Моя перша зустріч з Богданом Петровичем Футеєм – відомим американським правознавцем українського походження, адвокатом, доктором права, професором, федеральним суддею  претензійного суду США, викладачем, громадським діячем, українським патріотом та володарем багатьох інших авторитетних звань і посад  відбулася більше десяти років тому в стінах знаменитої Києво-Могилянської академії. «Давайте зустрінемося там біля моєї іменної авдиторії», – запропонував співрозмовник. Я посоромився розпитати, що означає оте «іменна авдиторія?» Зрозумів це, коли на дверях побачив і прочитав напис, що ця кімната для навчання студентів облаштована за особисті кошти судді пана Богдана Футея та його дружини пані Мирослави.

Через кілька хвилин ця авдиторія, в якій він, як правило, проводить свої зустрічі із здобувачами знань світової та української юриспруденції, вщерть наповнилася галасливими студентами-правознавцями. А ще через мить до неї під бурхливі оплески цих же спудеїв, які свідчили, що вони не вперше бачать цю людину і мають честь й повагу до свого викладача, ввійшов невисокого зросту,  із посивілими скронями сам пан професор. Галас студентів зник так швидко, як і розпочався. А після короткого вступного слова викладача спалахнула гаряча дискусія. Сам колись був студентом університету. Але у моїй пам’яті такого спілкування з викладачами не залишилося. Чи то студенти у ті часи були такі апатичні, чи викладачі не могли викресати  в них іскру для задушевного спілкування.

А тут складалося враження, що студенти прагнуть з свого наставника витиснути останні соки, аби кожну краплину його знань і досвіду, його тверджень, роздумів і настанов, мов губка, всотати в себе. Щоб згодом оцю теорію  про те, що законодавство в Україні, яка постала перед світом з відродженою незалежністю, має бути  писане перш за все в інтересах держави. Що верховенство права – це альфа й омега життя цивілізованого, демократичного суспільства. Що суверенітет держави  є досить важливим  каменем у її фундаменті. І все це майбутні правники мають перетворити з теорії в практичні справи в прокурорських, адвокатських чи суддівських кабінетах. Ось тому на обличчі професора не було розгубленості від такого шквалу різноманітних запитань і коментарів з юриспруденції. Навпаки, відчувалося задоволення такою небайдужістю, таким молодечим азартом  і наснагою до знань. І викладач раз-по-раз підкидав у цей вогонь полінця, аби викликати нову хвилю полум’я ватри знань.

Вогонь палахкотів у студентських очах, коли пан Богдан акцентував їх увагу на тезі про  те, що  для побудови правової держави треба бути, як наголошував Цицерон, рабами законів. Тобто, щоб кожен, образно кажучи словами того часу,  від патриція до плебея, шанував і виконував норми закону. Після обговорення цієї актуальної теми пан Богдан переключив увагу слухачів на  базовому і засадничому документі національної історії Сполучених Штатів Америки – Декларації про незалежність держави. Більше двох сотень років промайнуло з часу її прийняття, а за цей період до неї внесли мінімум поправок. І тут лектор з прикрістю наголосив, що українці, які  тільки-но відновили незалежність своєї держави,   не настільки відомі з цим документом, як належало б і як потрібно б його знати, аби надійно утримати свої завоювання. Не забув пан професор згадати американських творців держави і демократії Джеферсона, Адамса, Медісона і, звичайно ж, Вашингтона. Це ж про нього писав колись Тарас Шевченко, і запитував, чи ж діждеться Україна такої людини з новим і праведним законом.

Це ж він, Вашингтон, наголошував студентам Богдан Петрович, ще 1783 року у міру власного скромного розуміння вважав, що  для добробуту, для самого існування Сполучених Штатів як незалежної держави називав мінімум  життєво необхідних вимог. Поруч з непорушним союзом штатів, створенні потужної армії мають бути священна пошана до судової системи і верховенство права.  Цих же постулатів дотримувалися й наступні президенти Америки. Отож вам, як майбутнім правознавцям молодої української держави,  наголошував він, це треба не тільки знати й пам’ятати, а й дотримуватися в майбутній своїй роботі. Бо закон, як часто повторюють українці, не може бути, мов дишло…

Попри це, пан професор неодмінно й дотепер наголошує нашим слухачам, що українці значно раніше американців мали напрацювання у галузі конституційного права. І підкреслює неоціненну роль в цьому процесі гетьмана Пилипа Орлика. Цей ясновельможний мудрий керівник держави ще в 1710 році, тобто за 80 років до прийняття американської конституції, у фундамент державності поклав камені демократичних засад, обмеження влади уряду, приватної власності, незалежний ні від кого судовий трибунал, коли козаки мали право судити навіть гетьмана. Саме ці та інші демократичні засади, вироблені гетьманом Орликом, і запозичив до основного закону штатів один з батьків американської конституції Джеймс Медісон. Такі справедливі слова Богдана Футея на конференції в Мюнхенському Українському вільному університеті в 1992 році слухачі зустріли гучними оплесками.

Такі та й інші, здавалося б, прописні не тільки для правознавців речі пан Богдан вкладав у голови не тільки студентів Могилянки. Про це він наголошував і просив знати, мов «Отче наш», слухачів Вільного Українського університету в Мюнхені, університету Пасау в Німеччині,  студентів Національного університету імені Тараса Шевченка та Львівського університету імені Івана Франка, інших вузів України. Не менш бажаний і жаданий він у якості викладача й у навчальних закладах Сполучених Штатів. В країні, де зарекомендував себе спеціалістом з державного устрою, конституційного права та інших галузей, якими опікується із зав’язаними очима богиня Феміда. Перед студентами він не тільки читає лекції, а й проводить семінарські заняття, дає їм путівку в океан законотворчості, правознавства  і юриспруденції. І на це він має моральне право. Бо на всій життєвій путі був і залишається зразком професійної етики. «Американський суддя  будь-якого рівня не має імунітету. Він  має бути геть незалежним від усіх. І якщо він, не дай, Боже, скоїть кримінальний злочин, відповідатиме за свої провини згідно із законом», – часто повторює ці слова своїм вихованцям і українським колегам. А ті згадують, що пан професор ніколи нікому не дозволяє розрахуватися за нього навіть за горнятко кави чи філіжанку чаю. Прикро і боляче, що такої позиції геть не дотримуються служителі української Феміди, які вже в перші роки своєї роботи в судах найнижчого рівня обростають фешенебельними хоромами, гектарами земельних ділянок, сумнівними шляхами стають власниками крутих «тачок».  

Богдан Петрович ніколи не гнався за успіхом – цією кольоровою птахою американської мрії. Він просто чесно і добросовісно вартував закон, дбав про верховенство права і цим досяг своєї мрії.  Незаплямовані честь і совість дозволили нашому співвітчизнику самостійно піднятися крутими сходинками  від студента і стажиста  до федерального судді американського суду Претензій. Він до сьогодні залишається єдиним на теренах Сполучених Штатів американським федеральним суддею, який далекого 1939 року народився в Україні, і якого на цю посаду затверджує президент держави.

– Коли мене Рональд Рейган, – показує пан Богдан на розміщену на стіні його робочого кабінету світлину з американським президентом, – номінував на посаду федерального судді, я мав подати до Білого дому документи, які б засвідчували, що маю не менше десяти років стажу практики адвокатом, мав подати відомості про  п’ятнадцять судових процесів, у яких брав участь. До того ж мав вказати на чиєму боці я виступав, хто був суддею, позивачем і відповідачем, адвокатом. З усіма цими людьми говорили члени спеціальної комісії. Тобто, перевіряли, чи гідний я посади федерального судді, яка є професійним завершенням правничої кар*єри в США. Після цього ФБР перевіряло  мою минулу діяльність. Цікавилися знаннями, темпераментом, хистом, психічним станом, адекватністю поведінки в різних ситуаціях, . І  тільки після цього президент подає пропозицію до Сенату. А той розпочинає по новому колу свою перевірку. Своє слово мовить Американська асоціація  адвокатів.  І знову висновок робить комісія Сенату. Він же робить і останній крок – схвалює чи ні кандидатуру на вакантну посаду федерального судді. Ось таке сито відбору має пройти людина. Очевидно, саме тому в Америці суддя – чи то штату, чи федеральний – найшанованіша  посада в американському суспільстві. Хоча  в США будь-яка людина, незалежно від того, яку посаду вона обіймає, не стоїть вище закону. Повторюся, але він тут – не дишло…

Слухав ці слова Богдана Петровича і думав: оце б через таке чистилище пропустити українських суддів та прокурорів. Впевнений: свої портфелі у руках утримали б не менше десяти процентів цих представників Феміди.

Шлях до такої вершини в професійній кар’єрі Богдана Футея був непростим. Наприкінці другої світової війни батько Петро Пилипович, який багато сил у роки своєї молодості поклав на благо боротьби за незалежність України, разом з дружиною Марією та малим Богданком виїхали до Німеччини. Звідти нелегка дорога пролягла до Аргентини. Там Богдан закінчив гімназію і досконало вивчив іспанську мову, якою вільно розмовляє й понині. Від 1957 року родина перебралася до З’єднаних Стейтів Америки, де батько Богдана навіть став одним з фундаторів Гарвардського центру українських студій. Сам же Богданко, за його образним висловленням, розпочав торувати шлях, аби досягнути у безмежному і такому далекому від землі небі, здавалося б, недосяжну зірку. Здобув знання в університеті Вестерн Резерв, затим  продовжив гризти граніт юриспруденції в юридичному коледжі і в 29 років став доктором права. Крок за кроком на посадах у приватних правничих компаніях, на посту головного помічника прокурора поліції,  помічника мера міста Клівленда, організатора і партнера правничої фірми, голови комісії з урегулювання міжнародних позовів США. Це – неповний перелік його службових сходинок до того часу, як у 1987 році президент Рейган особисто зателефонував пану Футею і запропонував йому номінуватися на пост Федерального судді, а після згаданих вище перевірок  своїм указом призначив нашого співвітчизника суддею федерального суду претензій. На цьому посту він сумлінно працював до 2002 року. До того часу, доки мав право займати цей високий пост в американській судовій системі до досягнення вікової межі.

Але й з досягненням неї пан Богдан не став сидіти із складеними руками.  І мова тут не про виховання шістьох онуків від трьох дітей. Не про щоденні щонайменше півторакілометрові піші прогулянки понад берегом озера Оглетом, в якому, до речі, любив купатися його український однодумець Михайло Горинь і в якому сам Богдан Петрович кайфує побалуватися серед хвиль. Особливо, коли «моторкою» запливе в те місце, де зустрічаються затока Чесапік з річкою Северн. Мова навіть не про ті хвилини, коли він у свої повні вісімдесят  та ще й з хвостиком років  «гнуздає» «Тойоту» і їде до Вашингтону на зустріч з колегами правниками чи у громадських справах багатьох структурних підрозділів української діаспори. За роки, прожиті далеко від рідної Тернопільщини, він став відомим громадським діячем   українського зарубіжжя.

З молоком матері він всотав у себе непросту історію українського національно-визвольного руху. Патріотичні погляди ще в дитинстві прищепив Богданкові батько, який важко пережив трагічний період національно-визвольних змагань українського народу, але залишався вірним ідеї  кращого майбуття України. І за цю віру довго був переслідуваний й тому змушений жити і тяжко працювати на землях не завжди привітної чужини. Але цю полум’яну любов до України  Петро Пилипович зумів прищепити всім членам родини, які за багато років життя в інших краях вільно спілкуються материнською мовою і вірно служать своїй Материзні. Звісно, свій позитивний відбиток залишили ще в підлітковому зустрічі з Степаном Бандерою у німецькому таборі для іммігрантів з України та зі справжніми патріотами національного відродження держави  Ярославою та Ярославом Стецьками.  Ось тому, підкоряючи вершини права та юриспруденції в Америці, великий українець Богдан Футей весь час не забував і про матір-Україну. Сприяв їй словом і конкретною справою.

Ще в юні Богдан роки стає президентом студентської організації імені Адама Коцика в Клівленді, президентом Союзу українських студентських товариств Америки, президентом світової української студентської організації, очолює спілку української молоді Америки в Клівленді, його призначають головним радником і контролером Українського народного союзу, президентом українсько-американської асоціації адвокатів. Вже пізніше його обирають президентом комітету допомоги України. Члени цих та інших українських структур за кордоном  пам’ятали і регулярно відзначали під синьо-жовтими знаменами і з тризубами на лацканах піджаків та співом славня «Ще не вмерла Україна» знаменні дати й події в історії Української народної республіки.  Це й трагедію Батурина і битву з московитами під Конотопом, проголошення самої УНР,  акт злуки УНР і ЗУНР, чин подвигу студентів під Крутами, проголошення акту  відновлення української держави у Львові  30 червня 1941 року, трагічні три голодомори, влаштовані більшовицькими комісарами на теренах України, та інші дати, про які  комуністична влада заборонили навіть згадувати в ріднім краї.  

Поруч з цими громіздкими громадськими дорученнями Богдан Петрович досліджує та оприлюднює теми концептуальних правових проблем становлення української держави, верховенства права і незалежності судів та суддів при здійсненні правосуддя, кодексу поведінки суддів. Ці та інші теми стають в нагоді українським законотворцям та практикам-правознавцям після відродження незалежності держави. Багато з них відзначають, що пан Богдан має цілісне і чітке бачення судової системи в Україні. Це дуже цінно в контексті триваючої ось уже три десятиріччя судової реформи в нашій державі.

І цілком логічним після такого пройденого шляху є гопак професора, доктора правничих наук Богдана Футея на київському Хрещатику, який він станцював у святковій ході на честь першої річниці незалежності України разом зі своїми однодумцями і побратимами В’ячеславом Чорноволом, Михайлом Горинем,  Іваном Драчем,  Дмитром Павличком, Олександром Ємцем. «Адже з безбатченків, – і сьогодні радіє пан Богдан, – ми перетворилися на синів незалежної держави, з «росіян», «совітів», як нас звали за кордоном, ми тут теж стали українцями…»

– Це добре, що в Україні реформують судову систему, – мовить він на різних симпозіумах, нарадах, конференціях, – але не дуже добре, коли навіть в ході таких перетворень чиновники викликають суддів всіх рівнів, в тому числі й Верховного та Конституційного судів, до себе в кабінет, так би мовити, на килим і там їм читають лекції про те, як має виглядати судова незалежність. Це аж ніяк не сприяє верховенству права, незалежності судів і суддів. І я особисто маю претензії до українських правників, які через ці та інші неподобства не критикують представників влади.

Як спеціаліста з конституційного права  Богдана Петровича депутати й урядовці включають радником робочої групи з розробки проєкту Конституції України після відновлення її незалежності та законодавства щодо діяльності Верховної Ради України. Особливі емоційні спогади в Богдана Петровича про Конституційну ніч у Верховній Раді України, яка припала якраз на день його народження. Відтоді День Конституції України збігся з його днем народження і він з родиною та численними гостями щороку відзначає подвійне свято. Про ці та інші аспекти відродження української держави Богдан Петрович розповів у книзі «Становлення Правової держави в Україні: 1991 -2011 роки». В трьох її випусках віддзеркалена його праця в програмах верховенства права, судових конференціях, лекціях в університетах України, Європи, Аргентини, інших держав.

Через відомі нинішні перипетії в Конституційному суді України Богдана Петровича знову покликали в ролі радника в групу експертів. Чесність і добросовісність  правознавця не дозволили йому кривити душею. Він з самого початку поставив під сумнів конституційність конкурсу з призначення суддів. На першому засіданні комісії він акцентував увагу правознавців на відсутності вакантних посад членів суду, які призначаються за квотою президента і що призначення стануть  можливі тоді, коли там звільняться місця. Свої аргументи правник виклав окремою думкою, де згадав й про верховенство права – основу основ американського правосуддя. Після різкого виступу пана Футея он-лайн трансляцію засідання конкурсної комісії зупинили. А далі засідання комісії вже проходило без пана Футея. Так наша влада ще раз переконливо показала, що вона із суддів навіть найвищого рівня робить не вершителів правосуддя, а справжніх слуг. Реформи законодавства мають же відбуватися не для задоволення амбіцій політиків.

– Не виконання закону свідчить про його відсутність. І мені залишається незрозумілою, – розмірковує пан Футей, – та сверблячка, коли кожен український президент, коли приходить до влади,  прагне внести зміни, доповнення до чинної Конституції держави. За таку практику, я б бив, образно кажучи, по руках. Бо це шкідлива практика. Чому б їм не користуватися світовим досвідом. Наприклад, американським, коли за 230 років до Основного Закону внесені лише 27 поправок. Ось такою має бути шана до Конституції держави.

Схожу принциповість пан Футей демонстрував не раз. Ще в 2013 році під час роботи міжнародної конференції про голодомор в Україні на початку тридцятих років з мільйонними жертвами і важкими психологічними наслідками  для українського суспільства він виступив за визнання цієї страшної трагедії геноцидом й наголосив на важливості, аби тодішній уряд України  наполегливо продовжив в ООН роботу в цьому напрямі і злочин комуністичного режиму проти людства має бути не тільки засуджений, а й покараний. Цим виступом він підтвердив думки і переконання ще одного українського патріота, останнього голови уряду України в екзилі Івана Самійленка, який про ці ж жахливі речі комуністичного режиму в Союзі доповідав у Конгресі США.

Взагалі ж, коли говорити відверто, з часу проголошення незалежності  України затишний і скромний будинок родини Футеїв став своєрідною штаб-квартирою майже всіх делегацій України в Сполучені Штати.  Щирі, відверті і відкриті дискусії з питань державотворення, національної безпеки, ринкової економіки, приватної власності, судової незалежності і верховенства права, інших важливих проблем побудови могутньої української держави  в цілому мали  значний вплив якщо не на всіх, то на переважну більшість  гостей цього будинку. А тут проголошували тости урядовці, народні депутати, судді Конституційного і Верховного судів України, науковці. За порадами і консультаціями сюди, в будинок судді Футея, який з весни до осені потопає в півоніях, ірисах, чорнобривцях та айстрах, де буяє волоський горіх, привезений з українського Прикарпаття, приїжджали всі посли України в США. Ось і нещодавно, за день до нашої зустрічі, з теплим, дружнім візитом побувала Надзвичайний і Повноважний посол України в США Оксана Маркарова.

Такі візити пояснюються ще й тим, що дружина пана Богдана Мирослава на прохання тодішнього голови Верховної Ради України Івана Плюща, народного депутата Дмитра Павличка та інших керманичів держави на волонтерських засадах була першим секретарем нашого посольства в США. І на цьому посту трудилася упродовж двадцяти років. Така безоплатна звитяжна праця патріотки відзначена трьома орденами княгині Ольги. До речі, за заслуги перед українською державою та народом високі відзнаки одержав з рук президентів й Богдан Петрович. Та чи не найбільше він пишається званням Українець року, яке присвоїли йому майже два десятиліття тому в номінації «Професійна служба» та Людина року – нагорода Українського інституту Америки. За період роботи та громадської діяльності Богдан Петрович спілкувався не тільки з усіма  президентами Сполучених Штатів, а й очільниками незалежної України Леонідом Кравчуком, Леонідом Кучмою, Віктором Ющенком, Петром Порошенком.  Про це розповідають численні світлини на стінах будинку.

У затишних кімнатах ошатного будиночку родини Футеїв все нагадує про таку далеку і таку близьку й рідну Україну. Тут і прибрані барвистими рушниками  вишиті  й мальовані в українському стилі ікони, набори писанок, декоративні інкрустовані тарелі, різьблені шкатулки. Поруч з цим багатством – символічні гетьманські булави. Їх дарували пану професору не тільки друзі й знайомі, а й студенти. Саме спудеї знаменитої Могилянки, до заснування якої колись доклав руку славетний Іван Мазепа, при врученні в знак подяки за науку символу влади, мужності, мудрості й лідерства назвали Богдана Петровича гетьманом правознавства та правосуддя. Як американського, так, безумовно, й українського, яке він, використовуючи свій багатогранний досвід, разом з однодумцями ставив і продовжує підтримувати та розбудовувати на шляху  розвитку і вдосконалення. Бо правосуддя є справою розуму і совісті. І ці риси притаманні пану Футею протягом всього життєвого шляху.

У руках американського судді з глибоким українським корінням свого родоводу Богдана Футея, котрий і сьогодні є заступником голови найпотужнішої  організації українців світу – Українського конгресового комітету і який все життя вболіває, аби Україна була незалежною демократичною державою, а на судову гілку влади не чинився тиск двох інших, ця важлива ознака військової влади у козацькому війську символізує ще й боротьбу за державність праматері-України, незалежність в ній судової влади і верховенство права на її теренах. Тут є ще над чим працювати і над чим замислитись, щоб допомогти колегам-правникам з України удосконалити законодавчий процес і повернути їй той шанс, коли вона не використала настанови гетьмана Пилипа Орлика для побудови справжньої демократичної держави і не стала дороговказом у цій справі не тільки для європейських держав, а й для Америки.

МИКОЛА ГРИНЬ,

Член Національної спілки журналістів України, лауреат міжнародної літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша