Наша газета продовжує знайомити читачів з цікавими людьми з української діаспори, які досягли успіхів в житті і діяльності. Сьогодні ми хочемо познайомити вас з владикою Борисом Ґудзяком. Можливо, багато хто з вас вже з ним знайомий, однак, корисно буде ще раз розказати про нього.

Борис Ґудзяк ‒ американець українського походження, народився 24 листопада 1960 року в місті Сірак’юс штату Нью-Йорк в сім’ї українських емігрантів. У родині довго не було дітей, і мати Бориса одного разу на молитві пообіцяла Всевишньому, що якщо народиться син, вона посвятить його служінню Богу. Це була її таємниця, яку вона повідала синові лише на схилі літ. Так і сталося. Бог і Україна ‒ ці дві зірки стали дороговказом в житті Бориса. Ось його освітній шлях:

• католицька середня школа;
• Академія християнських братів;
• школа українознавства ім. Л. Українки в м. Сірак’юс;
• університет папи Урбана в Римі;
• Український католицький університет в Римі під покровом Патріарха Йосифа Сліпого;
• Папський східний університет;
• вивчення німецької мови у Віденському університеті;
• вивчення польської мови в Ягеллонському університеті;
• вивчення української мови і лінгвістики в Київському державному університеті;
• отримання ступеня доктора славістики і візантиністики в Гарвардському університеті.

Владика Борис ‒ історик, богослов, філософ, доктор наук, поліглот, автор книг і статей, перекладач, член рад наукових журналів, організатор міжнародних наукових конференцій, отримувач 10 нагород, відзнак і премій, зокрема відзначений премією ім. Василя Стуса в 2018 році.

Основне дітище діяльності Владики Бориса ‒ це Український Католицький Університет (УКУ) у Львові, який він організував, протягом десяти років був ректором, а тепер є Президентом. УКУ став новим струменем в житті вищої освіти у Львові. Жодної протекції, жодної корупції при прийомі студентів, їх навчанні і випуску. Студентами університету стають випускники шкіл із найвищими балами Зовнішнього Незалежного Оцінювання (ЗНО). Вони досягають значних успіхів у навчанні і науковій діяльності. Інші вузи міста стали рівнятися на УКУ, переймати його досвід.

Отже, Владика Борис ‒  успішний діяч, людина світу, спілкування з яким збагачує розумово і духовно, кожній людині відкриває очі на такі речі, які досі були їй невідомі і непізнані. Наш кореспондент Мирослав Ґрех по відеозв’язку взяв інтерв’ю у владики Бориса про головні події сьогодення.

Владика Борис (Вл.Б.:) Слава Ісусу Христу!

Мирослав (М.:) Слава навіки Богу!

Шановний Владико Борисе, давайте перейдемо до нашої головної теми: 30-річчя відновлення незалежності України, яке ми будемо святкувати 24-го серпня. Цього дня 1991 року Верховна Рада прийняла Акт Незалежності України. Розкажіть, будь ласка, де Вас зустріла ця звістка, і як Ви її сприйняли?

Вл. Б.: Коли почала розвиватися перебудова і почав тріщати Радянський Союз, я почав їздити в Україну. В 1988 році провів в Україні шість місяців. Як американський докторант я жив у Києві, мав нагоду познайомитись і зустрічатися з багатьма лідерами українського Руху, письменниками, літераторами. Бував тоді і у Львові. В наступних роках я теж приїжджав в Україну і готувався, щоб влітку 1992 року приїхати сюди на постійно. Але була одна перепона: я ще не закінчив дисертацію, і влітку 1991-го інтенсивно працював над нею, без відпочинку. Якраз закінчив великий другий розділ дисертації, почав писати третій. Я перебував в Кембриджі, де міститься Гарвардський університет. По телебаченні дивився путч в Росії, і, пригадую, як знімали пам’ятник Дзержинському. Досі пам’ятаю, що коли почув, що проголосили Незалежність України, то мене настільки переповнювати емоції, що я просто побіг, і довго окрилений біг над річкою в Кембриджі.

Мій дідусь і моя тітка були в українських визвольних формаціях. Дід служив в Українській Галицькій Армії, а тітка загинула в лавах УПА. Для нашої родини свобода українців, гідність нашої культури, легальність нашої Церкви, незалежність держави були важливими пріоритетами. У семінарії я навчався під омофором патріарха Йосипа Сліпого. Потім переїхав до Гарварду, де протягом 9 років навчався на докторантурі та писав дисертацію. Моя докторантура була при Українському науковому інституті Гарвардського університету, тому можна сказати, що я є українцем із крові і плоті, духовно і професійно. Мав доволі рідкісну нагоду досить багато часу провести в ще радянській Україні. Перший раз приїхав з батьками в 1978 році, а потім починаючи з 1988-го приїжджав з певною регулярністю.

Розпад Радянського Союзу і постання Української незалежної держави без великого кровопролиття ‒ це Боже чудо. Господь прийняв всі жертви минулого і винагородив їх даром, який отримали ми. Вважаю, що ми, сучасні українці, не завжди зберігаємо вдячність і свідомість про цей дар, і тому дехто легковажно ставиться до цієї події. Мабуть, саме тому були необхідні ці пізніші революції. Є аналітики, які вважають, що по-справжньому ми стали незалежними сім років тому, з 2014 року, після жертви Небесної Сотні, коли мільйони людей солідарно заявили про свою людську гідність. Тоді дар став усвідомлений, і ціна свободи стала зрозумілішою.

Ми, люди, буваємо проблематичними. Сучасний світ не любить говорити такими категоріями, це неполіткоректно, але ми є грішні. Ми прекрасну екологію можемо знищити, ми закохуємося, одружуємося, потім це все руйнуємо.

М.: Чи не тому, що багато з нас схильні до зрад.

Вл. Б.: Так. Батьки з дітьми, діти з батьками, брати з сестрами не завжди можуть жити мирно, я вже не кажу про те, що ми, як людство, століттями займаємося грабунками, обманом, війною, геноцидами. Отже, великий дар мати свободу, і за свободу треба боротися, адже в світі багато лукавства, і одне з найбільш поважних ‒ це бажання однієї людини панувати над іншою, бути Богом над іншими, з себе робити ідола, якому інші мають поклонялися.

М.: Бо людина часто думає, що вона ‒ Бог, а вона, по суті, маленька мурашка в цьому світі.

Вл. Б.: Але благословенна, таїнственна мурашка, тобто, Господь обдарував її великою гідністю і покликав до свободи, дав богоподібні риси, дав свобідну волю, можливість творити, давати життя. Безпека країни, її людей та їх культури є певною передумовою для повноти життя. Тепер ці параметри гідного життя поширилися: із проголошенням незалежності, Помаранчевою революцією, Революцією Гідності. Проте зрозуміло, що ми в переході від цивілізації страху до правдивої, Богом даної гідності, що паломництво триває, ще треба пройти певну дорогу, щоб ми справді взаємно себе шанували, підтримували, захищали. Бути свідком і спостерігачем, якщо навіть не учасником цих процесів, є великою благодаттю і радістю.

М.: Так, за радянських часів насаджування страху і брехні відбувалось повсюдно. Люди боялись вільно збиратись, вільно висловлювати свої думки, навіть відвідувати церкву, особливо ті громадяни, які працювали на державних підприємствах чи установах. Греко-Католицька церква була загнана в підпілля.

Вл. Б.: Хочу зазначити, що проголошенню Незалежності передувала воля духовно-церковного життя. Ще за радянських часів я мав великий привілей зустрічатися з Підпільною Церквою, з тими мужніми людьми, які їй служили, духовенством і мирянами, зі старшими, молодими, які намагалися захистити свою свободу духа, і особливо цінним було бачити, як раптом кайдани падають, і церква виходить з підпілля і відроджується.

М.: Я пам’ятаю, як перед тим використовувались церковні приміщенні, які були віддані під склади, магазини. Люди захоплювали ці приміщення і відновлювали церкви. Однак, в переважній більшості, це були православні церкви.

Вл. Б.: В середині 80-х років радянська влада була переконана, що українське православ’я знищили ще в 20-х, а підпільна Греко-католицька Церква згасає. Воно й справді так виглядало. В 1939-тому році, до першого приходу совітів, було 3,000 Греко-Католицьких священників, а в середині 80-х лишилося 300, і майже всі вони були літні, середній вік десь біля 70. Пам’ятаймо, що середній вік життя чоловіків становив 65 років, так влада знала, що недовго залишилося. Ці немолоді священники не могли служити багатьом вірним: нехай 100 мирян (і то вже є перебільшенням). То разом активних членів підпільної Церкви було не більше 30 тисяч. А до 1939 року було чотири мільйони Греко-Католиків. Тобто, залишився 1% людей, які мали живий доступ до церковного життя. Частина із решти 99%, час до часу відвідували православну церкву, ще менше приєдналися до Римо-Католиків.

М.: Я думаю, що в цей час частина греко-католицьких священників перейшли до православ’я.

Вл. Б.: Ті, що прийняли право-слав’я, перейшли наприкінці 40-х років, але з них до 80-х також мало залишилось, були нововисвячені православні служителі. У часи радянського режиму церковне життя знищували повсюдно. Так, для прикладу, православна церква в Російській імперії в 1917-у році мала 100 єпископів, а в 1939-у році лише 4.

М.: Бо це були наслідки більшовицької пропаганди, насаджувалася пропаганда атеїзму.

Вл. Б.: Пропаганда і геноцидальна політика, Голодомор, чистки, висилки в Сибір. Потім був Чорнобиль, який дав багато жертв, підірвав здоров’я багатьох. Було чимало ударів, які умертвляли націю. А тут, раптом, почалися процеси, які дають життя, дають свободу.

Знову повернемося до прикладу Церкви. 1989 року Українська Греко-Католицька Церква отримала можливість легально діяти. Почалася відбудова. Сьогодні знову є три тисячі греко-католицьких священників, їх середній вік десь 40 років. 1900-го року були три єпархії: Львівська, Перемишлянська і Станіславівська (Івано-Франківська). Сьогодні є 37, з них 16 в Україні і 21 поза її межами. Подібні процеси відбувалися і в суспільному, і в культурному житті. Ми отримали можливості і свободу.

М.: А потім пішли проблеми росту в цьому процесі, в застосуванні цієї свободи. Чи не так?

Вл. Б.: Тепер завдання нашу незалежність і свободу захистити, розвивати, плекати. Для цього потрібно не боятися брати відповідальність. Свобода ‒ це не нагода робити все, що заманеться. Свобода ‒ це духовна якість, яка нас кличе до відповідальності, до творчості, до життєдайності. На цьому етапі часом виникають проблеми, бо отримавши щось, можливо, навіть і дорогою ціною, людина нехтує можливістю, допускає, щоб хтось її свободу обмежив. Треба працювати, щоб свободу зберігати, розвивати, наповнювати позитивним змістом.

Україні і українцям непросто. Ми несемо травми геноцидальних поколінь, шрами від тоталітаризму, і наші дії часом недалекоглядні, ми не дивимось на дальшу перспективу. Ми боїмося, а страх породжує агресивну реакцію, а настороженість, брак довіри негативно впливають на процеси будування, розвитку, чи то в сім’ї, чи в бізнесі, чи в політиці, чи взагалі в суспільстві і культурі. Над зціленням нашого духовного, психологічного «я» ще треба багато працювати.

М.: Це вікові травми, нас століттями гнобили. Ми століттями боролись з поневолювачами.

Вл. Б.: В Біблійній історії ми маємо приклад народу Ізраїлю, який 40 років блукав пустелею, вийшовши з дому неволі на шляху до Обіцяної Землі. Пройшло два покоління, поки народ позбувся ярма рабства, яке залишилось в думках і душах. Можливо, треба два покоління, щоб українці оцінили і розвинули свободу, і взяли на себе повну відповідальність, не очікуючи, що батюшка-цар чи президент за них все зробить, а що “я”, починаючи зі свого під’їзду, зі свого городу, буду господарем, наведу порядок і плекатиму красу.

М.: І своїм прикладом буду показувати, як треба жити…

Вл. Б.: І заохочувати, давати надію іншим.

М.: Владико Борис, дивіться, ми кажемо ‒ незалежність. Але немає абсолютної незалежності. Я думаю, що між залежністю і незалежністю є щось посередині, обмежена незалежність. Часто наші недруги з Кремля кажуть, що в України зараз немає незалежності, що вона залежна від Заходу, від Вашингтону. Вони маніпулюють цими аргументами.

Вл. Б.: Чи окремі особи, чи цілі спільноти, чи народи можуть і повинні мати незалежність. Але ми живемо в мереживі стосунків, немає повної незалежності. Повна незалежність ‒ це ізоляція і смерть. Ми віримо в триєдиного Бога, у якому є стосунки любові між Отцем, Сином і Святим Духом. Ми створені на Його Образ і подобу, створені для стосунків. В нашому духовному ДНК є бажання, потреба, необхідність стосунків. Це є великою істиною сімейного життя, праці, бізнесу і політики. Справжній виклик в нашому особистому чи суспільному житті ‒ це розуміти свою свободу і відповідальність, і усвідомлювати, що наша свобода і відповідальність є можливістю для плідних і життєдайних стосунків. У цьому полягає мистецтво життя, якому ми вчимося до “гробової дошки”. Робимо помилки, втрачаємо, ворогуємо, переживаємо трагедії. Зараз ми в Україні страждаємо через війну, коли сусід намагається забрати нашу свободу.

Святкуючи незалежність, пам’ятаємо тих, хто віддав своє життя за нашу свободу і нашу гідність, схиляємо голови перед ними і просимо Господа, щоб всіх їх прийняв в своє Царство, де є повнота свободи і гідності, за яку вони боролися чи захищали. Святкування Дня Незалежності є нагодою глибоко усвідомити цей феномен, чи то, радше, процес, зрозуміти, до якого життя ми покликані. Тому у всіх країнах дні незалежності ‒ це передусім не для феєрверків і парадів, а для молитви, пізнання історії, а також усвідомлення відповідальності перед майбутнім.

М.: Як Ви плануєте святкувати 30-річчя Незалежності України?

Вл. Б.: В цьому році я поїду до Києва. Давно вже не був у Києві на День Незалежності. Глава і Отець нашої Церкви Блаженніший Святослав запросив мене бути частиною делегації під час цих святкувань, а також під час зустрічі з Вселенським патріархом Варфоломієм, який приїжджає до Києва з Томосом Автокефалії. Це історичний момент, і для мене честю є виявити солідарність з православними братами і сестрами.

М.: Так, це епохальна подія в житті Православної Церкви, в її намірі відокремитись від Московського патріархату.

Вл. Б.: Є багато спроб заперечити, послабити чи обмежити українське православ’я, однак воно розвивається. Православна Церква, яка зазнала жахливих ударів в ХХ-му столітті, сьогодні покликана відігравати нову роль в українській історії.

М.: Я знаю, що в процесі становлення УПЦ були якісь незгоди між митрополитом Онуфрієм  і митрополитом Епіфанієм.

Вл. Б.: Митрополит Епіфаній ‒ відносно молодий архієрей, але за 2,5 років він багатого досягнув, і гідно виконує свій високий обов’язок, спокійно, по-божому висловлюється. Нехай Господь благословить його служіння на многії літа.

М.: Ось дивіться ‒ при Президентові Порошенку ми часто отримували інформацію, як іде розбудова УПЦ, зараз, коли Президентом став Зеленський, цієї інформації немає. В чому справа ‒ чи процес припинився, чи є якийсь політичний вплив на нього, чи просто ми не маємо відомостей?

Вл. Б.: Я би сказав так, в нашому церковному житті тепер ми маємо велику свободу, і нам, Церквам, треба її максимально використовувати. Останні 30 років в нашій історії були найбільш сприятливими для свободи і розвитку Церков. Я не думаю, що якісь зовнішні політичні чинники мають великий вплив чи якісь перепони для православних, чи греко-католиків.

М.: Ну що ж, шановний Владико Борисе, дякую Вам за змістовну і повчальну розмову! Було дуже цікаво спілкуватися, поглянути на вже відомі речі, факти в ракурсі духовного відродження української нації. Бажаю Вам довгих і плідних років у Вашій діяльності на благо нашої України, на славу Господа Бога!

Вл. Б.: Дякую і Вам! Хай Бог благословить Вас, дружину, дітей і онуків!

М.: Дякую

(Мирослав Ґрех)