Росія втрачає вплив

«НАТО повинна забрати манатки і відкотитися до кордонів 1997 року», — заявив заступник міністра іноземних справ РФ Рябков у грудні 2021 р. (коли багатьом не могли навіть наснитися жахи, у які РФ занурить Україну, та й саму себе, через три місяці). Минуло чотири роки відтоді, як російські танкові колони перетнули російсько-українську лінію зіткнення (до якої зменшилася міжнародно визнана територія України від 2014 р., коли РФ захопила Крим та значні шматки Донецької та Луганської областей), зухвало намагаючись захопити Київ «за три дні». Чотири роки – стільки тривала війна гітлерівської Німеччини з сталінським СРСР, у якій радянські війська (де українці складали вельми значний відсоток) разом із союзними військами США та Великої Британії одержали вирішальну перемогу над Третім рейхом. Наразі – Росія стала агресором проти незалежної, визнаної всім світом держави Україна, під приводом, нібито Україна чи то «стала нацистською», чи то взагалі взялася нізвідки і не має існувати (як співвідносяться ці два твердження, є питанням без відповіді) а підступне НАТО нібито «перетворює неіснуючу Україну на анти-Росію».

Через чотири роки найбільшої та найжорстокішої війни на Європейському континенті від часів Другої світової, яка поєднала в собі окопи Першої світової, риторику Другої світової та найновітніші технології ХХІ ст., Київ стоїть непорушно, США та Велика Британія допомагають Україні (щоправда, нинішні США радше коливаються між сторонами), а російські війська ще навіть не завоювали усю Донецьку область, понісши втрати, які далеко перевищують втрати усього СРСР під час війни в Афганістані. Так, російське керівництво не рахує втрат своїх підданих заради «перемоги за будь-яку ціну». Проте, заради якої перемоги?

За чотири роки НАТО не тільки не «зібрала манатки», але й розширилася, прийнявши Швецію та Фінляндію - точнісінько по межах РФ, особливо Фінляндія. Обурені зухвалим порушенням Росією міжнародного договору про нерухомість кордонів силою (Хельсінський Акт 1975 р.) та, передусім, збурені дедалі реальнішою загрозою нападу з боку РФ, країни Європи нарощують власні оборонні потужності та підтримують Україну, яка стала останнім оплотом, що стримує російський агресивний потенціал від розв’язання повномасштабної Третьої світової.

Росія втрачає одну за одною диктаторські країни, які вважала союзниками, бо диктатури історично приречені впасти. Першою впала Сирія – у грудні 2024 року закінчилася 40-річна тиранія батька й сина Асадів, і хоча наразі країна опинилася під владою ісламістського режиму, цей режим усвідомив, що йому вигідніше триматися бодай трохи подалі від РФ та співпрацювати із Заходом. У січні 2026 року в результаті блискавичної спецоперації США з викрадення диктатора Мадуро захитався режим у Венесуелі; хоча там ще далеко до бодай якоїсь нормальності, проте на вимогу президента США Дональда Трампа країна відмовилася від співпраці з РФ у видобутку нафти (у результаті «господарювання Чавеса та Мадуро її нафтові родовища опинилися у стані, який потребує докорінної перебудови) і переорієнтовується на США. Ось-ось впаде ісламістська диктатура в Ірані – США та Ізраїль розпочали в останній день лютого воєнну операцію проти іранського режиму на тлі широкомасштабних народних виступів проти нього, що розпочалися у січні та не вщухають, хоча режим підступно вбиває протестувальників (загинуло, згідно деяких правозахисних джерел, понад 32 000 осіб). Росія надіслала до Ірану декілька систем ППО, проте, радше за все, вони аятоллам не допоможуть.

РФ поступово втрачає вплив у колишніх союзних республіках. Останню крапку у війні між Вірменією та Азербайджаном було поставлено за посередництва США; візит віцепрезидента Дж.Д. Венса лише підкреслив, що РФ більше там не господар. Під час цього візиту було підписано угоду між США та Вірменією щодо переходу Вірменської АЕС на американське ядерне паливо та про співпрацю з компанією Westinghouse. З Азербайджаном США підписали низку угод про співпрацю. Коридор, який зв’язав Азербайджан з його віддаленим регіоном Нахічеван, що проліг через територію Вірменії, теж з’явився внаслідок угоди між цими державами, укладеної за посередництва США (йому присвоєно ім’я Трампа).

Нарешті, Росія, навіть попри зусилля Трампа якось відновити відносини, залишається політичним та моральним ізгоєм в очах цивілізованого світу. Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт російського диктатора. І хоча його явка до суду наразі неможлива, наслідки несе усе російське суспільство. Своєю поведінкою путінська держава заробила «почесне звання» рашистів; у всьому світі, а особливо в країнах Західної цівілізації, вона стикається з презирством, ненавистю, скасуванням її культурних заходів, виключенням з міжнародних змагань – доходить аж до намагань відмовитися від надбань російської культури. «Подяка» за все це, звісно, путінському режимові, який покрив усе російське суспільство моральною відповідальністю за вчинення агресії, геноциду, військових злочинів проти сусідньої держави та її народу.   

Звісно, путінська держава не виникла «нізвідки», вона стала наслідком запиту досить значної частини населення на відновлення Російської імперії, а вся історія цієї імперії побудована на хибному уявленні, ніби не існує української окремої нації, а сама імперія бере початок від Київської Русі. Отже, щоб припинилася війна проти України, слід зруйнувати цей фундамент. Проте, «відновлення імперії» наразі відбувається дуже високою ціною.

Санкції, які позбавили РФ будь-яких перспектив розвитку і поступово призводять її економіку до спаду; втрати у живій силі, які дедалі складніше відновлювати й . поповнювати; жорстокі репресії у відповідь на глухе, приховане, але дедалі сильніше невдоволення народу зниженням рівня життя, відсутністю перспектив, та й самою виснажливою війною без видимого кінця – все це знекровлює країну. На жаль, повільніше, ніж хотілося б, адже наразі це не стримує агресора від терористичних методів ведення війни; проте, знекровлення РФ відбувається невідворотно.

 

Бойова нічия?

Наразі – від середини 2023 року – військові потуги України та РФ демонструють приблизно однаковий потенціал; жодна сторона не в змозі істотно змінити існуючу лінію фронту, хоча останнім часом ЗСУ проводять рішучіші контрнаступальні операції, особливо на півдні. Незважаючи на це, путлер не робить ані кроку до компромісного вирішення війни і висуває вимоги, щоб Україна віддала території, які російські війська не в змозі захопити. На цих територіях знаходяться міська конгломерація міст Слов’янськ та Краматорськ та посилено укріплені стратегічні рубежі України. Піти на вимоги РФ означатиме: оголити Україну для подальшого захоплення, а зняття санкцій з РФ, навіть часткове, та бізнесова угода з нею нададуть їй можливості для відновлення воєнних спроможностей.

Так виглядає угода, яка здається «бойовою нічиєю». Вона приховує можливості для відновлення російської військової машини. Паперові «гарантії», які обіцяють Україні як США, так і «коаліція охочих», не стримають подальше нарощування Росією військових спроможностей.

 

Росію можна – і треба – перемогти

Незважаючи на бравурні заяви російського керівництва та брязкання ядерною зброєю, економічна та соціальна ситуація в РФ неухильно, бодай і повільніше, ніж треба, йде на спад. Складається враження, що американські та європейські кола, які ухвалюють державні рішення та визначають зовнішню політику, бояться поразки РФ більше, ніж її нинішнього агресивного потенціалу.

Напевне, почасти це можна зрозуміти: у 1917 – 1921 роках розпад Російської імперії призвів до громадянської війни та колоніальних війн, зокрема проти УНР. Війна  закінчилася чи не найжахливішою комуністичною диктатурою, яка стала загрозою для усього світу. Розпад СРСР відбувався за законом про право виходу союзних республік і тому не був таким кривавим, але сама РФ переросла у агресивну диктатуру нацистського типу і тепер намагається «наздогнати втрачене» і повернути стрілки історичного годинника назад, у той час як в України годинник налаштований уперед. Отже, обидві країни розходитимуться дедалі більше у вимірі годинника історії, а Росія, якщо її годинник не перелаштувати, сама, продовжуючи знищувати Україну, дійде до свого краху.

Якщо Україна погодиться на вимоги РФ, тобто «бойову нічию», це їй принесе коротке перемир’я, під час якого обидві країни спрямують основні зусилля на відновлення воєнних спроможностей: Україна – з метою недопущення подальшої агресії РФ, а РФ – для подальших війн, чи знову в Україні, чи де-інде.

На жаль, у нинішніх дипломатичних зусиллях США та Європи вже навіть не згадується можливість перемоги України над РФ. Напевне, перемогою України стане її здатність змусити РФ до припинення війни точно на лінії зіткнення, без відходу з території, яку їй не вдалося захопити, і, звісно, без юридичного визнання окупованих територій, включно з Кримом, російськими. Це може статися лише за умови вичерпання російського воєнного потенціалу таким чином, що глухе, приховане невдоволення росіян виросте настільки, що попри репресії змусить бодай частину верхівки шукати виходу з війни (щось на кшталт процесів початку 80-х років, які призвели до горбачовської «перебудови»). Наразі ці процеси ще не набули таких масштабів, бо у керівництва поки що є гроші – платити найманцям, а пропаганда вміло промиває росіянам мізки.

За соцопитуванням московського «Левада-центру», проведеного у жовтні – листопаді 2025 р., «за чотири роки масштабної війни у ​​більшості росіян під впливом пропаганди чітко склалося вороже ставлення до країн Заходу» (Польща та Литва – 62%, Велика Британія, Німеччина, Швеція – 50%), - зазначає російська редакція «Німецької хвилі» у докладній статті щодо цього соцопитування - https://www.dw.com/ru/ravnodusie-i-strah-kak-vojna-protiv-ukrainy-izmenila-rossian/a-75700548.

Серед дружніх країн 80% зазначили Білорусь, 60% - Китай; зазначали також Північну Корею та Індію (яка наразі припинила купувати російську нафту).

За цими ж даними лише 8 –10 % росіян відчувають провину або відповідальність за агресивну війну проти України. Втома від війни відчутна, проте 62% росіян хочуть закінчення війни «на російських умовах».   

Цікаво, чому серед «ворожих країн» немає України? Не увійшла до списку чи росіяни не вважають Україну країною (а Білорусь – вважають?).

Отже, на превеликий жаль, у Росії наразі ще не визріли передумови для припинення вогню. Україна щохвилини втрачає своїх людей, зазнає руйнувань, проте докладає всіх зусиль для знищення російської воєнної машини. Європейські союзники, Канада, союзники на інших континентах допомагають Україні утримувати фронт і тил. А Трамп намагається грати роль посередника, проте явно недостатньо використовує спроможності США для тиску на РФ, фактично надаючи їй можливості для продовження війни, незважаючи на такі терористичні методи, які застосовує РФ на очах усього світу проти українського народу. Трамп дивиться на РФ не як на цивілізаційного противника, а радше як на конкурента у бізнесі – отже, він увів санкції проти «Роснєфть» на «Лукойл», витісняє РФ з ринку енергоносіїв, але не наважується надати Україні спроможності для нанесення Росії поразки (тобто, для припинення війни на обопільних компромісах, а не на російських ультимативних умовах).   

Союзники РФ, передусім Китай, Північна Корея та країни «глобального Півдня»  підтримують її воєнний потенціал. Проте, їхні лави рідшають. Так, напевне, скоро з них випаде Іран, де точні повітряні удари США та Ізраїлю, скоріше за все, знищили аятоллу Хаменеї (за свідченнями прем’єра Ізраїлю Бєньяміна Нетань’ягу). Проте, через коливання й недостатній тиск США на РФ «рівняння» потенціалу РФ з союзниками поки що приблизно дорівнює потенціалу України з її союзниками.

Якби США надали Україні потужні системи Patriot, які б урятували українську життєво важливу інфраструктуру, та ракети Tomahawk для знищення воєнних заводів і ракетних пускових установок РФ, український бік «рівняння» переважив би, і вдалося б помітно послабити російську агресивну машину. Паралельно слід співпрацювати зі справжніми російськими антирашистами з метою протидії ворожій пропаганді (багатий досвід можна почерпнути з історії співпраці з антигітлерівськими німцями). Так, нещодавно у ПАРЄ була створена «Платформа російських демократичних сил». 

«Учасниками платформи могли стати активісти та громадські діячі, які займаються протидією путінському режиму[4]. Від них вимагалося визнання суверенітету, незалежності та територіальної цілісності України у її міжнародно визнаних кордонах, а також визнання суверенітету Молдови, Грузії та інших держав[4]. У біографії кандидатів не мало бути епізодів підтримки недемократичної чи імперіалістичної зовнішньої політики Росії стосовно суверенних держав і виправдання її міжнародних злочинів[4].

Одним із критеріїв відбору був підпис під Декларацією російських демократичних сил («Берлінська декларація»), ухваленою російськими опозиціонерами 30 квітня 2023 року в Берліні[4]. Декларація покладає відповідальність за війну в Україні на Росію та визнає Крим територією України[4]. Декларацію було підготовлено з ініціативи Михайла Ходорковського та інших опозиціонерів[3]» - див. «Платформа российских демократических сил при ПАСЕ», Wikipedia.

Нам, американським українцям, треба мобілізуватися для всебічної підтримки України – не тільки тому, що там страждають, стікають кров’ю та невпинно гинуть наші рідні та друзі, а ще й тому, що в Україні у значній мірі вирішується подальша доля Європи, а отже, і світу. Якщо не досягти бодай часткової перемоги над воєнною машиною РФ, не скоротити її агресивні спроможності, вона знищить Україну і піде далі.

Треба нагадувати нашим обраним представникам у Конгресі про те, що Україна опинилася в епіцентрі бою між миролюбними силами та божевільним агресором, і США не може дозволити собі стояти осторонь, таємно підігруючи ворогові.