Розстріл Майдану і втеча президента Януковича розділили долю України на «до» і «після». Змалювавши перемогу Революції гідності як «державний переворот», і «прихід до влади бандерівської хунти», з лютого 2014-го Росія почала агресію проти України: спочатку приховано, «гібридними» методами» вона окупувала Крим, а також Донецьку і Луганську області; а 24 лютого 2022 розпочала повномасштабні, відкриті воєнні дії, які мають на меті цілковите знищення Української держави.

«Ввічливе» захоплення Криму

Згідно російською пропагандою, та  офіційними заявами, Крим було «повернено до рідної гавані» «без жодного пострілу». Невстановлених осіб, які насправді були спецпризначенцями РФ без розпізнавальних знаків, названі у РФ «ввічливими людьми». Так, під час операції із відторгнення Криму від України, витіснення українських військ та приєднання півострова до РФ зброя майже не застосовувалася. Агресори діяли іншими методами, які назвали «гібридними» — переважно методами ІПСО та погрозами повномасштабного вторгнення у момент, коли Україна не змогла б дати відсіч. Це була доволі складна операція, і, на мою думку, варто розглянути її більш докладно.
 Разом з Януковичем втекли всі головні владні особи: міністр внутрішніх справ Захарченко, генпрокурор Пшонка, міністр оборони тощо — прихопивши з собою державні кошти. Країна залишилася без влади, без грошей і без армії. Керування взяла на себе Верховна Рада. Скориставшись моментом невизначеності і розгубленості у центральній владі України, Росія вже з 20 лютого — паралельно з розстрілом Майдану — почала провокувати заворушення у Криму та на сході України, у Донецькій і Луганській областях.

Захоплення Криму, позірно «мирне», докладно описав відомий політолог, полковник ЗСУ Тарас Березовець, сам виходець з Криму («Анексія: Острів Крим. Хроніка «гібридної війни». Київ: Брайт Стар Паблішинг, 2015. 391 стор.). Це є літопис російського захоплення українського півострова —  погодинний докладний опис подій, із цитатами офіційних осіб України, Росії та власне Криму, і разом з тим докладний аналіз методів, якими РФ вдалося окупувати Крим.
 Як це сталося? Чому Україна не організувала збройного опору? Книга дає відповіді на ці питання і спонукає до ретроспективних роздумів: яким було тоді суспільство на материковій Україні та у Криму? Як воно змінювалося у ході війни?

У Криму існувало доволі значне підгрунтя для російських ІПСО: проросійські партії та громадські рухи, які посилилися за Януковича, а також недопрацювання української центральної та місцевої влади щодо розвитку Криму як території саме України та кримських татар. Ніхто з владних осіб навіть не ставив питання про визнання кримських татар корінним народом України. Усе  це підготувало ґрунт для успіху російської «гібридної війни».

У цій статті можна лише коротко оглянути перебіг подій.

22 лютого 2014 року Янукович втік із Києва і через Харків і Донецьк вирушив до Криму, зазначається у книзі. Тим часом, кримські підрозділи Внутрішніх військ України та «Беркута» повернулися до Криму. «Загальний стан кримських силовиків характеризували два слова:  гнів і розпач», — наголошує Березовець.
У кримських ЗМІ почалася посилена агітація щодо організації збройного опору мешканців «київському режиму», заклики до створення «народних дружин».

За свідченням колишнього нардепа російської Держдуми Іллі Пономарьова, який згодом змушений був виїхати з РФ, 22 лютого Путін віддав наказ Генштабу Міноборони РФ розпочати операцію із захоплення Криму. «На думку Пономарьова, останньою краплею, яка переконала Путіна в тому, що анексію треба розпочати негайно, стали події на Євромайдані в Києві 18–21 лютого 2014 р.», — зазначає Тарас Березовець.
23 лютого Кремль за допомогою місцевих проросійських сил організував мітинг у Севастополі «Народная воля против фашизма на Украине». «Учасниками мітингу, за твердженням Дмитра Білоцерковця [координатор молодіжного крила партії “Удар” В. Кличка. — Н. Б.], були переважно члени родин військовослужбовців Чорноморського флоту Росії, які проголосували за “нового мера” (згідно з Конституцією України, особливий статус Севастополя не передбачав посади міського голови) — одіозного бізнесмена, громадянина РФ Алєксєя Чалого, а також відмовилися “платити податки до Києва”», — зазначається у книзі.

Наступного дня, 24 лютого, «неідентифіковані БТР (очевидно, вони належали РФ — Прим.ред.) повністю перекрили всі в’їзди-виїзди до Севастополя. Там уже з’явилися протитанкові “їжаки”, у місті почали формуватися загони “самооборони”», — зазначає автор.

25 лютого до Сімферополя прибула група депутатів Держдуми РФ на чолі з головою комітету у справах СНД Леонідом Слуцкім. «Саме Слуцкій зробив заяву, яку можна трактувати як першу офіційну претензію Кремля на “захист співвітчизників” у Криму» та «головний пріоритет кремлівської зовнішньої доктрини — захист російськомовного населення, хоч би де воно не перебувало», — наголошує Березовець.

Увечері того ж дня голова ВР Олександр Тручинов зібрав у Києві екстрене засідання РНБО з питання ситуації у Криму. Але Турчинов був на той момент єдиною офіційно призначеною владною особою. «Ще не було призначено навіть прем’єр-міністра (це відбудеться 27 лютого), міністра внутрішніх справ (Арсен Аваков став в.о. міністра 22 лютого, але повноцінним міністром Верховна Рада призначила його 27 лютого), голову Служби Безпеки України (з 24 лютого в.о. Валентин Наливайченко), інших силових відомств. Українські Збройні сили та сили безпеки на півострові виявилися паралізованими, як, власне, і в Києві, бо нікому було наказувати, як саме діяти в конкретних умовах», — зазначається у книзі.

Зате росіяни діяли злагоджено, впевнено і хитро. Березовець наводить свідчення Турчинова.

«Вони почали підготовку до анексії Криму і вторгнення в Україну ще у 2005 р., після Помаранчевої революції, коли побачили, що наша країна, вирвавшись з обіймів РФ, може відійти в бік Європи. Тому вторгнення до Криму — це була не імпровізація, а ретельно спланована операція [...] Революція гідності перемогла, і вони пішли в наступ [...] Армії фактично не існує, максимум, що могли зробити міністр оборони і начальник Генштабу — зібрати зі всієї країни близько 5,000 військових, здатних виконувати хоч якісь накази [...] армії немає, силових структур немає, влади немає, міліція розбіглась; хто залишився, боїться виходити на вулицю, де догорають шини. Держустанови не працюють, у їхніх приміщеннях знаходяться озброєні люди. А на казначейському рахунку 0,0 гривень. Унікальна ситуація для того, щоб атакувати, що й зробила Росія. Але вони ставили собі завдання не лише захопити Крим, завданням було повалити нову владу та реанімувати маріонетковий режим Януковича», — заявив Турчинов.

26 лютого РФ розпочала чотириденні військові навчання вздовж кордону з Україною. «Під цим прикриттям у ніч на 27 лютого “зелені чоловічки” захоплять Верховну Раду Криму», —  резюмує автор.
Того сумнозвісного дня, 26 лютого, у ВРК мала відбутися позачергова екстрена сесія щодо ситуації на півострові. Тоді ж під ВРК зібралися два мітинги: проукраїнський, у якому значну кількість учасників становили кримські татари, і проросійський. Між ними вибухнула сутичка, двоє учасників загинули.
  «Проукраїнські активісти змогли відстояти українську владу і суверенітет України над Кримом. Але, на превеликий жаль, тут вперше пролилася кров. Ніхто з учасників мітингу ще не знав, що вони виконали історичну місію, лише на один день спинивши страшний сценарій “російської весни” в Криму та зламавши маніакальні плани Путіна», — резюмує Тарас Березовець.

«Зелені чоловічки захоплюють центри влади у Криму»

Після подій 26 лютого, у ніч на 27-ме, Верховна Рада Криму була захоплена «невідомими». У зелених «напіввійськових» формах без розпізнавальних знаків, вони під покровом ночі оточили будівлю ВРК. «Саме тоді Кремль переконався, що по-іншому захопити владу у Криму не вдасться, і кинув головний армійський резерв Росії — спецпризначенців», — зазначається у книзі.
 «Російська пропаганда мала, очевидно, за головну мету показати — уперше після грузинської війни, що збройні сили РФ стали принципово іншими [...] Росія розробила спеціальну форму, що мала несподівано виникнути на телеекранах світу й видаватися особливо привабливою», — зазначає Тарас Березовець.

Він наводить свідчення командувача Внутрішніх військ у Криму Миколи Балана. «З 26-го на 27-ме, тієї ночі о 4-й годині мені зателефонував оперативний черговий, сказав, що дзвонили з УВС Криму, сказали, що невідомі захопили будівлі Верховної Ради Криму і Ради міністрів». Балан скликав робочу групу. «Ми вирішували, що робити: чи штурмувати, якими силами штурмувати». Підрозділи «Альфи» і «Беркута» відмовилися йти на штурм. «Із резервів могли хіба що Збройні сили України, але внутрішній конфлікт — не їхнє завдання. Запропонували прикордонникам повністю перекрити Керченську переправу, що вони сумлінно не зробили [...]. Потім прийшли дані, що літаки Іл-76 почали сідати в Гвардійському», — розповідає Балан.

Спершу вирішили задіяти дипломатію. «У цей час у Києві все ще панували пацифістські настрої, а окремі представники нової влади демонстрували повну відірваність від реальності», — коментує Березовець. Зокрема, спробували апелювати до Будапештського меморандуму. Проте Кремль презентував події як внутрішньоукраїнський конфлікт. «Президент Путін у телефонній розмові з президентом Обамою буквально днями зобов’язався поважати територіальну цілісність України», — наводить Березовець висловлювання Держсекретаря США Джона Керрі.

Тим часом, «раптово для всіх ВРК опублікувала звернення до кримчан, у якому фактично оголосила проведення на півострові референдуму про статус Криму», — зазначається у книзі.

«27 лютого увійшло в історію як день, коли вперше історію почали творити не політики чи громадяни, а неідентифіковані “зелені чоловічки”. На жаль, усвідомлення початку катастрофи ще не прийшло до більшості українських, європейських та американських політиків. Вони були переконані, що йдеться лише про черговий сплеск сепаратизму, підтримуваний Росією, метою якого є банальний шантаж. Путін [...] точно знав, чим чим відповість йому Україна і Захід. Путін послав, як він вважав, потужний сигнал Заходу. Проте відповіді на нього так і не дочекався», — доходить висновку Тарас Березовець.

Захоплення території півострова і витіснення українських військ

Відтоді «зелені чоловічки» послідовно захоплюють військові об’єкти та українські військові частини. Вони почали із блокування двох кримських аеропортів, задіявши військові підрозділи Чорноморського флоту РФ та «зелених чоловічків», — 28 лютого були оточені аеропорт «Бельбек» у Севастополі та міжнародний аеропорт «Сімферополь».
 Крім загального сум’яття, була ще одна причина, з якої не вчинили опору підрозділи внутрішніх сил України у Криму: ситуація після «Майдану», коли підрозділи цих військ, особливо «Беркут», заплямували себе участю у розстрілах мирних мітингарів. «Беркут» було розпущено, його бійці підлягали переслідуванню за порушення законів України.  Отже, «Беркут» і «Альфа» у Криму опинилися між Сцілою постмайданної ситуації і Харибдою обов’язку захищати територію України від загарбників.
 Березовець наводить у зв’язку з цією ситуацією свідчення народного депутата Сергія Куніцина — він виконував обов’язки представника президента України у Криму.

«Я був у кабінеті Турчинова — з Наливайченком, Аваковим, силовиками. Ми бачили трансляцію, що це ніяка не “самооборона”, це російський спецназ. У Криму я постійно спілкувався з людьми. Але з ким там було вести переговори? Ті хлопці, які захопили будівлі, [...] у них завдання було —  ні з ким не говорити. У них було завдання — захопити й триматися до приходу основних сил. У Криму був “Беркут” — 400 осіб, була “Альфа” — 160 осіб, близько 600 осіб Внутрішніх військ. Тобто, 1200 чоловік — десятикратна перевага перед російськими найманцями. Якби з цими командирами були правильно вибудувані стосунки, усе було б по-іншому. Кримський “Беркут” закрився на своїй базі, вони боялися, що їх люструють. “Альфа” —  так само. Якби їм дали якісь гарантії — вибийте загарбників, і матимете амністію, вони б це зробили. А в силу того, що не було кому їм про це сказати, плюс тиждень ми програли, уже не можна було нічого змінити […] мені сказали: “Пізно. Їм уже дали гарантії з російського боку, що, коли Крим заберуть, для них теж знайдеться місце”.»

1 березня Рада Федерації РФ ухвалила «перший юридичний документ, яким регламентувалося введення її Збройних Сил на територію України. З погляду міжнародного права це не просто агресивний крок, по суті, це оголошення війни. Щоправда, без офіційного про неї повідомлення. 1 березня можна вважати початком “гібридної війни” проти України, коли з’явився перший юридичний документ, яким Росія де-факто визнала себе країною-агресором», — резюмує Тарас Березовець.
За свідченням в.о. міністра оборони України Ігоря Тенюха, Росія ввела у Крим 6000 тис, солдатів та «передислокувала близько 30 БТР-80 на територію Автономної Республіки Крим, що є грубим порушенням угод і договорів».

«У цей час сепаратистські владці півострова почали діяти за класичними канонами НКВС-КДБ», — наголошує Березовець. Так, самопроголошений прем’єр Сергій Аксьонов зачитав звернення до Путіна по допомогу. Саме на основі цього звернення Рада Федерації ухвалила рішення про дозвіл увести війська у Крим.
 

Послідовне захоплення підрозділів українських військ відбувалося у режимі ІПСО.
«У Держприкордонслужбі підтвердили факти вербування персоналу. Протягом лютого-березня і до остаточної анексії росіяни застосовували збройні погрози, залякування, прямий фізичний вплив [...]. Щоби переконати найбільш стійких українських офіцерів, удавалися до цинічних прийомів ще з часів КДБ СРСР: психологічного та морального тиску, залякування, погроз їм та членам родин. М'якші техніки передбачали привезення на бесіди з українськими офіцерами їхніх колишніх однокласників, однополчан з Росії. Для цього, зрозуміло, були потрібні детальні досьє […] Часто проти українських військових частин спеціально виставлялися російські офіцери, яких наші військовослужбовці роками знали по спільних навчаннях і парадах, із розрахунку, що українські офіцери не відкриватимуть по них вогонь», — зазначає Березовець.

Про цей прийом детально свідчить Андрій Парубій — у  книзі наведено його слова:  «З кожним командиром про здачу військових частин говорили […] колишні одногрупники або ті, з якими разом служили, або друзі сімей. Вони пропонували перспективу, квартири, винагороду. Це була добре підготовлена операція. Немає сумнівів, що ця підготовка почалася ще тоді, коли були ратифіковані Харківські угоди 27 квітня 2010 року. Путін потім у своєму інтерв’ю прямо говорив, що без нових військових частин він не зміг би цього зробити». РФ також підкуповувала деяких українських військових та правоохоронців.
Втім, дії спецпризначенців РФ далеко не всюди були «ввічливими». Ось лише один приклад — захоплення ВЧ у Балаклаві 3 березня.

«О 2-й годині ночі наших солдат поклали на підлогу і кОпали, як кошенят», — розповів офіцер частини №2382 у Балаклаві. «Він також повідомив, що українські воїни захищали частину з кийками та щитами, а проти них вийшли російські військові з кулеметами», —  додав Березовець.
 Російські військові виставляли перед собою цивільних жінок — про це автор наводить свідчення Арсена Авакова: «Це була пожежа по всій лінії — атакувалися всі гарнізони, і перед нами стояло питання: вибирати між людьми і зіткненням, яке могло привести до серйозних жертв, або намагатися шукати баланс [...] питання для росіян стояло абсолютно очевидно: за будь-яку ціну “віджати”, але спочатку намагатися “віджати” шляхом “гібридних комбінацій”».

Рейдерські захоплення, мародерство, розкрадання майна військових частин та особистого майна військових — усе це відбувалося у масовому порядку, як до того у Грузії, за свідченнями, наведеними у книзі.
 РФ спиралася на відвертих злочинців і зрадників у місцевих органах влади АРК, зокрема на «самопроголошеного» (насправді, поставленого спецслужбами РФ) «прем’єра» Сєргєя Аксьонова та голову ВР Криму Константинова. Перейшли на сторону РФ також деякі українські офіцери – найбільш високопоставленим виявився Денис Березовський, який лише за кілька днів до зради був призначений в.о. міноборони України Тенюхом на посаду в.о. заступника командуючого Військово-морським флотом України. Проте, зрадників серед українських військових було дуже мало.

«Народне волевиявлення»: 123 відсотки —  за «незалежність Криму»

11 березня ВРК несподівано ухвалила «Декларацію про незалежність Республіки Крим», прибравши з її назви визначення «Автономна», що розривало зв’язок Криму «зі своєю справжньою Батьківщиною», як зазначає Березовець. До цього часу захоплення півострова вже майже відбулося. З Криму до материкової України потяглися потоки біженців. РФ стрімко нарощувала кількість військ на прикордонні та на території півострова.

Звісно, у зверненні ВРК до кримчан причиною відокремлення названо «держпереворот у Києві», внаслідок якого «по столиці України та її регіонах розгулюють озброєні до зубів банди, які шантажують владу, суди, простих мирних жителів. Країна занурилася у хаос і беззаконня», — цитує автор це звернення.

«Кримчани завжди були пасивні під час виборчих кампаній — явка тут була нижчою від загальноукраїнської. Цей референдум виинятком не став, тому намальовані 83,1% аж ніяк не відповідали дійсності і досягалися завезенням багатьох російських громадян, адже місцеві виборчкоми дозволяли голосувати навіть за російськими паспортами — і козачкам, і російським військовим. При цьому найменшою явка була саме в Севастополі — найбільшому проросійському місті Криму. А от Східний Крим:Ленінський, Феодосійський райони, Керч — дав найбільшу явку, що додатково підтвердило факти завезення російських громадян: вони не від’їжджали надто далеко від Керченської протоки, якою діставалися Криму», — зазначає Березовець. Тим не менше, за намальованими результатами, 123% севастопольців «підтримали» «незалежність» Криму.
Відтоді доля півострова була визначена.

Найголовніший підсумок, який випливає з книги Березовця: Крим протистояв російській гібридній агресії як тільки міг — мітингами, діяльністю активістів, які ризикували своїм життям і наражалися на переслідування та тортури (щонайменше двоє загинули), а також героїчним, хоча й беззбройним, опором українських військових і багатьох правоохоронців. На жаль, через сукупну дію розглянутих вище причин — сум’яття у центральній владі, підготовлене проросійське підґрунтя, зраду владних осіб і деяких військових, невизначеність долі «Беркута» і «Альфи» після Майдану, психологічну неготовність до збройного зіткнення та застосування методів ІПСО — Крим було анексовано.

У книзі докладно описані спроби врегулювати конфлікт шляхом міжнародної дипломатії. Хоча дії РФ викликали міжнародне засудження, Росію виключили з Великої вісімки й уперше наклали санкції, ці заходи виявилися надто слабкими. Вони не тільки не зупинили рейдерське захоплення Криму, а й переконали Путіна у можливості подальших агресивних дій.