«По дрова» через океан. Руслан Горовий та історії, які не закінчуються титрами

Він пише книжки, знімає документальне кіно, складає пісні, допомагає розшукувати зниклих дітей і, здається, має особливий хист знаходити пригоди навіть там, де інші не помітили б нічого незвичайного. Цієї осені письменник, режисер і волонтер Руслан Горовий знову вирушив до Америки з доволі несподіваною місією — заробити на дрова для українських родин. За цією, на перший погляд, суто господарською справою відкривається значно глибша історія. Про творчість, війну, людську гідність і відповідальність, яка не закінчується разом із виконаною обіцянкою.

Документальний фільм про Людмилу Олександрівну вже показували в Україні та за кордоном. Його дивилися, обговорювали, а цієї осені режисер знову повіз стрічку через океан.

Є лише одна невеличка незручність.

Станом на вересень 2026 року сама Людмила Олександрівна свого фільму ще не бачила.

Про цю режисерську недоробку вона нагадала Русланові Горовому під час чергового візиту до Мощуна.

«А мені ти фільм так і не показав».

«Це правда, винен».

І тут, як то кажуть, нема чим крити.

Домовилися, що після повернення з американського туру Руслан неодмінно влаштує показ і в самому Мощуні.

А поки що фільм має іншу роботу — допомогти заробити гроші на дрова для українців, яким цієї зими буде нічим опалювати домівки.

Уже сама ця історія дає певне уявлення про незвичайний творчий світ Руслана Горового. Світ, у якому документальне кіно, література, гостра іронія, волонтерські поїздки й цілком прозаїчні господарські клопоти якимось дивовижним чином знаходять спільну мову.

Свій благодійний тур він називає просто — «По дрова».

У жовтні ми мали нагоду вітати Руслана в нью-йоркській «Самопомочі». І мушу зізнатися: серед численних талановитих письменників, митців і громадських діячів, зустрічі з якими щоразу по-своєму збагачують наше культурне життя, особистості такого штибу викликають особливу цікавість.

Горового непросто вмістити у звичні професійні рамки. Журналіст, режисер-документаліст, письменник, поет, музикант, видавець, волонтер. Здавалося б, уже чимало. Але навіть цей перелік навряд чи здатний передати своєрідність його творчого світу.

У публічних виступах та авторських текстах Руслана відчувається гостра іронія, подекуди доволі дошкульна. Він уміє так повернути звичайну життєву ситуацію, що вона раптом набуває цілком абсурдного вигляду. А за мить, за тією самою зовні невибагливою розповіддю, відкривається людська трагедія, від якої стає ніяково за власну безпечну буденність.

І найцікавіше, що ці переходи не здаються штучними.

Зрештою, хіба наше життя сьогодні не складається саме з таких контрастів? Ми можемо сміятися з якоїсь дурниці, а за хвилину прочитати повідомлення про загибель знайомого. Радіти звичайному сонячному ранку й водночас відчувати провину за те, що десь удома люди прокинулися від вибухів.

Війна навчила нас жити з речами, які колись видавалися несумісними.

І творчість Горового, як на мене, дуже виразно відчуває цю складність.

В одному з інтерв'ю Руслан назвав письменництво, музику й драматургію своїми захопленнями, які в різні періоди життя виходять на перший план. Насамперед же вважає себе режисером.

Цікаве визначення для людини, чиї книжки мають власне читацьке коло, пісні знаходять слухачів, а творчі зустрічі допомагають фінансувати цілком реальні гуманітарні потреби.

Утім, якщо уважніше придивитися до його доробку, режисерське бачення справді простежується навіть у літературі.

Горовий має талант помічати деталі, які зазвичай губляться в повсякденному житті. Випадкова розмова в транспорті, репліка на вулиці, кумедна історія незнайомця — усе це може стати початком оповідання.

Його книжка «Києве мій» народилася з розмов, які він записував на київських вулицях упродовж дев'яти років. Здавалося б, що особливого можна почути в міському гаморі? Але з цих уривків чужого життя поступово складається своєрідний портрет столиці — з її гумором, суперечностями, мовою, звичками й характерами.

У «Скабках», «Поіменнику», інших його творах — та сама увага до людини. Не завжди зручної, не обов'язково симпатичної, часом кумедної чи суперечливої.

Можливо, саме тому в його оповіданнях так легко впізнати когось зі знайомих. А іноді, що вже трохи менш приємно, — й самого себе.

Є в творчості Горового й інший, значно серйозніший вимір.

Його документальні фільми «Київський потоп», «Укропи Донбасу», «Трохи нижче неба», «Мощун. Щоденник Людмили Олександрівни» звертаються до подій і людських доль, які далеко не завжди знаходили належне місце в суспільній пам'яті.

У «Київському потопі» він повертається до Куренівської трагедії 1961 року — катастрофи, правду про яку радянська влада намагалася приховати.

«Укропи Донбасу» розповідають про людей, чиє життя змінила російська агресія. «Трохи нижче неба» — про оборону Донецького аеропорту, українських військових, які його захищали, зокрема бійців 80-ї бригади, та їхніх полеглих побратимів.

А мистецький проєкт «Так працює пам'ять», присвячений п'ятнадцятирічному Данилові Дідіку, який загинув унаслідок теракту в Харкові 2015 року, об'єднав українських музикантів довкола історії хлопця, чиє життя обірвалося надто рано.

Цей напрям його творчості стає ще цікавішим, якщо згадати одну неординарну обставину біографії самого Руслана.

Він народився в Конотопі, виростав у зросійщеному середовищі, а своє свідоме українське становлення пов'язує з Донбасом.

Саме там, у Краматорську, куди потрапив у дев'яностих, він познайомився з людьми, які розповідали йому про Розстріляне відродження, Голодомор, український визвольний рух. Про історію, значна частина якої залишалася поза межами радянської освіти.

У 1995 році, за його власними словами, він свідомо вирішив перейти на українську мову.

Донбас, який упродовж десятиліть російська пропаганда намагалася представити як чужий українській культурі простір, став для нього місцем національного самоусвідомлення.

Я перечитувала цю історію й думала, скільки ще таких незручних для імперської пропаганди правд приховує наше минуле.

І скільки з них ми досі не встигли розповісти.

Адже історія України — це не лише дати, кордони й політичні рішення. Це ще й долі людей, які в різних обставинах відкривали для себе власну мову, культуру, минуле. І часом мусили відстоювати право залишатися собою.

Зрештою, майже чверть століття його професійного життя пов'язана зі справою, у якій значення має кожне людське ім'я.

У 2001 році на «Магнолії-ТВ» Руслан започаткував «Службу розшуку дітей».

Тоді в Україні одночасно могли перебувати в розшуку сотні дітей, а можливості швидкого поширення інформації були значно скромнішими, ніж нині. Ідея окремої телевізійної програми виявилася дієвою. Згодом до пошуків долучилися телеканали, журналісти, правоохоронці та громадські організації.

За роки роботи проєкт допоміг розшукати тисячі зниклих дітей, а багатьом родинам — знову бути разом.

Після початку повномасштабного вторгнення ця діяльність набула нового, особливо болючого виміру. За словами Руслана, кількість звернень зросла в сотні разів.

Діти губилися під час евакуації, втрачали зв'язок із рідними, опинялися на окупованих територіях або були примусово вивезені з України.

І за кожним таким повідомленням — родина, для якої час раптом зупинився.

Ми часто говоримо про журналістику як про професію, що вимагає неупередженості, точності й уміння зберігати дистанцію. І це, безперечно, важливо.

Але чи існує безпечна емоційна дистанція, коли перед тобою мати, яка не знає, де її дитина?

В інтерв'ю The Ukrainians Горовий визнавав, що працювати з такими історіями, не пропускаючи їх крізь себе, практично неможливо. Водночас надмірне емоційне виснаження загрожує здатності продовжувати роботу.

Одним зі способів давати раду пережитому для нього стало письмо.

І тут відкривається ще один важливий зв'язок між його професіями. Журналістика дає матеріал для осмислення, документальне кіно зберігає свідчення, а література допомагає впорядкувати пережите.

Хоча, мабуть, далеко не все пережите можна впорядкувати.

Після звільнення Київщини Руслан розповідав, як разом із військовими заходив у села, де ще диміли зруйновані будинки. Бачив загиблих людей, знищені господарства, мертвих тварин. Гукав біля порожніх осель, сподіваючись, що хтось відгукнеться.

Так з'явилися перші знайомства з людьми, яким почав допомагати.

Одні розповідали про інших. Згодом додалися нові адреси, нові села, нові потреби.

І те, що починалося з окремих волонтерських поїздок, поступово перетворилося на багаторічну роботу.

Ось Марія Юхимівна з Горенки. Під час обстрілів вона ховала в хустку свого песика Боню. Тепер, хоча сама потребує допомоги, носить городину до будинку для літніх людей і доглядає лежачу сусідку.

І, звісно, Людмила Олександрівна.

Її історія могла б стати звичайним документальним свідченням про російський наступ на Київщину.

У 2022 році жінка майже весь час боїв за Мощун залишалася у власному будинку, що опинився поблизу лінії фронту. Попри постійну небезпеку, вела щоденник, записуючи пережите.

Згодом ці записи стали основою документальної стрічки Горового.

Але тут є одна деталь, яка, на мою думку, заслуговує на особливу увагу.

Коли Руслан познайомився з Людмилою Олександрівною, її будинок був пошкоджений. Він пообіцяв допомогти з відновленням.

За його власною розповіддю, спочатку разом із друзями вдалося законсервувати будівлю, затягнути пошкоджені місця плівкою, поступово встановити вікна й полагодити дах. Згодом знайшлися доброчинці, завдяки яким відреставрували не лише її оселю, а ще дев'ять будинків.

І тільки після того, як допоміг розв'язати найнагальніші проблеми, він повернувся до Людмили Олександрівни з камерою.

Здавалося б, цілком природна послідовність.

Але чи завжди так відбувається?

У сучасній журналістиці чужа трагедія нерідко стає матеріалом для репортажу. Камера фіксує руйнування, журналіст записує свідчення, редакція публікує матеріал. Це необхідна робота, особливо під час війни, коли кожен задокументований злочин може мати історичне й правове значення.

Та що відбувається з людиною, коли зйомки закінчуються?

Чи залишається вона для нас живою особистістю, чи поступово перетворюється на героїню документальної історії, яку переглянули, обговорили й залишили в архіві?

Горовий у своїх публікаціях розповідає про інший досвід.

Його спілкування з Людмилою Олександрівною не завершилося після зйомок. Він продовжує навідуватися до неї, привозити необхідні речі, цікавитися її життям.

І ці зустрічі, судячи з його розповідей, мають доволі мало спільного з урочистими візитами благодійників.

У вересні, наприклад, Руслан застав господиню за старими вишивками. Жінка перебирала роботи, які колись вишила, підшивала їх і готувала повісити на стіни.

На рамки грошей немає, а вишивки лежати без діла не повинні.

Руслан привіз їй серед іншого пральний порошок. І в розповіді з легкою іронією зауважив, наскільки вона зраділа такому нехитрому подарункові.

Господиня пояснила, що в селі досить щось зробити на копійку, а прати потім доводиться на гривню.

Ось така арифметика сільського життя.

А поруч із цією побутовою розмовою — пам'ять про російські обстріли, зруйновані будинки, щоденник, написаний під час боїв, і документальний фільм, який тепер показують за океаном.

У цій історії мене особливо зворушує те, що Людмила Олександрівна не постає лише свідком війни.

Вона й далі залишається господинею, яка хоче дати лад своїм речам, пожартувати з гостем, подбати про дім.

І хіба це не одне з найважливіших людських прав — залишатися собою, навіть коли обставини намагаються відібрати в тебе майже все?

Українська прем'єра фільму «Мощун. Щоденник Людмили Олександрівни» відбулася в Херсоні у листопаді 2024 року.

Місто, яке й саме продовжує жити під російськими обстрілами, знайомилося з історією жінки, котра пережила наступ на Київщину.

Мені здається, у цьому виборі місця прем'єри є особливий сенс.

Люди, для яких війна не закінчується після вечірнього випуску новин, дивилися фільм про людину, якій випало пережити подібне.

Тільки цього разу на кінопоказах збирають не лише оплески.

Збирають на дрова.

Ідея виникла кілька років тому, коли знайомі із Сінгапуру запропонували фінансово підтримати українців. Місцеві доброчинці хотіли спрямувати кошти на цивільні потреби.

Руслан запропонував придбати паливо для людей, які не можуть самостійно забезпечити себе на зиму.

Згодом до ініціативи долучилися українські громади інших країн. А сам Горовий почав організовувати міжнародні творчі тури, заробляючи кошти завдяки книжкам, виступам і документальним показам.

У 2024 році він здійснив навколосвітню подорож, побувавши в Австралії, Новій Зеландії, Сінгапурі, Сполучених Штатах, Ісландії та Німеччині.

За словами Горового, під час цієї подорожі спочатку вдалося зібрати кошти на 100 машин дров. А вже в жовтні 2025 року він повідомив, що загалом результатом кампанії стали 116 машин. Наступний американський тур 2025 року приніс кошти ще на п'ятдесят.

Восени 2026-го Руслан знову повернувся до Сполучених Штатів із тією самою метою — перетворити книжки, фільми та живі розмови на цілком реальну допомогу українським родинам, яким належить пережити ще одну зиму.

Хоча, можливо, найцікавіше тут навіть не те, скільки вдалося зібрати.

У розмові з «Укрінформом» Горовий згадував, що дехто вважав його благодійний тур дивним. Мовляв, збирати на дрова, а не безпосередньо для війська — якось немодно.

Немодно.

Я перечитала це слово кілька разів.

Невже ми вже дійшли до того, що людські потреби почали оцінювати за їхньою популярністю?

Безперечно, допомога українському війську — наша спільна відповідальність. Від того, наскільки добре забезпечені захисники, залежить майбутнє країни й безпека її громадян.

Сам Горовий від 2014 року допомагає військовим. Збирав кошти на автомобілі, забезпечував їх ремонт, доставляв необхідне спорядження. За його словами, один із попередніх американських турів дозволив оплатити ремонт дванадцяти військових машин.

Але чи означає це, що людина, яка пережила окупацію, а тепер не має чим опалювати власний дім, мусить чекати, доки її потреба знову стане достатньо актуальною для суспільної уваги?

Війна не закінчується там, де закінчуються бойові позиції.

Вона залишається в спустошених селах, зруйнованих будинках, у долях людей, які втратили близьких, роботу, здоров'я, засоби до існування.

Іноді її найважчий наслідок — це не тільки те, що відбулося вчора, а й неможливість упоратися із завтрашнім днем.

Особливо коли попереду зима.

Руслан розповідав про літніх людей, які змушені розпалювати піч раз на день або два, заощаджуючи паливо.

Спробуймо бодай на хвилину уявити таке життя.

Не з відстані кількох тисяч кілометрів, не через екран телефона чи статистику гуманітарних звітів.

Людина, яка пережила російські обстріли, залишилася у власному селі, намагається дати раду господарству — і не знає, чи вистачить їй дров до весни.

Ми любимо говорити про українську незламність. І маємо для цього безліч підстав.

Та чи не надто зручним іноді стає це слово?

Чи не дозволяє воно нам забувати, що навіть найсильніші люди можуть бути виснаженими, самотніми, потребувати підтримки?

Адже незламність — не обов'язок жити в холодній хаті, терпіти голод або самотужки давати раду всім наслідкам війни.

І, можливо, саме тут починається відповідальність, про яку значно менше говорять у публічному просторі.

Не лише допомогти людині пережити найстрашніший момент. А й залишатися поруч тоді, коли велика трагедія перетворюється на сотні дрібних, виснажливих щоденних труднощів.

Горовий не протиставляє допомогу військовим підтримці цивільних. Принаймні його багаторічна діяльність свідчить про роботу в обох напрямах.

Є ще одна цікава особливість цієї ініціативи.

Руслан не приховує, що українці фінансово виснажуються. Постійні збори стають дедалі складнішими, світова увага до війни слабшає, а люди, які виїхали за кордон, далеко не завжди мають можливість жертвувати великі суми.

Тому, за його словами, він намагається не лише просити гроші, а передусім заробляти їх власною працею.

Невелике видавництво «ТаТиШо», співзасновником якого він є, також долучається до допомоги військовим.

Зокрема, за кошти від продажу книжки, яку Руслан написав разом із дружиною, поеткою Людмилою Горовою, та Віталієм Чепиногою, вдалося придбати позашляховик для українських захисників.

Назва книжки — «Срав пес, перділи гуси».

Що ж, рекламні агенції, мабуть, не відразу наважилися б запропонувати таку назву для благодійного проєкту.

Але, за словами Руслана, саме обурення частини публіки неабияк посприяло продажам.

І в цій історії є своя іронія: книжка, яка комусь видалася надто зухвалою, зрештою допомогла придбати автомобіль для війська.

Мимоволі замислюєшся, чи не в тому й полягає одна з ознак творчої винахідливості — знаходити можливості навіть там, де інші бачать лише непорозуміння.

Значно цікавіше, коли література має власний голос. А ще цікавіше — коли за цим голосом стоїть реальна дія.

Але одна історія особливо привернула мою увагу.

На початку жовтня, напередодні американського туру, Руслан знову відвідав Надію та Віктора з Мощуна.

У 2022 році російські військові вбили їхнього сина, який допомагав обороняти село. Будинок подружжя згорів. Відтоді вони жили в тимчасовому помешканні, яке вдалося облаштувати за підтримки волонтерів.

І ось нарешті на розчищеній ділянці з'явився фундамент нової хати. Згодом почали зводити стіни.

Після кількох років очікування — перші ознаки повернення до звичайного життя.

Хоча яке воно тепер може бути, це звичайне життя?

Сина вже не повернути. Старий дім не відбудувати таким, яким він був колись. Навіть у новій хаті залишаться спогади про все пережите.

Та людям однаково потрібно жити.

Потрібні меблі, побутова техніка, продукти. Потрібні гроші, яких після стількох випробувань бракує майже на все.

Коли Надія та Віктор розповіли про майбутні господарські потреби, Руслан запропонував не поспішати з покупками. Можливо, вдасться щось знайти.

І додав, що дрова вони матимуть.

«Дрова вам точно будуть. Обіцяю».

Я зупинилася на цих словах довше, ніж на багатьох інших його волонтерських повідомленнях.

Бо є в них щось особливо промовисте.

Для Надії та Віктора новий будинок — не просто чергова потреба, яку належить закрити благодійним внеском. Це спроба знову облаштувати життя там, де війна залишила по собі величезну порожнечу.

І хоча жодна допомога не поверне їм сина, вона може повернути відчуття, що вони не залишилися самі зі своєю бідою.

Що їхні щоденні турботи комусь важливі.

Що навіть після всього пережитого можна будувати плани на завтра.

В одному зі своїх вересневих дописів Руслан розповідав, як ледь не розминувся з Надією, коли приїхав до неї з допомогою. Жінка саме збиралася на день народження синового похресника.

Хрещеного вже немає.

Тож піде вона.

Яка страшна простота цих слів.

Ми часто говоримо про війну мовою великих чисел. Загиблі, поранені, зруйновані будинки, вимушені переселенці. Усе це необхідно знати, аналізувати, документувати.

Але за кожною цифрою — чиєсь життя, яке більше ніколи не стане колишнім.

Дитина святкуватиме день народження. За столом зберуться рідні. А когось, хто мав би там бути, вже не буде ніколи.

І життя все одно триватиме.

Треба йти на свято. Треба будувати хату. Треба шукати, чим її опалювати.

Під час нашої зустрічі в нью-йоркській «Самопомочі» особливо відчутною була цінність такого живого зв'язку з Україною. Бо за океаном війна неминуче набуває іншого виміру. Ми стежимо за новинами, допомагаємо військовим, підтримуємо гуманітарні ініціативи, хвилюємося за рідних. Але відстань, хочемо ми того чи ні, змінює наше сприйняття.

Історії, які привозить Горовий, повертають нас до людей, для яких війна — не тема чергового інформаційного повідомлення.

Це їхній дім. Їхні втрати. Їхні близькі. Їхні щоденні турботи.

І раптом виявляється, що літературна зустріч у Нью-Йорку може мати цілком відчутне продовження в українському селі.

Хтось придбає книжку. Хтось підтримає документальний показ. Хтось залишить пожертву.

А згодом завдяки цим людям в іншому кінці світу закуплять і доставлять дрова.

Для тих, хто, можливо, ніколи не був у Нью-Йорку. Не читав Горового. Не бачив його фільмів.

Та чи обов'язково це?

Мені здається, що ні.

Бо справжня цінність такої допомоги не в тому, щоб її неодмінно запам'ятали. А в тому, щоб людина, яка пережила війну, могла спокійно заснути у власному теплому домі.

І тут мені хочеться знову повернутися до Людмили Олександрівни.

Під час вересневого візиту Руслан помітив, що її сад зовсім заріс. Яблука лежали на землі. Жінці вже бракувало сил їх збирати.

Він узяв кілька плодів із собою дорогою до Києва.

Ця подробиця чомусь запам'яталася мені особливо.

Колись господиня дбала про свій сад. Пережила бої за село, зберегла щоденник, дочекалася відновлення будинку. І тепер просто не має сили зібрати власні яблука.

І добре, коли поруч знаходиться хтось, хто ці речі бачить.

Русланові ще належить виконати обіцянку й показати Людмилі Олександрівні фільм про неї саму.

Можливо, вона матиме до режисера чимало запитань. Можливо, знайде, за що покритикувати. Зрештою, судячи з їхніх опублікованих розмов, нудьгувати на такому показі навряд чи доведеться.

І я знову думаю про ту його коротку обіцянку Надії та Вікторові.

Бо врешті-решт книжку можна прочитати й поставити на полицю. Фільм — переглянути й обговорити. Навіть найсильніше мистецьке враження з часом поступається місцем новим подіям.

А в українському селі настане зима.

І хтось, кому Руслан Горовий пообіцяв допомогти, зможе розпалити піч.

Не для красивої історії. Не для звіту. А просто тому, що людині має бути тепло.

І тому, що дане слово таки чогось варте.