Зернинка падає в родючу землю, появляється паросток, росте стеблинка, колосок, наливається зерно, і з нього живиться народ. Якщо ти асоціюєш себе з такою зернинкою, то будеш пишатися цим все життя. Таким був Теодор Заблоцький. І таких зернинок було 500; 500 паломників з України до Гробу Господнього в Палестині.

Організував цей похід паломників і очолив його митрополит Андрей Шептицький у 1906 році. Про А. Шептицького окрема мова. Це був унікального розуму і душі чоловік: талановитий душпастир, мислитель, філософ, богослов, меценат, гуманіст, бізнесмен і політик, який знав 11 мов, а головне, він був патріотом, справжнім українцем, любов якого до України рухала всіма його помислами і ділами. Про нього і його діяння можна написати тисячі сторінок, томи книг, і все одно не вичерпається до дна джерело його духовності.

Але зараз повернімося до походу паломників. Ось як пише про це Івано-Франківська інтернет-газета «Курс» в розділі «Наша історія»:

«У лютому 1906-го по всій Західній Україні розійшлося гасло “Їдьмо в Святу землю!”. У відозві йшлося про можливість для 500 людей взяти участь у подорожі до Єрусалиму. Цю ідею довгий час виношував митрополит Андрей Шептицький. Саме він детально все продумав і організував мандрівку, яка тривала 22 дні.

Спеціальний комітет склав детальну програму на кожен день. Комітет також зобов’язався виробити усім закордонні паспорти. Квитки, а переїжджати мали потягом, потім кораблем, і знову потягом, коштували по 300, 400 та 450 крон в залежності від класу. Суми на той час були досить значними, особливо зважаючи на те, що більша частина паломників були селяни. Для порівняння: забезпечення продуктами на місяць міського шпиталю у Тернополі коштувало 150 крон.

Учасники подорожі з’їхалися до Собору Юра у Львові. Паломників і проводжаючих було дуже багато, тож проводи виглядали як велике свято.

Спеціально для паломників орендували цілий потяг, котрий їхав до приморського міста Трієста в Італії. Майже на кожній станції, де зупинявся потяг в Україні, їх виходили вітати місцеві жителі, організовували процесії. З Трієста пароплавом під назвою «Тіроль», який теж був спеціально орендованим для українських паломників, п’ять днів пливли до Яффи, а потім знову потягом до Єрусалиму.

“Розміщення на кораблі для подорожніх першого класу є в кабінах з 3-4 ліжками, для другого класу – 5-10 ліжок, для третього – окремі місця для кожного у великих спальнях. Розділення статей на кораблі – зрозуміла річ”, – про це повідомляли ще в оголошенні про подорож.

“Наше паломництво тішилося весь час подорожі такою гарною погодою, що ніхто майже не сидів у душній каюті… і або голим оком, або через шкла дивився різні острови, що тут і там виринали з синього моря”, – ділилися потім спогадами учасники паломництва.

Серед усього іншого побачили наші земляки рідний острів гомерівського Одісея ‒ Ітаку, а також Крит.

Прибувши до Єрусалиму, паломники зі співом рушили колонами, попереду яких один селянин ніс синьо-жовтий прапор. Їх охороняла місцева поліція. Прочани пробули на Святій Землі тиждень. Програма відтворювала в хронологічному порядку життя Ісуса Христа, а також передбачала відвідання Хресної дороги. Закінчилось паломництво походом до Гробу Господнього.

Під час паломництва Шептицький освятив чудотворну ікону для храму на Рогатинщині. Образ зберігся до наших днів.

Через рік в Україні видали ілюстровану книгу про цю першу прощу галичан – “Як Русь ходила слідами Данила” із посиланням у назві на мандрівку чернігівського монаха Данила до Палестини наприкінці ХІ – початку ХІІ століття.»

Цю книгу, яка налічує понад 400 сторінок показала нам Лідія Заблоцька, правнучка Теодора Заблоцького, професор епідеміології, яка живе у Сан-Франциско. Наш кореспондент Мирослав Ґрех (у подальшому М.:) взяв інтерв’ю в Лідії (в подальшому, Л.;)

М.: Дякую вам пані Лідіє за ту інформацію, яку ви нам надали про подорож паломників. Може збереглись якісь спогади прадідуся про цю подорож, якісь записи?

Л.: Нажаль я нічого не маю, нічого не збереглося. Він помер задовго до того, як я народилась. Але я маю цю книжку, про яку ви згадували, і яка зберігалась і передавалась в нашій сім’ї, і на сторінках якої прадід зробив помітки своєю рукою. Правда, розібрати їх важко, бо написані старо-слов’янською мовою, як і вся книга.

М.: А може вам щось дідусь розказував, батько?

Л.: Мій другий прадідусь по батьковій лінії, Михайло Гроноштальський, був війтом містечка Глиняни на Золочівщині, займався видавництвом місцевої газети, активно підтримував намагання місцевої громади розвивати українську культуру і поширювати зв’язки з українцями поза межами Австро-Угорської імперії. В цій газеті друкувалось багато матеріалів про цю подорож. Це паломництво мало великий вплив на селян Рівенщини, Львівщини, Закарпаття та Буковини. І тоді писали, що їхати до Палестини могли всі, хто мав бажання, але треба було ще мати рекомендацію від місцевої церкви та назбирати кошти.

М.: Так, я читав, що це були на той час немалі гроші.

Л.: Могли поїхати заможні селяни, або ті, хто спромігся зібрати кошти. Подорож тривала 22 дні. Я з цікавістю розглядаю фотографії, бо зараз усі місця паломництва сильно змінились і виглядають зовсім по іншому ніж вони були 115 років тому.

М.: Менше з тим, ваша книга має історичну цінність.

Л.: Ця книга була заборонена радянською владою, приходилось її переховувати, і мені вона дісталась, як реліквія від сім’ї. Я також бережу її. Архівісти рекомендують спеціальну обробку сторінок, щоб зберегти її на майбутнє. У книзі є алфавітний список всіх паломників, а також, як я вже казала, помітки прадідуся. Він писав своє прізвище, як Заброцкі, на польський манер, бо походив з української шляхти, яка полонізувалася, та отримала польські геральдичні знаки.

М.: Я читав, що рід самого Шептицького, хоч і мав українські корені, теж полонізувався і перейшов у католицьку віру. Але потім Андрей Шептицький навернувся до греко-католицького сповідання.

Л.: Мій прадідусь хотів одружитись з дівчиною з греко-католицької сім’ї, але йому це заборонялося, бо він був римо-католиком. І тоді він перевів усю свою сім’ю в греко- католицьку церкву. Коли він йшов в паломництво до Святої Землі, йому було 47 років, він був селянином («рольничим») з Глинян. Про це написано на 120 сторінці книги. Також є відомості про кожного паломника.

М.: А Ви не маєте електронного варіанту цієї книги?

Л.: На жаль, не маю. Але на якомусь з сайтів, що я прислала вам, є згадування, що ця книжка була передрукована видавництвом «Апостол» в Україні у 2015 році. Однак, я шукала і не змогла знайти. Може ви, або хтось, хто краще знається на інтернеті зможе це зробити. Тут написано про пам’ятну книгу першого русинського паломництва в Святу Землю, яке відбулося від 5-го по 28-ме вересня 1906 року. Книга була видана у жовтні 1907 року отцями Василіанами. На початку описується скільки коштує поїздка, що треба для цього, розклад дня. Також докладно розписана вся подорож по днях, є багато фотографій з кожної церкви де були паломники, що бачили.

М.: Думаю, що якщо не знайдемо передруку, то було б добре, щоб ця книга стала доступною для української громади. Це було б чудовою, благородною справою.

Л.: Для вашої газети я перезніму декілька сторінок.

М.: Може ви прочитаєте нам якісь нотатки прадідуся?

Л.: Мені важко їх прочитати і розшифрувати, бо написані старо-слов’янською мовою. Я зроблю декілька фотографій їх і вишлю вам, може спеціалістам в цій царині вдасться їх розшифрувати.

В мене також є підшивка газети «Нива» за 2 роки, яка в цей час видавалася у Львові, і в якій друкувався А. Шептицький. Газета виходила 2 рази на місяць, і в ній є цікаві новини про те, що відбувалось тоді у Львові в 1907, 1908 роках.

М.: Дуже добре, що ви це зберегли ‒ і книгу, і газети, бо це історія нашого краю. Дякую вам за це! Може ви трохи розкажете про себе: як приїхали в США, чим займаєтесь.

Л.: Я професор епідеміології, викладаю у медичній школі. Перед цим закінчила школу з англійським нахилом у Львові, медінститут у Мінську і інтернатуру у Львові. В 1995 році приїхала в Америку, закінчила докторантуру з епідеміології, а потім викладала в Колумбійському університеті в Нью-Йорку. Після цього переїхала в Каліфорнію, одружена, маю сім’ю. Ось моя коротенька біографія.

Вся моя родина ‒ вихідці з Західної України. Пам’ятаю, як мій дідусь, якого звали Михайло Теодорович, казав мені, що має три паспорти: австрійський, польський і радянський, і казав що все в житті міняється, то може ще й буде четвертий. Ми сміялась з нього, не вірили, що це можливо. Хоч дідусь і не дожив, та ми всі отримали український паспорт. От так буває. Коли я прочитала у попередньому номері вашої газети про діяння Андрея Шептицького, захотілося розказати вашим читачам і про цю його справу ‒ організацію і здійснення паломництва українців, одним з яких був мій прадід, і про книгу, яку нам залишив на згадку.

М.: І добре зробили, що зв’язалися з нами, ми вдячні вам за це. Будемо в контакті, і будемо надалі працювати над відновленням Вашої книжки, відтворенням нашої української історії.

Л.: Дякую вам за увагу також!

(Мирослав Ґрех)