Жити всупереч

Роздуми після вистави «Треба жити»
Перший український аматорський театр у Сан-Франциско «Мандрівні зірки» заінтригував
мене задовго до прем’єри — оголошенням: «Треба жити!» — театральне рев’ю за
мотивами Радіодиктанту національної єдності. Диктант, здебільшого сухий текст без
жодного драматургічного сюжету, — не лише втілити на сцені, а й ще у жанрі рев’ю, тобто
мюзиклу?
«Цьогорічний диктант мав назву “Треба жити!“ Після нього у соцмережах пішла хвиля
глузувань, кпинів та пародіювання, — розповіла режисерка Олена Біляк перед виставою.

— А я відразу побачила це на сцені, і мені захотілося поставити веселу музичну виставу, з
піснями і танцями. Ми збирали тексти по соцмережах і вебсайтах просто по крихтах».
Сюжет виник природньо: на день народження одної з мешканок одного з сіл десь у
центральному регіоні України сходяться-з’їжджаються-злітаються гості з різних регіонів
України та з американської діаспори, і кожний вітає господиню «порадами»-роздумами, як
жити під час війни, на межі смерті. При цьому кожний учасник «перекладає» текст
диктанту говіркою свого регіону та по-своєму витлумачує зміст.
«Треба жити інтересно, — радить соковитим суржиком мешканка Луганської області. — Покамест ти живий, треба любити свою землю, квітчати її. Вийти на город, пощипать друге полуничне пришестя... маламурити варенички, що мама наварила». «Курчити їм» так, «що чорти у преісподній вивчать українську мову!» - промовляє мешканка окупованої області.
«Треба жити красиво», - перегукується з нею одеситка, ясна річ, «одеською» мовою. –
Ходити в оперу. Калапуцати ікру з синеньких - щоб ручки не боліли у тих, хто її робить.
Коли всі ці некрасиві, хто нам жить заважає, побіжуть у болоті топитись, тоді буде
щастя!». Адже «вони хочуть, щоб ми жили так, як вони, конаючи в тихий ужас. А ми
будемо жити не ‘завдяки’, а ‘всупереч’!»
Жити — всупереч, саме це є лейтмотивом усієї вистави. Всупереч щоденним і щоночним
бомбардуванням, бо «Як тебе сміли бомбити, Києве мій?!», — кияни перелицьовують на
воєнний лад класичну пісню про столицю.
Жити тут і зараз, «не завтра і не трошки» (бо «завтра» може й не настати — це не
проголошується, бо незримо, нечутно відчувається щомиті й повсюди).
Матеріальне - крихке: «треба жити» тим, «за що не вхопишся руками».
«Треба жити цікаво!» — навіть на передовій, стверджує гість, який приїхав з фронту.
«Треба жити – не впівсили після безсонної ночі, а зараз, бо весь світ вважає нас
незламними!, — запевняє харків’янка. — Цілуватися біля Шевченка, ходити на побачення “під Градусом“», — (ні, зовсім не те, що ви подумали – це місцева архітектурна прикмета, додам від себе). «У Харкові навчилися нічого не відкладати на завтра. А ще – не стидатися плакати, бо друг загинув, і це стало відомо лише через півтора року». Треба жити, і навіть театр не припиняє роботу — в укритті.
«Треба жити файно, - відгукуються гості з Гуцульщини та Львова. — Ходити на шпацер, вбравшись у файну сукню та мешти, цілуватися з файним фацетом». І, ясна річ, фондувати на ЗСУ. Це — теж лейтмотив, на якому наголошують гості з усіх регіонів.

Кожний живе якнайповніше і робить, що може, для підтримки батьківщини. Навіть гість із
Каліфорнійщини. «Треба жити – не тоді, коли виплатиться хата, і не коли буде менше
стресу, а зараз, - виголошує він «брайтонською» говіркою, і з його вуст це звучить
природно (на відміну від дикторів українських ЗМІ, які чомусь стали говорити цією ж
говіркою, «забуваючи» звичайні українські слова і підміняючи їх якимись безглуздими
«брайтонізмами»: «топовий», «креативний», «дедлайн», «фактчекінг» - скоро неможливо буде розуміти дикторів без англо-українського словника! Це так захищаємо і з ерігаємо українську мову? До речі, у виставі - жодних зловживань цими «псевдомодними» словечками). – Вживати дипломатію кулінарії, музики; розповідати Uber driver, що Україна є не тільки war zone». А ще – «вишукувати сенаторів і конгресменів, які проти допомоги Україні», бо — точнісінько так, як і на далекій батьківщині, — справжніми цінностями є «пам’ять про дім і тепло зустрічей».
Останнім з’являється гість з Криму, бо, звісно, «Крим – це Україна», і навіть там «тишком-
нишком пишуть диктант національної єдності». У Криму з давніх-давен жили, крім
українців, різні народи: «греки, болгари, євреї-караїми», - наголошує гість, щоправда,
забувши згадати корінний народ Криму — кримських татар. Проте пісня, яка представляє
Крим, - єврейська пісня про Джанкой — настільки заражає енергією, що всі на сцені
пустилися у танок разом з виконавцями! А під завершальну пісню, «Одна калина за
вікном», танцював увесь зал.
Пісні, дібрані з кожного регіону, – різнохарактерні, різнобарвні, як і вся вистава. Деякі –
традиційні, народні; деякі – з переробленими словами; ще деякі – сучасні, злободенні. Як і вся Україна – лоскутна ковдра, що скріплює різноманітність, зігріває і захищає єдину
націю українців. Ця нація живе – стверджує вистава. Живе всупереч і на межі, живе тут і
зараз, живе повноцінним життям.