Ці маленькі ярмарки стали вже майже звичними. Їх влаштовує приблизно раз на місяць група вихідців з України, переважно жінок, які мешкають у районі Затоки Сан-Франциско.

Ці ярмарки відбуваються у різних місцях, переважно у церквах. Цього разу — у лютеранській церкві м. Саратога.

…У невеликій залі — майже домашній затишок; багато хто з продавців та відвідувачів давно знайомі. На столах — з любов’ю та майстерністю спечені тістечка, приготовлені вареники, млинці, салати з квашених овочів і, звісно, традиційні українські борщі. Поряд — барвисті гердани, намиста, брошки та значки з українською символікою, м’які іграшки. Майже весь товар — витвори місцевих рукодільниць; деякі речі надіслані з України, щоб тут їх продати.

Весь прибуток іде не просто на доброчинність, а через океан — з рук у руки: більшість продавців особисто знає людей в Україні, які передають ці кошти на потреби ЗСУ, на шпиталі, сиротинці та будинки для літніх людей.

Одна зі співорганізаторок цієї події — пані Марія, американка, прихожанка цієї церкви. Один із її знайомих, теж американець без «української крові», часто їздить до України з гуманітарною місією. Лише у січні він привіз для ЗСУ чотири авта. Йому пощастило: він був у прифронтовому селі Барвінкове і виїхав звідти за один день до страшного бомбардування потяга з цього села під Харковом наприкінці січня (тоді загинуло п’ятеро пасажирів).

Співорганізаторка ярмарку — Людмила Бондар. Вона передає наторговані кошти на благодійний фонд «Мрія», заснований її племінниками — Дмитром та Максимом Пироговими. Цей фонд співпрацює переважно з Францією: купує та ремонтує машини для військових, збирає та розподіляє обладнання для поранених бійців і цивільних тощо.

— Не можу пригадати, скільки точно я зорганізувала цих маленьких ярмарків — може, 10–15. Спочатку збиралися у мене на подвір’ї, потім проводили їх у Лос-Гатосі, Санта-Кларі, Сан-Хосе та інших місцях. Склалася група постійних учасниць — 12–15 осіб, які весь час печуть, варять, виготовляють прикраси та іграшки. Я тут живу вже 22 роки, проте до повномасштабної війни якось жила своїм життям; моїм родичам в Україні жилося досить добре, отже, я не так часто згадувала про Україну. Проте щойно розпочалася велика війна, я стала пекти медовики, варити вареники, виготовляти ковбасу — і продавати, щоб допомогти людям в Україні, — розповіла Людмила.

Анна Бєтіна та її чоловік Володимир Бічинський — постійні учасники ярмарків. Її стіл заповнений саморобними квашеними салатами, борщами, варениками, млинцями.

— Я почала волонтерити у Києві на Майдані у 2013-му, познайомилася з волонтерами у Київському військовому шпиталі. Приїхавши сюди у 2014 році, відразу знайшла дівчат-волонтерок і зайнялася допомогою. Я завжди намагалася познайомитися особисто з тими, хто потребував допомоги. І все ж були випадки, коли припиняла контакти, бо дізнавалася, що мою допомогу продавали.

Зараз я точно знаю, куди відправляються зароблені на благодійних заходах кошти. 95% становить медичне обладнання, підгузки, техніка для реабілітації скалічених війною військових та цивільних; допомагаю будинкові для літніх людей. Мої підопічні — у Чернігівській, Одеській областях та у підконтрольній Україні частині Донеччини.

Вимога залишити всю Донеччину? — Це неможливо ані з юридичної, ані з людської точки зору, — відповіла Анна на моє запитання.

За сусіднім столом — Наталія Перило та її донька Ганна Бакірова вже майже розпродали свої тістечка. Ганна приїхала до США з Миколаївської області — з сумнозвісної Врадіївки, де у 2012-му, за Януковича, група, а точніше банда міліціонерів згвалтувала і вбила дівчину.

— Цей злочин тодішньої міліції у Врадіївці трапився із моєю сусідкою, з якою я зростала. Я приїхала у США у 2013-му — за два дні до початку Майдану, до побиття студентів.

Звідси я допомагаю інститутській одногрупниці: у неї чоловік воює на Херсонському напрямі, у 189-му батальйоні, 123-й бригаді. У них четверо дітей, молодша народилася саме у той зловісний день — 24 лютого 2022-го… Ми збираємо на машини, турнікети, інше обладнання — не встигаємо збирати, бо машини, як і люди, гинуть у боях.

Ганна разом із мамою відкрили дитячий садочок, у якому є десятеро дітей — не лише українців, а й білорусів, молдован, навіть індусів. Наталія приїхала по програмі U4U у 2022 р. разом із сестрою Ганни, тоді їй було 14 років.

Олена Малахова — теж постійна учасниця. Продає власноруч виготовлений шоколад.

— Я приїхала у 2017 році за візою чоловіка з Луганської області — тепер це окупована територія. Маю ліцензію на виготовлення шоколаду та хлібних виробів. Благодійні кошти відправляю у фонд, з яким знайома особисто. Він допомагає у лікуванні військових і цивільних, у кого війна пошкодила очі. «Побач перемогу!» — так називається фонд. Він також постачає оптоволокно та машини на фронт, зокрема для 93-ї бригади.

Можна було б про кожну учасницю написати повість — так переплелися тут долі людей в Україні та США.

Я вже збиралася відходити, аж раптом почула англійську мову. Тут не лише українці!

Молодий парубок, назвався Боб, місцевий мешканець, учитель у школі. Виявляється, сім років він прожив у Києві. Шукав роботу — і знайшов її за океаном. Викладав у Київській міжнародній школі — і відтоді цікавиться Україною.

— Коли почалася війна, мені захотілося допомагати українцям. Я шукав можливості — і ось знайшов цей захід. Чудові страви, чудова атмосфера!

Чекаємо на нові зустрічі з благодійниками.