Вільна пташка у неволі
На сцені – 13-річна українка. Вона нібито веде розмову зі своєю мамою. Проте, з розмови стає ясно: мами чи то вже немає на світі, чи то є, але далеко. Дівчинка записує розмову на відеокамеру, яку знайшла тут, - сподіваючись, що, можливо, коли-небудь вона зустрінеться з мамою чи хоча б надішле їй свої розмови. Адже весь світ дівчинки – горище будинку, який належить родині, що нібито її «всиновила».
(«’Всиновити’ мене аж ніяк неможливо», — кепкує дівчинка). Проте, і вдочерити її також неможливо. Принаймні цією родиною. Бо ця родина – російська, а дівчинка потрапила до них з України. З Маріуполя. Коли вони з мамою втікали з окупованого міста, їх затримали на російському блокпосту. «Там — страшна, брудна кімнатка з брудним диваном», — схвильовано розповідає дівчинка. — Але я їм не сподобалася. Вони виштовхнули мене надвір, я спіткнулася і впала». Таким дивним чином вона уникла згвалтування. Але саме там вона розлучилася з мамою. Маму затримали солдати на посту, бо вона мала при собі військовий квиток. З того моменту дівчинка більше не бачила своєї мами. Дівчинка не говорить (бо, ймовірно, не може, не в силах, переконати сама себе), що мами, скоріше за все, більше немає на світі. І все ж теплиться у глибині її душі надія: а може, мама жива? У полоні? Хоча таке обвинувачення на блокпосту — з високою ймовірністю смертний вирок.
Дівчинка впала, зламала ногу, опинилася у лікарні. Там її мало не задушила сусідка по палаті з Донецька. Вся вина дівчинки – у тому, що розмовляла українською. А у сусідки загинув син, і вона, наслухавшись російської пропаганди про українських нацистів, які буцімто знищують Донбас, вирішила помститися 13-літній українці...
Там, у лікарні, її знайшла ця Маша. Її та ще одного хлопчика, Нікіту. Такого ж підлітка, трохи старшого за неї. Сироту, який, на відміну від неї, зрадів, бо Маша могла його вивести на дорогу до життя. Нікіта влився у російську сім’ю. Маша його усиновила. А для цієї 13-літньої українки - «всиновлення» у російській родині – не «спасіння від війни», а полон. Її змушують відвідувати російську церкву, школу, а за найменшу «провину», тобто прояви українськості, зачиняють на горищі. Їй заборонено користуватися мобільним телефоном, тільки для зв’язку з Машею; займатися на комп’ютері їй дозволено лише під пильним оком опікунів.
Проте ізоляція на горищі для неї – зовсім не покарання, адже лише там, наодинці з собою, вона може бути собою. На горищі вона веде відверту розмову з мамою, розповідає їй про свої підліткові почуття, про те, як вона зберігає свою гідність у сім’ї, де її всіляко принижують, нав’язують чужий для неї спосіб сприйняття навколишнього світу, чужі звичаї. Про те, чим живе ця сім’я, яскраво розповідає згадка дівчинки про одну з старших, чи то доньок, чи «всиновлених» — Сашу. «Її улюблене заняття: насипати зерен на підвіконня, туди злітаються пташки, а вона їх накриває колпаком, і вони задихаються», - ми, глядачі, фізично відчуваємо, як полонянці перехоплює горло, коли вона ділиться цим одкровенням з мамою, яку, скоріше за все, вже ніколи не побачить.
І стає зрозуміло: 13-річна українка почувається в чужій сім’ї, ніби та пташка, яку привабили нібито кормом і підступно накрили ковпаком, позбавивши живу душу кисню, необхідного для життя.
Вона в уявній розмові з мамою кепкує зі своїх господарів; хвалиться, як наспівувала в їхній присутності гімн України – за це її, звісно, вчергове відправили на горище...
...Лише після вистави я дізналася, що акторці, яка перевтілилася у 13-річну дівчинку, Діані Яворській, - далеко за 30. Ані з її зовнішнього вигляду, ані з виконання цього не видно. Акторка (одна з небагатьох непрофесійних акторів цього театру, сказала мені режисерка Олена Біляк) передає багатством найтонших інтонаційних відтінків, порухами і рухами глибину драми, яку довелося пережити 13-літній дівчинці. Героїня Діани, хоча й залишається підлітком, чистим, незайманим у своїх відчуттях, водночас є дорослою особою, яка глибоко розуміє все, що відбувається з нею та навколо неї. У неї, однієї з десятків тисяч дітей, російські окупанти вкрали її рідну сім’ю, позбавили її світу й намагаються переробити саму її сутність – лише за те, що вона є українкою і жила у країні, якої, за злочинним задумом російського диктатора, не повинно існувати.
...І ось її тріумф: полонянка розповідає, як її «мачуха» Маша прочитала, що її, Марію, Міжнародний кримінальний суд звинуватив у викраденні українських дітей і оголосив у міжнародний розшук! Так ми дізнаємося: ця дівчинка була викрадена не простою російською родиною, а «уповноваженою у захисті дітей Російської Федерації» Марією Львовою-Бєловою. (Але це, зрештою, не змінює сутності, адже будь-яка російська родина поводилася б з викраденими українськими дітьми подібним чином – полонених дітей вочевидь розподіляють у заздалегідь підготовлені сім’ї, перевірені на вірність «генеральній лінії», спрямованій на затирання будь-яких проявів українськості).
Як долетіла ця полонена вільна пташка з-за океану до нашого краю? Чому саме цей твір харківського письменника Олега Михайлова обрали «Мандрівні зірки»?
- Я побачила в інтернеті цю виставу, поставлену в Україні, — розповіла мені Олена Біляк. — В Україні вона дуже популярна, ставиться в багатьох театрах. Проте вистава, яку я переглянула, була поставлена зовсім у іншому плані: документально, з зачитуванням документів. Але я побачила у цьому сюжеті складну і глибоку психологічну драму 13-річної полонянки. Я все життя працювала і працюю з підлітками, отже, захопилася ідеєю передати на сцені цю психологічну драму.
Завдяки майстерності режисерки, акторки, усіх учасників ця ідея була втілена у виставу, яка мінімальними, проте гармонійно підібраними засобами – мінімальними декораціями, сценічним рухом (Олена Колодко), піснями за сценою (муз. редактор і звукорежисер Володимир Карпович), відеокадрами (Юрій Ложневський) - передає всю глибину психологічної драми і травми дівчинки-підлітка, у якої російські загарбники відібрали найцінніше – її сім’ю, її країну, її світ – і намагаються силоміць змінити її ідентичність. Марні намагання. Позбавлена волі, 13-річна героїня вистави залишається самою собою..
