Вільна пташка у неволі

На прем’єрі вистави «Птах на горищі» українського театру «Мандрівні зірки» багато разів
лунали оплески.
На сцені – 13-річна українка. Вона веде розмову по мобільному зв’язку зі своєю мамою.
Проте, з розмови стає ясно: мами, скоріше за все, вже немає на світі, а розмова – уявна.
Адже весь світ дівчинки – горище будинку, який належить родині, що нібито її
«всиновила». («’Всиновити’ мене аж ніяк неможливо», — кепкує дівчинка). Проте, і
вдочерити її також неможливо. Принаймні цією родиною. Бо ця родина – російська, а
дівчинка потрапила до них з України. З Маріуполя. Коли вони з мамою втікали з
окупованого міста, їх затримали на російському блокпосту. 

«Там — страшна, брудна кімнатка з брудним диваном», — схвильовано розповідає дівчинка. — Але я їм не сподобалася. Вони виштовхнули мене надвір, я спіткнулася і впала». Таким дивним чином вона уникла згвалтування. Але саме там вона розлучилася з мамою. Маму солдати на посту чи то впізнали, чи просто зненацька, без жодної причини, звинуватили у тому, що вона була в українському війську. Дівчинка не говорить (бо, скоріше за все, не може, не всилах, переконати сама себе), що мами більше немає на світі. Але зрозуміло: такеобвинувачення на блокпосту — з високою ймовірністю смертний вирок.
Ще був там солдат Нікіта, який її підібрав і відвіз до окупованого Донецька. Там, скоріше
за все, і підібрала її ця російська родина і відвезла до Росії.
Через драму 13-літньої українки стає зрозуміло: для неї «всиновлення» у російській
родині – не «спасіння від війни», а полон. Її змушують відвідувати російську церкву,
школу, а за найменшу «провину», тобто прояви українськості, зачиняють на горищі. Проте
ізоляція на горищі для неї – зовсім не покарання, адже лише там, наодинці з собою, вона
може бути собою. На горищі вона веде відверту розмову з мамою, розповідає їй про свої
підліткові почуття, про те, як вона зберігає свою гідність у сім’ї, де її всіляко принижують,
нав’язують чужий для неї спосіб сприйняття навколишнього світу, чужі звичаї. Про те,
чим живе ця сім’я, яскраво розповідає згадка дівчинки про одну з старших, чи то доньок,
чи «всиновлених» — Сашу. «Її улюблене заняття: насипати зерен на підвіконня, туди
злітаються пташки, а вона їх накриває колпаком, і вони задихаються», - ми, глядачі,
фізично відчуваємо, як полонянці перехоплює горло, коли вона ділиться цим одкровенням з мамою, яку вже ніколи не побачить.

І стає зрозуміло: 13-річна українка почувається в чужій сім’ї, ніби та пташка, яку
привабили нібито кормом і підступно накрили ковпаком, позбавивши живу душу кисню,
необхідного для життя.
Вона в уявній розмові з мамою кепкує зі своїх господарів; хвалиться, як наспівувала в
їхній присутності гімн України – за це її, звісно, вчергове відправили на горище...
...Лише після вистави я дізналася, що акторці, яка перевтілилася у 13-річну дівчинку, Діані
Яворській, - далеко за 30. Ані з її зовнішнього вигляду, ані з виконання цього не видно.
Акторка (одна з небагатьох непрофесійних акторів цього театру, сказала мені режисерка
Олена Біляк) передає багатством найтонших інтонаційних відтінків, порухами і рухами
глибину драми, яку довелося пережити 13-літній дівчинці. Героїня Діани, хоча й
залишається підлітком, чистим, незайманим у своїх відчуттях, водночас є дорослою особою, яка глибоко розуміє все, що відбувається з нею та навколо неї. У неї, однієї з
десятків тисяч дітей, російські окупанти вкрали її рідну сім’ю, позбавили її світу й
намагаються переробити саму її сутність – лише за те, що вона є українкою і жила у країні, якої, за злочинним задумом російського диктатора, не повинно існувати.
...І ось її тріумф: полонянка розповідає, як її «мачуха» Маша прочитала, що її, Марію,
Міжнародний кримінальний суд звинуватив у викраденні українських дітей і оголосив у
міжнародний розшук! Так ми дізнаємося: ця дівчинка була викрадена не простою
російською родиною, а «уповноваженою у захисті дітей Російської Федерації» Марією
Львовою-Бєловою. (Але це, зрештою, не змінює сутності, адже будь-яка російська родина
поводилася б з викраденими українськими дітьми подібним чином – полонених дітей
вочевидь розподіляють у заздалегідь підготовлені сім’ї, перевірені на вірність
«генеральній лінії», спрямованій на затирання будь-яких проявів українськості).

Як долетіла ця полонена вільна пташка з-за океану до нашого краю? Чому саме цей твір
харківського письменника Олега Михайлова обрали «Мандрівні зірки»?
- Я побачила в інтернеті цю виставу, поставлену в Україні, — розповіла мені Олена
Біляк. — В Україні вона дуже популярна, ставиться в багатьох театрах. Проте
вистава, яку я переглянула, була поставлена зовсім у іншому плані: документально,
з зачитуванням документів. Але я побачила у цьому сюжеті складну і глибоку
психологічну драму 13-річної полонянки. Я все життя працювала і працюю з
підлітками, отже, захопилася ідеєю передати на сцені цю психологічну драму.
Завдяки майстерності режисерки, акторки, усіх учасників ця ідея була втілена у виставу,
яка мінімальними, проте гармонійно підібраними засобами – мінімальними декораціями,
сценічним рухом (Олена Колодко), піснями за сценою (муз. редактор і звукорежисер
Володимир Карпович), відеокадрами (Юрій Ложневський) - передає всю глибину
психологічної драми і травми дівчинки-підлітка, у якої російські загарбники відібрали
найцінніше – її сім’ю, її країну, її світ – і намагаються силоміць змінити її ідентичність.
Марні намагання. Позбавлена волі, 13-річна героїня вистави залишається самою собою.