«Йому було б приємно». Історія Миколи Мельника, яку не розкажуть його нагороди

Він написав книжку про війну, пройшов важкі випробування і продовжує боротьбу. Але одна його справа змушує по-іншому замислитися над тим, що означає пам’ятати загиблих і дбати про майбутнє України.
 

Після тяжкого поранення побратим подарував Миколі Мельнику футбольний м’яч.

Здавалося б, доволі незвичний подарунок людині, яка втратила ногу, та Микола не образився. Навпаки — пообіцяв навчитися бігати й забити цим м’ячем гол.

У цій короткій історії є щось надзвичайно промовисте. Гумор, упертість, гострий характер і небажання дозволяти обставинам вирішувати за тебе, на що ти ще здатний.

Та за цією іронією ховається значно глибша історія. Про людину, яка пережила війну, втратила побратимів, пройшла через тяжкі поранення й, попри все, зберегла дивовижну здатність думати про майбутнє інших.

Є в його житті один вчинок, на перший погляд зовсім невеликий, який, на мою думку, розповідає про Миколу більше, ніж будь-який перелік нагород.

Але про нього трохи згодом.

23 жовтня ми мали честь вітати Миколу Мельника у нью-йоркській «Самопомочі», де він представив свою книжку «Мій Майдан. Війна. Кохання. Боротьба».

Микола — ветеран війни, колишній командир роти 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура», кавалер ордена Богдана Хмельницького, юрист, письменник і громадський діяч.

За цими означеннями — життя, яке не раз вимагало від нього непростого вибору.

Свою книжку Микола присвятив загиблим побратимам і посестрам, а саму працю задумав як спробу осмислити те, що відбулося з Україною від часів Майдану.

Чотири частини назви — наче чотири віхи людської долі.

Майдан — коли гідність стає не просто красивим словом, а особистим переконанням, за яке люди готові відповідати.

Війна — коли ці переконання проходять найжорстокішу перевірку. Коли командир відповідає не лише за виконання завдання, а й за людей, чиї життя йому довірено.

Кохання — та внутрішня сила, яка дозволяє залишатися людиною серед руйнувань і втрат.

І боротьба — яка, виявляється, не закінчується тоді, коли військовий залишає поле бою.

Особливе місце у книжці займає контрнаступ 2023 року. Микола був безпосереднім учасником тих подій, командував людьми й добре знає, якою ціною давалися рішення, що для цивільного світу часто залишаються лише рядками у військових зведеннях.

В одному з оприлюднених уривків своєї книжки він пише: «Ми бились, поки країна танцювала на дискотеках».

Гостро? Безперечно.

Несправедливо щодо тих, хто весь цей час працював, волонтерив, рятував людей і підтримував військо? Якщо сприймати ці слова як узагальнення — так.

Але за цією гостротою, як мені видається, стоїть дещо важливіше: болісне усвідомлення прірви, яка іноді виникає між фронтом і тилом. Між людиною, для якої війна — щоденна боротьба за виживання, і тією, для якої вона поступово стає звичним інформаційним тлом.

І це питання, від якого нам нікуди подітися.

Чи здатні ми й надалі так само гостро відчувати чужий біль? Чи не звикаємо до втрат? Чи не стає для нас слово «герой» надто зручним — таким, за яким уже не завжди бачимо живу людину?

У цьому я бачу велику цінність книжки Миколи.

Вона нагадує: історія війни складається не лише з дат, бойових операцій чи звільнених територій. Вона складається з людських життів. І кожне з них мало власний світ — із родиною, мріями, коханням, планами, які хтось уже ніколи не здійснить.

Микола Мельник — людина гострого розуму й доволі безкомпромісних суджень.

Він може бути прямолінійним, іронічним, незручним. Не прагне говорити лише те, що аудиторія хотіла б почути.

І, властиво, саме в цьому проявляється його характер.

Він не шукає красивих формулювань там, де бачить безвідповідальність. Відверто говорить про проблеми в армії, недоліки ветеранської політики, бюрократію та необхідність захищати права військовослужбовців.

І за цими словами — не теорія, а власний досвід.

У червні 2023 року, під час контрнаступу на Запорізькому напрямку, Микола зазнав тяжких поранень, унаслідок яких утратив праву ногу й частину лівої стопи.

Попереду були операції, лікування, протезування та складне відновлення.

Можна було б присвятити цим випробуванням чимало сторінок. Але чи варто вкотре визначати військового насамперед через те, що війна в нього відібрала?

Мені значно цікавіше те, чого вона не змогла відібрати.

Його розуму. Гідності. Почуття гумору. Здатності любити. Його внутрішньої потреби діяти.

Микола продовжує писати, зустрічатися з українськими громадами, допомагати ветеранам, порушувати незручні суспільні питання.

У цьому є велика духовна сила. Не та, яку прийнято демонструвати пишномовними деклараціями, а та, що проявляється у щоденних рішеннях.

Водночас мені важливо наголосити: ветерани не повинні доводити свою цінність новими звершеннями після повернення з війни.

Вони вже зробили для нас надзвичайно багато. І мають право на спокій, відновлення, власні бажання та звичайне людське щастя.

Микола обрав свій шлях — продовжувати працювати для інших. І саме цей вибір заслуговує на особливу увагу.

А тепер повернімося до тієї невеликої історії, про яку я згадала на початку.

В одному з інтерв’ю Микола розповів, як разом із побратимами вони зібрали кошти й оплатили навчання доньки загиблого товариша.

На запитання, чому вони це зробили, відповів просто: «Ми знаємо, що йому було б точно приємно».

Я перечитувала ці слова й думала, скільки в них людського тепла.

Немає пафосу. Немає бажання справити враження. Навіть особливого наголосу на самому вчинку немає.

Лише дуже природне для нього розуміння: якщо твого побратима вже немає, це не означає, що закінчилася твоя відповідальність перед ним.

Можливо, саме так виглядає найщиріше побратимство. Коли ти пам’ятаєш не лише людину, з якою пройшов війну, а й тих, кого вона любила, про кого турбувалася, заради кого мріяла повернутися додому.

І коли маєш можливість, робиш для цих людей те, що зробив би він сам.

У цій історії особливо виразно проступає філософія справи, якій Микола Мельник сьогодні присвячує багато сил.

Микола заснував благодійний фонд Brave Children of Ukraine, який підтримує дітей загиблих українських захисників, а також родини військовослужбовців, котрі продовжують боронити нашу державу.

Допомога охоплює різні потреби: від психологічної підтримки й оздоровлення до розвитку дитячих талантів.

Але є напрям, у якому особливо виразно проявляється далекоглядність його мислення. Освіта.

За даними, оприлюдненими на сайті фонду, його освітня стипендіальна програма підтримує 51 дитину загиблих захисників. Ще 47 дітей отримують підтримку для занять спортом.

Фонд допомагає оплачувати університетське навчання, додаткову освіту, заняття з репетиторами, спортивний розвиток.

І це значно більше, ніж благодійність у звичному її розумінні.

Подумаймо лише.

Ми можемо подарувати дитині іграшку, організувати свято, допомогти пережити складний період. І все це, безперечно, потрібно.

Але що буде завтра? Через п’ять років? Коли ця дитина закінчуватиме школу? Коли захоче вступити до університету? Коли постане перед вибором професії та власної життєвої дороги?

Чи матиме вона можливості, які мала б, якби батько або мати повернулися з війни?

Ось тут починається відповідальність зовсім іншого масштабу.

Микола не обмежується бажанням полегшити сьогоднішній біль. Разом із командою фонду він намагається створити для дітей можливості побудувати повноцінне майбутнє.

Щоб вони здобували освіту, розвивали здібності, ставали самостійними, упевненими в собі людьми.

Щоб виростали освіченими українцями, які зможуть не лише дати собі раду, а й долучитися до розвитку власної держави.

І в цьому — глибока мудрість.

Бо війна рано чи пізно закінчиться. А потреба в освічених, відповідальних, мислячих людях залишиться.

Україні будуть потрібні лікарі, науковці, вчителі, інженери, підприємці, правники. Люди з ґрунтовними знаннями, розвиненим критичним мисленням і міцними моральними орієнтирами.

І діти тих, хто віддав життя за нашу свободу, повинні мати всі можливості стати такими людьми.

Не тому, що вони зобов’язані виправдати подвиг своїх батьків. Дитина не повинна нести на своїх плечах такий тягар.

А тому, що вона має право на щасливе життя, розвиток і мрії. І наше суспільство має моральний обов’язок допомогти їй зберегти ці можливості.

Саме тут, на мою думку, найяскравіше проявляється державницьке мислення Миколи.

У його справах я бачу турботу про Україну не лише в умовах нинішньої війни, а й про те, якою вона стане через двадцять чи тридцять років.

Адже державу потрібно не тільки захистити. Її ще треба буде відбудувати, розвинути й передати наступним поколінням.

І хто це зробить, якщо сьогодні ми не подбаємо про освіту наших дітей?

В одному зі своїх інтерв’ю Микола сказав, що єдина валюта в армії, окрім солярки, — це повага.

Мені хотілося б, аби ми замислилися над цими словами значно глибше.

Ми, українці, навчилися дякувати військовим. Організовуємо зустрічі, урочистості, благодійні заходи, говоримо про мужність і героїзм. І це потрібно.

Але справжня повага перевіряється не під час урочистостей.

Вона проявляється тоді, коли ветеран потребує лікування. Коли шукає роботу. Коли намагається отримати належні йому виплати. Коли заходить до громадської установи й виявляє, що вона фізично недоступна для людини з інвалідністю.

І тут, направду, нам є над чим працювати.

Бо можна бездоганно виголосити промову про незламність українського воїна, а наступного дня байдуже пройти повз людину, якій потрібна допомога.

Можна називати ветеранів героями й водночас не надто цікавитися, як вони живуть після повернення з фронту.

А можна почати зі звичайного людського ставлення. З поваги до їхньої гідності, особистих кордонів, права на приватність, працю, освіту й повноцінне життя.

Без поблажливості. Без жалю, який принижує. Без вимоги постійно бути сильними.

Адже військові, які повертаються з війни, не втрачають ані своєї гідності, ані права на повноцінне життя лише тому, що їхнє здоров’я чи життєві обставини змінилися.

Навпаки, суспільство має усвідомлювати величезну ціну, яку вони заплатили за нашу можливість жити.

І відповідати на цю жертву не лише вдячністю, а й гідними вчинками.

У розмовах Миколи Мельника є одна думка, яка особливо запам’ятовується: перш ніж щось робити, варто замислитися, яким буде кінцевий результат.

Це просте запитання, але в ньому прихована велика відповідальність.

Що залишиться після наших рішень? Після нашої праці? Після нашого життя?

Ми часто оцінюємо зроблене за тим, наскільки помітним воно є сьогодні. За кількістю гостей, оплесків, публікацій чи зібраних коштів.

Але далеко не все важливе дає негайний результат.

Освіта дитини — це праця на роки. Її успіхи не завжди можна виміряти відразу. Потрібні терпіння, системність, довіра і готовність підтримувати навіть тоді, коли суспільна увага переключилася на щось інше.

Саме так мислили й покоління українців, які десятиліттями розбудовували наші громади за кордоном.

Вони створювали школи, громадські осередки, культурні установи, зберігали мову й традиції. Розуміли, що все це потрібно не лише їм самим, а й тим, хто прийде після них.

Сьогодні ми користуємося плодами їхньої праці.

І маємо свою відповідальність — перед Україною, перед нашими захисниками, перед дітьми, яким належить її майбутнє.

Саме тому для мене зустріч із Миколою Мельником у «Самопомочі» мала значення, ширше за звичайну презентацію книжки.

Вона дала нагоду замислитися не лише про те, що пережила одна людина, а й про те, як кожен із нас може перетворити вдячність на дію.

Мене глибоко вражає в Миколі поєднання гострого розуму, сильної волі, духовної глибини й великого серця.

Він не ідеалізує світ, у якому живе. Бачить його суперечності й недоліки. Не боїться говорити про складне. Але водночас не втрачає віри в те, що світ можна змінювати на краще.

І робить для цього конкретні кроки.

Не кожному під силу створити благодійний фонд. Не кожен може оплачувати університетське навчання дітей. Але кожен із нас може долучитися — пожертвою, практичною допомогою, поширенням інформації, своєю працею.

Підтримаймо Brave Children of Ukraine!

Допоможімо дітям наших захисників здобувати освіту, розвивати свої здібності й будувати власне майбутнє.

Не забуваймо про військових, які нині боронять Україну, про тих, хто повернувся з фронту, і про родини тих, хто вже ніколи не повернеться.

І пам’ятаймо: справжня вдячність не закінчується разом із церемонією. Вона починається там, де ми беремо на себе відповідальність.

А насамкінець я знову повернуся до тієї, здавалося б, невеликої історії.

Донька загиблого військового отримала можливість навчатися. Вона здобуватиме знання, дорослішатиме, будуватиме своє життя. І в цьому майбутньому буде часточка турботи людей, які колись воювали поруч із її батьком.

Можливо, колись вона навіть не знатиме всіх подробиць того, як побратими допомогли їй здобути освіту.

Але хіба це найважливіше?

Важливо, щоб у неї було майбутнє.

І тоді слова Миколи Мельника звучать ще глибше:

«Ми знаємо, що йому було б точно приємно».

Мені здається, він мав рацію.