Якщо у перші місяці війни був легендарний «привид Києва», так тепер ‒ привид перемовин. Адже протягом усього цього часу українське суспільство «зондували» щодо його ставлення із можливістю перемовин з Російською Федерацією. Було кілька резонансних опитувань, зʼявлялися плани й прогнози ‒ як, скажімо, сенсаційна колонка колишнього британського прем’єра Бориса Джонсона із пропозицією розміняти території на ЄС і НАТО. Проте, все почалося із публікації у «Дзеркалі тижня». Підсумки опитування, проведеного соціологічним центром Разумкова на замовлення цього видання і українськими, і світовими медіа сприймалися як певна сенсація, як навіть зміна настроїв українців щодо продовження війни із Росією.
Адже, вже 44% українців є готовими до мирних перемовин із сусідньою державою. І тільки 35% не готові до проведення таких переговорів. Видання “Дзеркало тижня” також підкреслює, що кількість тих, хто готовий на перемовини, зростає відповідно із заходу до півдня країни. На заході вважають за можливим провести перемовини із Росією, тільки 35% опитаних. А на півдні ‒ аж 60%. І це, за великим рахунком, може означати, що більшість українців починає схилятися саме до мирного завершення російсько-української війни.
Однак, якщо ми уважно подивимося на результати цього опитування, ми також помітимо, що переважна більшість тих, хто взяв в ньому участь, а це, нагадаю, були мешканці так званої тилової України, опитування серед військовослужбовців не проводилося, не готові до жодних реальних поступок, до яких прагне російський очільник Володимир Путін навіть не в якості підсумку мирних переговорів, а в якості умови для їхнього початку.
83 відсотки українців не вважають за можливе погодитися із визнанням російського статусу чотирьох окупованих областей України ‒ Донецької, Луганської, Херсонської і Запорізької. Нагадаю, що Володимир Путін ще й вимагає того, щоб з території цих регіонів, яка сьогодні контролюється легітимним українським урядом, були виведені українські війська. 77 процентів не вважають за можливе скасувати західні санкції проти Російської Федерації. І 58 відсотків не погоджуються із можливістю закріплення нейтрального позаблокового і позаядерного статусу України в конституції. Це, звичайно, менше, ніж кількість людей, які не готові до жодних територіальних поступок на користь Росії, але також досить багато. Ну і більшість українців, попри цю схильність до перемовин, аж 66 відсотків, вірять у можливість перемоги над Російською Федерацією на полі битви.
82 проценти впевнені, що це можливо, якщо Захід надасть Україні достатнє озброєння, а 76 відсотків вважають за необхідне посилення власного військово-промислового комплексу і мобілізації. Ну, і це також говорить про певну суперечність позицій тих, хто проходив опитування. Мої колеги відзначають, що зараз існують як ті думки, які, як правило, висловлюють соціологи, і які відповідають загальному, політичному і, я б сказав, громадському мейнстріму, так і ті думки, які висловлюють на кухні. Тільки близьким, знайомим і родичам. Не тому, що чогось побоюються від держави, а тому, що не хотіли б сприйматися як громадяни, готові поступитися національними інтересами й територіями України навіть перед самими собою. І те, що існує, я б сказав, громадське і кухонне сприйняття реальності, прекрасно продемонстрував інший момент цього опитування, який виявив, що тільки 46 процентів українців вважають, що немає нічого поганого в тому, щоб бути так званим «ухилянтом». І тільки 29 відсотків мають протилежну думку. Причому, велика кількість людей, які впевнені, що в тому, щоб бути ухилянтом, немає нічого поганого, якраз серед молодих людей і, умовно кажучи, серед генерацій їхніх батьків. Велика кількість людей похилого віку з радянським досвідом якраз вважає зовсім інакше. І можливо, що цей погляд базується якраз на радянських наративах сорому від небажання служити у Збройних силах. А у пострадянський період така точка зору, як відомо, не була широко розповсюдженою. І тепер це дається взнаки на сприйнятті суспільних інтересів і на тому, що вважають українці щодо статусу ухилянта.
Але разом із цим я не перебільшував би значення цієї української громадської думки з однієї простої причини. Так, на неї може орієнтуватися президент України Володимир Зеленський, який і без того здійснює чимало спроб для того, щоб запустити перемовний процес між Україною та Росією. Але так запустити щоб Україна не пішла на ці поступки, які вимагає від нас Путін. Однак, для того щоб реальні перемовини відбулися ‒ потрібно двоє учасників, потрібно щоб була справжня зацікавленість у перемовинах, а не ультиматуми з боку Кремля. Не кажучи вже про те, що в Україні ми маємо справу із суспільством, а в Росії ‒ із рабами телепропаганди.
Саме тому можливостей для маневру у Путіна та його оточення набагато більше, ніж в української влади, яка все ж таки влада електоральної держави й змушена орієнтуватися на свої подальші політичні та життєві перспективи, які в принципі виключають ухвалення такого рішення, за яке довелося б нести серйозну відповідальність у майбутньому. І, таким чином, ми можемо запитати самі себе, а наскільки Російська Федерація взагалі бажає будь-яких перемовин з Україною. Чи усвідомлюємо ми, що навіть ті умови, які Володимир Путін висуває Україні як початок для перемовин, зовсім не початок, а інструмент для дестабілізації ситуації в нашій країні з тим, щоб полегшити можливість окупації нових українських територій. Треба чітко усвідомити, що Володимир Путін зацікавлений не у мирному закінченні війни шляхом перемовин з Україною, а у такому закінченні війни, яка поставила б крапку на існуванні Української держави.
Погляди української влади, українського суспільства на перемовний процес, навіть сприйняття Заходом цього процесу Володимира Путіна абсолютно не бентежать. Аж до того часу, поки російський очільник може сподіватися на подальшу економічну співпрацю із країнами «глобального півдня» і допомогу Китайської Народної Республіки у переозброєнні своєї армії і відновленні військово-промислового комплексу Російської Федерації. А саме це зараз, як ми всі прекрасно розуміємо, і відбувається.
Таким чином, звичайно, можна ставити українському суспільству питання, чи бажає українське суспільство перемовин з Росією, але усвідомити разом із цим просту річ, що на сам процес цих перемовин ані українське суспільство, ані українська влада не впливають, як це взагалі було всі ці 10 років конфлікту між Росією і Україною. Єдина людина, яка здатна закінчити війну шляхом перемовин, це якраз Володимир Путін. Однак, такої зацікавленості у російського диктатора немає, тому що він впевнений ‒ час є його великим союзником. Рано чи пізно політичні цілі Російської Федерації будуть досягнуті, Українську державу зліквідовано, її громадян вигнано або знищено, а території, які Путін вважає територіями «історичної Росії», заселено мешканцями самої Російської Федерації.
Я хотів би, щоб у кожного українця ‒ і тих, хто вважає що час для перемовин настав, і тих, хто вважає що перемовини не на часі, було точне розуміння цієї реальності. Тому що в Росії ніхто не сприймає Українську державу як суб’єкт для перемовин, а сприймають саме як об’єкт для знищення.
“Ну і що робити в такій ситуації?”, ‒ може запитати той, хто продовжує сподіватися на перемовний процес з Російською Федерацією. Усвідомити дилему ‒ або Україні вдасться зупинити російську агресію, або ж Українська держава зникне з політичної мапи світу, а переважна більшість її мешканців буде вигнана за кордони України. Такою є реальність, яку, звичайно ж, важко віддзеркалити у будь-якому соціологічному опитуванні. Однак, іншої реальності у громадян України сьогодні немає і, можливо, в осяжному майбутньому й не буде.
І це не питання територій і не питання перемовин. Це питання виживання народу.
