Віктор Ющенко вперше від проголошення незалежності взявся втілювати національно-патріотичну програму і наповнювати державність національною ідентичністю. Зокрема, під час його президентства в українському суспільстві відбувається поступова реабілітація історії національно-визвольного руху українського народу: постають перші пам’ятники Степану Бандері, відбуваються перші перейменування вулиць на честь героїв боротьби проти російського поневолення тощо; Голодомор визнано геноцидом. Національно-патріотична громадськість вітає ці перетворення масової суспільної свідомості; проросійськи налаштована частина суспільства шалено опирається, проте національна ідентичність поступово, повільно опановує дедалі ширші кола пересічних українців. 

Проте, ідеологія стала єдиною цариною бодай часткового успіху «помаранчевих». Всі інші сфери — економіка, політика, повсякденне життя тощо, зазнали гострої поразки. До цього спричинилися як економічні війни, розпочаті Москвою, так і прикрі помилки Ющенка як президента. 

Дві засадничі помилки Ющенка визначили шлях «помаранчевих» до поразки. Перша помилка —  наближення до себе всіх, хто підтримав бодай позірно революцію 2004-го або тих, хто мерщій «перефарбувався»: олігархів, навіть таких одіозних, як Дмитро Фірташ; діячів культури, яких було призначено на посади міністрів культури та освіти без жодної оцінки їхніх професійних якостей тобто, Ющенко заклав в основу створення державного апарату принцип особистої та політичної відданості, який переважував над принципом фаховості та належних особистісних якостей. Цей принцип особистої відданості згодом перейде й до інших президентів. 

Друга помилка Ющенка — неспроможність створити умови для реформи судової гілки (і це перейде далі і триватиме дотепер), через, що було неможливо відділити політичну боротьбу від боротьби суспільства за верховенство закону. Внаслідок цієї помилки залишилися невиконаними найголовніші очікування суспільства від революції: доведення до кінця гучних розслідувань політико-економічних злочинів, політичних убивств та беззаконної приватизації тощо. Відсутність незалежної судової системи створила передумови для поступового повернення країни до напівмафіозного режиму та реанімування Януковича. Створилася система, у якій одні політичні сили в особі президента Ющенка та ще радикальнішого прем’єр-міністра Юлії Тимошенко протистояли захопленню України на той час російською мафією; проте інші політичні сили, на чолі з Януковичем, якого сам же Ющенко повернув до влади, призначивши прем’єром замість Тимошенко, шалено опираються реформам та поступу країни на Захід. Ба більше! Обидві частини українського суспільства на той час прямували на Захід, тільки патріотична частина прагнула об’єднатися із  Заходом на засаді цінностей, тоді як мафіозна тяжіла до близьких собі мафіозних кіл на самому Заході (здебільшого ці кола були пов’язані з російськими «колегами» і врешті-решт з ФСБ). 

Найяскравішою боротьба цих двох сил виявилася у боротьбі навколо створеного російськими та українськими олігархами і агентами ФСБ монстра під назвою РосУкрЕнерго, або РУЕ.

 Це мафіозне утворення навмисно ускладнювало торгівлю газом між РФ та Україною таким чином, щоб його російська частина ставила українську в економічну залежність. У цій корпорації були задіяні деякі західні ділки, зокрема, громадянин Швейцарії, який забезпечив заснування РУЕ у швейцарському кантоні Цуг, де податки суто символічні; вельми складна схема діяльності РУЕ виводила прибутки цієї корпорації до її засновників, зокрема, Дмитра Фірташа. 

РУЕ було побудовано таким чином, що РФ могла за своїм бажанням у будь-який момент перекрити вентиль на газовій трубі, що вела до української газотранспортної системи, якою газ, закуплений у РФ, перекачувався не лише до України, а й до майже половини європейських країн. 

І Росія перекривала цей вентиль двічі: у 2006 та 2008 роках, на новорічні свята. «Газова війна» мала на меті заволодіння українською газотранспортною системою. 

У 2008 році спливли два конституційні терміни Путіна — 8 років. Задачу «піти не можна залишитися» було розв’язано «рокіровкою» між посадами президента та прем’єр-міністра, яку посідав Дмітрій Медвєдєв. Медвєдєв став президентом, а Путін посів крісло прем’єра. Цього року відбувся сумнозвісний саміт НАТО у Бухаресті, на якому планувалося надати Україні та Грузії «План дій для членства», проте на вимогу Путіна в останню хвилину це рішення було скасовано. Того ж року у серпні Росія, уперше від розпаду СРСР, здійснила напад на суверенну державу — Грузію (де роком раніше від України, у 2003-му, завдяки народному мітингу переміг прозахідний президент Міхеїл Саакашвілі). Полетіли бомби на мирні грузинські міста, російська армія вдерлася в них, грабуючи, гвалтуючи і вбиваючи мешканців. Метою війни було захоплення автономної республіки Абхазії та регіону Південної Осетії — в обох регіонах значну частину населення складали, відповідно, абхази та осетини, хоча грузини теж мешкали в них. Абхази та осетини за підтримки російських військ здійснили етнічні чистки грузинів у цих регіонах, спричинивши втечу грузинів в інші регіони країни. 

Україна надала Грузії значну гуманітарну допомогу. Європейські країни та США (в особі президента Джорджа Буша) рішуче засудили російську агресію. У Тбілісі висадився «десант» президентів Польщі (Лех Качинський; у 2010-му він у складі делегації польських високопосадовців полетить на сумні роковини Катинської бійні і трагічно загине разом з усією делегацією в авіакатастрофі над Рязанню; обставини катастрофи досі не з’ясовані), Литви(Валдас Адамкус), Латвії (Івар Годманіс), Естонії (Тоомас Хендрік Ільвес) та України (Віктор Ющенко). 

Росія змушена була зупинитися, не захопивши Тбілісі. Війна у Грузії тривала п’ять днів, проте принесла країні руйнування, потоки біженців і втрату понад 300 людей. 

На Новий 2009 рік Росія знову перекрила вентиль Україні. Прем’єр-міністерка Юлія Тимошенко поїхала до Москви розв’язувати ситуацію зі своїм візаві Путіним. Їй вдалося домовитися про прямі закупівлі газу в РФ, без «посередництва» РУЕ, проте за ціною втричі дорожчою. Це можна розцінити як стратегічну перемогу: попри підвищену ціну, фактично зникла з ринку корпорація-потвора, яка була раковою пухлиною на тілі України. Проте російські агенти-олігархи розпочали шалену пропаганду проти Тимошенко та взагалі «помаранчевих»; рейтинг Ющенка напередодні чергових президентських виборів впав до 5%, у Тимошенко він був вищим. 

 

Реванш «двічі судимого»

На президентських виборах 2010 року сталося те, що вважалося неймовірним: у другий тур вийшли Тимошенко та Янукович, і Янукович переміг з перевагою 3%. Не допомогли ані згадки про його дві судимості, ані його демонстративне презирство до норм етикету, моралі та культури, ані навіть його поразка на виборах 2004-го. Виборці, немов зачаровані,  угледіли у ньому «ефективного господарника», який обіцяв навести лад у країні, втомленій від безладних реформ та розбрату між «помаранчевими». 

Янукович, між тим, переміг з різницею 3%, що могло б дати підставу для Майдану (точилися небезпідставні слухи про фальсифікацію результатів); проте, його на цей раз не сталося; можливо, далося взнаки гостре розчарування внаслідок прикрих помилок Ющенка і Тимошенко. 

З Януковичем не забарився реванш мафії та проросійських сил. Верховна Рада під їхнім натиском ухвалила сумнозвісні «Харківські угоди» (попри опір патріотичних депутатів): за дешевий російський газ здавалася нібито «в оренду» РФ на 49 років база Чорноморського флоту у Севастополі. Звісно, у той час ще навіть більшість патріотично налаштованих і логічно мислячих політологів не могла передбачити, що ця «оренда» через чотири роки стане плацдармом для захоплення Криму Росією і тим більше не могла прогнозувати, що РФ піде на Україну війною. Проте, тривожні «дзвіночки» вже пролунали. Після агресивної війни РФ проти Грузії президент США Барак Обама проголосив сумнозвісне «перезавантаження» з РФ, що розв’язувало її агресивним силам руки для подальших дій; деякі політологи попереджали, що наступною жертвою агресії РФ може стати Україна, проте вони були в меншості, до них не прислухалися. 

Тим часом, під час правління Януковича РФ захоплювала позиції в Україні без війни — активізувалася російська агентурна мафія, а на посади міністра оборони України та голови СБУ Янукович призначив громадян РФ (за паспортом!). Відбувся шалений розпродаж українських стратегічних озброєнь, зокрема ракет: адже вважалося, що в України немає ворогів, а є борги, які треба віддавати. 

За Януковича в Україні відновилися політичні репресії. Всю країну потряс арешт Юлії Тимошенко за звинуваченням у «державній зраді» — їй інкримінували ту саму угоду про прямі закупівлі газу і ліквідацію РУЕ; заарештовано було також Юрія Луценка, який за Ющенка був міністром внутрішніх справ, проте його невдовзі було звільнено через суспільне обурення.  

Проте, навіть Янукович спочатку не наважився повністю розвернути країну від прозахідного напрямку; він, радше, намагався йти «багатовекторним» курсом, який започаткував Кучма. Україна успішно провела чемпіонат Європи з футболу у 2012-му, що принесло їй економічний успіх. 

Між тим, взимку 2012 року у РФ спалахнула остання в її історії спроба повернути країну на демократичні рейки. У відповідь на відверто сфальсифіковані результати виборів у Держдуму громадяни влаштували щось на кшталт Майдану; у Москві вийшло на мітинг протесту кілька десятків тисяч, можливо, до сотні тисяч. Проте, на відміну від українського Майдану 2004-го, російські борці за демократію не виявили достатньої рішучості стояти попри всі негаразди (у тому числі мерзнути на морозах); не розходитися, скільки б часу не довелося стояти; ризикувати, якщо доведеться, життям, бо ніколи не може бути відомо, чи влада не наважиться на силовий розгін; поставити долю своєї країни вище навіть за свої безпосередні обов’язки на роботі, навчанні тощо. Не виявили російські мітингувальники також єдності, яку продемонстрували в Україні: російські опозиційні лідери діяли за відомим прислів’ям «хто у ліс, хто по дрова». Зате єдність та рішучість виявили російські силовики. Вони масовим побиттям розігнали мітинги, а згодом ще п’ять або шість років по тому поступово, одного за одним, арештовували і присуджували тюремні терміни всім, хто відважився тоді вийти. Найпопулярнішого лідера, Бориса Нємцова, у 2015-му було застрелено просто біля Кремля. 

Внаслідок усіх цих факторів слабкі паростки демократії у РФ було вирвано з коренем, а Путін знову зайняв президентське крісло.

Між тим, в Україні події стрімко наближалися до розв’язки. У 2013-му Янукович мав підписати угоду з ЄС про «асоціацію» України з Європейським Союзом. Путін викликав Януковича «на килим», надав йому новий «кредит» для України (а насправді, підкупні гроші) і суворо наказав нічого не підписувати. Проте, з ЄС вже була домовленість про підписання. І ось, просто напередодні вже запланованого акта підписання угоди про асоціацію прем’єр-міністр Микола (насправді, Ніколай) Азаров виголошує, що, мовляв, економічний стан держави вимагає «відкладення» угоди на рік. Українське суспільство було збурене цією заявою. 

Цього разу на Майдан вийшла порівняно невелика група київських студентів, які вимагали дотримання слова — підписання угоди. Їх жорстоко побила міліція. Це послужило відправною точкою — на Майдан вийшли сотні тисяч розгніваних громадян; майдани почали влаштовувати по всій країні. Загалом вийшли на протести декілька мільйонів. Так почався другий Майдан, який назвали Євромайданом, бо його метою було домогтися підписання угоди з ЄС.  

Мітингувальники були налаштовані так само рішуче, як і їхні попередники у 2004-му. Площа Незалежності перетворилася на укріплене «містечко» з наметами, кухнею, медпунктом тощо. Тут жили нібито своїми буднями, майже незалежно від решти міста; зміцнювалася єдність, наростала рішучість стояти до кінця; міцніли особистісні зв’язки між мітингувальниками та їхніми однодумцями «за межами» Майдану тощо. Важливою рисою майданівців стала їхня підкреслено висока культура стосунків, відчуття власної гідності —  тому цей період було названо «революцією гідності», чим вона вигідно відрізнялася від безкультур’я влади Януковича. 

На Майдані міцніла політична українська нація з людей різного етнічного походження, різних соціально-економічних верств тощо; середній клас дрібних підприємців та деякі великі підприємці відіграли значну роль. 

Кілька разів міліція намагалася штурмувати «містечко», але марно. Серед мітингувальників панувала ейфорія близької перемоги, вона маячила, але не наступала. 

Наближався Новий 2014-й рік…

 

Трагічна переможна розв’язка

16 січня провладні депутати Верховної Ради ухвалили низку законів, які мітингувальники відразу назвали «диктаторськими»: організатори Майдану проголошувалися терористами, міліції надавалися повноваження діяти проти «порушень громадського порядку» тощо. 18 січня на Майдані уперше за всю історію цього руху пролунали постріли у беззбройний натовп. Загинуло четверо (за сумною іронією історії, серед них були вірменин Сергій Нігоян та білорус Жизневський). 

Майдан ще сильніше згуртувався. Не розігнали людей навіть надзвичайні морози — понад 30 градусів за Цельсієм. 

Янукович виглядав розгубленим. Він навіть не йшов на вимоги протестувальників змінити уряд, відправити у відставку Азарова; проте він також не наважувався всерйоз розігнати Майдан. 

У лютому на якийсь момент здалося, що кризу можна розв’язати. На переговорах Януковича з опозиційними депутатами Верховної Ради за посередництва експрезидента Польщі Александра Кваснєвського Янукович нібито погодився піти на дострокові вибори наприкінці 2014 року. 

Те, що відбулося далі, досі до кінця не з’ясовано з різних об’єктивних і суб’єктивних причин. Можна лише окреслити перебіг подій. Переговори щодо дострокових виборів зненацька перервалися, і на Майдані пролунали заклики «Януковича — геть!» негайно. 18 лютого несподівано з’явилися снайпери, які почали розстрілювати беззбройних мітингувальників шквальним вогнем. Чи снайпери були українські, чи надіслані з Москви, офіційно не з’ясовано; проте, усе вказує, що РФ прислала розстрільний загін, і російські снайпери «розчинилися» серед спецзагону української міліції, призначеного для приборкання «безпорядків». Мітингувальники оборонялися як і чим могли — саморобними щитами, якоюсь мисливською зброєю тощо; сили були нерівні. За три дні розстрілів полягло понад сто мирних людей — їх назвали Небесною сотнею. Серед міліціонерів теж були жертви, але чому, власне, раптом влада вдалася до кривавого розгону мітингу, саме тоді, коли криза, здавалося, наближалася до мирного розв’язання? На це питання поки що відповіді не отримано. 

20 лютого стало відомо: Янукович втік з країни. Хтось допоміг йому втекти до Криму, а звідти — до Ростова-на-Дону (Росія). 

Майдан святкував перемогу попри трагічні втрати. 

(Далі буде)