Газета «Громада» продовжує друкувати матеріали про українців та представників української діаспори, які досягли вершин професійної, творчої діяльності, стали видатними людьми не тільки в Україні, але в цілому світі. Це підносить значення нашої нації в очах світового співтовариства, наповнює нас почуттям гордості за наших земляків, за нашу Батьківщину.

Сьогодні ми хочемо представити вашій увазі інтерв’ю з Любою Кеске ‒ людиною неймовірної наполегливості, працездатності, постійного творчого пошуку. Вона працює в сфері кінематографії, була віце-президентом відомої на весь світ компанії «Metro- Goldwyn- Mayer». Наш кореспондент Мирослав Ґрех задав Любі Кеске декілька питань.

Мирослав (в подальшому М.): Ви були продюсером українського художнього фільму «Julia Blue», розкажіть, будь ласка, які завдання ви виконували?

Люба (в подальшому Л.): Я в першу чергу, займалася фінансовим забезпеченням цього проекту, пошуком інвесторів.

М.: Яким був бюджет цього фільму?

Л.: Бюджет фільму спочатку був невеликим, але по ходу його творення він збільшувався і досяг десь коло 300 тисяч доларів, я отримала деякі фінанси від добродійних українців, і сама зі своєї кишені давала гроші на цей фільм. Це була  благодійність. На сьогодні затрати на створення фільму майже окупилися.

М.: Я дивився цей фільм через «Amazon» і перегляд його коштував 10 доларів. Чи дивилися його в Україні, бо для пересічного українця ця сума є відчутною?. Може, треба було його розмістити на таких платформах, щоб перегляд був безплатним.

Л.: Я стратила декілька сотень доларів на організацію перегляду фільму, і я думаю що безплатний перегляд його можна буде зробити в найближчому майбутньому. Коротко розкажу зміст фільму ‒ молода студентка, волонтерка Юлія познайомилася в госпіталі з пораненим бійцем АТО під позивним Інгліш (English), закохалася в нього і запросила в гості до своєї родини в Карпати. Докладно показано, як молоді люди проводили час в горах, як прийняла воїна сім’я Юлі. Закінчується історія тим, що Юля не знає що їй робити, їхати в Німеччину для продовження навчання, звідки вона нещодавно отримала запрошення, чи залишитись з Інглішом. Вона вирішує скористатись запрошенням, а Інгліш повертається назад в госпіталь в Києві.

М.: Добре, це ми з вами поговорили про фільм. А тепер розкажіть про себе. Я знаю, що ви родом з Теребовлі Тернопільської області, чи пам’ятаєте щось з України?

Л.: Я була маленькою дитиною як ми виїхали, і мало що пам’ятаю. Але вже в дорослому віці декілька разів відвідувала Теребовлю, була в татовому селі.

М.: Ви пройшли великий професійний шлях в Голівуді від  працівниці до старшого віце-президента, працюючи 48 років на студії. Розкажіть про своє життя.

Л.: Ми тяжко пережили війну. Коли прийшли совіти на нашу землю ми мусіли лишити Україну, бо більшовики би нас забили або виселили на Сибір. Короткий час були в Угорщині в концентраційному таборі, потім дісталися до Західної Німеччини, там жили в спеціальному таборі, який називався DPCamp (Displaced Persons Camp), а українці називали табір «Орлик». Я тоді може мала 5 років, вперше побачила гори, красу природи навколо себе, навчилася плести віночки. В цьому місці було багато українців, які само-організовувалися, бо теж як і ми пройшли через жахи цієї війни. Багато людей полишали свої сім’ї, своїх дітей в Україні, бо думали, що більшовики прийшли ненадовго. Пам’ятаю, як моя мама згадувала бабцю, яка казала до батьків, що збирались виїжджати ‒ лишайте Любу (мені тоді було 1,5 року), совіти тільки на пів ‒ року, а потім ви повернетесь додому. Але вони вирішили ‒ або всі їдемо, або всі залишаємось. Це був 1944 рік. Мій батько був в УПА, і мусів тікати від радянської влади.

Повертаючись до життя в таборі в Баварії, біля Мюнхена, то треба сказати, що українці там мали свою поліцію, свої школи, церкву, хор, навіть свій оркестр. Ми проводили свої свята, організували ПЛАСТ, до якого належали я і моя сестра. Але агенти КГБ просочувались і сюди, агітуючи людей повертатись назад додому, але ми вже знали, що повернення на радянщину ‒ це заслання або смерть.

Життя в таборі було не зле, але часом бракувало їжі. Я пам’ятаю момент, коли вперше їла хліб з маслом, посипаний цибулькою. Я думала, що я в небі.

М.: Багато людей було в таборі?

Л.: Дуже багато. Треба було тих людей десь дівати, висилати. Ті, що мали якусь родину, спонсорів за кордоном могли переїжджати. Чужі люди, що жили в Меріланді (США) взялися нас спонсорувати, але батьки мали за це відпрацювати в них на фермі 1 рік. Тоді так не було як зараз, що Америка емігрантам на початках все дає, треба було мати своє забезпечення.

Нарешті прийшов час і нам їхати в Америку. Перед поїздкою на кораблі ми пройшли всі медичні огляди, отримали щеплення. Окрім того в Америці було 13 агентських корпорацій, які мали інформацію про всіх емігрантів.

На корабель ми ступили в 1949 році. Це був корабель, що возив американських солдат до Європи. Пливли ми 10 днів. Припливли до Нью-Йорку, побачила статую Свободи. Потім була поїздка до Бостону, звідтам ми мали поїзд до Меріланду. Я пам’ятаю, як американський солдат, коли ми переїжджали, вперше в житті подарував мені шоколадку.

Коли ми переїхали в Меріланд, батько мій керував фермою, а мати працювала вдома у власника цієї ферми. Моя сестра і я пішли в школу, хоча ми не знали англійської мови. Я не розуміла, що до мене говорили вчителька і діти. Тато діставав українську газету «Свобода» де на останній сторінці в розділі «cartoon» містились одночасно англійський і український тексти, і я самостійно по них вчилася. За 4 місяці я вже знала мову.

М.: Якою була ваша подальша доля?

Л.: Коли батьки скінчили роботу в Меріланді, ми переїхали до штату Пенсильванія. Батьки працювали на індустріальній фермі, де займалися вирощуванням бруколі Моя мама так назбиралася тієї бруколі, що сказала, що до кінця життя не буде її їсти. Там було багато українців, навіть ті, що разом з нами пливли на кораблі, і вони створили свою громаду. Багато українців жили в Трентоні, штат Нью-Джерсі, і ми туди перебралися, бо там була праця.

М.: Я теж довгий час жив в Трентоні.

Л.: То ви ходили в церкву святого Йосафата?

М.: Так, кожного тижня, кожної неділі.

Л.: То мої батьки були одними із засновників-фундаторів цієї церкви. Перед тим церкви не було, була просто хата і земля біля неї. Українці зібрали гроші, викупили це місце і побудували церкву.

М.: Біля церкви є така пам’ятна дошка, на якій вибиті імена фундаторів церкви. Напевно, там є прізвище вашого батька.

Л.: Так, прізвище батьків ‒ Понятишин. Спочатку тільки 10 родин опікувалося встановленням церкви. За якийсь час прибуло більше українців і громада збільшилася. В цій церкві я брала перше причастя.

Я закінчувала школу, цікавилася музикою і фільмами. Також доробляла як бейбісітер. Я займалася дітьми, писала пісні, придумувала сценарії і робила такі маленькі «продакшин» і показувала батькам. Заробила за це $5. Це був перший заробок, який я віддала для тих хлопців, що не мали батьків. Треба сказати, що в той час ми жили бідно, до школи я мала тільки 2 сукенки. Але мої батьки були задоволені, що я віддала цей заробок, і щось корисного зробила. За якийсь час настало активне громадське життя, яке гуртувалося навколо церкви ‒ діяли ПЛАСТ, СУМ, Союз Українок, ми мали чудовий церковний хор. Коли мені було 13 років я провадила СУМівський дитячий хор. Тобто, одною ногою ми були в американському середовищі, а другою в українській громаді.

М.: Як ви потрапили в Голівуд?

Л.: Коли мені було 16 років я закінчила highschool з хорошими результатами, почала навчатися в коледжі вечорами, бо вдень мусіла працювати, так як мій батько на цей час мав інфаркт. В свій час мій батько переписувався з Родіоном Сліпим ‒ племінником Йосипа Сліпого, який повернувшись з радянських таборів створив документальний фільм про виїзд з ГУЛАГу і приїзд в Рим до Папи Римського, як люди його вітали в Римі, діаспора з цілого світу приїхала його вітати, як він поїхав в різні країни, де жили українці, щоб запізнатися з ними ‒ він був в США, Канаді, Південній Америці, Австралії. А Родіон поширював цей фільм на східних теренах США. Мій батько спілкувався з ним і допомагав йому поширювати цей фільм. Так само він на прохання батька завіз мене в Hollywood Studio Club в резиденцію для жінок, де проживали відомі американські акторки, що знімалися в кіно. Так я в 1964 році опинилася в Голівуді. Там я отримала кімнату і почала працювати для головного адвоката United Artist (UA) studio.

Моя кар’єра тут почалася з низьких позицій, але я брала додаткові курси UA і ця позиція покращувалася. З часом компанія UA злилася з компанією MGM, яка почала розширятися, і моя кар’єра росла теж. До того часу як я осягнула позицію старшого віце-президента я мала команду яка складалася з 4 чол., мала справу з адвокатами, представниками акторів, режисерів, директорів, письменників, що писали сценарії фільмів і президентом MGM, я грала важливу роль в створенні МGМ сценаріїв до театрів. Найбільш знані ‒ це фільми про Деймса Бонда. Я познайомилась з багатьма зірками, як Natalie Wood (батько українець, мати росіянка), Bob Hope, Jack Palance (українсько-американський актор народився в Пенсильванії, батьки з України), Dustin Hoffman, Kirk Duglas, Еlvis Presley, і багато інших. За хорошу роботу отримувала нагороди від моєї компанії і ми з чоловіком ходили на прем’єри таких фільмів як «Доктор Жеваго», «Джеймс Бонд», і знаний фільм “ Shoes of the Fisherman”. Я отримала велику подяку коли закінчила кар’єру в МGМ.

Через все своє життя я ніколи не забувала своє українське коріння. Я вийшла заміж в 1967 році, ми маємо двох дітей, належимо до УГКЦ тут в Лос-Анжелесі, співаємо в церковному хорі і співали в хорі «Кобзар», я вчила дівчачий хор СУМу. Мої діти ходили до української школи, де я вчила співу і писала сценарії на різні свята, діти належали до української танцювальної групи, де я провадила програми на виступи. Я надалі належу до Союзу Українок, вже 30 помагаю в зборі коштів для УКУ, належу до Українського Культурного осередку і Українського арт Центру, ну, і працюю над 2 українськими фільмами. То є моє життя.

М.: Як я розумію ви були спонсором художнього фільму «Julia Blue».

Л.: Я була одним із продюсерів, і одночасно шукала кошти для фільму. Якщо ти є продюсером, то маєш знайти гроші. Сценарій написала Роксі Топорович, це був її перший художній фільм, як директора. Фільм ми почали знімати в 2014 році, а потім потрібно було складати цей фільм з окремих епізодів. Остаточно завершили роботу в 2016 році. З 2018 року показували фільм на фестивалях в Європі і Америці. На 6 фестивалях в Америці і 2 фестивалях в Європі фільм «Julia Blue» був визнаний як кращий. В 2020 році я мала нагоду бути присутньою на Cambria Film Festival, де фільм “Julia Blue” виграв як найкращий фільм. Я організувала прем’єру “Julia Blue” в Лос-Анжелесі.

М.: Група що знімала фільм була американська чи українська?

Л.: Майже вся група була з українців і знімали ми фільм в Україні ‒ в Києві, в Карпатах. Наша мета була під час створення фільму дати роботу як найбільшій кількості українців.

М.: Більшість з нас дивилися цей фільм. Ви про нього багато розказали. Може зараз розкажете про свій задум зняти художній фільм про митрополита Андрея Шептицького.

Л.: Вперше я почула про А. Шептицького, і як він рятував дітей в час фашистської окупації, коли мені було 13 років. Він разом зі своїми учнями з греко-католицького Братства і Сестринства врятував більше 200 єврейських дітей і багато дорослих євреїв від Голокосту у Львові. Ця історія запала мені в душу, це мене захопило. Мій батько розказував мені про Україну і про Шептицького, який був високоосвіченою людиною, знав іврит, в 1905 році відвідав святі місця в Палестині. Хочу навести вам слова Колонела Давида Когане, якого А. Шептицький переховував від нацистів в своїй резиденції 18 місяців аж до кінця війни, і який потім став Головним Капеланом Ізраїльських повітряних сил: «Я пам’ятаю запис з Талмуду, який говорить ‒ ‘Хто врятує єврея, той є правдивим, хто любить світ і людство’, і дозвольте мені сказати, що немає більшого, хто любить людство, ніж Митрополит Шептицький».

В 2013 році коли я завершила свою роботу в Голівуді, я почала серйозно думати про створення фільму про А. Шептицького. Я взяла курс на написання сценарію. Зараз ми вже маємо його. Маємо директора фільму. Тепер шукаємо актора на роль головного героя. Хочемо, щоб це був хтось із знаменитих, може Ентоні Гопкінс, може хтось інший. Взагалі ми на цю роль думаємо запросити таких акторів, як Gary Oldman, Antony Hopkins, Jon Malkovich, Brian Cox, і ще 7 найвідоміших артистів Голівуду. І це не легка справа. Має бути хтось, хто прочитає сценарій і скаже ‒ я хочу грати в цьому фільмі.

М.: Коли плануєте закінчити підготовку до фільму і взагалі весь фільм?

Л.: Ми починаємо у квітні наступного року. Деякі речі плануємо почати вже в грудні цього року. Зйомки будуть відбуватися в Україні, у Львові. Я хочу щоб цей фільм побачив весь світ.

М.: Представляю, як Е. Гопкінс, чи ще хтось такий відомий, приїде у Львів, ото буде сенсація. Всі захотять його побачити.

Л.: Так я хочу, щоб цей фільм став найкращим. Він буде на англійській мові, і буде переклад на українську, щоб можна було показувати в Україні. Затримка була в сценарії. Я його написала і тепер ми його маємо. В нас є директор фільму, англієць Rupert Wainwright, він історик, розмовляв з врятованими, має свої ідеї. Також треба узгодити все з фінансами.

Деякі євреї не прийняли А. Шептицького, казали, що він радів, коли німці прийшли до Львова. Так, не тільки Шептицький, але і багато інших українці вітали їх, бо , думали, що звільнять їх від комуністичного ярма, дадуть Україні свободу. А вийшло навпаки, вони почали вбивати, знущатися над українцями і євреями. Особливо над євреями. Тоді А. Шептицький почав рятувати єврейських дітей і дорослих від фашистів. Я хочу показати чому і як він це робив. Треба сказати, що багато людей, що тоді жили в Україні рятували євреїв. Українці є на 4 місці, серед націй, що найбільше врятували євреїв. Ми рятували життя іншим людям інших націй, і це ми включили до нашого фільму. Ми знайшли тюрму, де більшовики, коли відступали, мордували і вбивали українців, причому робили фотографії і подавали це, що ніби українці вбивають євреїв. Це ми теж включили в сценарій. Серед убитих більшовиками були і євреї, але найбільше було українців. І це відбувалось не тільки в цій тюрмі, але і в інших.

М.: Ви робите грандіозну справу, і всі ми будемо вдячні вам, вся Україна і українська діаспора.

Л.: Хочу звернутися до читачів: хто має якісь матеріали, спогади, фотографії з цього часу прошу звернутись до нас. Хто може допомогти фінансово, теж будемо вдячні.

Можна звертатись до мене особисто: Люба Кеске ‒ президент компанії LSK Entertainment, тел.: 818-620-3929, або до мого помічника Юрія Вигінного, тел.: 847-927-8666.

Ми зняли короткий документальний фільм про голодомор. Зараз створили компанію, і шукаємо кошти, щоб зробити більший фільм. Я маю готові фільми з людьми які пережили голодомор, з їхніми нащадками, які живуть в цих місцях. Хочу, щоб не тільки українці, але і американці, весь світ більше довідались про цю жахливу трагедію українського народу. Юрій і я плануємо показувати документальні фільми на різних фільмових фестивалях.

М.: Ну, що ж ми багато довідались з вашої розповіді, ваша робота дуже потрібна Україні, дякуємо вам за це. Бажаємо вам наснаги, творчих успіхів і досягнень на ниві творення і популяризації українських фільмів.

Л.: Дякую вам за увагу! 

(Мирослав Ґрех)