«Що для Вас щастя?» — це було останнє питання, яке я поставив Семену Глузману під час нашої годинної розмови для ютубу — мабуть, останнього і його житті такого повномасштабного інтерв’ю.

Він відповів своїм напрочуд тихим голосом, вдумливо і дуже просто: «Прокинутися в іншій Україні. Де я не буду чужим.»

Ця фраза сьогодні звучить як сумний підсумок усього його життя, життя дисидента, дисидента незручного навіть тоді, коли, здавалося, колишні дисиденти вже були в пошані.

16 лютого Семен Фішелевич пішов з життя. Відійшла людина, яка послідовно, десятиліттями, залишалася незручною для будь-якої системи. Спочатку для радянської, потім — до української. Бо Глузман належав до рідкісної породи людей, які або не вміють, або не хочуть підлаштовуватися.

Його шлях до дисидентства почався ані з культури, ані з політики, а з професії. Молодий київський психіатр опинився перед моральним вибором у справі генерала Петра Григоренка — фронтовика, який відкрито і гаряче критикував радянську національну політику та порушення прав людини. Просто кинути генерала в тюрму означало для влади засвідчити, що інакодумці є навіть серед вищої військової номенклатури, тому проти Григоренка була вчинена інша сатанинська метода: його оголосили психічно хворим.

Каральна психіатрія в СРСР була одним із найцинічніших інструментів репресій. Не треба було доводити провину — достатньо було поставити «діагноз». Людину ізолювали у спецлікарні, ламали препаратами і водночас дискредитували.

У 1971 році Глузман зробив те, що ніхто в системі не наважувався: підготував незалежну заочну психіатричну експертизу у справі Григоренка. На основі наявних матеріалів він професійно довів — жодних ознак психічної хвороби немає. Це був прямий виклик державній машині.

Розплата була швидкою. У 1972 році його заарештували: 7 років таборів суворого режиму і 3 роки заслання. Як і багато колишніх політв’язнів, Глузман згодом називав табори своїми «університетами». Саме там він познайомився з Іваном Світличним — людиною, яка для достатньо космополітичного перед тим київського молодого лікаря стала гуру і провідником у світ української культури.

Мені пощастило бути особисто знайомим з Анатолієм Лупиносом і Леонідом Плющем, які обидва пройшли через радянські «психушки» за свої політичні переконання. Їхні розповіді були моторошними: примусові ін’єкції, ізоляція, повна безправність. На цьому тлі вчинок Глузмана виглядає ще масштабніше — він виступив проти системи зсередини професії.

У незалежній Україні колишні політв’язні повелися по-різному. Багато хто самовиразився через похід у політику, стали депутатами різних рівнів, їхній внесок у державотворення був вагомим і наріжним. Глузман обрав інший шлях. Він залишився в психіатрії, уважно стежив за реформами медицини, боровся за професійні стандарти.

І тут проявився парадокс його долі. Чим глибше він занурювався у професії, та й загалом у «мирне» життя, тим більше знову ставав інакомислячим. Уже не в СРСР — у незалежній Україні, країні, яку він щиро любив. Його голос дедалі частіше не хотіли чути. Він усе більше почувався одинаком.

Саме тому його остання відповідь про щастя звучить так болісно точно.

Семен Глузман став співавтором моєї книги «Українська мрія. 25 сходинок до суспільного щастя», спеціально надав мені статтю під назвою «Час збирати каміння», яка починалася реченням: «Життя не безкінечне». Та, розуміючи конечність власного життя, він неодноразово повторював мені, що моя Концепція «25 сходинок» суголосна з його усвідомленням: мірилом якості держави має бути відчуття щастя людини.

Можливо, він просто хотів дожити до такої України.

Не встиг.