— Михайло Ухман —

«Поряд з нами знаходилися російські полонені танкісти, які боялися, що їх повбивають бандерівці. Проте, вони могли загинути від снарядів російської артилерії» – Олена Кошелєва, доброволець, парамедик.

Майже ніхто не згадує, що в Іловайську  проти московських окупантів воювали українські дівчата. Вони були на передових позиціях і билися на рівні з хлопцями. Деякі з них виконували надважливу функцію – рятували життя пораненим. Була серед них жителька Криму – Олена Кошелєва з позивним (Кішка).

На початку Революції Гідності вона не підтримувала Майдан, не розуміла його. Проте, попавши в гущу боїв, познайомилась з борцями за волю України і поповнила їхні ряди. Далі більше, попавши в батальйон «Донбас», Оленка приймала участь в боях за Іловайськ.

Що змінило твою думку, щодо подій на Майдані зимою 2014 року?

Якщо чесно, то не розуміла, чому не можна було дотерпіти цього клятого Януковича. Для мене не було різниці між Європейським Союзом і Таможним. Мені не подобалося, що в центрі моєї країни палали шини, було брудно і тривожно. Хоча, попри мою політичну інертність, я завжди вважала, що Крим – Україна і ніякої Росії в нас бути не може.

Через один сайт познайомилася з хлопцем. Ми зустрілися, щоб випити каву. Він запитав, як я ставлюся до Майдану? Відповіла, що погано сприймаю це явище. Невже не можна по іншому вирішувати питання? Він каже: «Ти що, сепаратистка»? Я ж навіть слова на той момент такого не знала. Тому відповіла йому: «Напевне». Хлопець каже: «Ми з тобою більше зустрічатися не будемо. Але давай, я ще тобі Майдан покажу».

В центрі Києва, я побачила те, що на той час хотіла бачити. Палаючі урни, п’яний «чувак» співає Гімн моєї країни. Моя душа не сприймала Революції. Крім того, через події в Києві в мене не йшла власна справа – копірайтингова агенція.

Пізніше, щось почало змінюватися. І все завдяки людям, які постійно перебували поруч зі мною. Адже мені була важлива їхня думка. Вони носили допомогу на Майдан. Я ж задумалась, чому вони це роблять. Може в центрі Києва справді щось визначне відбувається?

На той момент у мене захворіла мама і мені потрібно було повернутися в Крим. Там була зовсім інша ситуація. Люди критикували Майдан, підтримували Росію. Деякі мої кримські знайомі сердились на інших кримчан, котрі кинули все і поїхали в столицю. Мені стало цікаво, хто це такі? І виявилося, що це були люди, які мали свій бізнес, нормально жили, в них був нестандартний склад розуму. А найбільш активно критикували таких вільнодумців здебільшого ті, хто не мав вищої освіти і жили в своїй власній зоні комфорту. Це остаточно підштовхнуло мене до того, що мені треба розібратись з цим краще.

Якщо чесно, я йшла на Майдан, щоб просто допомагати людям, без політичних мотивів. Склала сяку таку аптечку і пішла в Михайлівський собор, щоб лікувати поранених. Там мене відшили, адже я не мала медичної освіти, а волонтерів таких як я було вже достатньо. В той момент до мене підійшов хлопець, запитав чи я реально хочу допомагати і відвів мене на точку біля будинку Профсоюзів, де їх сортували по відповідних категоріях.

Там працювала дівчина Аня з Білої Церкви. Вона і допомогла ввійти в курс справ. Хоча мені було дуже дико на початку. Віддавати ліки, безкоштовно, всім, хто просив. Мій мозок відмовлявся вірити у те, що на Майдані є люди, які просто купляють якісь шоколадки і безкоштовно роздають усім.

Вони і мені пропонували. Я ж соромилася, бо по-перше, я ж не одразу на Майдані і щойно прийшла з дому. А по по-друге, гроші ще могли знадобитись. Потім все таки запитала волонтерів, скільки коштує «Снікерс»? Дівчинка, яка  роздавала шоколадні батончики, мило усміхалася і говорила, що за це грошей не потрібно давати. Мені було соромно, я почувала себе «гидко», що не стала частиною цієї революційної стихії. До мене почало доходити, що тут є реальна ідея і нею загорілися мільйони людей.

Мої ватні, кримські мізки – відмовлялися вірити у щирість людських почуттів. Саме тому, я не брала теплого одягу, коли мені давали, їжі. А купляла собі сама. Щоб якось полегшити свої докори сумління, ішла на барикади в саму гущу боїв і роздавала марлеві пов’язки хлопцям. Які дихали димом горілих шин.

Я переночувала на Майдані і там же зустріла ранок 20 лютого. До нас почали приводити людей, яких отруїли газом. Я не знала, що робити з ними, тому промивала очі термальною водою і давала респіратор для того, щоб вони дихали. Коли хтось крикнув «Граната». Я запанікувала і чекала звідки щось прилетить. Мене зловили і силоміць положили на землю.

Потім мене перекинули на пункт, куди приносили поранених бійців. Я була розгублена, бо до такого життя мене ніколи не готувало. Тому допомагала по максимуму своїх знань та логіки дій. В той час, туди прибігла з барикад Аня, вся в на взводі. Довелося її влупити по обличчі, щоб отямилася. Вона потім мені казала, що хотіла відповісти, але стрималася, бо розуміла, що я зробила це для її добра. Ми з нею побігли до «Жовтневого палацу». Там я побачила, звідки працюють снайпери, котрі убивали протестувальників.

Потім довелося йти на супровід важко пораненого Андрія Дігдаловича, який пізніше помер від прямого попадання в серце. Мені здавалося на той момент, що я могла врятувати чоловіка, якби володіла більшими медичними знаннями.

Коли все закінчилося, я вирішила, що в мене тепер ніхто на руках не вмиратиме. Тому записалася на медичні курси, пройшла їх дуже багато. І вони мені пригодилися в боях за Іловайськ.

Одного дня ти приходиш на Майдан і починаєш допомагати пораненим активістам. Наступний день їх вбивають. Як ти все сприйняла? Які емоції опановували дівчину яка ще кілька днів тому думала тільки про свій бізнес.

Не плакала. Забігаючи наперед, скажу, навіть в Іловайську спочатку не плакала, коли були убиті наші хлопці. В голові крутилася думка: «Зараз не маю часу на слабкість, потім поміркую над цим». Просто намагалася працювати, допомагати і не зважати, що буде потім.

Спілкуючись, почув від тебе, що в Криму «неправильно» навчали української мови, літератури, історії… В чому це проявлялося?

Українську мову я почала вивчати з третього класу. Один урок на тиждень. З п’ятого класу два уроки мови і один літератури. Російської мови і літератури було в два рази більше. На всю школу тільки один український клас, де навчання йшло українською. Хоча викладання деяких предметів велося російською.

Мені не подобалося страждання людей, які описувалися в українській літературі. Що не персонаж – викликає жалість, постійні кріпаки, поневіряння. Можливо нам так просто все подавали, щоб відвернути від свого, проявити комплекс «меншвартості». Тому я стала прогулювати уроки української літератури.

Що стосується історії, то тут теж все було вибірково. В моєму випадку, взагалі дивно. Олександр Євгенійович робив це за підручником. Він ходив на дискотеки, куди приходила я з подругами, адже був ще досить молодий. Одного разу він запитав мене: «Мала, чи не знаєш, де тут можна купити «сема» (самогон)? Після дискотеки він проводжав мене до дому. Хоча, ми йшли з подружкою.

Першого вересня він приходить в клас і дивиться на мене. Я кажу: «Добре, нікому про цей випадок не скажу, але історія уже в мене зарахована».

Якщо серйозно, то він все читав з книги і розказував нам. На відміну від попередньої вчительки, в нього не було своєї думки. Тему воїнів УПА ми уникали. Їх не подавали фашистами, але не пояснювали, що це борці за волю України. Коли ми неофіційно теревенили про УПА, то чомусь нам казали про «Волинську різню».

Нам постійно говорили, що росіяни брати і тому подібне. Севастополь, місто «рускої слави». Якщо коротко, то після закінчення школи, я геть не була націоналісткою і величезної любові до Батьківщини, не було. ЇЇ мені просто не передали, якби це мало бути.

Після Майдану ти відвідувала Крим?

Коли розпочався, так званий, референдум на півострові, я поїхала туди. Зайшла до своєї подруги дитинства. Там знаходився її брат, якого я теж знала змалку, чоловік і вся її родина. В один момент, я розказала всім, що була на Майдані. Вони подивилися на мене вороже і запитали, що я там робила? Відповіла, що допомагала, як медик, усім постраждалим, без політичних міркувань. Тоді чоловік подруги запитав. «Ти в Криму житимеш чи в Київ поїдеш»? Сказала, що повернуся в столицю. Він подивився на мене і сказав: «Ти на Майдані була? Так? Тоді в цьому домі тобі більше не раді».

Подруга сказала, щоб я не звертала увагу, а сідала за стіл. Вони святкували приєднання Криму до Росії. Навіть не дочекавшись результатів референдуму. Я відповіла їй, що в мене не має приводу для свята. Тоді вона знову сказала: «Все з тобою ясно».

Мені було дуже боляче. В мене з нею пов’язано стільки приємних спогадів. Я зараз дуже за нею сумую. Але між нами надто велика прірва. Я хочу побачити її, обняти. Проте, з другого боку – не можу пробачити її зраду. Для мене це взагалі болюча тема.

21 березня 2014 року я поїхала з Криму і більше туди не поверталася. Я б не змогла там жити. Адже Крим – це Україна. І побачене на Майдані дало мені розуміння цього. Я не співаю Гімн України, тому що плачу, коли це роблять. Я не ношу вишиванку показово, як це роблять багато з тих, в кого Україна лише на одязі. Кажуть, що людина не змінюється? Не знаю, проте погляди і цінності – міняються. Я це відчула на собі. До війни я не уявляла, що так сильно люблю Україну.

Ці почуття змусили тебе обра-ти батальйон «Донбас»?

Я вирішила захищати Україну, адже, повернутися додому не було змоги. Я вірила в те, що таким чином поверну свій дім. Мене спочатку не дуже хотіли брати в батальйон, але я була наполеглива. На початку мене навіть призначили санінструктором штурмової роти, але потім звільнили. Мене замінив медик, який вважав, що йод, ватка і зеленка – найголовніше на війні. Він вважав себе правильним санінструктором тому, що мав медичну освіту –патологоанатом. Я пішла в резервну роту, де навчала бійців, як виживати під час поранення. Хоча, намагалася не пасти задніх і приймала участь в можливих, на той момент, бойових виходах.

Я бачила, як поряд зі мною лягали російські кулі. Вони пролітали близько біля мого плеча, голови. Коли все було критично, я клялася, що напишу потім рапорт і піду з війни. Проте, минав бій, я залишалася жива і знову йшла із своїми побратимами.

Скажу більше, з часом я почала отримувати задоволення від того, що перев’язую бійців. Можливо скажу зараз цинічну річ, але мені хотілося ще. Кожен випадок – це був такий виклик, який ти приймав і перемагав, а це надихає. Мене це лякало. Адже людині погано, і я дуже не люблю робити боляче. Але – це був такий смачний коктейль з бажання допомогти, кайфу від того, що все виходить так, як треба, і самоствердження.

Були моменти, коли до мене приходили за допомогою. Наприклад, дай таблетки. Я казала, що з такими питаннями – до інших. Я не терапевт, тому до мене звертатися тільки, якщо є «кровіща».

Потім з’явився комплекс «Бога». Через це всі проходять, хто чогось досягнув. Треба докласти максимум зусиль, щоб не зірватися. Треба пояснити, що то було. Я вирішила, що можу тепер виграти у смерті будь-який бій. Мене ж можна посеред ночі розбудити і я все зроблю так як треба.

Головний твій бій в житті на даний момент відбувся в Іловайську. Як все розпочалося?

10 серпня мені не вдалося потрапити в місто разом з побратимами. Я намагалася прорватися туди, але не змогла. Мені подзвонив «Філін» – зам комбата на той час. Хто і як би до нього не відносився, але він реально мудрий чоловік.

Так ось, «Філін» сказав, щоб я узгодила свій виїзд з групою і подала йому план маршруту. Поки розбиралися з цим, в групі дехто відмовився їхати. Я аж скандалила з ним. Прийшла до «Філіна» і кажу, що потрібно їхати такою дорогою, проте не вистачає людей. Він сказав, що не вийде поїхати в Іловайськ і назвав деякі причини. Тим більше, хлопці уже поверталися на базу.

Все по-серйозному в мене розпочалось 19 серпня 2014 року. Привезли величезну кількість поранених. Серед них був доброволець з США – Марко Паславський «Франко». Я перев’язала бійця і його поклали в машину. В той момент почали кричати, що людині погано. Я підійшла до нього і почала проводити серцево-легеневу реанімацію, бо за всіма показниками він її потребував. Він відкрив очі, почав дихати. Я сказала, щоб його вантажили знову в машину. В той момент йому вкотре стало погано, довелося знову відкачувати. Хоча прийшло розуміння, що йому приходить кінець.

Я ще кричала: «Послухай, якщо ти зараз помреш, я з тобою не буду розмовляти!» Мене відтягнули, сказали, щоб я заспокоїлася, адже він уже мертвий. Мені стало погано, що я уже дихала в мертву людину.

Я довго відчувала вину за його смерть, хоча мені говорили, що з такими травмами не живуть.

Після цих втрат ти розуміла, що простих прогулянок більше не буде?

Так. Наступного дня ми почали створювати пункт перев’язки за наказом того ж «Філіна». Я ходила по закинутих будинках, збирала простині, наволочки. Там, де все брала, писала пояснювальні записки, щоб люди, які тут жили, знали, куди діваються їхні речі. Все виглядало приблизно так. “Взяла простирадло на шпиталь, олівці та альбом для дітей, штани перевдягнутись. Цьомки, ваша Кошка”. Не хотілося бути мародером чи злодієм.

Що їли взагалі у ці дні, хотілося чогось особливого?

Ми доїдали всі запаси, які були у нас. Я несамовито хотіла шматочок чорного хліба, тоненький шар масла і кусочок сирокопченої ковбаски. Це була моя мрія.

Вже пройшло чимало часу з тих жахливих моментів, проте, я до сьогодні не можу перенести запах їжі, розігрітої на сухому спирту. Вона пахне мені смертю, гнилим людським тілом. Я довго не могла їсти волокнисте м’ясо, птицю. Все воно нагадувало мені людські м’язи. Мені важко було дивитися на шашлик, тому що в ньому я бачила обгоріле тіло. Війна жорстоко пройшлася по моєму організму і сприйняттю.

Будучи в російському кільці, наші бійці намагалися знайти шлях з цього становища. Всі хотіли вижити. Як себе поводили поранені воїни, які покладалися тільки на долю, адже самотужки вони уже нічого не могли вирішити?

Ти хочеш почути якусь романтичну історію? Типу він такий лежить і ледве ворушить губами: «Я хочу, щоб ти.. Ааа!! Щоб ти..».. «Мовчи, мовчи, не говори, зберігай сили» – говорю я йому. Так? Тоді я тебе розчарую, такого не було. Я говорила хлопцям теплі слова, запрошувала їх на побачення, або в кіно. Казала: «Ти тільки живи і ми обов’язково підемо з тобою на фісташкове морозиво”. Думаю, що це звучало, як обіцянка життя та мирної дії. Це дійсно заспокоює.

Очевидці розказують, коли наші колони їхали до Красносельського, російські терористи спочатку цілилися в машини, на яких був намальований червоний хрест. Тобто ті, хто перевозив поранених. Ти пригадуєш ті моменти?

Все відбувалося, як в повільній зйомці. Я майже не реагувала на те, що відбувалося кругом мене. Палала наша техніка, проте, ми просто їхали до конкретної цілі. В селі розклалися на землі, заховалися в кукурудзі. Менше всього хотілося кудись вилазити, повзти. Адже повсюди, розривалися снаряди, свистіли кулі.

Проте, неподалік кричали поранені наші бійці. Доводилося повзти до них, щоб надати допомогу тому, хто не міг сам цього зробити. Пригадую, як ми з «Галом» надавали допомогу «Есту». Він був дуже здоровий і Гал допомагав повертати його. Кругом мене піднімалися фонтани пилюки. Я розуміла, що крок ліворуч чи праворуч і мені кінець.

Потім ми заховалися в курятнику від обстрілів і там були живі кури. Я страшено боялася цих птиць, бо мене ж лякали смаженим півнем, який клюне самі знаєте куди. Мені приходилося довго їх ганяти, щоб вони не підходили до мене. Їм же було цікаво, що це за люди прийшли. А потім, я зрозуміла, що вони теж контужені та шоковані, тож лиха від них не буде. І підпустила їх до себе. Вони тицяли дзьобом в берці та з часом, втрачали цікавість до мене, як до особистості.

Взагалі, в Іловайську, Красносельському вимотувало саме очікування смерті. Це неможливо передати на словах. Там життя текло по іншому. Тобі доводилося бігти через будинки, які горіли, повзти, стрибати. Тобі не віриться, коли кажуть, що когось не стало з наших. Як?? Адже він тільки що був живий??

Поряд з вами перебували російські полонені. Не хотілося в той момент їх пристрелити?

Я дивилася на них і розуміла, що біля мене перелякані молоді російські хлопці. Ще б їм не бути переляканими – потрапити у полон до самих бандерівців, які можуть прямо в трусиках розіп’яти. Вони говорили, що прийшли сюди не спеціально. «Як не спеціально, коли ви прибули сюди вбивати мене»? – казала я їм.

В той момент почали сильно крити нас з артилерії і один з росіян спробував втікати. Я його схопила і потрусила. «Сиди, ти куди, дебіл? – кажу до нього. – Тебе зараз уб’ють свої, а потім скажуть, що це «укропи» зробили. Він кивнув головою, мовляв зрозумів.

Там надто багато подій було, щоб все вмістити в одну розповідь. Я починаю зараз пригадувати і розумію, що в цих боях минуло кілька моїх життів.

Коли ти зрозуміла, що пекло під назвою Іловайськ закінчилося для тебе?

Певну категорію людей відпустили з полону. Медиків і поранених в тому числі. Я приїхала з ними в Курахово. Проте не хотіла віддавати своїх бійців місцевим лікарям. Боялася, щоб вони не зробили хлопцям погано. Я хотіла піти до лікарні, щоб контролювати що з ними робитимуть. Побратими довго вмовляли мене, що все буде гаразд. Емоції просто були неймовірні.

Я ніколи не плакала в Іловайську. Перший раз я заплакала в Червоносільському, коли принесли тіла, а точніше те, що залишилося від наших бійців: «Бані», «Птура», «Восьмого». Ми з Сергієм Міщенком, нашим парамедиком – підійшли до них і я почала плакати. Сергій сказав: «А ну, тихо. Хлопці не повинні бачити, що ти плачеш». Після цього три тижні без жодної сльози.

Хоча, ні. Був один епізод. Коли ми вже були в Дніпрі, попали туди одразу після Курахово. Мені сказали, що загинули мої друзі «Шок» і «Варг». Хоча тоді стверджувати, що це саме так – до кінця ніхто не міг. Плюс до всього, бійці віддали пакунок згущеного молока курсантам, чи комусь там. Я його так любила і це стало для мене краєм. Я ревіла від образи, від болю за втраченими побратимами, чомусь ще…

Коли була вже у Києві, я зустрілась з побратимами, щоб напитись і після цього, нарешті, поплакати. Тоді я випила чимало алкоголю, але не п’яніла. Хлопці подарували мені жовто-блакитні хризантеми, я прийшла додому, поклала їх у вазу і провела рукою по цих квітах. Було таке враження, що я гладжу когось по голові. Це були жовті квіти і в той момент мені пригадалися голубі очі вбитого «Бані». Це було нестерпно. Я почала плакати. І в той момент до мене прийшло розуміння, що більше я цих хлопців не побачу.

До речі, з тих пір до сьогодні – ненавиджу соняхи та не можу торкатись хризантем.