Геноцид ніколи не може здійснитися повністю. Завжди лишаються ті, хто вцілів. Саме вцілів, а не вижив. Вижити можна тілом, навіть зрадивши собі. Вціліти можна тільки залишаючись собою.

Такий висновок, ідея, лейтмотив, що проходить крізь виставу Українського аматорського театру «Блукаючі зірки», яка присвячена 85-літнім роковинам масових розстрілів київських євреїв у Бабиному Ярі. Назва вистави – «Голосами» - вражає незвичністю і навіть граматичною беззмістовністю: орудний відмінок «плаває» у повітрі легкою хмаринкою і не може ніде «приземлитися». Проте за граматичною беззмістовністю – смислова навмисна розмитість, як у імпресіонізмі: пам’ять озивається голосами тих, кого намагалися стерти з Землі. Не тільки вбити тіла, але й імена, долі, ідентичності.

«Ми намагалися зберегти зв’язок з джерелом вистави – поемою «Бабин Яр. Голосами» Маріанни Кіяновської – і водночас показати зв’язок між нацистським геноцидом і сьогоденним, що рашисти чинять в Україні, - пояснює режисерка Олена Біляк. – Мета убивць – перетворити індивідуальності на безлику масу, а ми повертаємо імена, долі, характери, їхніми голосами озивається жива пам’ять».

«Тільки зараз я можу про це сказати!» – юнак ніби повертається з далекого позаземного життя, щоб свідчити про жахливі події. Він вцілів серед смерті і тепер повертає загиблих. (За радянських часів було заборонено згадувати про нацистський Голокост як саме про вбивство євреїв лише за те, що вони євреї. Я пам’ятаю пам’ятник у Бабиному Ярі із написом: «Тут загинули від рук фашистських загарбників сто тисяч мирних радянських людей». Та навіть той пам’ятник має трагічну історію: він постав лише у 1965 році після багаточисленних виступів, стихійних мітингів всупереч заборонам та поемі Євгена Євтушенка «Бабий Яр», яка розірвала, немовби бомба, офіційне мовчання. Лише за незалежної України стало можливим достойно вшанувати пам’ять розстріляних євреїв, а також і членів ОУН, і ромів – всіх окремо, із збереженням ідентичності).

Але юнак, який вцілів, повертає кожного загиблого – імена, характери, долі. Вони постають із пітьми і йдуть у останню путь, згадуючи своє життя. Ось шкільний учитель проходиь повз руїни школи, де він вчив дітей «не вбивати ніколи». Один з його учнів – Микола, брат якого, сапер, загинув на фінській війні.

Дівчина згадує: «Я могла бути щастям!» – але її нареченого, Давида, спалили живцем в Ірпені». Скорботний натовп розтягується у часі і просторі – вбивали не тільки у Бабиному Ярі, але скрізь і задовго до 29 вересня 1941 року, на єврейський Новий рік Рош-га-Шана, коли Київ опинився в лапах убивць-окупантів.

Ось ще одна наречена, Ціля. Її Давида вбили «на Хануку», їх розлучили, але кохання сильніше – і Давид приходить до неї, і вони танцюють і вінчаються просто на скорботному марші, адже її мрія – померти разом із коханим – збувається...

«Я був на війні», – згадує Давид. Але ця смерть відрізняється: «ті ж стріляють усіх: голубів і собак із котами».

Це не герої – звичайні люди, які ходили «на Євбаз» («Єврейський базар»), рибалили, ходили у гості до тітки Міри, яка їх пригощала смаколиками... Тітку Міру розстріляли у її квартирі.

Далеко не всі у змозі витримати. «Всі страждають однаково, хтось тваринніє враз». Як-от мама Давида (ще одного?) дорікає його нареченій, не єврейці: «Ти живеш, а його не стало, май це, Вірко, за кару!» Вірка, не єврейка, й сама «потрошки вмирає» – від голоду та від горя, туги за коханим. «Я б воліла умерти за тих, хто хоч трошки радіє».

Хтось з сусідів доносить, а інші – ховають. «Яшу треба сховати».

Молода мама пригортає до серця пелюшки, що залишилися від новонародженого Елічки... «Забирали із ліжка... я зрозуміла, на розстріл»...

Зріз повсякденного життя, невід’ємною, буденною частиною якого стали масові вбивства, несподівано осяюється. Спочатку – народною піснею про ребе, який вчить дітей абетці, і майже відразу вона ніби переходить в юдейську молитву на Йом Кіпур – Судний День. І всі, кого женуть до Яру, перетворюються на частину стародавнього біблійного народу, об’єднані спільною трагічною долею.

«Маріанна Кіяновська розповідала мені, що цю поему їй нібито хтось диктував, – розповідає Олена Біляк. – З її великої за обсягом книги ми вибрали найбільш сценічні епізоди. Всі персонажі, звісно, є літературними образами; проте, вони взяті з тогочасного життя. Маріанна намагалася уявити, якими вони були, як реагували».

«Тільки зараз я можу про це сказати!» – повторює юнак щоразу з іншою інтонацією. Геноцид ніколи не може здійснитися повністю.

Голоси не вмирають.