Рецепт спогадів
Літо добігає кінця, діти повертаються до школи, з городу збирають останні огірки, а спогади про літній табір СУМ усе ще оточують нас. Спальний мішок ще не встиг повернувся на своє місце в коморі. Фотографія вашого рою вже красується на полиці у спальні. Відкривається реєстрація на ще один рік щотижневих сходин. За сімейним обіднім столом знову оживають історії про кумедні випадки, що траплялися в таборі, і вже починаються розмови: «Коли ми поїдемо в табір наступного літа…»
Побувавши в різних оселях СУМ і взявши участь у літніх таборах у кількох із них, можу сказати, що табір СУМ може бути дуже різним залежно від того, де саме у світі ви перебуваєте. Краєвид може змінюватися, але традиції майже не відрізняються. Та є те, що залишається незмінним: українські традиції, відчуття спільноти й спогади, які ми привозимо додому. І хоч після табору приємно повернутися у власне ліжко, невдовзі вже починаєш мріяти про наступне літо.
Цього літа виповнилося п’ять років відтоді, як я працюю головною виховницею в таборі СУМ «Оселя Бескид» у Барабу, штат Вісконсин. За цей час я багато чого навчилася — про організацію табору, роботу з молоддю і навіть про себе. Та кожне літо приносить нові несподіванки й нагадує, скільки ще всього мені належить навчитися.
Я люблю традиції, особливо українські. Та мені швидко набридає щоразу робити все однаково. Тому щороку я думаю, як зберегти традиції й водночас зацікавити ними молодь по-новому. Цього літа відповідь я знайшла в кулінарії. Однією з нових ідей, які я хотіла втілити в таборі, було запропонувати дітям самим приготувати традиційні українські страви. Я чула, що багато років тому в таборі вже проводили кулінарні заняття, але не зовсім уявляла, як перетворити цю ідею на змістовну навчальну гутірку.
Натхнення прийшло ще до табору, коли я відвідала щорічні загальні збори Об’єднання Жінок Оборони Чотирьох Свобід України (ОЖ ОЧСУ), Відділу ім. Алли Горської. Під час зустрічі розмова зайшла про українську кулінарну книгу, яку Відділ нещодавно видав. Ідея кулінарної книги виникла кілька років тому. Збирання сімейних рецептів і традицій та написання супровідних статей дали членкиням Відділу можливість зберегти українські сімейні рецепти й традиції. На укладання, редагування й друк книжки знадобився час, але зрештою вона побачила світ. Надрукували й продали кілька сотень примірників. Було особливо приємно бачити родинні рецепти на сторінках книжки — поруч з історіями та відомостями про традиційні страви. А тоді виникла приємна проблема: усі примірники розкупили. Треба було думати про додатковий наклад, але як визначити, скільки книжок друкувати і чи буде на них попит?
Під час обговорення я, як головна виховниця, побачила нагоду перетворити кулінарну книгу на таборове заняття. Піднесла руку й запропонувала запросити до табору членкиню ОЖ ОЧСУ: нехай вона розповість про організацію, представить книжку й приготує з дітьми кілька страв за її рецептами. Адже діти — наше майбутнє. Недостатньо, щоб наші діти просто знали, що таке борщ, канапки чи пляцок. Щоб страви й пов’язані з ними родинні традиції передавалися з покоління в покоління, хтось має навчитися їх готувати. Членкиня ОЖ ОЧСУ та СУМ Андреа Крутяк погодилася приїхати до літнього табору, розповісти про ОЖ ОЧСУ як організацію, презентувати кулінарну книгу та готувати разом із нашою молоддю.
Коли настав день заняття, я, зізнаюся, нервувала. Треба було почистити купи буряків і моркви, нарізати цибулю, а воду для борщу носити від водопойки до таборового вогнища. Для наших знаменитих українських канапок дітям належало взяти до рук ножі й нарізати інгредієнти. А ще був пляцок: борошно й масло, які треба було змішати руками, а також свіжі яблука та сливи, з яких треба було приготувати начинку. Підлітки. Ножі. Відкритий вогонь.
Я сказала кухаркам не готувати для нас обід — ми впораємося самі! І тут подумала: у що ж я нас втягнула?
І раптом ми опинилися в самому вирі подій. Кожен, хто працює з підлітками, знає, що зацікавити їх буває непросто. Але того дня діти швидко згуртувалися: кожен мав своє завдання й відповідально до нього ставився. Діти перепитували, як правильно чистити й нарізати овочі, а впорядники стежили, щоб усі безпечно працювали з ножами. Діти мили овочі, носили воду, помішували вміст каструль, готували інгредієнти, складали канапки та замішували тісто. І, можливо, навіть не усвідомлюючи цього, вони робили щось набагато більше, ніж просто готували обід. Вони вчилися того, як зберігається кулінарна культура.
Традиції продовжують існувати не просто тому, що ми кажемо наступному поколінню, що вони важливі. Вони виживають тому, що ми запрошуємо молодь брати в них участь. Ми вкладаємо ніж їм у руку й показуємо, як нарізати буряк. Дозволяємо забруднити одяг борошном; розповідаємо, чому їхня бабуся готувала певну страву саме так. Дозволяємо їм помилятися, ставити запитання, куштувати, сміятися й пробувати знову. Зрештою борщ був готовий. Канапки складені. Потім дійшла черга до пляцка. І ті самі молоді люди, які весь ранок чистили, нарізали, носили, змішували й помішували, помолилися та сіли їсти те, що створили разом.
Можливо, через багато років вони не пам’ятатимуть точно, скільки буряків пішло в ту каструлю. Можливо, їм знову доведеться пошукати рецепт. Але, можливо, хтось із них стоятиме на кухні, готуючи борщ для власних дітей, і раптом згадає той літній день в «Оселі Бескид» і як носив воду від водопойки й сміявся разом із друзями, дивлячись на свої руки, червоні від буряка.
Українська культура — це не просто те, що ми успадковуємо. Вона може бути веселою. Це те, що ми повинні свідомо вирішити нести далі. Звичайно, приготування їжі було лише невеликою частиною нашого літа. У таборі ми дізнавалися про історію України та обговорювали способи, як можемо долучитися до боротьби за подальшу свободу. Ми майстрували, плавали, грали в ігри й, безумовно, набирали тисячі кроків, ходячи вгору-вниз пагорбами нашої улюбленої Оселі. Ми молилися разом, пролили трохи сліз, безліч разів сміялися біля таборової ватри й співали більше пісень, ніж могли порахувати. Саме такі переживання роблять табір тим, чим він є.
Але я особливо вдячна ОЖ ОЧСУ та Андреї за те, що допомогли нам додати щось нове цього року й подарували день, який став однією з найяскравіших подій нашого літа. Розмова на зборах про те, чи варто друкувати новий наклад кулінарної книги, переросла у щось значно більше. Збірка родинних рецептів, традицій і спогадів опинилася біля таборового вогнища у Вісконсині, де ще одне покоління українців змогло приготувати ці страви власноруч. Саме так, на мою думку, і передаються традиції.
Я з гордістю маю примірник кулінарної книги ОЖ ОЧСУ й сподіваюся, що ще багато українських родин матимуть примірник у себе вдома. Це більше, ніж просто збірка рецептів: на її сторінках — страви, які поколіннями з’являлися на наших сімейних столах, а також історії та традиції, що їх оточують. А тепер для наших таборовиків ці рецепти також зберігатимуть спогад про «Оселю Бескид». Якщо у вас ще немає примірника, я закликаю його придбати. Так ви підтримаєте роботу ОЖ ОЧСУ, Відділу ім. Алли Горської, і водночас допоможете зробити так, щоб ці рецепти продовжували готуватися, поширюватися й передаватися з покоління в покоління.
Щоб придбати примірник, зверніться до Катерини Куляс або напишіть на електронну адресу wadffu.allahorska@gmail.com.
Дякую Андреї Крутяк та ОЖ ОЧСУ за те, що вони поділилися з нашою молоддю не лише своєю кулінарною книгою, а й своїм часом та знаннями. Я також з нетерпінням чекаю на продовження співпраці між ОЖ ОЧСУ та СУМ і на пошук нових можливостей об'єднувати наші організації. Збереження української культури не належить жодній організації, жодному поколінню чи якійсь одній людині — це спільна справа, і наша молодь потребує можливостей не лише чути про свою спадщину, а й відчувати її, брати в ній участь і зрештою перебирати на себе відповідальність за її продовження. Коли спальні мішки нарешті будуть зібрані й розпочнеться ще один рік СУМівських сходин, я сподіваюся, що наші діти понесуть із собою спогади про це літо в таборі. Бо табір — це не лише ті два тижні, які ми проводимо разом щоліта. Про нього нагадує все, що ми забираємо додому: нова дружба, пісня, історія, молитва чи новознайдена впевненість. А часом — просто новий рецепт.
