«Марш Єдності» у Чикаго: тут б’ються серця в унісон з Україною
У мене є десятки, сотні запитань до української влади — нинішньої і колишньої. Яких? Та всіляких. Чому? Як? Хто? Коли? Навіщо? Доки?... Але я не маю жодного запитання до України. Тому що я просто люблю її. Не владу — Україну. Рідну землю. А коли любиш щиро, до глибини душі, то ні про що не запитуєш. Нічого не вимагаєш. Ні за що не дорікаєш. Не соромишся. Не обмовляєш. Допомагаєш, чим можеш, бути кращою. Красивішою. Навіть якщо для цього вирішуєш просто сіяти квіти…
Попри те, що цього року моя Україна відзначає всього 35 років своєї Незалежності, моя любов до неї має більше літ — рівно стільки, скільки живу на світі, а це вже трохи більше, ніж 35. Бо я народилася і зростала українкою ще тоді, коли Україна належала до складу радянської імперії. Але в бабусиній хаті були образи́ (ікони), заквітчані вишитими рушниками. А в шафі — вишиванки для кожного з родини. А на Різдво кутю готували, на Великдень паску пекли і крашанки цибулинням фарбували (правда, потай від чужих недобрих очей, бо мама працювала вчителькою, і при Союзі могла за таке роботою поплатитися). А дідусь вечорами любив інколи увімкнути програвач і з вінілової платівки линув хоровий спів: «Верховиноооо, світку ти наш, гей, як у тебе тут мило». А вслід за співом, з того ж вінілу, троїсті музики наповнювали хату запальним «Арканом». А на стіні коло печі була прикріплена велика фотокартина з диво-квітами Катерини Білокур і чітко надрукованими словами: «Чорнобривців насіяла мати у моїм світанковім краю…»
Ось так я і зростала з Україною в серці — із землею мого народження, мого першого кроку і першого слова. Ось так і виховувалась, навчаючись у радянській школі (80-ті роки минулого століття), і ніяк не могла зрозуміти, чому бабуся, коли я одного разу почула історію її батька, який був висланий до Сибіру, на мої детальні розпитування про його долю, казала: «Ой, дитино, не зараз, не зараз…»
А потім настав 1991-й. Настав день проголошення Незалежності. І хоч перша письмова згадка про Україну, зафіксована у Київському літописі, датується 1187
роком, однак ми святкуємо твої, Україно, дні народження у часі новітньої історії. Цього року – 35-й!
Так, за ці роки знайдено відповіді на багато запитань про минуле, але, на жаль, так само багато з’являється їх про нинішній день. І серед них найголовнішим для мене є запитання, яке дуже правильно сформулював у своєму вірші поет-пісняр Степан Галябарда: «Хто ти є, Україно? Доки будуть глумитися з тебе чужі і свої?». Бо вийшла із того глуму страшна біда. Чорна і кривава, яка зветься коротким словом «війна».
Чи не тому такою важливою датою у житті свідомих українців стала, Україно, твоя 35-та річниця Незалежності?! І там, на рідній землі, де знаходять можливості для її відзначення, і в закордонні, бо сьогодні на всіх материках б’ються українські серця.
Чикаго теж не виняток. Навпаки, тут шанують і вшановують усе, що пов’язане з Україною. Але, на жаль, не всі. За одними приблизними підрахункам українців у нашому місті є понад 200 тисяч, за іншими — майже 500. Гадаєте, хоч би половина навіть від меншої цифри приходить на відзначення державних українських свят? На жаль… Однак я не хочу зараз говорити про байдужість, про пасивність, про коротку пам’ять (багато хто міг давно уже бути під кулями, якби не…), про важливість присутності кожного, щоб американське суспільство бачило і розуміло, ЩО ми святкуємо, ЧИМ сьогодні стривожені, ЯКОЇ підтримки і допомоги потребуємо і ЧОМУ.
Усе це може бути темою окремої розмови. Я ж про відзначення 35-ї річниці Незалежності України у Чикаго — з глибокою вдячністю до всіх, хто приходив на проведені зустрічі. А їхнім ініціатором та організатором традиційно виступили Український Конгресовий Комітет Америки, відділ Іллінойс (Президент доктор Марія Дмитрів-Капеняк) та Генеральне консульство України в Чикаго (Генконсул Костянтин Ворона) за підтримки та участі різного віку українських активістів.
Слід зазначити, що незадовго до нашої ювілейної дати мер міста Брендон Джонсон проголосив серпень 2026 року Місяцем України в Чикаго. А губернатор штату Іллінойс Джей Бі Пріцкер офіційно проголосив серпень 2026 року Місяцем Незалежності України в усьому штаті.
У п'ятницю, 21 серпня, в центрі Чикаго, на Daley Plaza, відбулася церемонія підняття Державного Прапора України.
В суботу, 22 серпня, в Українському Культурному осередку відбувся форум «Україна і світ. Глобальні перспективи», який об’єднав лідерів української громади, друзів України з числа політиків, науковців, духовних осіб та представників громадських організацій для обговорення глобальних викликів і майбутнього України у світі.
А в неділю, 23 серпня, відбувся Марш Єдності. Святково прибрана колона формувалася на перехресті вулиць Chicago та Ashland і повільною ходою рушила до центру Української околиці. Порядок вуличного дійства забезпечувала поліція Чикаго. Метою Маршу було показати, що українська громада — сильна, що наша Україна — незламна. В колоні ішли представники церковних парафій зі своїми духовними отцями, громадські організації, установи, спортивні клуби, молодіжні спільноти, благодійні організації, школи українознавства, творчі колективи. Ішли люди різного віку — сивочолі і зовсім юні, але зі щирими українськими серцями. Замилування викликали молоді сім’ї, які прикрасили дитячі візочки українською символікою, а малесеньких віком кілька місяців чи, навіть, кілька тижнів — синочків і донечок зодягнули у вишиванки.
Дівчата в українських строях несли в руках оберемки розквітлих соняхів і роздавали випадковим перехожим. Мітингувальники скандували англійською мовою гасла «Мир для України!», «Ми боремося за свободу!», «росія – держава-терорист!», «Порятунок України – це порятунок світу!», «Америка підтримує Україну!», «Спасибі, Америко!». Упереміш із гаслами лунали пісні — про калину, яку ми разом підіймемо, про червону руту, про рідну Україну, над якою зорить Чумацький шлях і яку не можна не любити…
Піднесений настрій продовжила сильна і змістовна концертна програма, як відбулася біля собору святих Володимира і Ольги. Окрема вдячність парафії, яка підготувала для святочної громади щедре частування. Розпочали концерт з виконання головних державних пісень України та Америки, з нашого духовного гімну «Боже великий, єдиний». Після благословення святих отців та палких промов американських друзів-політиків, після привітального слова Генерального консула України в Чикаго Костянтина Ворони, естафету перейняли дивовижно талановиті виконавці української громади. Пісенні твори і танцювальні композиції не лише дарували естетичну насолоду, але й силою мистецтва демонстрували єдність України, показували її мелодійну красу у слові, у ритмах, у вишиванках, спонукали кожного із присутніх летіти думками до рідної землі, якій випали непрості випробування.
Загалом же усі дійства під час святкових урочистостей у Чикаго були підведені до одного знаменника: Україна — мирна країна; в Україні уже п’ятий рік триває війна; в Україні гинуть люди — військові, цивільні, діти; Україна хоче жити і має право на життя. Тому колону, повернуся до Маршу Єдності, очолювали українські американські ветерани. За ними йшли дівчата із портретами загиблих захисників. Далі — українські воїни, які перебувають в Америці на лікуванні та протезуванні. Оплески вдячності, сльози, квіти і пісні, маєво синьо-жовтих і червоно-чорних знамен, американських прапорів, велика надія на Божу милість, щира любов до рідної землі, незламна віра у мирний день України — усе це єднало учасників Маршу у цілісний організм. Усе це додавало розуміння, що тільки разом ми можемо наблизити той день: ті, хто воює на фронті, ті, хто працює для фронту (Чикаго, без перебільшення, може слугувати прикладом підтримки України та її захисників) і цивілізований світ, до якого ми звертаємось за допомогою, бо маємо справу з таким монстром, якого не побороти самотужки.
А воно, знаєте, що сказало недавно на черговій болотяній зустрічі з такими ж недолюдьми, як і само? Воно сказало, що русскі військові журяться: «От закінчиться СВО і чим ми будемо займатися?». Тобто вони настільки захопилися цим, настільки з душею це роблять і відчувають свою причетність до великої, потрібної для рассєї справи, що в них тривога виникає – чи будуть вони затребувані так, як зараз…
Ви чуєте цей посил? Ви розумієте, про що йдеться? Вони зараз вбивають людей, рівняють із землею наші міста і села, і роблять це «з душею»... Вони хочуть, щоб війна не закінчувалась, бо їм не буде чим зайнятися. Невже нічого, крім убивати, вони не вміють?! Схоже, що так… Чуєш, світе? Це ж мова про тих, хто може мати в записничку звірячий план: сьогодні — ми, а завтра — ви…
То як, ти з нами, світе?! Віримо, що з нами.
І віримо у тебе, Україно. Віримо у твої прийдешні ювілеї. Їх буде ще багато, дуже багато. Бо твоя доля — на тій шальці терезів, де Бог, Правда і Любов.
Благослови нас, Господи, миром.
Слава Україні!
Фото Петра Ковтуна та редакції газети
