Вахтанг Кіпіані
історик, журналіст
народився у м. Тбілісі (Грузія). 1994 року закінчив історичний факультет Миколаївського державного педагогічного інституту. Зі студентських років був активним учасником громадсько-політичного руху. Учасник студентського голодування у жовтні 1990 на Майдані Незалежності.
Автор книг “Зродились ми великої години… ОУН, УПА” (2016), “Війна двох правд: Поляки та українці у кривавому ХХ столітті” (2017), “Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР” (2019).
Відомий колекціонер архівних та самвидавних матеріалів. Засновник Музею-архіву преси (2015).
Головний редактор онлайн-видання “Історична правда”.
Викладач Українського католицького університету.
Війна Російської Федерації проти України іде вже понад шість років. Але, як і всі інші війни, вона колись закінчиться. І держава вже зараз, не чекаючи дня, коли синьо-жовтий прапор повернеться у столицю Донбасу, готувати ґрунт для реалізації проєктів з відновлення правового порядку на тимчасово окупованих територіях.
А з цим – проблеми. Це можна проілюструвати одним і начебто маргінальним прикладом. 25 жовтня в Україні відбудуться місцеві вибори. І в одному з міст Донеччини – Слов’янську, згідно соціологічним даним, лідерами кампанії є трійка політиків. Прізвища їх – Штепа, Придворов і Лях. Вони представляють різні політичні сили і є конкурентами. Але для нас найважливіше те, що їх об’єднує.
Згадаємо трагічну весну 2014-го. Їхнє місто було одним з перших цілей терористичної групи росіян під орудою Гіркіна (псевдо – Стрєлков). І всі ці троє, так би мовити, українських політиків співпрацювали з окупантами, виконували їхні вказівки, голосували на сесії міської ради за проведення так званого «референдуму про незалежність ДНР» і так далі. Голова міста Неля Штепа під телекамери зверталась до Росії «врятувати від українських фашистів». Словом, ці персонажі були чільними колабораціоністами. І, за логікою, мали б понести покарання. І, як мінімум, бути відстороненими від можливості далі балотуватись, впливати на політику тощо.
Але. Українська держава так не вважає. Штепа провела понад три роки у СІЗО, потім ще певний час на волі під наглядом. Справа щодо неї продовжує десь пилитись у судах. Тобто, вироку ще нема. Тим часом її адвокати домоглись рішення Європейського суду з прав людини і держава Україна програла посіпачці ворога і має виплатити 2,600 євро моральної компенсації.
Це важко описати цензурними словами. Можеш кликати – «Путін, введи війська!». Можеш піднімати російські триколори над українськими містами. Можеш співпрацювати з терористами. Але в умовах недієздатної держави це не тільки не буде покарано. Навпаки – ми ще й оплатимо страждання під час «політичного переслідування».
Хто в цьому винен? Ми всі винні. Держава само собою. Президент. Парламент. СБУ. Поліція. Судді. Але і громадяни – теж.
Сумно це визнати, але нема в суспільстві запиту на покарання тих, хто уможливив російську агресію і хто з готовністю підставив плече підтримки окупантам. Попередня влада мала б це зробити, але не зробила. Від нинішньої навіть надій нема.
Кілька років тому спробував започаткувати дискусію щодо того – що ж треба зробити, щоб покарати тих, хто в найважчі історичні миті підтримав ворога. Написав текст під назвою «Путін має забрати своїх». Надрукував у популярному тижневику. Кілька разів розповів про план по телебаченню. Розіслав його політикам і урядовцям. У відповідь – тиша.
Ніхто не хоче бути «поганим хлопцем». Всі хочуть бути добренькими до ворогів. Бо завтра вибори і поки громадяни обирають телевізійних персонажів, а не візіонерів і людей, які справами довели свою спроможність, «гречка» і порожні обіцянки перемагатимуть національні інтереси і стратегію.
Нагадаю кількома реченнями суть ідеї.
Потрібно визнати, що частина громадян України, які прийняли паспорти Росії в Криму, а також «паспорти» т.зв. «ДНР і ЛНР», зробили це не з-під палиці, а з почуття приналежності до «великого російського народу». Частина з них взяла зброю і вбивала українців.
Скажіть, навіщо Україні такі «громадяни»? Той, хто обрав чужий паспорт, хто служив у чужій армії, хто став працівником ФСБ у Криму і відновленого КГБ у Донецьку, хто балотувався у чужу владу, хто в школах навчав українських дітей по російських підручниках і хто в ефірі розповідав про «звірства укропів». Мова, отже, іде про кілька десятків тисяч осіб – не про все населення на окупованих територіях, значна частина якого поза власною волею опинилась у заручниках.
Україна повинна на найвищому рівні – з нашими західними партнерами, а також на переговорах у Мінську, в ООН, під час переговорів з Путіним, всюди – заявляти, що саме Росія несе відповідальність за життя і подальші перспективи цих людей. Ми маємо ухвалити спеціальні закони про позбавлення громадянства тих, які обрали для себе роль солдатиків Кремля.
На днях прочитав, що Естонія, в якої нема жодної війни, теж розглядатиме законопроект про відбір паспортів у тих, які будуть засуджені за зраду держави. Чим факт служби в російській армії або голосування за входження до складу РФ – не зрада держави? Ці люди самі себе викинули з українського громадянства. Тому це треба юридично оформити. Завдання для політиків, які прийдуть до влади після Зеленського та його «команди». Бо тут без варіантів.
І приклади є. Латвія на початку 1990-х не дала громадянство приблизно третині свого населення. Нащадкам «визволителів», які за півстоліття не змогли вивчити латиську мову і стати членами місцевого суспільства. І що? І нічого. Небо на землю не впало. Країна входить до Євросоюзу і НАТО. Люди живуть непогано. Діти «неграждан» вивчили в більшості своїй латиську мову і стали громадянами. Частина росіян виїхали на «родіну». Наразі понад 10% мешканців цієї балтійської країни – не громадяни.
А чому це стало можливо? Тому що Латвія не на словах, а реально відновила свою попередню, знищену комуністами державність і поновила дію законів про громадянство міжвоєнного часу. Якби латиші цього не зробили б – відродження держави могло б бути торпедовано прибічниками відродження Союзу ССР і русского міра.
Ми не можемо повернутись назад, але можемо рефлексувати щодо pro i contra відновлення закону про громадянство УНР 1918 року. Цікаво, що я б не отримав паспорт автоматично, бо мої предки не жили в Україні в роки перших визвольних змагань. Не біда – склав би іспит з української мови і знання Конституції і отримав би паспорт з тризубом. Але мільйони ватників не стали б цього робити або не змогли б своїми русскоязичними щелепами промовити – присягаю Українській Державі.
Люди, які останні шість років перебували під інформаційним, силовим, гуманітарним та іншим впливом росіян та їхніх терористичних недореспублік – це не просто наші люди у важких умовах війни. Коли ми заходимо до аеропорту, то без слів надаємо право нас підозрювати, обшукувати (і не один раз), ми зобов’язані відповідати про мету поїздки, хто збирав наші валізи, скільки грошей веземо і робити ще масу неприємних речей. Але всі нормальні люди розуміють – це не тому, що на летовищі працюють погані люди, а тому, що так правильно і ці правила написані кров’ю. Кожен з окупованих територій може бути агентом ФСБ чи ГРУ РФ, а може і не бути. І цю дилему з безпекою та недовірою до людей доведеться таки вирішувати.
Відомо, що совєтські євреї після створення Держави Ізраїль намагались подавати заяви на репатріацію на свою, як тоді казали, «історичну батьківщину». Комуністична влада їм всіляко в цьому перешкоджала. Найбільш впертих навіть кидала до тюрем і таборів. Але і на волі, і за ґратами євреї на свій новий рік у вересні піднімали келихи з тостом – «Наступного року в Єрусалимі!». Вони, без надії сподіваючись, вірили в це. І нарешті настав – у кожного свій – день, коли вони реалізували свою мрію.
Українці теж мають не забувати про те, що повернення в Донецьк, Луганськ, Бахчисарай, Севастополь неодмінно відбудеться. І в пам’ять про загиблих і заради живих ми маємо вчити уроки історії, досвід інших країн і, головне, підтримувати Україну і в дні трагедій, і в радісні дні перемог.
Антін Мухарський
письменник, актор, телеведучий, арт-куратор
Народився в місті Києві 14 листопада 1968 року. Закінчив Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого (1992 р.) за фахом актор театру та кіно.
У 2008 році заснував галерею незалежного мистецтва ANTIN’S COLLECTIONS, відому масштабними проектами “Жлоб-Арт”, “Сільський гламур” (колекція українського кітчевого живопису 30-60-х років ХХ століття), Велика українська мультиплікація “Все, що залишилося”.
Антін Мухарський є засновником анархічного радикально-мистецького творчого угруповання Союз Вольних Художників “Воля або смерть”, яке брало участь у фестивалях сучасного мистецтва Art Kyiv CONTEMPORARY, “Гогольфест”, “Махнофест”, а також організувало проекти “Передчуття громадянської війни” (2010), “Анархокоти проти трансформерів” (2010), “Кінець епохи мультикультуралізму” (2011), “Традиції. Ребрендінг” (2011), “Жлоб. Жлобство. Жлобізм” (2013) тощо.
Засновник Мистецької платформи “Український культурний фронт” (далі УКФ), стартом якої став масштабний культурологічний проект “Майдан. (Р)Еволюція духу”.
Мандруючи світом, навіть в найуспішніших та найзгуртованіших українських громадах траплялися мені люди, які за спільною трапезою (часом у храмах) по закінченню розкошування сестринськими варениками та свіжозвареним борщем, взявши мене за лікоть, відводили у куточок, нашіптуючи приблизно таке: «Цей Василь (Галина, Оксана, Іван чи Петро… необхідне підкреслити) той ще жевжик (жевжикиня). Ви будьте з ними обережні, бо вони насправді з московитами водяться (агенти ФСБ, шанувальники Порошенка, брехуни, відьмаки, п’яниці, шулери, колишні злодії… необхідне підкреслити).
Часом доходило до абсурду, коли на храмовому святі по закінченню служби Божої, чекаючи на борщ та сестринські вареники парафіянки заливали мені у вуха такий бруд, що подальше виконання ними пісні «Про маму» здавалося лютим святотатством, оскільки звучала та пісня з тих самих вуст, що за мить до того позаочі проклинали місцевого Панотця, буцім той жер у вівтарі якусь елітну ковбасу, котру йому надіслали родичі з Коломиї, або тирив гроші з благодійної каси.
Лицемірство, помножене на наклепницький (непідтверджений) осуд в народі називається «чорноротістю». Московити за віки колонізації навчилися вправно використовувати цю нашу національну рису. Варто лише підкинути хмизку і вогонь сварок серед українства розгорається з новою силою. «Бо не встоїться храм, розділений в собі», – проголошує біблейська мудрість. «Розділяй та володарюй» – казали давні римляни.
Нині вербальне людожерство пишно квітне у Фейсбуці, де українці масово розводять чвари, часом ховаючись за аватарками «Лютий бандерівець» або «Червона рута». Ботів не беру до уваги. З тими розмова коротка – тільки «гав», відразу у бан.
Але що робити з Михайлом Процишиним – вчителем історії з Кропивницької школи, який у свої 62 роки, взявши псевдо «Смерть москалям» днями публічно написав у мене на сторінці таке: «Пане Оресте, ви знаєте, що у нас неправильний прапор? За арійськими традиціями жовте символізує енергію сонця (вогню), а синє – води. Нам його треба негайно перевернути жовтим догори (як було у Петлюри), бо вода заливає вогонь. Від того всі біди в країні. Підпишіть петицію до президента… і т.д., і т.п…».
«Пане Михайле, – так і кортіло відповісти мені публічно, – всі наші біди від того, що в країні повно їба…тів, які щиро вірять, буцім після перевертання прапору у них мине хронічний простатит, виростуть нові зуби, Медведчук покається у своїх гріхах, а Росія накриється мідним тазом».
Натомість чемно надряпав: «Не підпишу, бо питання дискусійне…»
«То ви – не патріот, а гівно!» – відповів учитель і понеслося…
Часом мені здається, що одвічні ЧВАРИ є базовою ментальною ознакою українців. І з цим треба якось навчитися жити. Прийняти реальність та працювати з нею.
Роки чотири тому я опинився у Філадельфії в колі людей поважного віку, що їх молодші, так звані «економічні» емігранти іронічно називають «баняками». Здається, то був захід, присвячений сотим роковинам із дня смерті Івана Франка. Після виступів промовців та відкриття невеличкої виставки прижиттєвих видань Івана Яковича, всіх присутніх запросили на знаменитий «картофеленсалат» від пані Марти, який вона навчилася робити під Мюнхеном, коли молодою остарбайтеркою гарувала на місцевих бюргерів під час Другої Світової. Так от скажу, що той «картофеленсалат» став мені в горлі, щойно хтось із присутніх після першої чарки голосно назвав Степана Бандеру «терористом-самозванцем».
– Не звертайте уваги, то пан Улас, знаменитий «мельниківець», – спробувала заспокоїти мене пані Марта, але стоп-кран вже було зірвано і замість спільного смакування жирним салатиком та голубцями, поважне товариство, як по команді, з тарілками в руках розійшлося по сусідніх кімнатах будиночка, в якому неодноразово гостював Митрополит Андрій Шептицький. – Не дивуйтесь, це у нас завжди так… – усміхнулася білосніжними вінірами дев’яносторічна пані Марта, і я чи не вперше в житті зі здивуванням осягнув справжню (не книжково-романтичну, а суворо-життєву) українську реальність, де роз’єднаність та сварки є найбільш природним станом буття, до якого поважні «баняки» з огляду на свою життєву мудрість навчилися ставитися абсолютно спокійно, бо ніхто не заважав їм хрумати смачний «картофеленсалат» у окремих кімнатах в приємному товаристві однодумців.
Всі ми люди й усі ми різні в гендерному, віковому, ідеологічному чи матеріальному плані. А ще, на відміну від усталених європейських націй, маємо суто українську ментально-історичну конфліктологію, яку в своїй книзі «Дві України» ґрунтовно дослідив Микола Рябчук, означивши межі двох найбільших українських ідентичностей «українсько-націоналістичної» та «малоросійсько-радянської». Світ за природою дуалістичний і в ньому завжди знайдеться місце для сварки (варто тільки захотіти).
Але «картофеленсалат» від пані Марти на певний час єднає нас. А ще борщі, вареники, сало з часничком, вуджена ковбаска, голубці чи деруни зі сметаною. Франко єднає, Шевченко, народні пісні, гопак, Леся Українка, Андрухович, Винничук і навіть Антін Мухарський, котрий з російськомовного малороса потроху вилюднюється в українця, оскільки свого часу зрозумів, що українців найбільше єднає МОВА! Адже, якби я попросив у пані Марти салату російською, отримав би баняком по голові. І це правильно!
Бо «баняки», зважаючи на свій історичний досвід, таки щось знають!
