До мами – з піснею, з молитвою, з любов’ю
Тому що мама – це той світ, у якому ми завжди залишаємося дітьми. Навіть дорослішаючи, створюючи власні сім’ї та самі стаючи батьками, ми все одно поспішаємо до того серця, до тих очей, до того голосу, до тих рук, у яких так багато тепла. Так багато, як… у сонця. Бо мама – то і є сонце. Земне.
І справді щасливий той, у кого вона ще є. Тут. Або зовсім близько, або й за сотні, тисячі кілометрів, бо розкидала нині доля людей країнами і материками, ох, розкидала. Але вона, мама, є. І ти можеш поїхати до неї чи хоч би подзвонити. І квапишся, квапишся це зробити. Бо до когось мама усміхається вже з портрета на могилі. Але й тоді зігріває. Пам’яттю. І у снах приходить, аби витерти сльозу із твого обличчя своїм невидимим ангельським крилом.
Як же гарно, що попри щоденну любов і турботу, ми маємо ще й календарне свято – День Матері, коли знову і знову можемо сказати своїм матерям особливі слова. І святкові зустрічі влаштовуємо, на які поспішаємо з піснями, з молитвами, з квітами і усмішками, з особливим – вдячним – станом душі.
Як це і було минулої неділі у парафії святого Йосифа Обручника, де в церковній аудиторії відбулася концертна програма «Пісня для Матері». Її ініціатором став керівник духового оркестру, який віднедавна працює при парафії, Іван Строгуш. Його ідею підхопила творчий керівник поетичного театру «Істина» Леоніда Митничук, склавши сценарій таким чином, що це була вишукано ніжна, поетично зворушлива, музично і пісенно хвилююча зустріч. З привітаннями для тих матусь, які сиділи в залі, які є у кожного десь далеко. Чи були. Але, відійшовши, залишилися…
Особливу атмосферу зустрічі творив саме духовий оркестр, у якому Іван Строгуш об’єднав майже два десятки таких же, як і він сам, відданих і одержимих любов’ю до мистецтва музикантів. Тих, хто у повсякденні займається далекою від творчості роботою, але знаходить час і сили збиратися на репетиції, бо є люди, для яких музика – то справді діагноз у хорошому сенсі цього слова.
Нагадаю, що свій дебютний виступ новостворений оркестр під назвою «St. Joseph band» мав ще минулих різдвяних днів. З того часу репертуар колективу значно збагатився. І на нинішньому весняному концерті глядачі вкотре переконалися, що духовий оркестр – це не ретро, це завжди сучасна справжня жива музика, яка несе духовну красу та енергію. Такі відчуття були і під час звучання маршів, і коли серця присутніх просто таки розтанули у ритмах чарівних вальсів, і коли звучала запальна полька.
А ще колектив акомпанував солістам, які подарували присутнім чудові пісенні номери. Добре відому «Ой на горі два дубки» підготувала до концерту Христина Щербін, грайливо підморгуючи керівнику духового оркестру: «А я донька мамчина, цілуватись навчена…» На що той без вагань відповів: «А я в батька один син, погуляти хоч би з ким…» Правда, на тому усе й сталося, бо далі оперна співачка, Заслужена артистка України Тетяна Вахновська повела усіх піснею туди, де буйно квітне черемшина й мов до шлюбу вбралася калина – лірично і закохано. Але потім також не втрималася від пісенного жарту, майстерно запевнивши своїм оксамитовим мецо-сопрано: «якби мені пощастило Василя зловити, я би хлопцям перестала голови крутити…»
І так гарно звучала українська пісня під супровід духового оркестру, так мило, що й фіналіст телепроекту «Голос країни» Володимир Окілко запросив спочатку глядача в пісенний «Гай, зелений гай», а тоді нагадав кожному про батьківський поріг, про рідну серцю хатину, заспівавши про ясени, які залишилися отам за селом, край дороги, а тепер босоногим дитинством приходять у сни…
І перетворилися ті пісні на спомин про рідну землю, яку уже п'ятий рік спопеляє ворог чорною бідою. І не всім матерям там сьогодні до свята. Бо чиїсь сини і доньки й нині на війні, а чиїсь, віддавши життя за волю і долю України, білими журавлями полинули у вічний вирій…
Щемливими поетичними словами говорила про це Леоніда Митничук. Поезії Ліни Костенко та Богдана Томенчука, зіткані у мереживо щасливої і трагічної материнської долі, звучали у виконанні пані Леоніди так зворушливо, що, здавалося, промовляє їх не вустами, а серцем. Бо говорила про оті могили над синами-соколятами, де сходять маки снігами кольору крівці… І про Мадонну, усю закривавлену, як Перемога, яка по святих рушниках йде у той, що видніється, храм… І про мамину науку: як вже там не буде, «не скигли, доню, то великий брид. Здушили сльози – не виходь на люди. Болить душа – не виявляй на вид…» І про мамину мрію: от їй хотілось, щоб у неї в хаті, на стелі, небо хтось намалював. Із зорями… Та вже й сама стала зорею…
Цим поезіям неймовірною силою пісні вторив чоловічий хор «Ставрос» (керівник Руслан Рольний), перетворюючи на молитву пісенні твори «Біля тополі», «На чужині» та «Христос воскрес!» Ця молитва взивала нас до жертовності: учасники і глядачі концертної програми тепло вітали присутніх у залі українських військових, які перебувають в Америці на лікуванні, збирали кошти для підтримки наших поранених захисників й, зокрема, для пораненого воїна-музиканта Івана Мелети.
І висловлювали впевненість: «Усі печалі будуть пережиті і все хороше вернеться не раз, бо на цьому і на тому світі наші мами моляться за нас!» І стелять нам долю рушниками, про які співали на завершення концерту всі його учасники. Бо у тих рушниках – і дитинство, й розлука, і вірна любов. І незрадлива материнська усмішка, що й крізь роки зігріває наші серця непроминущим теплом.
