Андрій Дубчак

фотограф, кореспондент

Розповідає про війну на Донбасі через історії військових і цивільних. ​Фотограф. Кореспондент. З лютого 2003 року працює на Радіо Свобода. Виконує функції редактора інтернет-сайту, займається мультимедіа, SEO, фотографією.

Народився 1976 року в місті Калинівка Вінницької області. Закінчив механічний факультет ВДСГІ, КПІ ФІОТ, «Журналістика цифрового майбутнього» Могилянської школи журналістики.  

Лауреат конкурсу Lovie Awards у номінації Інтернет-відео за «​відео з йолки». Фіналіст конкурсу European Media Digital Award 2019 у номінації «Engagement». Золота медаль шостого міжнародного конкурсу репортерської фотографії LifePressPhoto у номінації «Гарячі новини (одиночне фото)».

Засновник проєкту Donbas Frontliner.

Схід. Донбас. Дві години до 2022 року. Звідси добре видно Донецьк. Видно неозброєним оком вдень. Видно і у камери спостереження зараз, вночі.

Він світиться на нічних камерах вогниками й ілюмінацією міста. Між тими вогниками і камерами суцільна темрява. Темрява, у якій ховаються дві лінії фронту ‒ українська та російська. Кілометри окопів, руїн будинків, сотні спостережних та вогневих точок. Тисячі людей з зарядженою зброєю.

Ввечері настрій наче був і святковий. Але годину тому прийшло повідомлення по рації ‒ «у сусідів «200»».

Хлопця вбив снайпер. Пряме у голову. Без шансів.

«Передати усім постам ‒ бути пильними. Не висовуватись», ‒ додав голос у рації. Далі тиша. Настрій пішов вниз.

Зараз дівчата Віра та Іра дорізають на кухні ковбаси. Щось смажать і парять. Але то вже на автоматі, бо так треба. Бо треба зустріти Новий Рік. Яким він буде? Питання.

Алкоголь тут жорстке «табу». Тож це буде «сухий» Новий Рік для мене вперше за пару «крайніх» років.

22:15 – За 45-ять хвилин буде Новий Рік у росіян. Питання, яке обговорюють «чи будуть «вітати?». Чи будуть бити по українських позиціях. А це дуже вірогідно.

Тоді всім замість сідати за святковий стіл (часовий український Новий Рік на годину пізніше), доведеться вдягати «броню» та займати бойові позиції згідно з бойовим розпорядком підрозділу.

Як все пройшло, я напишу тут коли всі ті години минуть.

Психологічна напруга є. Російських військ багато. Всі то знають. Є інформація про цілі вивільнені відділення у лікарнях Донецька та про розгорнуті польові шпиталі. Є інформація про масу танків, розташованих близько до фронту з «тієї сторони». Усі читають новини та обговорюють дзвінок Байдена та Путіна. Всі чекають часу «Ч». Підуть чи не підуть. Хтось боїться, хтось навпаки каже «коли вже?», «дамо їм!», «наша мотивація в рази сильніша».

Нічого невідомо.

23:01 – Спостерігаємо салюти та черги трансферами над Донецьком у прилади камер спостереження. На чорно-білих моніторах салюти майже зливаються з ілюмінацією міста і дуже схожі на вибухи.

23:17 – Били по сусідах праворуч. На лінії позиції, на яких знаходжусь я – тихо. Над Донецьком салюти потроху стихають. Усі напружено чекають. Так… Новий Рік на передовій відмінний від святкового столу в Києві.

23:30 – Піднімаюся на перший поверх допомагати дорізати новорічний стіл. Ще ніколи не робив цього в броніку. Але все може бути. Наразі напівбойова готовність.

23:45 – Вирішено від гріха подалі перенести стіл у підвал. Шуба, олів’є, макарони, м’ясна нарізка і кока-кола. І у підвалі можна святкувати без броніка. На сусідніх позиціях чути «стрілкотню», звуки якої мішаються зі звуками салюту у Донецьку.

00:00 01.01.2022 – Новий Рік. Командир вітає всіх. Всі вітають всіх.

Денис (20 років) їсть олів’є і вагомо констатує – «В Старичах (полігон) було не так смачно». Всі сміються.

Потім він же розповідає історію, якій лише пів години – «Чую, кучні «приходи» мін десь поруч. Біжу за автоматом». Виявилося, що то Ірина на першому поверсі відбивала молоточком м’ясо на відбивні. До підвалу гупало звуком схожим на обстріл. Всі сміялися до сліз. Виходила напруга.

Потім ми ще обійшли з командиром та привітали з Новим РОКОМ усі позиції.

Подивилися через чагарники на мигаючу жовто-блакитною гірляндою ялинку, яку бійці поставили на видноті в сторону близьких позицій російських гібридних сил.

Повернулися. І до ранку говорили про війну і життя.

Ця ніч минула тихо.

В’ячеславович у шапочці Санта-Клауса на одній з житлових позицій під час обходу та привітань після Нового Року, 1 січня 2022 року

 

Віра показує фото свого 4-х річного сина Давида, який надіслали до новорічного святкування. 23:55. Підвал одного з будинків під Донецьком, 31 грудня 2021 року

 

Ірина та «Доця» збираються виходити на бойові позиції у одному з підвалів передової лінії оборони української армії під Донецьком, 31 грудня 2021 року

 

Українські військові перебігають ділянку, яка прострілюється російськими снайперами, 31 грудня 2021 року

 

Andriy Dubchak

Founder and CEO of the Donbas Frontliner media

https://www.frontliner.com.ua

https://www.instagram.com/donbas.frontliner

https://www.facebook.com/donbasfrontliner

 
Фронт. Чергове загострення. Чергова порція інформації про підтягування Росією військ до кордонів. Чергова порція інформації про планування масштабного вторгнення.
 
З однієї сторони, люди наче і звикли до таких інформаційних атак РФ. З іншої – занадто тривожні дзвіночки надходять від розвідок США та НАТО.
 
Та й обстріли дійно посилилися. За листопад зафіксовано двадцять обстрілів цивільної інфраструктури глибоко в тилу. В багатьох випадках поруч немає навіть військових підрозділів. Яка мета? 

Розбита снарядом хата у Станиці Луганській, 30 листопада 2021 року
 
Військові аналітики припускають, що мета – нагнітання страху серед населення. Страх – один з ключових методів гібридної війни та контролю над супротивником. Тобто над Україною. 
 
Військові 
 
Одні військові у розмовах говорять, що звісно виконуватимуть свою роботу і що вони вірні присязі до кінця. Хтось з похмурими посмішками навіть чекає на російський наступ. Сидіти у окопах набридло вже давно. Позиційна війна виснажує. 
 
Інші висловлюються більш стримано. Росія все ж таки переважає у авіації, ракетній зброї, має більшу кількість техніки та людського ресурсу.
 
Боєць емоційно розповідає побратиму про перший досвід портапляння під мінометний обстріл, Луганська область, 29 листопада 2021 року
 
Майже всі військові говорять, про сильнішу мотивацію української армії та чималий бойовий досвід. Згадують і сотні тисяч обстріляних резервістів.
 
Про технічну готовність більшість з військових каже, що ще треба і треба.
 
У той самий час, вважають, що морально, на восьмому році війни армія готова до зіткнення, результат якого складно передбачити усім «гравцям» цієї довгої гри – Україні, США, НАТО і звісно РФ теж. 
 
Цивільні
 
Про політику цивільні на лінії фронту давно вже перестали говорити. Нема з тих розмов ніякого толку. Але на питання про можливу ескалацію відповідають. 
 
Люди у черзі до паспортного контролю на українській частині КПВВ «Станиця Луганська», 23 листопада 2021 року
 
Більшість звісно розуміє, що у випадку агресії ніякого «визволення» не буде. Буде смерть, хаос та руїна. Основний меседж людей – «Та коли ж воно те все скінчиться?!». 
 
Люди втомилися. Від війни. Від несправджених очікувань. Від постійних інформаційних атак. Від низки криз. Дійсно втомлені. І це грає на користь РФ. Дозволяє їй на цьому грунті ефективно сіяти паніку та страх. 
 
Бо страх – основний паралізуючий засіб у зброї РФ. 
 
Тому обстріли будуть тривати і надалі.

(Андрій Дубчак, Donbas Frontliner для Hromada.Us)

Підтримайте польову роботу Donbas Frontliner на Patreon:
https://www.patreon.com/donbasfrontliner

Про репотерське інтерактивне медіа Donbas Frontliner:
https://www.frontliner.com.ua/about-donbas-frontliner
Donbas Frontliner  розповідає про реалії російсько-української війни.
Обов’язково підписуйтесь на наші мережі (Instagram, Facebook, Telegram): https://heylink.me/donbasfrontliner
 
Репортер Donbas Frontliner Андрій Дубчак та прес-офіцер ЗСУ Назар Ільницький по дорозі з бойових позицій української армії під Попасною, 29 листопада 2021 року
 
(Незалежне репортерське медіа Donbas Frontliner для Hromada.us)
 
Чомусь я його не фотографував. Не знаю чому. Щось у його погляді було. Ні, не заборона. Це було щось інше. Сум? Чи погляд у себе? Чи якась серйозність? Не знаю. Щось зупиняло, і я не наважувався направляти на нього камеру. 
 
Розговорилися ми вже на другий день, якраз перед нашим від’їздом. Я саме подарував йому значок з прапором Канади від заокеанської волонтерки. 
 
Був ранок. І сонце вже добряче піднялося. Ми сиділи біля літньої грубки у густих чагарниках бойових позицій. На ній готували їжу, і одночасно вона була місцем постійних перекурів, і місцем загальної «туси». Вогонь і тепло люблять усі. 
 
Він сидів і задумливо крутив загрубілими від лопати руками подарований значок з червоним кленовим листком. 
 
Канадський значок в руках українського бійця, Кримське, вересень 2021 року
Канадський значок в руках українського бійця, Кримське, вересень 2021 року
 
Дивно то все для мене виглядало. Думалося, про невідповідність канадського прапора і цього місця. Канада, вона ж високорозвинена країна. На фотках у інстаграмі усі їх військові, як з плакату. Підтягнуті, чисті. Усі обвішані шевронами та медалями. І всі на тих фото майже завжди з відкритою білосніжною посмішкою. 
 
А тут цей дядько. Не посміхається. Мішкувата форма. Сиві волоси, стрижені певно одним з бойових побратимів. Глибокі мішки шкіри під очима. Ні, точно не алкоголь. Певно нирки. 
 
Він сидів і крутив той значок, а я не знав, що запитати.
 
Під час ранкового перекуру та кави біля грубки
 
‒ А давно на війні? 
‒ З чотирнадцятого. 
‒ А як потрапили? 
‒ Мобілізували мене. 
‒ А куди? 
‒ У 3-й полк спецназу. 
‒ Ого!… 

У мене піднялися брові. 3-й полк спецназу! Крутий підрозділ. Але він і спецназ?… Якось воно не в’язалося. 

‒ То ви спецназівець? 
‒ Та ні. Мене до них сторожем воєнкомат відправив. Їх охороняти. Казарми там, склади. 

Ага! Сторож військової частини. Все наче ставало на свої місця.
 
Бронежилет та автомат бійця вільного від чергування
 
‒ І де воювали? 
‒ У ДАПі. 

Намальована в уяві картинка знову почала стрімко розсипатися. 

‒ Тобто… у Донецькому аеропорту? 
‒ Так. 

Я лише з подивом дивися. Про ДАП знав багато, бо колись допомагав створювати книгу «АД 242». Він і ДАП не в’язалися. 

‒ А як ви туди потрапили? 
‒ Та мене мобілізували. Дали зброю. І через тиж день ми вже були в АТО. Приїхали, а тут питають «Треба добровольці в ДАП». Ну я з товаришами і визвався. 
‒ Довго були у ДАПі? 
‒ Двадцять два дні. У старому терміналі. Тоді багато друзів загинуло. 
 
Помовчали. 
 
Потім якійсь час говорили про ДАП. Про його спогади. Про атаки у повний зріст накачаних бойовою наркотою місцевих бойовиків. Про атаки російського спецназу. Про танкові обстріли. 
 
Виявилося, що він те все нікому з журналістів ніколи не розповідав. Не хотів. Нам чомусь розповів. У розмові. Не на камеру. 
 
‒ А після закінчення терміну мобілізації продовжили воювати? 
‒ Ні. Вдома був. Контракт вже весною цього року підписав. 
‒ А чого? 
‒ Так ото ж Путін збирав війська під кордоном. І я вирішив, що зараз треба йти. 
 
Звали його Валерій. Ми ще покурили по цигарці, та й поїхали. А сивий дядько, який обороняв ще ДАП, лишився. І інші бійці підрозділу звісно теж лишилися. 
 
Вже пізно. Восьма вечора у Києві. Сиджу і думаю, що може і прямо зараз, у перерві між бойовими чергуваннями вони сидять там. Гріються та курять. Біля тієї теплої саморобної грубки у корчах фронтової лісосмуги на далекій від нас Луганщині. 
 
Осінь, 2021 року. Восьмого року російсько-української війни.
 
Вигляд на бойові позиції та захоплену РФ територію України
 
Підтримайте польову роботу Donbas Frontliner на Patreon:
https://www.patreon.com/donbasfrontliner

Про репотерське інтерактивне медіа Donbas Frontliner:
https://www.frontliner.com.ua/about-donbas-frontliner
Donbas Frontliner цікаво розповідає про реалії російсько-української війни. Обов’язково підписуйтесь на наші мережі (Instagram, Facebook, Telegram):
https://heylink.me/donbasfrontliner

Спека. Червень. 2021 рік. Восьмий рік російсько-української війни.

Наче все ж те саме ‒ позиції, лінії окопів, бої, обстріли. Поранені. Вбиті…

Чи можна звикнути до постійного страху загрози твоєму життю?

До постійної присутності поруч смерті?

Досвід років війни каже, що більшість з військових може.

Щоправда, хтось може впоратися і відновитися від стресів самостійно, а от комусь потрібна професійна допомога ‒ психолог, капелан.

Ну і, звісно, всім після окопів передової потрібно банально виспатися і відпочити у нормальних побутових умовах ‒ м’яке ліжко, душ, вікно з видом на ліс, а не на сіру земляну стіну бліндажу.

У 93-й бригаді для бійців командування організувало тижневу реабілітацію.

За двадцять кілометрів від фронту хлопці ловлять рибу, бесідують з капеланами та психологами біля багаття, грають у спортивні ігри, купаються у морі.

Через тиждень вони повертаються назад ‒ в окопи передової.

Але вже з проговореними проблемами та страхами.

Відіспані та відпочивші.

Відновлені і готові до нових бойових стресів.

—————————————–

Andriy Dubchak

photographer, journalist (based in Ukraine)

Tel.: +380-63-493-08-70;

e-mail: DubchakA@rferl.org

web-site: https://andriy-dubchak.com.ua/

Facebook: https://www.facebook.com/andriy.dubchak

Instagram: https://www.instagram.com/andriy.dubchak/