Події останніх двох тижнів змушують по-новому подивитися на переговорний процес навколо України. Ще зовсім недавно здавалося майже очевидним: жодного реального миру не буде. І путін, і Зеленський увійшли в переговори, ініційовані Трампом, не заради припинення війни, а заради імітації процесу — кожен зі своїх причин.

Для путіна війна давно стала джерелом внутрішньої легітимації, інструментом мобілізації суспільства та виправдання репресій. Для Зеленського війна перетворилася на політичну броню, яка фактично гарантує йому безстрокове перебування при владі. Якщо війна триватиме ще десять чи п’ятнадцять років, стільки ж років він залишатиметься президентом.

У цій логіці три роки, що залишилися Трампу на посаді, виглядали дрібницею. І путін, і Зеленський цілком могли дозволити собі затягувати переговори, створювати видимість руху, обмінюватися риторикою, але не поступатися по суті. Саме тому ще зовсім нещодавно можна було з гіркою іронією сказати: шанси на результат переговорів близькі до нуля. Це типові «переговори заради переговорів».

Але тут відбувається операція США у Венесуелі із захопленням Мадуро. І це різко змінює контекст. Трамп демонструє готовність діяти не лише через гучні заяви, фантастичні ультиматуми та саркастичні твіти, а й через швидкі, жорсткі й несподівані практичні рішення.

Для обох сторін україно-російської війни це серйозний сигнал. Теоретично такий стиль дій може бути перенесений і на інші напрямки — зокрема на «українську проблему», причому наразі незрозуміло, на яку саме зі сторін протистояння. Пряма аналогія між Венесуелою і Україною кульгає, але психологічний ефект очевидний: фактор непередбачуваності повертається в гру.

Паралельно посилюється внутрішній тиск на Зеленського. Розслідування НАБУ і САП — інституцій, створених за активної участі та фінансування США, — дедалі відчутніше розхитують владну конструкцію зсередини. Громадські організації, які ці структури підтримують, роками фінансуються західними фондами й посольствами, а отже діють у логіці західного порядку денного.

Буквально днями до «справи Міндіча» додалася «справа Тимошенко». Лідерку «Батьківщини» звинувачують у системному фінансовому стимулюванні депутатів за «правильні» провладні голосування. Формально ця партія не входить до владної коаліції, але де-факто регулярно постачає голоси для ключових рішень Банкової. Це означає, що навіть опорні елементи парламентської підтримки Зеленського можуть набути токсичності.

У підсумку авторитарна модель влади в Україні ще не захиталася, але починає втрачати монолітність. Це не означає неминучого прориву в переговорах чи швидкого миру. Зеленський цілком здатен і надалі тягнути час, розраховуючи на власний фарт. Однак після Венесуели з’являється простір для альтернативного сценарію — сценарію, що виходить за межі «вічної війни», до якої звикли не лише путін і Зеленський, а й політичні класи Росії та України, які навчилися комфортно співіснувати в режимі постійної війни.

Саме в цьому полягає головний ризик і водночас шанс для України. Якщо зовнішній тиск поєднається з внутрішнім антикорупційним розхитуванням системи, просте імітування переговорів може стати недостатнім. Для Трампа питання результату дедалі більше перетворюється на питання особистого політичного іміджу.

А українське суспільство, хоч у своїй масі й не надто демократичне, а під час війни ще менш самодостатнє, ніж у мирний час, усе ж таки на певному етапі теоретично може прокинутися й спробувати усвідомити: війна не може бути універсальним виправданням усіх управлінських провалів, корупційних ланцюжків і ліквідації демократії.

Венесуела в цьому сенсі стає не прикладом, а попередженням. Епоха слів може завершитися раптово, залишивши політичні еліти сам на сам із наслідками власного цинізму. І тоді питання миру перестане бути абстрактною політичною грою, перетворившись на конкретний вибір, за який доведеться платити не рейтингами, а владою, свободою маневру й власною політичною безпекою.

Для багатьох така «Венесуела» може стати неприємним, але історично цілком закономірним фіналом.