних дій. Церква дуже нам допомагає.

– Тобто можна сказати, що здоровий націоналізм зароджується зараз?

– Завжди є еволюція, ми поки на початковому етапі, бо мало живемо, ще пройшло занадто мало часу, щоб ми, націоналісти та патріоти, встигли еволюціонувати у щось правильне, що захищає інтереси усіх.

– Чого ще повинні досягти українці?

– Створення політичної еліти, бо її не вистачало як раніше, так не вистачає і зараз. Саме державників, а не бізнесменів. Щоб гроші потрапляли не до кишені, а витрачалися на розвиток країни. Я спілкувався з багатьма психологами, і ми дійшли того, що зараз вже є нова політична еліта, що формується. Також ми спілкувалися на тему, що відбулося би, якби націоналісти, так звана “вулиця”, не “качали” нову владу: було б це добре чи погано? Вирішили, що погано, як по аналогії з дитиною: якщо дитина не відчувала стресу та не підготовлена до реального життя, то вона не має інстинкту самозбереження та не розуміє, як виходити з важких ситуацій. Влада так само має бути в тонусі, щоб вона навчалася виходити зі стресових ситуацій, таким чином ми будемо еволюціонувати та, рано чи пізно, вийдемо на рівень, коли всім буде комфортно співіснувати.

– Яку мету має перед собою Ветеранський рух?

– Ми використовуємо Ветеранський рух для того, щоб країна розвивалася. Насправді, це моє хобі, я витрачаю по 4-5 годин кожного дня на це. Хворих воїнів, контужених – їх дуже багато, людей яким, на їх думку, втрачати нічого,  знайдеться таких близько 150 тисяч.

Якщо зараз не займатися такими людьми, то ми не те що вперед не підемо, ми добряче відкотимося назад. І я зараз говорю не лише про психологію, я кажу про повний комплекс дій, частина яких навіть не прописана в законодавстві про ветеранів.

Я не працюю з владою, бо мені огидно на когось працювати. І це не тому, що я такої великої думки про себе, а тому, що будь-яка влада хоче мати кишенькових ветеранів, а я не хочу бути корисним ідіотом і не хочу, щоб хлопців використовували у своїх інтересах. Тому маємо необхідність лобіювати наші інтереси інтелектуально. На сьогодні наш рух ветеранів, на жаль, займається не розвитком країни, а тим, щоб ці самі 150 тисяч людей, яким пообіцяла держава підтримку, але з тих чи інших причин не надає її, не потягли країну назад.

– Якої долі для ветеранів ви б хотіли у майбутній Україні?

– Ветерани нічім не відрізняються від звичайних громадян, необхідно зробити так, щоб вони були такими, як і всі інші. Для цього необхідно навести “порядок в голові” та надати необхідне соціальне забезпечення –  все. У всьому іншому вони – звичайні люди. Це все, що необхідно, аби зробити з ветерана повноцінного члена суспільства. Війна – це як робота на заводі, тільки ризики інші.

– Що для вас незалежна Україна?

– Мені з 6-ти років тато давав читати багато книжок, у всіх них було написано, що Росія – ворог і якось так у мене це заклалося саме з дитинства. Я знав що “рускій – ворог” і я буду з ним воювати.

Мені тоді було все одно на незалежність, я дорослішав, заробляв гроші, мав бізнес, так було до 2013 року. Коли розпочався Майдан, я був там двічі, у мене були склади, де великі компанії зберігали товари для логістики. На складах часто залишалося дуже багато товару, за 10 років просто величезна кількість речей. Я двічі брав фуру, грузив туди теплий одяг, запальнички та інше та відвозив ці речі на Майдан. У мене на Майдані не була запущена переоцінка цінностей.

А от коли розпочалася ситуація з Кримом я одразу згадав ті книжки, пішов у військомат і вже через тиждень мені подзвонили.

Згодом я зрозумів, що незалежність для мене – це коли ми – самостійна держава, коли нас не лобіюють, ми розвиваємося, у нас грамотно побудована геополітика, відносини с сусідами.

– Що має відбутися, щоб ви зрозуміли, що Україна стала по-справжньому незалежною та успішною країною?

– Зараз я хочу, щоб мій син звідси поїхав, разом з тим, я не хочу цього хотіти. От коли я скажу, що краще хай він вступить тут у Могилянку, ніж, наприклад, у Бостоні на фінанси, от тоді я скажу: “Це воно! Це саме те, за що ми починали тоді воювати”.

(Марія Дорош)