Напевно, я не помилюся, коли скажу, що весь цей місяць можна назвати місяцем очікування війни. Протягом усього січня світові медіа, насамперед, американські, обговорювали можливість нового російського нападу на Україну. Водночас проходили інтенсивні контакти дипломатів, зустрічалися державний секретар США та міністр закордонних справ Російської Федерації – і щоразу переговори не завершувалися якимсь реальним результатом, Кремль продовжував наполягати на своїх шалених вимогах.

По суті, ці вимоги зводяться до одного – до спроби обмежити суверенітет України та інших колишніх радянських республік. Після віртуального саміту американського та російського президентів на сайті російського МЗС з’явилися проекти Договору між Росією та США щодо гарантій безпеки та Угоди про заходи безпеки для Росії та держав-членів НАТО. Як відомо, однією з основних пропозицій Кремля Сполученим Штатам та країнам НАТО загалом стала відмова від приєднання до НАТО колишніх радянських республік, причому Україну згадано окремо.

Примітно, що російські пропозиції не містили навіть згадки про територіальні конфлікти, що продовжуються, на пострадянському просторі за участю Росії і пропозицій щодо їх врегулювання. Тобто у Москві, з одного боку, вимагають, щоб такі країни, як Україна чи Грузія, не могли стати членами НАТО і навіть розвивати самостійні відносини з іншими державами, а з іншого – відмовляються запропонувати вирішення конфліктів, спровокованих у цих країнах насамперед самою Росією. Росія хоче, щоб країни НАТО взяли на себе зобов’язання не розширювати альянс в односторонньому порядку, але водночас не збираються брати на себе зобов’язання щодо нерозширення ОДКБ – хоча саме в цьому військовому блоці і можна побачити колишні радянські республіки. За великим рахунком, ми спостерігаємо повернення до старої радянської пропагандистської риторики, де НАТО – «агресивний блок» і йому розширюватися не можна, оскільки це загрожує Москві, а ОДКБ (ну, тоді був Варшавський договір) – «миролюбний союз» і чим більше у ньому буде учасників, тим краще, бо це забезпечує безпеку «хороших країн», які захищаються від «поганих» – ну ми це побачили у січні у Казахстані. А російські війська та найманці на території колишніх радянських республік не помічаються, бо це заважає сприйняттю пропагандистської картини світу – «нас там нєт».

При цьому я не скажу, що це лише перша спроба обмеження українського суверенітету. Російське політичне керівництво на чолі з Володимиром Путіним робить рішучі кроки, аби цей суверенітет обмежити вже давно. І розпочалися ці дії аж ніяк не після перемоги Майдану 2013-2014 років. У Москві не сумнівалися у легітимності Віктора Ющенка чи Віктора Януковича. Проте, коли Ющенко докладав зусиль для того, щоб Україна отримала План для членства в НАТО, представники проросійських сил у Верховній Раді практично заблокували роботу українського парламенту. Вже тоді у російській столиці говорили про неприпустимість євроатлантичної інтеграції України та надавали підтримку політикам, які готові були від цієї інтеграції відмовитися – передусім тому ж Януковичу.

Коли Янукович прийшов до влади, він не лише підписав зі своїм російським колегою Дмитром Медведєвим горезвісні Харківські угоди, а й досяг оголошення України позаблоковою державою. Водночас, Янукович був готовий домовлятися з Євросоюзом про підписання угоди про асоціацію. Навіть цей намір викликав роздратування у Москві. Російські керівники стверджували, що угода не відповідає інтересам їхньої країни, призведе до втрат, погіршення відносин між Росією та Україною. Зрештою Путін домігся від Януковича фактичної відмови від підписання угоди, що й стало тригером гострої політичної кризи в Україні.

Кремль робить все можливе, щоб не допустити участі України в НАТО та ЄС насамперед тому, що бачить у цьому захист українського суверенітету. І в Москві вже не приховують того, що цей захист Росію не влаштовує, що колишні радянські республіки навіть через 30 років після краху Радянського Союзу повинні мати обмежений суверенітет, що вони не можуть мати права робити самостійний вибір. І ця теза чорним по білому викладена в «пропозиціях безпеки», які російське зовнішньополітичне відомство передало американським колегам.

Найважливіше питання для України, однак, полягає навіть не у очевидному несприйнятті російських пропозицій Заходом. Найважливішим є те, що збираються робити в Москві, коли переконаються, що ані керівництво Сполучених Штатів, ані керівництво інших країн-членів НАТО не збираються всерйоз сприймати пропозиції, які фактично обмежують суверенітет і самих країн-членів НАТО, і потенційних членів альянсу. Найважливіше – чому у Москві взагалі вирішили, що можуть із такими пропозиціями виступати?

Мені здається, що коли Володимир Путін планував свою кампанію залякування України, він серйозно розраховував, що новий президент Сполучених Штатів просто капітулює і почне обговорювати з радниками, як швидше задовольнити всі його «хотілки» – аби не допустити війни та чергового осоромлення Америки. Але припускати подібне означає взагалі не знати, хто такий Байден. Значить зовсім не цікавитися історією – хоча можливо, Путін нею й не цікавиться. А якби поцікавився, то дізнався б, що саме Байден був тим самим сенатором, що послідовно виступав за застосування сили до режиму Мілошевича, озброєння боснійських мусульман, бомбардування позицій так званої Югославської народної армії, перетвореної белградським диктатором на геноцидну банду. І все це відбувалося тоді, коли більша частина американського політичного істеблішменту була рішуче проти подібного підходу та втручання у далекі європейські конфлікти. Байден згадує, яке враження справили на нього та інших сенаторів слова тодішнього міністра закордонних справ Боснії Харіса Сілайджича, який просив у США зброю просто для того, щоб його співвітчизники могли хоча б гідно померти, захищаючись від агресора. І саме Байден був одним із тих американських політиків, хто переконав президента Білла Клінтона у необхідності силової операції НАТО проти режиму Мілошевича задля порятунку вигнаних зі своїх будинків косоварів. Тому, коли президент Байден погодився з визначенням Путіна як убивці, це не було випадковістю. Мілошевичу сенатор Байден говорив це просто у обличчя. Саме тому цього разу Путін зіштовхнувся з супротивником, для якого протистояння таким, як він – справа всього життя. І загнав себе в кут, звідки дуже непросто вибратися йому і всім нам. Не відповідати силою на відверте небажання погоджуватися з його шаленими вимогами означає показати себе «слабаком» перед своїми ж власними вурдалаками. Відповідати – це означає нарватися на такі санкції, які можуть за недовгий час не залишити каменя на камені від усієї будівлі російської економіки, перетворити всю країну на проект його улюбленого геленджицького палацу – тільки не у виконанні опозиціонера Навального, а у реальному часі. Не відповідати – отже, змиритися з тим, що українці – а у перспективі й жителі інших колишніх радянських республік – матимуть право на власний вибір і не стануть кріпаками Кремля. І, до речі, колись таке право з’явиться у самих росіян. Відповідати – значить прискорити свій власний крах, тільки зробити його більш болючим та кривавим, забрати за собою у могилу мільйони життів…

Байден його переграв. Де вся ця російська пропаганда? По всьому світу порівнюють Чехословаччину 1938 року та Україну 2022-го, Путіна – з Гітлером, скоро вони взагалі будуть тотожні не лише у масовій свідомості, але навіть у підручниках історії. Але тільки Мюнхена не буде. Де всі ці російські доброзичливці, які ще вчора розповідали, як їм заважають санкції проти Росії? Голосують у НАТО за відповідь Москві, погоджуються з необхідністю нових обмежувальних заходів у разі російської агресії. І якщо хтось дає слабину – на нього нарікають вже публічно, як на німецьких політиків, які все ще намагаються захистити «Північний потік-2». І ця тенденція лише посилюватиметься – вже дуже скоро тим, хто посміє захищати Кремль, не подаватимуть руки. А кар’єра їх буде закінчуватися відразу, як у горезвісного німецького віце-адмірала, який заявив, що новоявлений фюрер заслуговує на повагу. І американці мають рацію, коли кажуть, що тепер м’яч на російській стороні. У Путіна справді є вибір – заговорити свої ультиматуми у нескінченному переговорному процесі, домогтися хоча б збереження статус-кво, шипіти, а не кусати. Або спробувати, все ж таки, полізти в Україну. Розв’язати війну, зіткнутися з відчайдушним опором української армії та народу, з низкою трун у російських містах та селах, із західними «санкціями з пекла», із крахом власного режиму.

Тому я дуже хочу, щоб не українці боялися війни. Я хочу, щоб її боявся Путін.