Розпад радянської імперії: стартові позиції Росії та України

1989-й. «Перебудова» Михаїла Горбачова відбувалася, на поверхневий погляд, майже як по маслу. На більшій частині СРСР панував мир, і лише на далеких «околицях» точилися запеклі бої: у Центральній Азії ‒ на кордоні між Таджикистаном та Киргизстаном та в деяких районах Узбекистану; у Придністровському регіоні Молдови; а сутички між Азербайджаном та Вірменією за Нагірний Карабах (автономна область в Азербайджані, населена на той час переважно вірменами) переросли у війну.

Уперше союзний центр не просто дозволив, а й заохочував створювати громадські організації, партії, кооперативи, незалежні від «центру» місцеві культурні осередки, екологічні організації тощо. Україна тоді створила масову народну організацію «Народний рух України».

Процеси пішли найлогічнішим чином: народи в республіках набирали суб’єктності, усвідомлюючи себе як окремі нації. В авангарді цих процесів були Естонія, Литва та Латвія: окуповані СРСР лише у 1940 році, вони ще пам'ятали часи своєї незалежності; світ не визнавав їх частиною СРСР і вважав окупованими; отже, їм було легше, ніж іншим республікам, відновити незалежність ‒ і їхні громадські організації впевнено йшли до цієї мети. Спочатку здавалося, що лише вони відокремляться від СРСР (адже радянська конституція визнавала право союзних республік «на самовизначення аж до відокремлення і утворення самостійних держав») і на цьому все закінчиться. Проте процеси пішли глибше.

Через неспроможність союзного центру припинити вірмено-азербайджанський конфлікт Вірменія теж стала прагнути відокремлення, сподіваючись, що, ставши самостійною державою, вийде з війни з Азербайджаном. Про намір відокремитися заявила і Грузія; масовий мітинг у Тбілісі у квітні 1989-го був жорстоко придушений радянською армією, що лише підігріло «сепаратистські» настрої.

Центробіжні тенденції стрімко набирали силу; союзний центр, не встигаючи за подіями, вдався до відчайдушної спроби стримати їх. У січні 1991 року радянська армія вдерлася у Вільнюс і Таллінн, намагаючись придушити процеси відокремлення. Проте ці процеси линули, немов ріка у повінь, по всій території СРСР. Тоді союзний центр вдався до останньої, мабуть, спроби втримати Союз: було вирішено підписати новий союзний договір, на нових умовах. В основу було покладено нову конституцію, проєкт якої розробив всесвітньовідомий вчений і правозахисник Андрій Сахаров: союзні та автономні республіки урівнювалися за статусом і суб'єктністю, Росія більше не займала панівного становища, а ставала на рівні з іншими республіками. Більше того: вона проголосила «незалежність від СРСР» і обрала президентом Бориса Єльцина.

Якийсь час здавалося, що новий союз нагадуватиме Євросоюз. У березні 1991 року відбувся всесоюзний референдум: більшість підтримала ідею нового союзу. Проте республіки Балтії у ньому вже участі не брали.

Однак союзний центр, у якому були не тільки реформатори, а й реваншисти, завадив здійсненню цієї ідеї. Горбачов намагався маневрувати між двома таборами.

Проте, напередодні підписання нового союзного договору реваншисти здійснили відчайдушну спробу повернути все назад. 19 серпня 1991 року керівники КДБ, армії та деякі інші керівні особи проголосили Горбачова хворим (насправді, заблокували його на його дачі у Форосі) і ввели надзвичайний стан по всьому СРСР. У Москву було введено війська, по московських вулицях їздили танки. Велетенська держава опинилася на межі поринання у громадянську війну, замаячив привид 1918-го... Мабуть, саме цей привид стримав розвиток подій ‒ війни не сталося.

Демократична громадськість виявила рішучу силу. У Москві тисячі простих людей, переважно інтелігенції, вийшли на безстроковий мітинг біля парламенту; такі ж мітинги відбулися у Петербурзі та інших містах Росії. В Україні демократичні сили теж зібралися біля Верховної Ради, але керівництво обережно вичікувало, як розвиватимуться події, адже під Києвом таємно чекали наказу 12 тисяч московських військ.

Проте, державний переворот виявився цілком непідготовленим. Єльцин зі своєю командою реформаторів спромігся опанувати ситуацію в Москві; армія відмовилася стріляти у беззбройний народ. Горбачова звільнили з «полону»; заколотників заарештували. Тоді здавалося, що демократичні сили перемогли остаточно, і назад вороття не буде.

Отоді керівники республік скористалися історичним моментом. Одна за одною союзні республіки проголошували державну незалежність. СРСР фактично припинив існування, хоча де-юре його ще не було розпущено.

Верховна Рада України проголосувала за незалежність 24 серпня; її голова Леонід Кравчук (ще донедавна ‒ заввідділом ідеології ЦК КПУ) зачитав Акт проголошення незалежності. А 1 грудня український народ засвідчив прагнення до незалежності на всеукраїнському референдумі.

8 грудня 1991 р. у Білорусі, в селі Віскулі, президенти та голови урядів трьох союзних республік ‒ Борис Єльцин і Геннадій Бурбуліс (РРФСР), Станіслав Шушкевич і В'ячеслав Кебич (БРСР), Леонід Кравчук і Вітольд Фокін (УРСР) ‒ підписали угоду про припинення існування СРСР та створення Співдружності незалежних держав (СНД). Невдовзі до СНД увійшли інші колишні союзні республіки, які стали державами. Знову на мить промайнув привид Євросоюзу, адже СНД було проголошено на засадах повної рівності держав.

Новий старт України та Росії: спільна радянська спадщина, трохи різні суспільства

Державотворення розпочалося в умовах розгубленого, розколотого суспільства в обох державах. Для однієї частини суспільства у Росії та Україні проголошення незалежності становило історичний шанс для спроби побудувати сучасний демократичний лад; але ця частина становила меншість. Більшість розгубилася між втратою звичного, стабільного способу життя і новою суцільною невідомістю. До того ж, усі нові держави опинилися в гострій економічній кризі через складнощі перетворення збанкрутілої радянської економіки на ринкову та внаслідок ускладнення економічних відносин між державами.

Між тим, за фасадом демократичних перетворень у Росії та в Україні (як і в інших країнах СНД) точилися цілком інші процеси, які тоді були непомітні не тільки загалу, але й більшості свідомої частини громадян, які щиро прагнули побудови демократичних держав і поєднання із Заходом. Докладно ці процеси було досліджено набагато пізніше, коли вони стали очевидними; одним з перших їх описав виходець з російської спецслужби (ФСБ) Алєксандр Литвиненко, який був змушений втекти з РФ ‒ він оселився у Великій Британії; проте РФ дістала його й там ‒ у листопаді 2006 р. вбивці, підіслані Москвою, підмішали йому в чай радіоактивний полоній-210, від чого він у тяжких муках помер. Його книга «ФСБ взрывает Россию» докладно описує, що відбувалося за завісою демократичних реформ.

Сутність цих доволі складних процесів – перетворення силових органів колишнього СРСР, насамперед КДБ, на мафіозні утворення, які з’єдналися з організованою злочинністю і відвертими бандами. Ці утворення привласнили радянські державні кошти, так зване «золото партії», а також колишні «соціалістичні» підприємства. Приватизація призвела до перетворення радянської системи на мафіозно-олігархічну, де вихідці з КДБ протягом 90-х років поступово завоювали всю владу.

У РФ та в Україні точилися криваві розбірки між мафіозними кланами і групами; за законом джунглів, переможці цих розбірок різними шляхами приходили до високих посад у державному апараті та новоствореному великому бізнесі. Олігархи збагачувалися з невиданою досі швидкістю і розмахом, скуповуючи найдорожчі ділянки землі і об’єкти нерухомості як у своїх державах, так і по світу, насамперед у Європі. Невдовзі ці об’єкти перетворяться на осередки для насадження рашизму в Європі.

Олігархат під орудою чекістів (колишніх чекістів не буває!) заклав у РФ основи її перетворення з напівдемократичної на авторитарну, а згодом ‒ на тоталітарну, якою вона є зараз.

В Україні процеси набули складнішого розвитку. На відміну від РФ, де переважна більшість населення дедалі сильніше ностальгувала за втраченим СРСР, в Україні суспільство розкололося на тих, хто ностальгував, і тих, хто завжди вважав СРСР модифікацією російського імперіалізму, який колонізував і окупував Україну, ‒ такі громадяни становили політично вагому силу. Тому політичні процеси в Україні набули яскраво вираженого змісту ‒ боротьби між двома версіями державотворення: одна частина була налаштована проросійськи, але інша вважала, що треба відійти якнайдалі від Москви і приєднатися до Заходу.

Дороги двох країн розходяться далі

У РФ спроба побудови демократичної держави фактично завершилася другою спробою державного перевороту у жовтні 1993 р., коли реваншисти, які становили більшість у парламенті, виступили проти реформаторського уряду Єльцина. Уряд відповів розстрілом парламенту і його ліквідацією ‒ його замінила Державна Дума. За результатами виборів до неї отримали 64 місця великодержавні шовіністи (за іронією, вони назвали себе «Ліберально-Демократичною партією» Владіміра Жириновського); стільки ж ‒ ліберальний блок Єгора Гайдара; ще 42 місця ‒ Комуністична партія (Геннадій Зюганов). Таким чином, вже на перших вільних виборах у РФ демократи виявилися в меншості. Тоді ще не було видно, що той путч визначив вирішальний етап початку кінця спроби побудувати демократичну Росію.

В Україні у той час перемогли проросійські сили ‒ на президентських виборах 1994 р. Леонід Кучма, колишній директор найбільшого оборонного заводу Південмаш, здобув перемогу над Леонідом Кравчуком (Кравчук, перший президент незалежної України, на той час вже сприймався мало не як націоналіст). Кучма був президентом два терміни і пройшов разом з країною шлях від побудови олігархічно-мафіозної системи до рішучого захисту України від зазіхань Росії і написання знаменної книги «Україна ‒ не Росія». Кучма також, підкорившись як вимогам США, так і постчорнобильським настроям в Україні, передав РФ арсенал ядерної зброї, який зберігався в Україні з радянських часів. У 1994 році було підписано Будапештський меморандум, яким Україна передала РФ ядерну зброю під «запевнення» (саме так, не «гарантії») США, Великої Британії та Франції щодо територіальної цілісності і суверенітету України. Справді, кому тоді спало б на думку, що РФ піде на Україну війною? До того ж, утримувати ядерний арсенал Україна тоді не могла через суцільний брак коштів.

До початку нового тисячоліття РФ та Україна підійшли вже майже цілковито різними. У РФ олігархи та оточення Єльцина «обрали» наступником вихідця з КДБ Владіміра Путіна. 9 та 12 вересня 1999 р. раптово, на світанку, коли всі мирно спали, вибухнули, один за одним, два багатоповерхові будинки у Москві; через кілька днів ‒ ще один вибух, на цей раз у Волгодонську. Вибухи було проголошено терактами, скоєними «чеченськими терористами».

Чечня-Ічкерія, яка відокремилась від Чечено-Інгуської автономної республіки РФ, проголосила незалежність у 1991 р. разом із союзними республіками (скориставшись проєктом нової конституції, яку так і не було введено в дію, бо путч 1991 р. поклав край існуванню СРСР), проте її не було ніким визнано. Натомість російська мафія створила у Чечні сіру зону для «чорного ринку». У грудні 1994 р. у Чечню вдерлися російські війська, щоб завадити подальшому відокремленню її від РФ та забезпечити безкарне і беззаконне функціонування цього «чорного ринку». Тоді ще напівдемократичне російське суспільство виступило рішуче проти цієї війни, і у 1996 році РФ вивела війська з Чечні.

У 1999 році чеченську ситуацію вирішили розіграти знову, щоб посадити Путіна у президентське крісло. Російські війська вдерлися у маленьку кавказьку країну, яка ще не оговталася від першої навали, і цілковито зруйнували її, вчинивши справжній геноцид нації, яка налічувала не більше 1 мільйона.

Вже згадуваний вище Алєксандр Литвиненко доводить, що вибухи багатоповерхівок були спецоперацією, спеціально організованою чекістами з метою об’єднати російське суспільство жахом перед терористами, створивши таким чином підґрунтя для підтримки Путіна і поступового згортання всіх порухів РФ у бік Заходу ‒ тобто для реваншу. Протягом 2000 ‒ 2005 років у РФ було знищено всі незалежні телеканали. Ціла низка політичних убивств ліквідувала найвизначніших діячів реформаторського табору. У 2003-му було організовано показовий судовий процес над Михаїлом Ходорковським ‒ прозахідним олігархом, власником найбільшої нафтової корпорації; його засуджено до 10 років колонії. Це був сигнал всім олігархам: не смійте вести будь-яку самостійну політику або фінансувати політичні партії. Олігархи сигнал зрозуміли і згуртувалися навколо лідера. Суспільство дедалі слабше вимагало припинення кровопролиття у Чечні і врешті-решт взагалі перестало виявляти бодай найменшу суб’єктність, коливаючись «разом з генеральною лінією» (як сказали б у сталінські роки).

Таким чином, нові-старі господарі РФ створили собі передумови для знищення усіх паростків свободи, демократії та творення сучасної держави. Вони тепер будували те, що згодом буде названо рашизмом, ‒ гібрид найгірших рис радянського режиму та фашистських режимів ХХ століття з олігархічно-мафіозною структурою суспільства, яка прагне нескінченного збагачення за рахунок пограбування народу та створює свої осередки по всьому світу.

В Україні також олігархічно-мафіозна система зміцнювалася, та чимраз ширше простягала щупальця, переплітаючись з російською (зрештою, вихідці з тієї ж Контори) у нерозривний вузол; країну потрясали вбивства та розбірки. Проте суспільство чинило значно сильніший спротив, ніж у РФ.

Так, гучне вбивство журналіста-опозиціонера Георгія Гонгадзе у 2000 році спричинило масовий мітинг у Києві під гаслом «Україна без Кучми!». Цей мітинг став прообразом подальшої боротьби суспільства проти мафії.

Кучма дедалі сильніше коливався між національно орієнтованою та проросійською частинами українського суспільства. Це найвиразніше виявилося у призначенні прем’єрів: на початку 2000-х років прем’єром став Віктор Ющенко, молодий банкір з виразною національно-патріотичною орієнтацією; віцепрем’єром ‒ молода підприємниця, засновниця нафтогазової компанії «Єдині енергетичні системи України» (ЄЕСУ) Юлія Тимошенко. Проте у 2003-му, напередодні президентських виборів, Кучма замінив Ющенка на прямо протилежного за поглядами політика ‒ Віктора Януковича, вихідця з напівкримінальних, мафіозних кіл Донбасу, який хизувався своїм невіглаством і презирством до західних цінностей. Кучма всіляко давав суспільству зрозуміти, що хотів би, щоб наступником став Янукович.

Таким чином, від початку 2000-х Росія будувала мафіозно-фашистську державу, а Україна ‒ мафіозно-демократичну.

Перша вирішальна перемога українського суспільства

На президентських виборах 2004 року в Україні зійшлися у двобої Янукович і Ющенко. За результатами другого туру переміг Янукович. Проте невдовзі з’ясувалося: результати народного волевиявлення сфальсифіковані.

Сталося неочікуване: десятки тисяч виборців вийшли на площу Незалежності і не розходилися. Це нагадало 1991-й, коли тисячі людей, відкинувши страх, мітингували по всьому СРСР. Тепер українські виборці вимагали перевиборів. «Майдан» ніхто не наважився розганяти, тим більше розстрілювати (хоча загін російських військ стояв під Києвом); мітинг став народним святом, ейфорія мирної боротьби запанувала над натовпом. На чолі народного протесту були справжній переможець виборів ‒ Віктор Ющенко ‒ та його соратниця Юлія Тимошенко. Через те, що прихильники Ющенко-Тимошенко позначали себе помаранчевим кольором, це мирне народне повстання увійшло в історію як Помаранчевий Майдан.

І протест переміг! Оголошено додатковий ‒ третій ‒ тур голосування, де перемога чесно дісталася Ющенкові. Так почався перший національно орієнтований український уряд: Тимошенко стала прем’єром.

Однак, вже у наступному році виявилися глибокі розбіжності у підходах до економічних і політичних реформ між Ющенком і Тимошенко. Юлія діяла як полум’яна революціонерка, прагнучи одним махом ліквідувати олігархо-мафіозну систему; тоді як Ющенко сподівався бодай деяких олігархів переорієнтувати на побудову національної держави.

Життя за «помаранчевих» перетворилося на швидкісну їзду крутим серпантином: Ющенко і Тимошенко то гучно розривали стосунки, то знову мирилися. А Москва всіма способами роздмухувала цю війну в середині української влади та ще й нав’язала Україні «газову війну».

Далі буде...