Зустріч, яка дарувала крила. Бо й люди можуть літати…
Минулої суботи я побувала на дивовижній зустрічі, де одночасно побачилася і поспілкувалася з шістьма відомими українками. Точніше, я тільки слухала, намагаючись не пропустити жодного слова. Бо це були слова про правду, про волю, про силу духу і про власне силу слова, про нескореність перед випробуваннями долі і перед випробуваннями часу. Це були слова про мужність. І про совість. І про крила. Оті, що їх мають не тільки птахи. Оті, що їх має і людина — невидимі, але міцні, які дозволяють летіти через життя поглядами, стосунками, вчинками, справами, переконаннями. І показувати іншим, як треба летіти.
Так, як це робили вони — Леся Українка, її мати Олена Пчілка, Ольга Кобилянська, Наталія Кобринська та Олена Теліга, як це продовжує робити наша сучасниця Ліна Костенко. Тепер ти розумієш, читачу, з якими знаменитими українками я зустрічалася? Так, одночасно. Кажеш, що це нереально, адже вони жили і працювали у різних часових просторах? Правда твоя, читачу. Тому відкрию інтригу: моя розповідь сьогодні — про літературно-музичне дійство «Слово не мовчить. Діалоги крізь покоління», яке відбулося в Українському Національному Музеї, що в українській околиці Чикаго.
Його організували великі ентузіастки різноманітних творчих проєктів — Роксолана Прокопів, Мар’яна Гладій і Тетяна Динька. Ролі знаменитих українок з великою відповідальністю перед їхніми іменами приміряли на себе Анастасія Сович, Тереза Динька, Софія Бурядник, Саміра Прокопів, Анжеліна Сович та Ольга Олійник. З музично-пісенним супроводом відмінно впоралися Ольга Кмет, Андрій Бойчук, Любов Лукашевич, Марта Фрейзер та група «Smile» вокальної студії «Елегія» (керівник — Лана Поляк). На допомогу підоспіла Катерина Грод зі своїми вихованками із модельної школи «StarKids». А у вибрану сюжетну лінію скеровувала усіх ведуча Катруся Семко. І таким чином один із залів музею (вдячність за гостинну підтримку Лідії Ткачук та Галині Парасюк) перетворився того вечора на салон шляхетності, вишуканості і справжньої української інтелігентності.
Який він мав вигляд? Приглушене світло, фортепіано, свіча на столі, друкарська машинка, елегантне вбрання на героїнях, характерне для років, у яких вони жили, і… розмова. Діалоги. Про вічне. Про те, що нібито належить кожній із них зокрема, але якимось чином стосується й усіх їх разом і кожного із нас, бо стає приводом для роздумів. Бо Слово промовляли ті жінки, які справді мали у житті крила.
Ось зі свого часу озивається Леся Українка (1871–1913): «Я була малою горда, — щоб не плакать, я сміялась». А це було непросто — боротися з недугою тіла і боротися за життєві ідеали, захищати Слово, захищати українську ідентичність. Але… «Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі?..»
Не корилася. Духом своїм була міцна, як криця. І підтримкою матері, такої ж сильної духом, Олени Пчілки (Косач, у дівоцтві — Драгоманової, 1849–1930) — шляхетної панянки з козацького роду, письменниці, меценатки, громадської діячки, яку небезпідставно називали матір’ю українського слова, бо все життя своє присвятила йому. І доньці, безсумнівно, гени свої передала у спадок. Чи ж не тому ще зовсім юна Леся скаже-напише: «Слово, моя ти єдиная зброє…»
«І моя», — відгукнеться у відповідь Наталія Кобринська (1851–1920), яка заснувала Товариство руських жінок, а згодом і перший жіночий альманах «Перший вінок», на сторінках якого публікувались Олена Пчілка та Леся Українка; яка крок за кроком відстоювала ідею активної участі жіноцтва у культурному і політичному житті; яку щиро хвилювали питання національної культури й національної свідомості. Цьому і був присвячений її письменницький талант, а зброєю в руках було слово.
«І для мене важливою є ця зброя», — до діалогу вступає Ольга Кобилянська (1863–1942). Народжена в Карпатах, оточена красою природи і вільним духом народу, вона стала однією з найважливіших постатей раннього модернізму в українській літературі, через усю свою творчість провела тему української інтелігенції, а в міжвоєнний період сказала: «Якось проживемо, тільки б більшовики не прийшли…»
Прийшли. Не обминуло тебе, Україно, лихо. Його відчули на собі сотні, тисячі, мільйони українців. А серед них і ті, хто взяв за зброю Слово. Як, наприклад, Олена Теліга (1906–1942). Колись вона була присутня на одній вечірці, де по-блюзнірськи і безпідставно осквернювали українську мову. Не змогла промовчати, дала відсіч, відстояла свою думку. Такою і йшла через життя — у публіцистиці, в поетичній творчості, у відчайдушній праці в ОУН.
І до нашого товариства славетних жінок прийшла — на нашу сьогоднішню зустріч. Не втрималась, щоб не заявити: «Ми стоїмо з чоловіками в боротьбі за власну землю пліч-о-пліч. Не в тіні, не за спиною. Ми боремося, ми перемагаємо. Разом! Були вагання, звісно. Особливо на початку. Та ні краплі сумніву. Не бути сміливим у такі часи — це розкіш, якої ми не можемо собі дозволити».
Разом! Яке гарне слово. Яке сильне слово. І яке безсиле перед дулом ворожого автомата. Їх, з багатьма іншими, розстріляли у Бабиному Яру — Олену Телігу та її чоловіка. Цьому передували арешти націоналістів у Києві. Їх схопили у приміщенні Спілки українських письменників. Михайло до Спілки не належав, тому міг уникнути арешту. Міг піти. І він пішов. За нею, за Оленою. На розстріл. Тому що — разом!
А скільки таких полягло у 30-ті, у добу «розстріляного відродження»?! Тих, хто жив Україною, хто дихав Україною, — цілу генерацію українських митців знищив сталінський режим. І став символом трагедії будинок «Слово» у Харкові, де проживали літератори.
Але даремно сподівалася червона чума, що знищить таким чином українське Слово взагалі. Так, даремно. Бо на місце розстріляних і знищених прийшли інші. Не менш сміливі. Не менш відчайдушні. І вони працювали — творча інтелігенція 60-х (звідси і назва руху — шістдесятники), демонструючи незалежну від партійної ідеології громадянську позицію, звернення до національних традицій, до культурного відродження.
Їм також пробували заткнути рота, зв’язати думку, не помічати, не друкувати. Їх також переслідували. Їх також нищили. Але прийшов час, коли усе написане «в шухляду» відкрилося світові. І ми, сучасники, щасливі, що ідеї шістдесятників продовжують звучати для нас дотиком пера і голосом Ліни Костенко (день народження — 19 березня 1930 року) — жінки, яка стала легендою за життя, яка і сьогодні є глашатаєм Істини, Правди, Справедливості, Людськості.
Вона прийшла і на нашу зустріч. Прийшла і каже: усі слова уже були чиїмись, а ти їх маєш вимовити вперше. Ти. Саме ти. Як окрема людина. Як окремий всесвіт. Ну як, людино, ти уже готова сказати саме свої слова? Пильнуй, бо «життя іде і все без коректур, і як напишеш, так уже і буде». Мусиш знати: не всі помилки можна виправити. Мусиш пам’ятати: дорогу назад не повернути, долю заново не прожити… Тому не забувай вечірньому сонцю подякувати за день, а коханій людині — за кохання, а рідній землі — за таку красу довкола, «що хоч спинись і з Богом говори». І просто не забувай: «Так багато на світі горя! Люди, будьте взаємно красивими». І не втрачай потребу Слова — того слова, що стає молитвою, того слова, що перетворюється на крила, того слова, що перетворюється на зброю за право називатися людиною, вільною людиною на вільній землі.
І знову наша мудра Ліна: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову». У нас її відбирали століттями. Знищували. Висміювали. Розстрілювали. Проте ми все ще є! І будемо! Бо маємо те, чого на болотах не зрозуміти. Маємо Слово і Пам’ять, яких ворог боїться не менше, ніж зброї. Стоїмо!
Ось такою була ця дивовижна зустріч дивовижних жінок, які жили Словом, щоб передати нам, прийдешнім, Долю. Хотілося хоч трошки сказати про кожну, щоб особливо ті, хто не був на вечорі, зрозуміли, на яких же крилах можна летіти через життя, намагаючись справді жити, і творити, і надихати. Чи не від них, від знаменитих постатей в літературі, навчаються цьому й організатори сьогоднішнього івенту, яких я хочу назвати ще раз, — Роксолана Прокопів, Мар’яна Гладій, Тетяна Динька і всі ті, хто виконував доручені ролі, хто творив музичну канву зустрічі. А залучена до проєкту молодь — це не просто гарно, це — архіважливо. І для нинішнього дня. І для майбутнього. Адже це був вечір української культури, української інтелігентності, українського духу.
Це були ті миттєвості, у яких перепліталися поетичне слово і співана поезія, роздуми і переконання, відчуття того, що кожен із нас насправді здатний у житті на отой «магазинний мінімум» — бути взаємно ввічливими. І взаємно красивими. Бо навколо так багато горя!
А комусь, можливо, цей вечір нагадав узяти із полиці книжечку поезій улюбленого автора, яка за суєтою буднів уже встигла припасти порохом. Або ж надихнув написати щось своє. Поділитися душею. Як це зробила і Роксолана Прокопів, прочитавши власні поетичні одкровення. Тому що для неї це важливо — «вогонь живий не загубить, який тримає світло поміж нами». Тому що переконана: «ми мовчати більше не повинні, бо тиша теж стає на бік пітьми». Тієї пітьми, яка недавно забрала у неї на війні брата. Тієї пітьми, що поранила тіла і долі українських захисників, які сиділи у залі…
Не менш творчо готувалася для літературної зустрічі лотерея з чудовими лотами, якими були кептар від одного з найбільших у США магазинів українського одягу LUXART Lana’s Vyshyvanka, ексклюзивні книги від знаної книгарні Ukrainian Best Books, картина «Вікно у весну» юної талановитої художниці Кароліни Зеленецької, картина «Ті, що не замовкли» художниці Христини Щербін, неймовірної краси авторська великодня писанка від членкині Національної Спілки художників України Лідії Стефанишин. Своє плече для успішного проведення вечора підставили спонсори — магазин LUXART і Наталія Асеведо, відмінний звук забезпечив Сашко Хрипливий (компанія «Звук»). Кожен розумів значимість цього вечора. А кошти від лотереї та частину коштів від проданих на зустріч квитків організаторки події разом з працівниками Українського Національного Музею вирішили розподілити порівну і відправити нашій неймовірній Ліні Костенко — як подарунок на день народження, та передати благодійному фонду Protez Foundation на лікування поранених воїнів. Тому що ми мусимо дарувати крила. Якщо для нас є важливим Слово. Оте, що було спочатку. І зпредвіка. Оте, з якого й ми усі почалися.
Фото Максима Прокопіва.
