На сцені знову Кайдаші. З любов’ю. З болем. З чварами і сміхом…
У самому серці Чикаго, далеко від Дніпра і схилів Карпат, від Чорного моря і таврійського степу, уже понад 18 років живе і б’ється українське серце — саме такими словами вирішила я запрезентувати Український драматичний театр «Гомін», який працює при церкві святого Йосифа Обручника. І жодне із написаних вище слів не є перебільшенням. Бо всі ці роки театр несе глядачеві українське слово, українську думку, українську душу, українську самобутність. І якщо при створенні він передусім означав втілення мрії режисера Василя Митничука, який і сьогодні керує театром, то майже за два десятки літ «Гомін» став голосом громади, подихом Батьківщини, а його діяльність стала молитвою і пам’яттю рідної землі, які долають океан.
Їхні постановки — це завжди щось особливе. Як і найновіша — вистава «Кайдашева сім’я». Щоправда, її прем’єра відбулася майже рік тому, коли самодіяльні митці вийшли до глядача з цією актуальною трагікомедією, яка давно вже стала класикою української літератури. Успіх був неймовірний. Й ось на порозі нової весни «Гомін» вирішив знову пограти нашими емоціями (у хорошому сенсі цих слів) і повторно вийти на сцену з історією сім’ї Кайдашів (автор повісті — Іван Нечуй-Левицький, інсценізація — Сергія Гержика, режисер — Василь Митничук). І це було правильним рішенням!
Отож у суботу ввечері та в неділю ополудні до аудиторії церкви святого Йосифа Обручника прийшли ті, хто мав щире бажання торкнутися душею чистого і правдивого театрального мистецтва. Перед початком вистави очікувана зустріч розпочалася зі слова пароха церкви — отця Миколи Бурядника: слова тихого, проникливого, сповненого світла. Його молитва разом із повним залом глядачів ніби об’єднала два береги житейського океану — Україну і Америку. Ця молитва нагадала кожному: де б ми не були, наше коріння там, де вперше пролунала колискова рідною мовою.
«Туди, до того коріння, до тих витоків, і повертають нас своїм різножанровим мистецтвом творчі люди української громади Чикаго, — сказав отець Микола. — Сьогодні це зробив театр “Гомін”, який запросив нас не просто на виставу, а хоче показати нам частинку життя, стосунки між людьми загалом і в одній родині зокрема. Який хоче показати нам, що означає бути людиною. Думаю, що кожен із цієї постановки візьме щось для себе, зробить якісь висновки, а, може, й змінить деякі свої погляди на життя, на спілкування з рідними».
Власне, зробити все це і допомагає емоційно цікава й емоційно колоритна «Кайдашева сім’я» — класика, яка болить і смішить, яка оголює людські слабкості і водночас показує незнищенність родини. Відчувалося й інше: це була не просто вистава — це було повернення додому. Через слово, через пісню, через сльозу, через сміх. Сцена жила: актори сміялися і сварилися, любили і страждали. А разом із ними проживали всі ці емоції і глядачі.
Омелько Кайдаш у виконанні талановитого актора Ярослава Купчака зумів показати не просто впертого селянина, а людину у її силі та слабкості водночас — людину, яка щиро передавала всі переживання і весь спокій, усі стремління доброго ґазди і дбайливого сім’янина. Владна та емоційна Маруся Кайдашиха (акторка Галина Головко) постала перед глядачами сварливою свекрухою і жінкою, яка все життя тримала родину на своїх плечах. Мотря (Ольга Олійник) — молода, горда, з вогнем у серці і перцем на язиці — акторка зіграла її так правдиво, що кожна конфліктна ситуація (скільки ж то їх виникало у Кайдашів?!) була вибухом емоцій, а подекуди здавалася ударами грому і спалахами блискавиць.
Не менше вражали своєю грою й інші дійові особи вистави: Карпо (Роман Стефанців) — стриманий, впертий; Лаврін (Андрій Гречанюк) — світлий, жартівливий; Мелашка (Христина Щербін) — глибока, тиха, але сваритися теж уміє.
Кожен з акторів жив на сцені. Не грав свою роль, а проживав її. У цьому велика заслуга режисера Василя Митничука та його дружини Леоніди Митничук, які зуміли об’єднати різних за віком і за темпераментами людей в єдину театральну родину. Тому постановка і дихала: то вибухала сміхом, то стискала серце драматичною тишею. Бо йшлося про дуже важливе — про стосунки у сім’ї, між найріднішими, про повагу до старших, про ставлення до роботи, до господарки, до майна і до грошей, врешті — до почуттів. І до втрати близьких, яка допомагає зрозуміти щось надто сокровенне. Інколи — пізно…
Тож задумаймось: чи варто витрачати життя — таке коротке і таке скороминуще — на чвари і родинний безлад? Мабуть, саме до таких роздумів підштовхували глядача своєю грою усі учасники постановки.
По-особливому щемливим став її фінал. Біля сцени діти (до слова, народжені вже тут, у Сполучених Штатах Америки, але з українською кров’ю, з українською душею, бо їхні батьки — українці, а тому оченята світяться гордістю) роздавали глядачам груші. І були ці груші дуже простим і символічним подарунком, який нагадував про український сад, про рідну землю, про злагоду в родині, про спільність поколінь.
Той подарунок замінив у якомусь сенсі тисячі слів. Він став тією ниткою — невидимою ниткою, що з’єднує минуле з майбутнім, що примиряє покоління. Бо й у повісті «Кайдашева сім’я» родина помирилася завдяки груші. Вона… всохла. А тому зникла причина для сварок між сім’ями Лавріна і Карпа, які до цього ніяк не могли порозумітися, кому належить дерево і чиї діти мають право лазити за плодами…
На завершення театральної зустрічі актори разом із режисером Василем Митничуком вийшли ближче до глядачів, серед яких були українські захисники, бажаючи миру кожному серцю, кожній родині і Україні. Зал аплодував стоячи. Довго аплодував.
У ті хвилини кожен, мабуть, зрозумів і відчув, що театр — це не просто вид мистецтва. Це — позиція, це — підтримка, це — боротьба і натхнення до мудрості. А в нашому випадку все це було ще й із благодійністю переплетене: театр «Гомін» долучився до фінансової допомоги Фонду Захисту Героїв, який створений і працює при церкві Святого Йосифа Обручника, — до допомоги тим, хто сьогодні виборює свободу України.
І це вкотре засвідчило: мистецький фронт також має силу!
Насамкінець, як і актори, слів подяки заслуговують Леоніда Митничук (за вдало підібраний музичний супровід і костюми), художниця Христина Щербін (за декорації), Ярослав Купчак (за важливий і доречний реквізит), Віталій Хариш та Олег Лобух (за світло).
«Гомін»! У тебе все вийшло! Чекаємо нових постановок!
Фото Марічки Бат
