Придбайте собі ґуню. Зодягніться в тепло Карпат
Я не знаю, як для вас, але для мене надзвичайно цікавим є усе те, що торкається наших витоків, нашого коріння, складових нашої української ідентичності. Тих джерел, які живлять родовідну пам’ять. Тих людей, які цю пам’ять передають з покоління у покоління. Тих традицій, звичаїв і обрядів, за дотриманням яких упізнаєш українця і на іншому краю земної кулі. Того багатства народної творчості, яке дзвенить незрівнянними піснями або ж відлунює запальними чи ліричними танцями. Тих ремесел, які засвідчують не просто уміння рук людських, але які також несуть у собі своєрідний код нації.
Ось чому значний інтерес викликало у мене знайомство з таким видом народного одягу, який має доволі незвичну, на перший погляд, назву — ґуня.
І ви здивовані? Гадаєте, я щось придумала? Зовсім ні. Навіть вікіпедія доступно розкаже вам, що ґуня — це гуцульський прямий верхній одяг із довговорсого саморобного сукна. Розкаже і про те, як його виготовляють, як овечу вовну випарюють, промивають, вичісують, як виготовляють із неї нитки, як протягують їх через спеціальний верстат, як у результаті виходить сукно — гладеньке з лівого, виворітного, боку і кошлате з правого.
Отож, ґуня — це витвір фантазії і умілих рук працьовитих гуцулів. Мабуть, до цього їх підштовхнули карпатські зими, які у горах бувають дуже суворими. У хаті в таку пору дровами піч напалиш уже й тепло. Коли ж треба у двір вийти, то без доброї верхньої одежини і справді ніяк не обійтися. От і додумались виготовляти ґуні (можливо, термін походить від давнього латинського слова gunna – «кожух»), тим паче, що в кожного доброго ґазди-гуцула завжди була повна кошара «ґунь», тобто овечок, яких, серед іншого, тримали і для того, аби стригти вовну.
І як це чудово, що давнє гуцульське ремесло — виготовлення ґунь — не опинилося на архівних полицях часу, що й сьогодні цей вид одягу набуває все більшої популярності як елемент сучасного етностилю. І не тільки для потреби взимку. Адже його різновиди — жакети, жилетки, накидки – стануть у модній нагоді будь-якої іншої пори року, даючи змогу відчути захист від негоди, тепло і ніжну турботу.
Приємно, що в Україні упродовж кількох останніх років відчутно зріс інтерес до цього виду одягу. Приємно, що ґунями цікавляться покупці на гуцульських базарчиках. Та ще більше приємно, що унікальний гуцульський одяг перетнув Атлантику і добрався до Чикаго. Звісно, за цим процесом стоять конкретні люди, про яких я сьогодні і хочу розказати. Бо надто велику, цікаву і потрібну справу вони роблять. Та спочатку все одно вдамся до лірики. Отака натура: мушу поділитися тим, що відчуває душа. А відчуває вона, думаючи про ґуні, що цей одяг є не що інше, як
гуцульське тепло Карпат,
виткане з вітру і вовни.
…Коли над полонинами здіймається туман, а вітер обпікає щоки, гуцул накидає на плечі ґуню. Вона важка, але рідна, і дарує таке відчуття, немов сама гора обіймає людину. Ґуня — це не просто одяг. Це тиша смерек, це мелодія тронки, отого невеликого дзвіночка, який чабани підвішують на шию вівцям, аби чути їх у темряві чи в лісі, це —тепло домашнього вогнища, яке можна взяти з собою у гори. Вона народилася там, де природа не пробачає легковажності. Розмір, колір, кошлатість — уміння майстра перетворює грубу і шорстку овечу вовну на своєрідний щит для пастуха, чабана, мандрівника чи лісоруба. Вільний крій, а отже — свобода рухів, дозволяють дихати на повні груди, літати думками понад крутими плаями, жити у ритмі гір. У ґуні можна було йти у гори в негоду, ночувати просто неба, сидіти біля ватри, слухаючи, як потріскують у вогнищі дрова, розповідаючи своєю вогняною мовою гірські легенди і перекази.
А тепер уявіть: у тих краях, де ранок починається з туману, що обіймає смерекові схили,
там живе жінка,
яка вміє перетворювати вовну
на унікальний одяг.
Звісно, вона там не одна така. Хоча сказати, що рахунок майстрів іде на сотні, також не можна. Не йде. Бо до цього ремесла треба мати особливий дар. Найчастіше — переданий у спадок. Як сімейна реліквія. Як сімейна традиція. Як родинна справа. Але сьогодні – кілька добрих слів саме про неї, про цю талановиту жінку.
Стефанія Корпанюк народилася у селі Розтоки Косівського району Івано-Франківської області. Коли вийшла заміж, переїхала до Яворова. Й одне, і друге село — це знані на Гуцульщині центри прикладного мистецтва, це земля, яка народила чимало народних умільців. Серед них —і пані Стефанія. Виготовленням ліжників (ковдра з овечої вовни) та ґунь займається майстриня понад 35 років. Її руки — теплі, терплячі, злегка шершаві від ниток і води — увібрали, здається, дух і силу прадавніх Карпат. Над усіма виробами пані Стефанія працює так, ніби вплітає у них дихання гір. Майстриня каже, що вовна —жива, що її потрібно відчути і працювати, не поспішаючи. «Якщо вкладаєш у неї спокій, то вона зігріє. Якщо вкладаєш любов — вона обійме…» Ось вам і справжня сутність ґуні.
До слова, на Косівському базарі ґуні користуються неабиякою популярністю. І доволі часто за цим одягом спеціально приїжджають сюди зіркові гості —співаки, актори. А те, що віднедавна ґуні Стефанії Корпанюк розвідали дорогу за океан, майстриню неабияк тішить. І завдячує вона цим своїй племінниці — добре знаній в українській громаді Чикаго фотографині Тетяні Дрожжиній. Це вона першою презентувала ґуню у нашому місті. І також безмежно рада, що може таким чином демонструвати справді оригінальний талант своєї тітки. Для пані Тетяни це важливо. Дуже важливо.
Ґуня для неї — це не просто річ.
Це історія дівчинки з гір,
яка вміє бачити серцем.
Вона народилася там, де небо торкається землі, де хмари лягають спочити на мальовничі Карпатські вершини. Її дитинство пахло свіжоскошеною травою, димом із печі і дощем, що тихо стукав по дерев’яному даху бабиної оселі. Вона росла серед гір, які вчили бачити довкола щось більше, ніж просто пейзажі. І вчили відчувати. Тому ще змалечку Тетянка малювала. Лінії, виведені олівцем, слухняно лягали на папір, намагаючись спіймати красу навколишнього світу. Вона малювала схили гір і хороводи смарагдових смерек, обличчя людей, старі хати і руки майстрів —ті руки, що творили історію. Малювала, спостерігаючи за всім, що відбувається, спостерігаючи за життям гуцулів. Отих справжніх, які, здається, зрослися із горами —так їх розуміли і відчували. Там маленька Тетянка і стала свідком народження ґуні — ні, не просто кожуха, а теплого, живого полотна, витканого з любові та праці. Вона бачила, як вовна перетворюється на одяг, як у кожній нитці зберігається пам’ять роду. Тому відтоді і досі ґуня для неї — це не просто річ. Це—дотик дитинства. Це— тепло гір. Це —голос предків.
Вона любила той хутір, загублений у горах, де проводила канікули. Любила ще з прабабою Гафією ходити до лісу і вчитися розпізнавати трави, ягоди і гриби, вчилася виживати у непростих умовах лісу і гір. Каже: з прабабою то була не просто школа життя, то було щось явно ближче до муштри. Бо гуцулка Гафія мала непростий характер. Була людиною більше жорсткою, аніж ніжною, більше грубою у спілкуванні, аніж делікатною, і такою, що до роботи першою ставала, що іншим лежати не давала, що за масним і гострим слівцем у кишеню не лізла… Але якраз від прабаби Тетяна і навчалася не коритися, як це уміють правдиві горяни, випробуванням долі, жити у природі, чути природу, лікуватися природою і наповнюватися гордістю за неповторну рідну землю, за її талановитих людей, що вміють своїми руками незрівнянну красу творити. Тому любила спостерігати за роботою тітки Стефанії, яка «чаклувала» над ґунями. Їх уміли виготовляти й інші її близькі родичі. То було велично і тоді, велично і зараз, коли популяризація нашої національної ідентичності, як ніколи, на часі.
Уже багато років пані Тетяна живе у Сполучених Штатах Америки. Інший континент, інша мова, інші ритми буднів і свят… Але в душі залишилися оте особливе сприйняття світу і спогади про дитинство у мальовничих Карпатах. Спершу, опинившись тут, у чужому світі, вона продовжувала робити замальовки, намагаючись фіксувати красу пензлем, але згодом зрозуміла: кожна мить — жива, її можна зловити… світлом. Почала займатися фотосправою. Коли ж натрапила у соцмережах на відеосюжет з Косівського базару, коли впізнала там свою тітку Стефанію та її ґуні, одразу зателефонувала до неї: а що, якби ваші ґуні та й до Чикаго припровадити? Є ж тут люди, які добре розуміють, що таке автентика, що таке тепло і подих рідної землі…
Сказано — зроблено. Віднедавна, через посередництво Тетяни Дрожжиної, ґуні почали поволі завойовувати своє місце під сонцем Чикаго. Уже відбулися їхні покази на кількох творчих івентах. Уже дехто має їх у своєму гардеробі. Уже за бажання можна замовити у Тетяни Дрожжиної фотосесію, зафіксувавши себе — і осібно, і з родиною — в ґунях, в цьому надзвичайно оригінальному і надзвичайно самобутньому одязі. Ознайомитися із ним ближче можна на фейсбучній сторінці GUNYA Chicago або ж в особистому спілкуванні з пані Тетяною, яка, до речі, будучи людиною творчою, навіть подає своїй тітці Стефанії ідеї, замальовуючи сучасні фасони і візерунки для майбутніх виробів.
Це для неї – справа особливої ваги. І предмет гордості. І любов. І зв’язок поколінь. І родовідна пам’ять. Тепер цю гордість, цю любов, цей код нації Тетяна передає синові Тарасу, бо він хоч і народжений в Америці, однак іде через життя українцем — вродою, духом, серцем. І, звісно ж, серед іншого одягу має ґуню. І має чудові фото в ґунях. А ще взявся опановувати гру на… трембіті. Пані Тетяна доклала дуже багато зусиль, аби отримати з України цей унікальний гуцульський інструмент. Отож тепер у них вдома є тепло Карпат — ґуні, є голос Карпат —трембіта, є і завжди була душа Карпат, бо вони народилися і живуть з відчуттям батьківської землі. Як добре, що є серед нас такі люди!
Фото Максима Прокопіва та з особистого архіву Тетяни Дрожжиної.
