Ще кілька місяців тому сама можливість відновлення процесу перемовин між Росією та Україною за участю американських посередників здавалася швидше політичною фантастикою, хоча і в Москві, і в Києві не виключали нових візитів Стіва Віткоффа та Джареда Кушнера. Але посередники були зайняті сізіфовою працею — пошуком шляхів врегулювання ситуації після війни з Іраном, та й у Кремлі не поспішали із перемовинами. Варто нагадати, що з процесу консультацій вийшли не американці і не українці, а саме росіяни. В Москві донедавна наголошували, що перемовини можуть відновитися тільки після того як Київ виведе війська з тієї частини території Донеччини та Луганщини, яка залишається під контролем легітимного українського уряду. А до того часу Путін відмовляється від будь-яких розмов.

Але прийшов вересень — і  посередники відправилися до Москви і Києва. Хоча на врегулювання ситуації навколо Ірану годі й очікувати. Хоча українські війська залишаються на Донбасі. І хоча продовжуються удари Росії по Києву та інших українських містах, від яких поки що непросто захиститися.

Ми розуміємо, навіщо відновлення перемовин Зеленському: як очільник держави, яка зазнала агресії і руйнувань, він просто зобовʼязаний шукати шляхів до справедливого миру. І з погляду запитів власного суспільства, втомленого  нескінченною війною, і з погляду інтересів партнерів, які хотіли б, щоб Київ не відкидав шансів на мир.

Ми розуміємо, навіщо відновлення перемовин Трампу, який хотів би успіху своїх миротворчих зусиль і можливостей відновлення економічного співробітництва з Росією.

І ми не дуже розуміємо, навіщо відновлення перемовин Путіну. Хіба що російський президент і дійсно занепокоєний станом своєї економіки і хотів би припинити українські удари. А як це зробити без домовленостей про мир?

Але перемовини Віткоффа і Кушнера у Москві реальних змін у російській позиції не зафіксували. Тому готовність Путіна до перемовин можна поки що пояснити його звичною тактикою затягування часу. Тільки зараз, цілком ймовірно, цей час Путін затягує не лише для Трампа, але й для лідерів країн глобального Півдня, економічних спонсорів Росії — голови КНР Сі Цзіньпіна та премʼєра Індії Нарендри Моді. Путін зустрічався з обома під час саміту Шанхайської організації співробітництва у Бішкеку. І, до речі, саме після цього тональність його заяв помітно змінилася.

Ще одна причина, яка могла вплинути на настрої Путіна, —  бажання російського президента зустрітися з американським колегою під час саміту АТЕС у листопаді в китайському Шеньчжені. Зрозуміло, що небажання Путіна зустрічатися із американськими посередниками та демонструвати готовність до пошуків шляхів до миру може стати на заваді такої зустрічі. Тим більше, що у Путіна є й амбітніша ідея, яку після його перемовин з Віткоффом і Кушнером «видав» радник президента Росії Юрій Ушаков.

Це проведення тристороннього саміту Трампа, Путіна і Сі Цзіньпіна на полях зустрічі у Шеньчжені. Для Путіна така зустріч буде величезним досягненням, бо вона зафіксує, що він є одним з лідерів сучасного світу і знаходиться пору із президентом США та головою КНР. Та й Трамп, як відомо, тяжіє до такого формату.

І цілком ймовірно, що відновлення перемовин щодо завершення російсько-української війни стало частиною кремлівських планів з організації тристоронньої зустрічі — і не більше цього. А ось до справжнього завершення війни й  переходу Росії на конструктивніші  і реалістичніші позиції візит американських посередників може не мати жодного стосунку.