Питання «чи є життя після Єрмака?» виникло не вчора. Його роками ставила внутрішня квазіопозиція — прихильники Петра Порошенка, Юлії Тимошенко, частина громадських активістів і експертного середовища. Для них Єрмак був зручним символом: не обраний, не публічний, зате всемогутній. Його відставки вимагали системно, голосно і безрезультативно. Зеленський ці вимоги роками ігнорував, сприймаючи їх не як сигнал тривоги, а як елемент політичної війни проти себе особисто.

Ігнорування стало звичкою. Єрмак перетворився на унікальний фільтр між Президентом і Верховною Радою, між силовиками, між Україною і Заходом. Він не формував ідеології, але визначав, які ідеї доходять до першої особи. Його сила була в монополії на доступ. А монополія рано чи пізно починає тріщати.

Таким вразливим моментом, який створив навіть не тріщину, а цілий каньйон, став корупційний скандал під назвою «плівки Міндича». Не через сенсаційність змісту — українська політика бачила і гірше. А через демонстрацію системної вразливості. Витік показав: вертикаль не герметична, внутрішні війни точаться вже не між владою й опозицією, а всередині самої влади. І головне — ці конфлікти більше неможливо сховати від зовнішніх партнерів.

Саме тут внутрішній сюжет перетворюється на зовнішній. Адміністрація США дедалі чіткіше сигналізує зацікавленість у примушенні України до «перемир’я» з росією. Назви можуть змінюватися: ceasefire, stabilization, pause — але суть одна: зупинити активну фазу війни (можливо, для омріяної Трампом Нобелівської премії миру?). Для цього потрібна українська влада, менш монолітна і більш керована ззовні. Ослаблення Зеленського стає не побічним ефектом, а інструментом.

Єрмак у цій конструкції — проблема. Він надто автономний, надто закритий і надто асоційований із персональною владною моделлю Зеленського. Для зовнішніх гравців простіше працювати з розбалансованою Банковою, ніж із тандемом, який роками відбивав будь-який тиск — і зсередини, і ззовні. Тож тема його відставки вперше виходить за межі внутрішнього шуму і стає елементом великої геополітичної гри.

Втім, ілюзія, що відхід Єрмака автоматично означає перезавантаження, — оманлива. Він не створив «систему Зеленського», а лише став її найефективнішим оператором. Президентська монополія на рішення, ставка на лояльність замість компетентності — усе це залишається, якщо зміниться лише прізвище.

Життя після Єрмака можливе. Але лише за умови, що це буде не косметична жертва, а початок демонтажу моделі ручного управління. Інакше країна отримає не нову якість влади, а чергового «невидимого менеджера» — з тим самим функціоналом і тією самою тінню.

І тоді питання буде вже точно не в Єрмаку, а в тому, скільки ще разів суспільство дозволить підміняти інституції людьми — особливо в момент, коли від цього залежить не рейтинг, а виживання цілої країни.

Та минають лічені дні, і відставка Єрмака дедалі більше виглядає дріб’язковою. Країну хвилюють глобальніші проблеми: чи примусять американські дипломати українську владу до «перемир’я», чи Зеленський тягнутиме переговори максимально довго, граючи на виснаження партнерів і часу. І якщо перемир’я таки колись буде — чи потягне воно за собою вибори.

Майже сім років беззмінної влади — навіть із війною як виправданням — неминуче провокують корупцію й неефективність державної системи. Це не моральна оцінка, а політична закономірність. Але саме виборів Зеленський боїться найбільше. Перемир’я автоматично робить їх неминучими, а він уже настільки звик до президентської ролі, що, схоже, не уявляє себе поза нею.

У цій перспективі Єрмак — лише деталь. Система може обійтися без нього, але не може обійтися без відповіді на головне питання: чи готова влада повернути країні нормальність і демократію. І якщо ні, то життя після Єрмака виявиться просто черговою ілюзією — значно меншою за ті, з якими Україні ще доведеться зіткнутися.