Анна Заячківська: Світло душі на полотні
Є художники, чиї роботи хочеться роздивлятися.
А є ті, в чиїх картинах хочеться побути.
Анна Заячківська — саме з таких. Українська художниця й акторка, авторка виставок, людина, у творчості якої живе світло. Не декоративне. Не показове. А тихе, внутрішнє — те, яке тримає, коли зовні темно.
Її живопис — це поєднання фігуративного мистецтва, символіки та сакральних мотивів. Але за всіма техніками й формами стоїть дуже проста річ — любов до життя. До людини. До відчуття єдності зі світом.
Коли дивишся на її полотна, здається, що бачиш не фарби, а пульс. Ритм серця. Тепло рук, які не поспішають, але знають, навіщо торкаються полотна. Золото, символи, серце як образ життя — усе це не про декор. Це про стан. Про простір, у якому можна зупинитися й видихнути.
— Анно, як почався твій шлях у мистецтві?
«Найперше — це дитинство. До восьми років я жила в селі, у дідуся з бабусею. Дідусь робив прості замальовки — тварин, пейзажі. Я сиділа поруч і дивилася, як з’являється лінія, як вона оживає. Це було магічно.
Він навчив мене дивитися уважно. Бачити красу в простому. Цінувати кожен штрих.
Мама теж була творчою — малювала, робила ілюстрації, прикрашала роботи, виступала в театрі, читала поезію. Вона дала мені найважливіше — свободу. Свободу пробувати, помилятися, шукати себе. Без цього я б не стала тією, ким є».
Це середовище — природа, родина, тиша села — стало для Анни першим художнім простором.
— Тобто сім’я була твоєю першою мистецькою школою?
«Так. Абсолютно. Мої перші картини завжди були пов’язані з природою й людьми. Їхніми стосунками, маленькими історіями. Інколи це були мої переживання, інколи — чужі. Але вони завжди знаходили відгук у мені».
Анна вступила до Інституту мистецтв Прикарпатського університету в Івано-Франківську. Там вона пройшла шлях від реалізму й фігуративу до декоративного мистецтва. Важливим етапом стала релігійна іконографія — робота з золотом, сакральними образами, символами.
Згодом це трансформувалося в її авторський стиль: фігуративність, символізм, колір і духовність. Вона працює з матерією полотна так, ніби слухає її. Світло фарб, рух фігур, ритм — усе має свою паузу й тишу.
— Що зараз тебе надихає?
«Життя. І те, що відбувається всередині. Останній час був дуже глибоким — багато виборів, багато внутрішніх рішень. Я відчула потребу в духовному зростанні, в єднанні з Богом, Всесвітом, у пошуку свого призначення.
З’явився образ серця. Раніше я майже не працювала з червоним, а тепер він для мене — про рух, про життя. Це мій особистий внутрішній процес. Мій маленький бій і моя сила».
Кожна її робота — це не відповідь. Це розмова. І запрошення до неї.
Війна стала для Анни випробуванням. Перебуваючи в США, вона гостро переживала неможливість бути поруч із рідними. Було відчуття безпорадності. А потім — усвідомлення: навіть на відстані можна бути корисною.
Через мистецтво й благодійність Анна допомагала будинкам милосердя, дітям, літнім людям, окремим сім’ям. Картини й виставки стали способом передавати світло — не абстрактне, а дуже конкретне.
— Як війна вплинула на твоє мистецтво?
«Я ще глибше зрозуміла, навіщо я це роблю. Я не можу змінити хід подій, але можу дати людям відчуття світла й надії. Кожна картина — це простір, де можна відчути себе живим. Потрібним. Частиною чогось більшого».
— Що для тебе найважливіше у зустрічі з глядачем?
«Чиста енергія. Я не хочу передавати свої конфлікти. Мистецтво для мене — це медитація, світло, спільність. Нагадування про те, що ми живі й потрібні один одному».
Світло — фізичне й духовне — завжди було в центрі творчості Анни Заячківської. Його не знищує ні війна, ні особисті кризи. Воно просто стає тихішим. Глибшим. Сильнішим.
Її картини — не втеча від реальності.
Вони — спосіб витримати її, зберігши віру, надію й любов.
І, можливо, саме в цьому сьогодні полягає справжня сила мистецтва.
Слідкуйте за творчістю Анни в Instagram
Фото: Тетяна Ніколаєнко
