Всесвіт, у якому чути подих серця

Оповідь про виставку та Ігоря Павлишина — людину, яка горить збереженням української пам’ять. 

8 листопада 2025 року українська громада Нью-Йорка зібралася не просто на чергову подію, а на важливий акт культурної присутності. У цей день, у річницю відходу Якова Гніздовського, ми подивилися в обличчя власній відповідальності: чи здатні ми оберігати те, що формує нашу ідентичність? У час, коли світ спрощує складне й забуває глибоке, такі зустрічі стають випробуванням на зрілість. І в центрі цього випробування стоїть Ігор Павлишин — людина, яка не словом, а щоденною працею тримає лінію оборони української культурної пам’яті. Бо якщо хтось готовий забути, завжди знайдеться той, хто скаже: «Ми цього не дозволимо».

Тиша, що тримає громаду разом

Того листопадового ранку церква наповнилася не просто молитвою — вона стала простором спільного вдиху й видиху, де звучала вдячність усім, хто роками підтримував створення «Електронного Каталогу Української Діаспорної Листівки».
 Ця тиша не була порожнечею. Вона була свідченням. У ній відчувалося, як поруч сходяться минуле й сьогодення, як покоління тихих трудівників стають частиною одного подиху з тими, хто живе сьогодні. Здавалося, що сама історія стоїть поруч, уважно прислухаючись до того, як ми продовжуємо її писати.

Виставка, народжена з любові — і великої внутрішньої роботи

Після молитви громада рушила до ОУА «Самопоміч», де відкривалася виставка, що стала не просто експозицією, а зустріччю зі світом Якова Гніздовського — відновленим і впорядкованим завдяки колосальній праці Ігоря Павлишина.
 Листівка — річ маленька, делікатна, часто непомітна. Але вона здатна втримати те, що десятиліттями не зберігається у більших форматах: людське тепло, намір, пам’ять про миттєвість.

На виставці ожили: перші листівки легендарного магазину «Сурма», запрошення на виставки у США та Європі, оригінальні листи Гніздовського, книжкові обкладинки, екслібриси, ікони, ескізи, проби, нотатки — усе те, що дозволяє зазирнути в його творчу лабораторію.

Ці артефакти пережили переїзди континентами, зміну поколінь, важкі часи й нові початки. Сьогодні вони промовляють голосом митця — бо їх зібрав той, хто вміє чути тишу історії.

Ігор Павлишин: той, хто перетворює пам’ять на справу життя

Ігор Павлишин — приклад того, як одна людина може змінити долю культурного спадку. Його багаторічна праця над електронним каталогом — це не цифри, не таблиці й не сухі архіви. Це живий світ, у який він занурювався тисячі годин, відшукуючи фрагменти минулого, які інші могли б не помітити.

Для нього кожна листівка — свідок. Кожен штамп — історія.
 Кожен почерк — голос людини, яка колись жила, любила і творила.

Його робота — це вірність і відповідальність. Це віра в те, що українська культура не повинна жити на периферії світового мистецтва: вона має бути гідно представлена, досліджена й доступна!

Світ Гніздовського: простір глибини, а не лише форми

Виставка «Всесвіт Якова Гніздовського» стала подорожжю, у якій кожен відвідувач відкривав власний вимір митця. Особливо промовистим був показ фільму «Вівці в дереві», який дозволив побачити процес народження деревориту: повільний, точний, уважний — мистецтво внутрішньої дисципліни та тиші.
 Це була можливість побачити, як думка стає лінією. Як рука слухає дерево. Як тиша перетворюється на співрозмовника.

Гніздовський: митець, який належав світу, але дихав Україною

Ім’я Гніздовського давно стало міжнародним. Його роботи експонувалися у провідних музеях світу. Але попри світову славу, його творчість залишалася глибоко українською за природою.

У його дереворитах — ритм подільського дитинства: силуети хат і дерев, присмеркові тіні, повторність ліній, що нагадує циклічність природи. У композиціях — стриманість і мудрість: мінімум форми, максимум змісту.

Світ називав його своїм. А він — дихав Україною.

Люди, які тримають ниточки нашої пам’яті

На відкритті згадали тих, хто стояв поруч з Ігорем у його багаторічній праці:
 • пані Оксану Теодорович — хранительку української культурної спадщини,
 • Івана Дитюка — колекціонера з щедрою душею,
 • пані Ганну, бабусю Ігоря — чиє тепло стало першою цеглиною в його любові до України.

Ці люди — частина великої, невидимої системи пам’яті, яка тримає нас усіх.

Тиша, що лишається після виставки

Хоч виставка тривала лише вісім днів, її вплив важко виміряти. Люди виходили повільно, ніби боялися порушити щось крихке. Хтось затримував погляд на листівці. Хтось торкався експоната. Хтось пояснював дитині, чому це важливо. Хтось стирав сльозу.

Бо ця виставка — не про минуле. Вона — про спадкоємність, про відповідальність перед тими, хто був, і тими, хто буде, про наш тихий, але впертий спротив забуттю.

Пам’ятаймо. Бережімо. Передаваймо.

Є речі, що тримають народ разом: людяність, пам’ять і люди, які не дають цим речам розсипатися.
 Ігор Павлишин — один із таких. Є виставки, які єднають не експонати, а серця. «Всесвіт Якова Гніздовського» — одна з них.
 Є громади, здатні підняти з небуття цілі світи. 

Українська громада Нью-Йорка — одна з таких.