Іван Марчук. Ім’я цього українського художника довгий час не було відоме мільйонам наших співвітчизників, бо спеціально замовчувалось офіційною владою. Він народився в Галичині ще при Польщі, ріс, мужнів, вчився, боровся і творив в часи  Радянського Союзу, змушений був мандрувати світом, жити в різних країнах. Зараз цей 85-річний чоловік, вільний як вітер, необтяжений сімейними чи соціальними вузами повернувся і живе на рідній землі, в Києві.

Зараз він знаменитість, всесвітньо відомий митець, який створив біля 5,000 творів, провів 150 персональних і 50 колективних виставок. Він член ради Міжнародної академії сучасного мистецтва в Римі,  нагороджений орденом «Свободи», лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка, премії «Національна легенда України». В 2007 році лондонська газета «Дейлі Телеграф» внесла його до рейтингу «100 геніїв сучасності». В 2016 році випущена поштова марка на честь його імені з зображенням картини «Скажи мені правду», зірка з його ім’ям вибрукована в центрі Києва.

Але головне- він родоначальник, творець нового напрямку в живописі, який називається «пльонтанізм», від галицького слова «пльонтати», що означає ‒ плести, плутати, завивати. Це нанесення фарби тонкими кольоровими лініями, їх переплетення під різними кутами, досягнення ефекту об’ємності і світіння. І це робить його генієм, це назавжди закарбує його ім’я в історії світового мистецтва.

Наш кореспондент Мирослав Ґрех задав п. Івану Марчуку декілька питань:

М.: Корені вашого мистецтва і сама назва походять з далекого галицького села. Розкажіть трохи більше про ваше дитинство.

І.: Я виріс у сільській багатодітній родині. Крім мене, були ще три старші сестри. А ще двоє померли, щойно народившись. Їх не пам’ятаю… Хоч жили дуже бідно, дитинство запам’яталося як рай. Навкруги – море квітів, щебече птаство, домашня худоба (особливо коні, корови) ‒ повна утаємниченої мудрості. Пам’ятаю, що любив лазити по деревах, гойдатися на їх стовбурах і вітах, діставати яйця з воронячих гнізд, часом жбурляти ними по дівчатах, щоб привернути до себе їхню увагу. Потім, коли став художником, постійно малював ворін як мудрих, всезнаючих, гордих птахів. Так спокутував свої дитячі гріхи перед ними. Збитошник був несамовитий. За це діставалося від мами…

Взагалі сільська дитина, зростаючи, проходить 15 університетів, вбирає від природи й людей значно більше досвіду, навичок, умінь, знань, ніж у місті, від народження відчуває невід’ємність свого буття і буття природи, його етику й естетику. І для мене село стало вирішальним підґрунтям для творчості. Відтоді я несамовито полюбив рідну землю. Об’їздивши за своє довге життя увесь світ, проживши понад 11 років в еміграції, я не намалював ні клаптика чужої землі, хоч бачив прекрасні краєвиди, природні й рукотворні дива. Захоплювався, милувався, але не малював. Для мене одухотворена – лише українська земля. Той її дух і передаю у своїх пейзажах.

М.: Покласти тисячі тонких ліній на полотно і створити образ набагато важче, ніж зробити це широкими мазками. Як вам вдається долати це виснажливе випробування? Скільки сил і часу затрачаєте на написання картини?

І.: Направду, моя техніка надзвичайно трудомістка, виснажлива. Але ж для мене важливо передати всі тонкощі природи чи образу й викликати емоцію. У цьому стремлінні я затятий. Я мушу, перш за все, здивувати себе, і тоді здивується глядач. Я раб – прикутий до мольберта, як бранець до галери.

На написання картини я витрачаю іноді тиждень, іноді два. Буває, що достатньо трьох-п’яти днів.

М.: Ви говорили, що ваша робота ‒ це фронт, це «війна» з полотном, яке потрібно здолати. Чи були поразки у цій «війні»? Які перемоги найзначніші?

І.: Так, коли підходжу до чистого полотна, часом думаю, хто-кого.  Певні цикли своїх картин я створював на підсвідомості. Від початку я не знав, що витворить моя рука. Але ж я несамовито хочу сам бачити щось цікаве й нове. І вступаю у цей двобій. Не завжди картина дається відразу. Буває «битва» триває не один день, поки проявиться бажане. Бувало й таке, що відкладав почате на… роки. Найбільша перемога, мабуть, це було тоді, коли я збагнув, що знайшов себе у мистецтві, почав творити так і таке, як ще ніхто не творив. То трапилося у 1965 році, коли я працював в Інституті надтвердих матеріалів (науково-дослідна установа, де займалися вирощуванням штучних кристалів). І я у проміжку між виконанням виробничих завдань (оформленням якихось стендів, приміщень тощо) потайки від усіх (підприємство було режимним, не можна відволікатися) на форматному папері почав виробляти якісь чудеса, котрі диктувала підсвідомість. Це було поєднання наївну й сюрреалізму, графіки й живопису. Виносив створене через вахту на прохідній, переховуючи під полою одягу. Тому ці перші ранні роботи – невеликого формату. Сам збагнув, що знайшов себе, що я – єсмь! То була величезна особиста перемога ‒ відкриття власного шляху у мистецтві. І цей перший цикл я назвав «Голос моєї Душі».

Потім подібне пережив у 1972 році, коли відкрив техніку пльонтанізм. А потім подібне траплялося знову і знову. Я як художник явився у новій іпостасі…

М.: Як і звідки з’являються теми, ідеї для написання нових картин?

І.: Теми самі являються мені. Внутрішній голос їх надиктовує уже тоді, коли я стою перед мольбертом. У ті перші роки мого раннього періоду ідей було так багато, що шкодував, чому не маю стільки рук, як у бога Шиви. Я не встигав все наносити на полотно. Скільки б міг створити, маючи чотири пари рук! А темп моєї роботи – шалений. З пейзажем дещо інакше – я мушу відчути мотив, а вже потім втілюю його.

М.: В якій з цих різновидів мистецтва: графіка, живопис, модерн, абстракціонізм, сюрреалізм чи реалізм ви відчуваєте себе найбільш досконало і вільно?

І.: Я намагаюся все доводити до філігранної досконалості, якщо вже беруся за роботу. Тому являючись у будь-якій іпостасі, не поставлю свого підпису на полотні, поки бачу творчої довершеності.

М.: Чи є у вас учні, послідовники вашого мистецтва? Які в них успіхи?

І.: Я не маю учнів. Гадаю, що у мене ще будуть учениці (сміється). А послідовників – хоч відбавляй. Окремі намагаються копіювати. І у декого це непогано виходить (навіть працює ціла індустрія підробок під Марчука). Але то ремісництво, не творчість. Я ж говорив і говорю: від мене запозичити можна одержимість, затятість, непорушність у дотриманні принципу творчої свободи. А шлях у мистецтві кожен мусить шукати й знаходити сам, якщо хоче називатися творцем.

М.: В свій час ви казали, що відповідно до періодів творчості було 9 Марчуків, потім 12, 13. До якого числа думаєте продовжити цей відлік? І на якому етапі зараз Іван Марчук?

І.: Сьогодні є 14 марчуків: від графіки, абстракції, сюрреалізму до гіперреалізму. І це не рахуючи кераміки (пластичні мініатюри й монументальні керамічні полотна). Відкриваючи нове, я повертаюся й до вже освоєного раніше. Тобто можу паралельно працювати й над пейзажем, й бавитися з аквареллю тощо. Гадаю, далі буде (посміхається).

М.: Якось ви жартома сказали, що не хочете жити до 100років, а лише до 99 років і 11 місяців. Вашим останнім циклом був «Погляд у безмежність». Це що, вже підготовка до вічного плавання, хоча до 99 років і 11 місяців ще далеко?

І.: Хм… Що там слова. У 1984 я намалював себе у 150 років і назвав «Наперед заглядаючи». Тепер мушу кантувати. Так що для нових марчуків ще час є (сміється).

М.: У своїй творчості ви зверталися до багатьох тем української історії. Чи була серед них тема Голодомору, найбільшої трагедії українського народу в ХХ столітті?

І.: Кожен мій твір циклу Голосу моєї Душі – то глибока філософія. Там є вічні теми добра і зла, вселенської любові і вселенських страждань – всього, пережитого людством і моїм народом. Я не є ілюстратором, я не констатую, а спонукаю, спонукаю думати, переживати, творити добро. Навіть мій цикл «Шевченкіана» – це самостійна інтерпретація окремих строф з Кобзаря, власне бачення глибинної суті творчості й самої постаті Тараса Шевченка.

М.: Які найбільш щасливі моменти вашого життя чи творчості? Яке найбільше розчарування вас спіткало?

І.: Найщасливіший день у житті, ‒ коли я, сільський хлопець, став студентом Львівського училища декоративно-прикладного мистецтва. Розчарування – це втрачений час і можливості створити справжню державу на нашій неймовірно прекрасні землі…

М.: Довгий час ви жили за кордоном- в Австралії, Канаді, США, а зараз, з 2011 року, живете в Україні. Чи відчуваєте різницю? Чи не скучаєте за західним комфортом?

І.: З США я повернувся 2001 першим літаком, який здійнявся у небо відразу після теракту 11.09.2001 року. Мене ніколи не приваблював комфорт, я – все життя аскет. Але мене пригнічує те зло, яке виходить від людей, заздрість, неробство, страшенно засмучує сміття, котре залишають скрізь: на вулицях, у гаях, ярах. Я не можу того терпіти. Західний світ у цьому цивілізованіший. Проживши близько 11 років в Америці, я не знав, що таке заздрість. Працюй і заробляй, скільки хочеш і можеш, роби краще за інших, або те, що ти хочеш, і від того краще стає всім. У нас, на жаль, душі людські роз’їдає несамовита заздрість. І де від цього подітися?!

М.: 24 серпня цього року в переддень святкування 30-річчя Незалежності України Президент Зеленський вручив вам відзнаку «Національна Легенда України», а перед тим газета «Дейлі телеграф» внесла вас до рейтингу «100 геніїв сучасності». Як то є відчувати себе Легендою і Генієм?

І.: На мене не впливають ні звання, ні нагороди. Вони для мене мало що значать. У моєму житті нічого не змінюється. Як жив, так і живу. Щодня мій шлях пролягає між квартирою й майстернею. По дорозі, у ботанічному саду, парку Шевченка, покормлю ворон. Знаю, там вони чекають на мене. Їх вірність спонукає щодня мати в кишені їжу для них. Обов’язково по шляху зустрінеться кілька випадкових перехожих, котрі вклоняться, подякують за творчість, попросять автограф або сфотографуватися. То є найвища нагорода для мене. А дійду до майстерні (підніматися на п’ятий поверх стає все важче), знову дістану полотно…

М.: 12.06.2021 Володимир Зеленський підписав указ про створення музейно-культурного центру сучасного мистецтва ім. І. Марчука. Чи є це втіленням вашої мрії про музей Івана Марчука, капсулу в фундамент якого колись закладав ще п. Віктор Ющенко? Якщо так, то на якому етапі реалізація цієї ідеї?

І.: Музей потрібен не мені – музей потрібен людям. Я не лише намалював близько 5000 картин, я зберіг значну частину своєї колекції. Не розвіяв по вітру, не продав, а міг би. І на ті гроші придбав би розкішну віллу чи замок… Але тепер маю змогу їх показувати у різних країнах світу. От щойно з Чорногорії повернувся, де відкрилась виставка у Цетіньє. Ще виставка триває у Чикаго, готуються чергові в Іспанії, Катарі, Житомирі. А музей?.. То була б моя жертва, дарунок людям. І хоч то не є самоціль, я б на те пішов. Але коли багато розмов і обіцянок від перших осіб впродовж десятиліть, а стін, де б ті картини повісити, як не було, так і немає, то тільки подразнює. Дійсно, є указ президента, ніби є приміщення і роблять якісь кроки, щоб ідею втілити. Але що я можу коментувати після стількох десятиліть розмов та обіцянок? Побачимо…

М.: Чого сподіваєтесь від майбутнього? Якими є ваші мрії і сподівання?

І.: На жаль, мало обнадійливого спадає на думку, коли спостерігаю за нашою дійсністю. Але не хочу засмучувати. Хочу побажати: люди, любіть одне одного, поспішайте робити добро!

М.: Дякую пане Іване за цікаве інтерв’ю. Дай вам Боже здоров’я на довгі роки, і плідної, щасливої творчості на рідній землі!

(Мирослав Ґрех)