Друга половина січня в Україні позначилася поверненням НАБУ у центр політичної уваги. Гучні підозри Юлії Тимошенко у спробі підкупу депутатів та звинувачення колишнього голови Державної прикордонної служби Сергія Дейнеко у сприянні контрабанді продемонстрували: антикорупційна машина знову запрацювала. Але головне питання — не в гучності справ, а в їхньому політичному таймінгу і, відповідно, у версіях щодо мотивів діяльності топових «борців з корупцією».

НАБУ ніколи не було виключно українським проєктом. Воно створювалося за активної фінансової підтримки та інструктажу Заходу, насамперед США. Тому версія про збереження американського впливу виглядає не конспірологією, а раціональною гіпотезою. Особливо з огляду на те, що кілька років бюро фактично дрімало, споживаючи шалений бюджет і уникаючи ударів по справжніх центрах влади.

Ситуація різко змінилася після повернення до Білого дому Дональда Трампа. Активізація НАБУ дивним чином співпала з тиском на Київ щодо входження у переговорний процес про «мир» чи «перемир’я» з росією (що є однією з передвиборчих обіцянок Трампа). Справа бізнесмена і водночас президентського друга Міндіча виглядала не лише антикорупційною, а й геополітичною — як сигнал Зеленському про небажаність затягування переговорів. І сигнал був стрімко почутий — переговори у Стамбулі стартували блискавично.

Втім, перший шок для Банкової швидко минув. Керівники НАБУ і САП ще відразу після «Картонного Майдану» спокійно прийшли на особистий прийом до Президента, продемонструвавши готовність до прямого діалогу. Стало зрозуміло: для влади важливою є не війна з антикорупційною вертикаллю на знищення, а контроль над цією вертикаллю, навіть якщо він неофіційний і позалаштунковий. Відтоді діяльність НАБУ дедалі більше нагадує балансування за принципом «і вашим, і нашим».

Нові справи є. Формально вони торкаються орбіти відповідальності Президента. Юлія Тимошенко очолює фракцію «Батьківщина», чиї голоси неодноразово рятували владні голосування у Верховній Раді. Прикордонна служба — це зона прямого президентського контролю. Для адміністрації США цього достатньо, щоб звітувати: тиск спрацював, Зеленський має стати зговірливішим.

Водночас ці справи більше не зачіпають оточення глави держави — фігурантів рівня Татарова, Арахамії, Стефанчука, Умєрова. Президент знову впевнено поводиться у зовнішній політиці, а переговори перетворюються на процес без фінішу: погоджені «90%» і вічні «ще 10%».

Ця модель взаємин вигідна майже всім. США отримують важіль впливу без формального втручання у внутрішню політику України. НАБУ зберігає статус «недоторканного» і популярного інституту та стабільне фінансування. Влада ж отримує передбачуваність і можливість домовлятися без неузгоджених публічних скандалів.

У підсумку антикорупційна система існує, але працює не як суд совісті, а як елемент великої переговорної архітектури. Корупція стає мовою сигналів, а не предметом викорінення. Іронія полягає в тому, що держава, яка воює за суверенітет, дедалі частіше погоджується на зовнішнє управління власною справедливістю, називаючи це партнерством і реформами.

Питання лише в тому, скільки ще часу суспільство готове сприймати таку конструкцію як неминучу ціну війни, а не як стратегічну пастку для майбутнього розвитку держави та довіри громадян до самої ідеї справедливості. Без цієї довіри будь-які перемоги ризикують залишитися суто військовими, не перетворившись на політичне оновлення країни.

Звідси логічне питання: чи означає це, що Зеленський взяв НАБУ під м’який, але ефективний політичний контроль? Все більше учасників державної системи розуміють: війна стала зручною формою управління, а передача влади у колись демократичній державі відкладається на невизначене «після перемоги». Політичний клас адаптується до моделі «довічного правителя».

Чи це лише гіпотеза, і НАБУ ще готує справжні удари по верхівці влади? Якщо так — якою буде ціна для країни у воєнний час? Бо антикорупція як геополітичний батіг може бути ефективною. Але без реального очищення вона ризикує перетворитися на інструмент стабільності без майбутнього.