Актуальність дослідження цієї проблематики особливо зростає в умовах сучасної російсько-української війни, яка супроводжується активним використанням історичних наративів як інструменту політичного та ідеологічного впливу. У статті Володимира Путіна від 12 липня 2021 року «Про історичну єдність росіян та українців» поряд із традиційними для російської пропаганди тезами про «спільну історію» та «єдиний народ» ключовою стала думка про те, що «справжня суверенність України можлива лише в партнерстві з Росією».

На початку 2022 р. Володимир Путін дедалі активніше просував наратив про нібито загрозу безпеці Росії з боку НАТО через співпрацю Альянсу з Україною. Використовуючи ці твердження як привід для ескалації конфлікту, 21 лютого 2022 р. Російська Федерація визнала незалежність так званих «ДНР» і «ЛНР», що стало одним із ключових етапів підготовки до повномасштабного вторгнення на територію України. Ці дії засвідчили продовження російської політики створення контрольованих квазідержавних утворень як інструменту політичного та військового впливу, що має історичні паралелі з практикою більшовицької Росії початку ХХ ст.

Події в Росії після жовтня 1917 року швидко набули форми справжнього апокаліпсису. Ленін майстерно використав короткочасну розгубленість і нерішучість західних держав, щоб негайно запустити амбітний імперський проєкт під назвою «світова соціалістична революція». Важливою складовою цього проєкту стала насильницька інтеграція України до радянської системи.

Розрахунок Леніна на те, що Всеукраїнський з’їзд Рад, який розпочав роботу 4 (17) грудня 1917 р. у Києві, переобере Українську Центральну Раду, повністю провалився. Більшість делегатів висловила підтримку УЦР і різко засудила «централістичні заміри московського (великоруського) правительства, що, доводячи до війни між Mосковщиною і Україною, загрожують до решти розірвати федеративні зв'язки, до яких прямує українська демократія». Того ж дня до Києва телеграфом надіслали «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради». У ньому «соціалістичний уряд Росії» формально визнавав право всіх народів колишньої царської імперії на самовизначення, включно з відокремленням. Водночас петроградське керівництво прямо погрожувало Центральній Раді відкритою війною, рішення про яку було ухвалено ще за кілька днів до цього.

На жаль, протягом тривалого часу в українських політичних колах домінувала ідея федеративного зв’язку України з іншими державними утвореннями в рамках єдиного об'єднання. Більше того, 30 листопада 1917 р. відбулася розмова між генеральним секретарем праці УНP M, Поршем і радянським наркомом у справах національностей Й. Cталіним, під час якої Порш заявив, що «при організації центрального органу демократії» співпраця між УЦP і Pаднаркомом цілком можлива. Зрештою більшовицька агресія проти Української Народної Республіки остаточно продемонструвала ілюзорність сподівань на рівноправну федерацію з Росією. B. Bинниченко у відповідь на ультиматум заявив: «Оголошення нас «буржуями» – засіб боротьби неукраїнців з українцями… Не Генеральний секретаріат, а Pада Народних Комісарів затіяла братовбивчу війну…».

Подальший розвиток подій засвідчив перехід більшовицького керівництва від політичного тиску до практичної реалізації альтернативного центру влади в Україні. З цією метою 24–25 (11–12) грудня 1917 р. більшовицька фракція об’єдналася в Харкові з делегатами з’їзду Рад Донецького і Криворізького басейнів. Разом вони провели альтернативний «Всеукраїнський з’їзд Рад», на якому проголосили Україну Республікою Рад. З’їзд проголосив повалення влади Української Центральної Ради та встановлення федеративних відносин із більшовицькою Росією. У такий спосіб Петроград надалі інтерпретував події в Україні як внутрішній конфлікт між «революційними радами» робітничих і солдатських депутатів та «буржуазною» Центральною Радою, що дозволяло легітимізувати зовнішнє втручання під виглядом підтримки «внутрішньої революції». Нарком у справах національностей Й. Сталін стверджував, що між українським і російським народами не існує жодних суперечностей, а конфлікт точиться лише між радами робітничих і солдатських депутатів та Генеральним секретаріатом. На його думку, цей конфлікт можна вирішити лише спільною боротьбою російських і українських народів проти контрреволюційних елементів Центральної Ради», яку він цинічно звинувачував в «анексії» південних і східних українських земель. Подібна риторика слугувала інструментом делегітимації української державності та виправдання більшовицького втручання. У ширшому контексті радянська влада, подібно до царського та Тимчасового урядів, відмовлялася визнавати Слобожанщину, Донбас і Південь невід’ємними частинами України, що відображало тривалу імперську традицію заперечення українського суверенітету.

Створення Центрального Виконавчого Комітету та виконавчого органу – Народного Секретаріату – завершило оформлення маріонеткового більшовицького режиму під назвою Українська Народна Республіка. Ленін офіційно запевняв, що Рада Народних Комісарів «обіцяє новому урядові братньої республіки повну і всебічну підтримку», а командувач більшовицьких військ Михайло Муравйов у наказі № 14 відверто визнавав: «…ми несемо із далекої півночі на вістрі своїх штиків і там, де її встановлюємо, всіляко підтримуємо силою цих штиків і моральним авторитетом революційної соціалістичної армії».

Фактично це була перша апробація більшовиками тактики створення псевдоурядів, які слугували прикриттям для окупації України Червоною армією. Згодом подібну модель вони неодноразово застосовували й в інших національних регіонах колишньої імперії.

30 (17) грудня радянський уряд України – Народний Секретаріат – офіційно оголосив війну Українській Центральній Раді та звернувся до Ради Народних Комісарів РСФРР з проханням про негайну військову допомогу. В умовах війни наприкінці грудня 1917 року в Україну прибуло до 20 тисяч більшовицьких військ – матросів, солдатів і червоногвардійців.

Цікаво, що на початку січня 1918 р. у Вітебську відбувалися переговори радянської та української делегацій. Українська сторона висунула для продовження діалогу чіткі умови: припинення бойових дій, виведення російських військ з території України та офіційне визнання УНР. Російська делегація відкинула ці вимоги, назвавши їх неконкретними, і всю відповідальність за подальше розгортання війни поклала на Центральну Раду.

7 січня 1918 року (25 грудня 1917 р.) нарком В. Антонов-Овсієнко, призначений комісаром «по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії», віддав наказ про загальний наступ проти Української Народної Республіки. На той момент значна частина Лівобережної України вже перебувала під контролем більшовиків. Українська влада виявилася неспроможною ефективно протистояти більшовицькій навалі, оскільки практично не мала власних боєздатних збройних сил. Лише 8 січня 1918 року (26 грудня 1917 р.) Генеральний секретаріат Української Центральної Ради ухвалив постанову про створення регулярної української армії.

11 січня 1918 року (29 грудня 1917 р.) більшовицькі війська захопили Катеринослав (сучасний Дніпро). Напередодні в місті спалахнуло заздалегідь підготовлене місцевими більшовиками збройне повстання робітників, на підтримку якому прибули підрозділи з Росії. Надалі така комбінована тактика – внутрішнє повстання плюс зовнішнє військове втручання – неодноразово застосовувалася більшовиками в Миколаєві, Одесі, Києві та інших містах.

15 (2) січня 1918 р. був зайнятий Олександрівськ (нині Запоріжжя), а 19 (6) січня – Полтава. Після цього більшовицькі сили двома колонами – з напрямків Харків–Полтава та Гомель–Курськ–Бахмач – розпочали масштабний наступ на Київ. Після п’ятиденного інтенсивного артилерійського обстрілу та важких вуличних боїв 9 лютого (26 січня) 1918 року українські війська та урядові установи залишили Київ.

Розгортання цих подій засвідчило не лише військовий характер конфлікту, але й глибоку суперечність між декларованими принципами більшовицької політики та їхньою практичною реалізацією. Особливо виразно це проявилося у національному питанні. Подвійність стандартів у національній політиці простежується в теорії і практиці більшовицького керівництва. Так у телеграмах Леніна до Г. Орджонікідзе і B. Aнтонова-Овсієнка звучала вимога суворого дотримання суверенітету радянської України, однак встановлений у результаті більшовицької окупації «червоний терор» демонстрував справжню суть більшовицького режиму, яка ґрунтувалася на тотальному терорі.

Член УЦP M. Ковалевський так описував події у Києві: «Bони плюндрували місто так, як може плюндрувати і грабувати дикий завойовник, якому пощастило захопити чуже місто». «Терор проводився з усією жорстокістю, яка тільки може бути. Деякі вулиці були завалені трупами вбитих гайдамаків, офіцерів, вільних козаків, а також випадкових перехожих», – писав член Київського штабу Червоної армії Iван Тягай. Орган українських соціал-демократів (лівих) констатував: «Mи пережили цілу вакханалію нищення всіх ознак української нації, топтання портретів Шевченка, розстрілів за українське посвідчення і за українську мову».

Обіцянки землі та фабрик на практиці обернулися встановленням жорсткої централізованої планової економіки та тотальним контролем над населенням. Декларована повага до української мови, культури й релігійних переконань вилилася в системні репресії проти культури та церкви. Загалом Кремль розглядав будь-яку форму української державності лише як тимчасове явище в рамках боротьби за світову комуністичну революцію.

Усвідомлюючи неспроможність Червоної армії зупинити німецький наступ, радянський уряд Росії змушений був розпочати мирні переговори з державами Четверного союзу в Брест-Литовську. Російська делегація намагалася зберегти за собою монопольне право представляти інтереси всієї колишньої Російської імперії, а власну збройну агресію проти України подавала виключно як внутрішній «громадянський конфлікт», стверджуючи, що «це хатня справа самого українського народу».

З цією метою голова радянської делегації Л. Троцький наполягав на участі в переговорах представників Народного Секретаріату. Делегати від маріонеткового уряду (Ю. Медведєв, В. Затонський і В. Шахрай) перед від’їздом до Бреста зустрічалися з Леніним, який насамперед цікавився Донбасом і спроможністю вивезення вугілля до Pосії. На Брест-Литовських переговорах харківська делегація Народного Секретаріату виступила із заявами, в яких від імені «всього українського народу й уряду» оголосила, що не визнає жодних рішень і міжнародних угод, укладених Генеральним Секретаріатом УНР. Центральну Раду вони назвали «самозваною буржуазною групою українського населення», через що «ніякі зобов’язання, взяті на себе Центральною Радою, не будуть визнані ні Українською радянською владою, ні українським народом».

Однак 10 січня 1918 року під тиском німецької сторони Троцький змушений був визнати за делегацією УНP статус самостійного учасника конференції, тим самим визнав УНP самостійною державою.

Однак визнання української делегації не означало реальної відмови більшовицького керівництва від планів підпорядкування України. Для радянської Росії це було радше вимушеним дипломатичним кроком, продиктованим міжнародними обставинами та тиском Центральних держав під час Брест-Литовських переговорів. Про це свідчить створення  січні-лютому більшовиками таких квазідержавних утворень, як Донецько-Криворізька республіка, Одеська радянська республіка, Радянська республіка Тавриди чи Миколаївська повітова соціалістична трудова комуна, яке мало не лише військово-політичний, а й виразний ідеологічний характер. Їхнє виникнення було спрямоване на підрив авторитету Української Центральної Ради та дискредитацію самої ідеї української державності. На переконання «батьків» радянських республік, їх території «ніякісінького відношення взагалі до України не мають… всі претензії Центральної Pади на ці землі є фантастичні й до того безґрунтовні».

Штучне дроблення території України на окремі «радянські республіки» мало створити враження регіональної роз’єднаності. Більшовицьке керівництво намагалося продемонструвати, що українські землі нібито не становлять єдиного політичного й національного простору, а тому не здатні до існування в межах самостійної держави.

Важливим чинником створення більшовицьких маріонеткових утворень на території України були також економічні інтереси радянської Росії. Передусім це стосувалося промислово розвинених регіонів – Донбасу, Криворіжжя, Півдня України та чорноморських портів, які мали стратегічне значення для економіки колишньої Російської імперії. Зокрема, контроль над Донецько-Криворізьким басейном забезпечував доступ до вугілля, металургійної промисловості та сировинної бази. Упродовж січня–квітня 1918 р. з української території до Росії було вивезено понад 17,3 млн пудів хліба. Це свідчить, що встановлення радянської влади в Україні мало на меті не тільки політичне підпорядкування, а й забезпечення контролю над продовольчими та промисловими ресурсами, критично важливими для утримання більшовицького режиму.

Згідно з Брест-Литовським мирним договором від 3 березня 1918 р. уряд більшовицької Росії зобов’язувався визнати Українську Центральну Раду, підписати з нею мирний договір, припинити агітацію проти неї, вивести свої війська з території України.

Усвідомлюючи складну міжнародну ситуацію, більшовицьке керівництво продовжувало наполягати на необхідності єдиного «революційного фронту» проти німецько-українських військ, розглядаючи існування окремих радянських республік як політично недоцільне. Саме тому 17–19 березня 1918 р. на II Всеукраїнському з’їзді Рад було проголошено створення єдиного радянського уряду України, чим фактично завершено юридичне поглинання квазідержавних утворень так званою «незалежною» радянською УНР.

У резолюції з’їзду «Про державний устрій» прямо наголошувалося, що боротьба за відновлення більшовицької влади в Україні має завершитися її об’єднанням із радянською Росією. Це ще раз засвідчувало тимчасовий і суто тактичний характер радянської «української державності», яка розглядалася більшовицьким центром не як самостійний політичний проєкт, а як інструмент встановлення контролю над Україною. До моменту реалізації цієї мети діяльність українських більшовицьких партійних структур була перенесена на територію Росії.

Про те, що утворення так званих «радянських республік» розглядалося більшовицьким керівництвом як інструмент колоніальної політики, переконливо свідчать події другої російсько-української війни, яка розгорнулася наприкінці 1918 р. Упродовж 1919–1920 рр. статус радянської України залишався предметом постійних політичних маніпуляцій: від фактично невизначеного становища у формі «воєнно-політичного союзу» 1919 р. – до рішення про входження УСРР до складу «всеросійської» федеративної республіки, а згодом – до формального визнання її незалежності та суверенітету договором між РСФРР і УСРР від 28 грудня 1920 р.

Подібна непослідовність не була випадковою. Більшовицьке керівництво використовувало декларації про «суверенітет» радянських республік виключно як тактичний засіб для легітимації власної влади на національних окраїнах колишньої Російської імперії. Відмова більшовиків у 1920 р. від попередньої практики створення регіональних радянських республік пояснювалася вже не зміною принципів, а тим, що радянська Україна опинилася під повним політичним контролем Російської комуністичної партії (більшовиків). У структурі РКП(б) керівні органи національних республік, зокрема ЦК КП(б)У, фактично не мали ширших повноважень, ніж звичайні обласні чи губернські партійні комітети в самій РСФРР.

Це свідчить, що проголошений федералізм мав суто декларативний характер, тоді як реальна модель радянської держави ґрунтувалася на унітаризмі, централізмі та формуванні тоталітарної системи.

Якщо на Наддніпрянській Україні спочатку було проголошено радянську УНР, а вже згодом створено КП(б)У як її партійний центр, то в Східній Галичині більшовицька стратегія реалізовувалася у зворотному порядку. Ще в лютому 1919 р. виникла Комуністична партія більшовиків Галичини і Буковини як обласна організація КП(б)У, тоді як радянська «державність» у краї була проголошена лише в липні 1920 р. Це свідчить, що більшовики розглядали партійний апарат як головний інструмент майбутнього політичного підпорядкування регіону.

КПСГ вела активну боротьбу проти Західноукраїнської Народної Республіки, прагнучи встановлення влади Рад за російсько-більшовицьким зразком. Водночас радянська Росія намагалася використати східногалицьке питання і в ширшому геополітичному контексті. Уже в березні 1919 р. петроградський уряд вів переговори з урядом ЗУНР щодо надання «коридору» для проходу Червоної армії з метою підтримки угорського радянського режиму Бели Куна (переговори були не результативними). За задумом більшовицького керівництва, саме через територію Галичини планувалося встановити прямий зв’язок між радянською Росією та радянською Угорщиною, що мало сприяти поширенню революції в Центральній Європі.

Підготовка до радянізації Східної Галичини здійснювалася системно й заздалегідь. 26 лютого 1920 р. у Москві було створено Галицьке бюро при ЦК РКП(б), покликане координувати політичну агітацію серед галичан, організовувати пропагандистську та видавничу діяльність. Згодом, 23 квітня 1920 р., у Києві сформовано Галицький організаційний комітет (Галоргком) на чолі з Феліксом Коном, який проводив активну агітаційну роботу серед населення краю. Паралельно більшовицька влада організувала спеціальні курси в Харкові та Одесі для підготовки агітаторів, призначених для діяльності на окупованих територіях Галичини.

Успіхи Червоної армії в ході радянсько-польської війни в червні 1920 р. спричинили в керівних колах РСФРР пожвавлення планів щодо подальшого поширення революційного руху в Європі. У цьому контексті ідея «визвольного походу» до Східної Галичини набула особливої актуальності. У службових записках того часу, зокрема Л. Каменєва до В. Леніна, підкреслювалося стратегічне значення регіону як зручного плацдарму для проникнення революційного руху до Польщі та як «воріт» у напрямку Європи. Таким чином, Східна Галичина розглядалася радянським керівництвом не як самостійний політичний суб’єкт, а як стратегічний плацдарм для реалізації ідеї світової революції, де військові, ідеологічні та адміністративні механізми діяли у тісному взаємозв’язку.

Одночасно радянське керівництво приділяло значну увагу інформаційно-пропагандистському впливу на населення Східної Галичини, намагаючись сформувати позитивний образ Червоної армії. Військове втручання і можливу окупацію ідеологічно виправдовували тезами про «допомогу» робітникам і селянам у створенні власної радянської влади та у «звільненні» від старого соціально-економічного ладу. Таким чином, застосовувалася класична для більшовицької політики риторика інтернаціональної місії та соціального визволення, яка маскувала реальні геополітичні інтереси.

Паралельно на рівні партійно-адміністративних структур здійснювалася практична підготовка до реалізації цих задумів: обговорювалося створення галицьких революційних органів управління та пропагандистських центрів при ЦК РКП(б) і КП(б)У. 30 червня 1920 р. на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У йшлося про створення Галицького революційного комітету до вступу Червоної армії в Галичину. При ЦК PКП(б) створили Галицьке бюро пропаганди та агітації.

8 липня 1920 р. було створено Галревком у складі: B. Затонський (голова), M. Баран (заступ-ник), Ф. Конар, К. Литвинович та I. Немиловський (члени). 16 липня 1920 р. на пленумі ЦК PКП(б) був затверджений його склад. У декларації від 15 липня 1920 р. Галревком проголосив утворення радянської квазідержави – Галицької Cоціалістичної Pадянської Pеспубліки.

Діяльність Галревкому мала яскраво виражений централізований характер і перебувала під безпосереднім контролем радянських військово-політичних структур. Зокрема, усі його документи, включно з декретами, друкувалися у польовій друкарні Політвідділу Реввійськради XIV армії РСЧА, що додатково засвідчує його залежність від військового командування. У проголошених декретах Галревком оголосив себе вищим органом влади в регіоні до скликання з’їзду рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. На місцях влада передавалася мережі підпорядкованих ревкомів, що забезпечувало жорстку вертикаль управління.

Соціально-економічні заходи радянської адміністрації передбачали радикальну перебудову власності, зокрема проголошення «народної власності на землю» та конфіскацію великих земельних наділів. Однак на практиці ці заходи реалізовувалися обмежено, оскільки значна частина селянства з недовірою ставилася до радикальних змін традиційного земельного укладу. Для галичан гасло «грабуй награбоване» виявилося не зрозумілим. B. Затонський зазначав: «…навіть не те, щоб селяни боялися повороту поляків, а просто вважали за неможливе по-рушити «святе» право власності, бодай панської… Довелось видати спеціальний наказ, щоб селяни жали колишній панський хліб. Лише перевіривши, що підпис і печатки правильні, селяни сунули на панські лани».

Ідеологічна політика Галревкому передбачала утвердження диктатури пролетаріату як основи державного устрою, а також запровадження низки нормативних актів, спрямованих на уніфікацію політичного, культурного та економічного життя відповідно до радянської моделі. Серед них – декрети про відокремлення церкви від держави, регулювання валютного обігу, скасування обов’язкової державної мови та інші заходи, що фактично спрямовувалися на витіснення національних інституцій та традицій. Зокрема, IV декрет Галревкому «Про скасування обов'язкової державної мови» засудив будь-які прояви національної свідомості. «Bсі ті, що своєю поведінкою чи словом вноситимуть національну ворожнечу і ненависть серед пролетарських мас, будуть оголошені ворогами революції і працюючого народу і передані військовому революційному трибуналові».

Поряд із цим у регіоні активно запроваджувалися репресивні механізми контролю. Формувалися органи, пов’язані з ЧК, які здійснювали боротьбу з політичними противниками радянської влади, використовуючи арешти, обшуки, конфіскації та інші форми адміністративного й кримінального тиску. 3 вересня 1920 р. завідувач відділу Галревкому M. Левицький у звіті більшовицькому уряду Pосії повідомляв, що в повітах утворені ревкоми, «які тісно пов'язані з Галицькою ЧК» і мають завдання боротися з контрреволюціонерами, саботажниками, спекулянтами, шпигунами та ін. Також визначалися форми і методи: обшуки, арешти, облави, конфіскація майна арештованих, нагляд за людьми, адміністративні і кримінальні кари Таким чином, радянська присутність у Галичині мала не лише політичний, а й виразно репресивний характер, що супроводжувався встановленням системи надзвичайного контролю над населенням.

Незважаючи на те, що більшовики встигли створити 20 повітових і 1150 сільських революційних комітетів (ревкомів), розгорнути їхню повноцінну діяльність не вдалося. Причинами цього стали, по-перше, слабкість і неорганізованість ліворадикальних сил у Східній Галичині на початку 1920-х років. По-друге, глибока недовіра більшовицького керівництва до місцевого населення західноукраїнського регіону.

Саме тому для більшовизації краю активно залучали галичан, які прибули з Росії та Наддніпрянської України, проте їхньої кількості виявилося недостатньо. Через це було вирішено «мобілізацію в Галичині не проводити, а добровольців приймати обережно». Зазначу, що у середині серпня 1920 р., під час другої спроби контрнаступу Червоної армії, у Сколе Ференц Бекеш проголосив створення Бойківської Радянської Республіки, яка проіснувала лише кілька днів.

Зі зміною воєнно-політичної обстановки 15–20 вересня 1920 р. польсько-українські війська підійшли до Тернополя. Галицькі більшовицькі діячі були змушені терміново відступити за річку Збруч. Під час відступу з Східної Галичини вивезли демонтоване промислове обладнання, сільськогосподарський реманент, валюту, коштовні метали, а також значну кількість реквізованих продуктів харчування та худоби. 25 вересня 1920 р. у Вінниці Галревком самоліквідувався. Невдовзі припинили існування Галбюро та Галоргком.

Так само, як і під час Брест-Литовських переговорів, уряд РСФРР під час Ризької мирної конференції (вересень 1920 р. – березень 1921 р.) активно підтримував Галревком і проголошену ним Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку (ГСРР), розглядаючи можливість її міжнародного визнання. З цією метою навіть планувалося створення єдиного галицького представництва, яке об’єднало б ГСРР і ЗУНР.

Однак восени 1920 року, через зміну співвідношення сил на фронті не на користь більшовиків, уряд РСФРР змушений був погодитися з вимогою польської делегації вилучити східногалицьке питання з порядку денного конференції.

Підсумовуючи діяльність Галревкому, В. Затонський у листі до Леніна, ЦК КП(б)У та Реввійськради Південно-Західного фронту від 23 вересня 1920 р. визнавав: «до такої серйозної справи, як перенесення соціальної революції і радянської влади, хоч би й захудалої, ми були дуже погано підготовлені». Водночас він наголошував, що «зараз, коли Галичина нами загублена, необхідно зайнятися підготовкою до повернення туди».

Таким чином, більшовицьке керівництво з перших днів після жовтневого перевороту розглядало Україну не як рівноправного партнера, а як об’єкт політичного, військового та економічного підпорядкування. Під гаслами «світової революції», «братньої допомоги» та «федералізму» воно послідовно реалізовувало стратегію створення маріонеткових «радянських республік» – від Харківської «УНР» і Донецько-Криворізької республіки до Галицької Соціалістичної Радянської Республіки.

Ці псевдодержавні утворення виконували роль політичного прикриття для збройної агресії, інструменту делегітимації УНР і ЗУНР та засобу економічного пограбування українських земель. Декларований «суверенітет» і «право на самовизначення» на практиці виявлялися тимчасовою пропагандистською ширмою, за якою стояв жорсткий централізм, червоний терор і відвертий колоніалізм.

Історія 1917–1920 років переконливо продемонструвала, що для більшовицької Росії будь-яка форма української державності була прийнятною лише як перехідний етап до повного поглинання. Саме тому навіть формально проголошені «радянські республіки» швидко втрачали рештки автономії, перетворюючись на звичайні адміністративно-територіальні одиниці під прямим контролем Москви.

Сучасні події, пов’язані зі створенням Російською Федерацією квазідержавних утворень «ДНР» і «ЛНР», а також із поширенням наративів про «історичну приналежність» східних і південних регіонів України до Росії, засвідчують збереження подібних підходів у російській політиці. Використання історичних маніпуляцій, пропаганди та інструментів зовнішнього впливу для виправдання агресії свідчить про спадковість імперської моделі, спрямованої на обмеження українського суверенітету. У зв’язку з цим дослідження діяльності маріонеткових республік початку ХХ ст. є важливим не лише для розуміння історичних процесів, а й для аналізу сучасних загроз українській державності.