5 грудня Білий дім опублікував доктрину «Стратегія національної безпеки США», яка проголошує мету: зробити США «найбільш великою, процвітаючою та успішною державою». Чи досягне вона мети?

Держава, що надірвалася від ролі світового поліцейського
Доктрина починається з твердження, що американські «еліти» навантажили на США надмірну роль у охороні світового порядку.
«Після закінчення Холодної війни американські еліти зовнішньої політики переконали себе, що постійне американське панування в усьому світі відповідає найкращим інтересам нашої країни. Однак справи інших країн турбують нас лише тоді, коли їхня діяльність безпосередньо загрожує нашим інтересам. Наші еліти серйозно помилилися в готовності Америки вічно нести глобальний тягар, у якому американський народ не бачив жодного зв’язку з національними інтересами. Вони переоцінили здатність Америки одночасно фінансувати величезну державу соціального забезпечення, що базується на регуляторно-адміністративній системі, поряд з масивним військовим, дипломатичним, розвідувальним комплексами та комплексом міжнародної допомоги. Вони зробили надзвичайно помилкові та руйнівні ставки на глобалізм та так звану «вільну торгівлю», які спустошили ту саму базу середнього класу та промисловості, від якої залежить американська економічна та військова перевага. Вони дозволили союзникам і партнерам перекладати витрати на свою оборону на американський народ, а іноді й втягувати нас у конфлікти та суперечки, що є центральними для їхніх інтересів, але периферійними до наших власних. Вони прив’язали американську політику до мережі міжнародних інституцій, деякі з яких керуються відвертим антиамериканізмом, а багато з них — транснаціоналізмом, що явно прагне знищити суверенітет окремих держав. Отже, наші еліти не лише переслідували принципово небажану та неможливу мету, а й підірвали самі засоби, необхідні для досягнення цієї мети: характер нашої нації, на якому були побудовані її сила, багатство та гідність». 
Якщо співвіднести ці твердження з американською політикою протягом хоча б останніх 30 років, то видно, що вони майже повністю віддзеркалюють реальний стан речей та дійсні проблеми, з якими зіткнулися США сьогодні. Звісно, зазнали невдач, зокрема спроби реформування Афганістану та Іраку в напрямі, більш сприятливому як для регіональної стабільності, так і для інтересів США у цьому регіоні. Навпаки, нинішні політичні режими в обох країнах більш антиамериканські, ніж були до того, як США розпочали там військові дії, які вилилися в окупацію обох країн без чіткої стратегічної мети перебування там і без видимого гідного завершення; отже, невпорядкований відхід, що межував із бігством, залишив у цих країнах вакуум влади, який стрімко заповнився місцевими радикальними силами, пов’язаними з Іраном, режим якого є непримиренним ворогом США.

Впадає у вічі також і те, що явно витіснені на другорядний план життєво важливі інтереси США у своєму «подвір’ї» — Центральній та Південній Америці. Можна логічно припустити (чи так є насправді, треба досліджувати), що послаблення уваги до цього регіону бодай почасти спричинене інтересами, які США вважали першорядними принаймні від кінця Другої світової війни — це Європа та (від 1960-х) Близький Схід. Найбільша концентрація зусиль (військових, економічних, дипломатичних) на Європі та Близькому Сході могла призвести до деякого згасання інтересу до Західної півкулі. Проте такий розклад сил був зумовлений зовсім не помилками «еліт», а цілком реальними потребами, які виникли після перемоги антигітлерівських сил: забезпечити в Європі мир шляхом побудови суверенних, економічно успішних держав, пов’язаних зі США Договором НАТО. Після початку Холодної війни (знову ж таки проти цілком реальної загрози) такий союз набув першорядного значення для самих США, які стали його гарантами та набули на цьому репутації надійного союзника. На противагу провалам 2000-х та 2010-х, європейська політика США є радше історією успіху.Близькосхідна політика США другої половини ХХ ст. теж була переважно успішною: забезпечення надійного союзництва з Ізраїлем стало запорукою його перемоги над арабськими країнами, підтримуваними СРСР , і підготувало ґрунт для укладання мирних угод з Єгиптом та Йорданією. 
Успіхи в Європі та на Близькому Сході у другій половині ХХ ст. визначили провідне місце США як надійного охоронця засад, що забезпечили стабільний мир у Європі та її економічну успішність, які, своєю чергою, забезпечили мирний і стабільний розвиток самим США. 
Водночас, проте, у той самий період США зазнали невдачі у В’єтнамі і фактично здали цю країну світовому комунізму — СРСР та Китаю. 
США успішно допомогли зруйнувати СРСР як наріжний камінь світового комунізму, проте зазнали невдачі у спробі інтегрувати пострадянську Росію у систему демократичних держав, бо правлячі кола Росії відкинули саму ідею побудови демократичного устрою в цій країні.

Зі всієї сукупності політичних процесів другої половини ХХ — першої чверті ХХІ ст., у яких США брали участь (з різним ступенем залученості), випливає досить чітка межа можливого для США: вони можуть співпрацювати з іншими державами задля забезпечення стабільності, миру, розвитку економічних відносин, проте неспроможні перебудовувати інші держави на свій кшталт, особливо на неєвропейських континентах. Звідси й випливає один із засадничих принципів даної доктрини: США більше не може бути «всесвітнім поліцейським». Це об’єктивна реальність.

Отже, завдання доктрини — перерозподілити тягар охорони світового порядку та міжнародної торгівлі між США та іншими державами, передусім союзниками, проте також і тими державами, які до союзів із США офіційно не входять. Природно, що забезпечувати США повинні передусім власні інтереси — національної безпеки, торгівлі та впливу на регіональні й світові процеси.

Та чи сприяє ця доктрина досягненню проголошеної мети та завдань?
Насамперед — власне подвір’я

«Ми хочемо забезпечити, щоб Західна півкуля залишалася достатньо стабільною і достатньо добре керованою, щоб запобігти масовій міграції до Сполучених Штатів та перешкодити їй; ми хочемо півкулі, уряди якої співпрацюватимуть з нами проти наркотерористів, картелів та інших транснаціональних злочинних організацій; ми хочемо півкулі, яка залишається вільною від ворожого іноземного вторгнення або володіння ключовими активами, і яка підтримує критично важливі ланцюжки поставок; і ми хочемо забезпечити наш постійний доступ до ключових стратегічних місць».

Для досягнення цих цілей стратегія пропонує «залучення та розширення». Під цими поняттями розуміється витіснення «гравців з не-Західної півкулі», тобто Росії та Китаю, та заміна їх власним впливом, спрямованим на забезпечення власних інтересів.

«Ми залучимо давніх друзів у півкулі для контролю міграції, зупинення потоків наркотиків та зміцнення стабільності й безпеки на суші та морі. Ми розширимося, культивуючи та зміцнюючи нових партнерів, одночасно підвищуючи привабливість нашої власної країни як економічного та безпекового партнера Півкулі. Американська політика повинна зосередитися на залученні регіональних лідерів, які можуть допомогти створити прийнятну стабільність у регіоні, навіть за межами кордонів цих партнерів. Ці країни допомогли б нам зупинити незаконну та дестабілізуючу міграцію, нейтралізувати картелі, [розвивати] прибережне виробництво та розвивати місцеву приватну економіку, серед іншого. Ми будемо винагороджувати та заохочувати уряди, політичні партії та рухи регіону, які загалом узгоджуються з нашими принципами та стратегією. Але ми не повинні нехтувати урядами з іншими поглядами, з якими ми, тим не менш, поділяємо інтереси та які хочуть співпрацювати з нами».

Це є декларація відвертого політичного втручання у справи суверенних країн — сусідів США, яка суперечить проголошеному в цій же доктрині принципу «невтручання». Якщо співставити цю доктрину з реальною політикою в регіоні, зокрема щодо Венесуели, то можна дійти висновку, що Білий дім справді готується підштовхнути країну до повалення режиму Ніколаса Мадуро. Цей режим є ліво-диктаторським, нещодавно Мадуро уклав «стратегічний союз» із РФ, інтенсивно співпрацює також із Китаєм і до того ж є нелегітимним, бо останні за часом вибори багато експертів як усередині, так і ззовні вважають грубо сфальсифікованими на його користь. Жорстокі репресії проти всіх незгодних є одним із потужних джерел масової імміграції до США. Отже, всі передумови втручання США, зазначені у доктрині, у Венесуелі наявні. Чи наважиться Трамп на здійснення операцій, які могли б призвести до повалення Мадуро, поки відкрите питання, але судячи з масивної військової підготовки, таке рішення, принаймні зараз, розглядається. Чи призведе така операція до успіху на користь США? Є великі сумніви. Трамп руйнує демократичні засади у власній державі, тож яким чином він зможе привнести демократичні засади до держави чужої та ще й значною мірою налаштованої антиамериканськи? І як Трамп поставиться до нової влади в країні, якщо народ обере не того, кого б хотів Білий дім? Чи не будуть наслідки американського втручання такими ж згубними для США, як спроби побудувати демократію в Іраку чи Афганістані?

Згідно з доктриною, США спрямують на Західну півкулю значну, якщо не найбільшу, частину своїх військових, розвідувальних та економічних ресурсів — за рахунок зменшення уваги до Європи та, певною мірою, до Близького Сходу.

Важлива частина політики у цьому регіоні — вибудовування партнерських відносин щодо спільної розробки стратегічно важливих природних ресурсів. «Західна півкуля є домівкою для багатьох стратегічних ресурсів, які Америка повинна розвивати у партнерстві з регіональними союзниками, щоб зробити сусідні країни, а також нашу власну, успішнішими. Рада національної безпеки негайно розпочне надійний міжвідомчий процес, щоб доручити агентствам, за підтримки аналітичного підрозділу нашої розвідувальної спільноти, визначити стратегічні точки та ресурси у Західній півкулі з метою їх захисту та спільного розвитку з регіональними партнерами».

Вирівнення перекосів у торгівлі, насамперед із Китаєм

Щодо Китаю стратегія визначається як економічна конкуренція та запобігання воєнним конфліктам.

«Торгівля з Китаєм має бути збалансованою та зосередженою на нечутливих факторах. (…) Важливо, щоб це супроводжувалося потужною та постійною увагою до стримування з метою запобігання війні в Індо-Тихоокеанському регіоні. Такий комбінований підхід може стати благотворним циклом, оскільки сильне американське стримування відкриває простір для більш дисциплінованих економічних дій, тоді як більш дисципліновані економічні дії призводять до збільшення американських ресурсів для підтримки стримування в довгостроковій перспективі», — зазначається у доктрині.

Чи вдасться Білому дому збалансувати торгівлю з Китаєм — питання доволі складне. Протягом першого року Трамп декілька разів намагався запровадити мита на китайські товари; на це Пекін відповідав своїми митами, що призводило до різкого падіння показників на американській фондовій біржі та стрімкого зростання цін на споживчі товари, проти чого починали протестувати американські споживачі. Надто складна взаємозалежність у торгівлі двох наддержав стримує їх обох від радикальних кроків.

Доктрина пропонує дещо перерозподілити торгівлю між США та Китаєм серед союзників США. «Ми повинні заохочувати Європу, Японію, Корею, Австралію, Канаду, Мексику та інші провідні країни до впровадження торговельної політики, яка допоможе перебалансувати економіку Китаю в бік споживання домогосподарств, оскільки Південно-Східна Азія, Латинська Америка та Близький Схід не можуть самостійно поглинути величезні надлишкові потужності Китаю. Країни-експортери Європи та Азії також можуть розглядати країни із середнім рівнем доходу як обмежений, але зростаючий ринок для свого експорту», — зазначено в документі. Чи це вдасться — відповіді поки немає.

Щодо Тайваню: «ми будемо зберігати статус-кво», проте не одноосібно, а у партнерстві з іншими країнами регіону. Важливість Тайваню для США зумовлена його «пануванням у виробництві напівпровідників» та геостратегічним значенням.

Європа: «стань таким, як хочу я»?

Політика щодо Європи у доктрині виписана загальними принципами без конкретних дій (на відміну від Західної півкулі та Китаю). Доктрина виходить із уявлення, що Європа підпадає під «цивілізаційне стирання», тобто втрачає ідентичність та «впевненість у собі» через, на думку авторів документа, надмірне «транснаціональне регулювання». Тобто Європейський Союз перешкоджає вільному розвиткові країн континенту, «придушує свободу слова та вираження політичної думки», надто регулює економіку, внаслідок чого валовий внутрішній продукт впав «з 25 % світового до 14 %».

У документі жодним чином не зазначається, що саме мається на увазі, і якою саме хоче бачити Європу Білий дім. Лише загальні обриси: «Ми хочемо, щоб Європа залишалася європейською, відновила свою цивілізаційну впевненість у собі та відмовилася від своєї невдалої зосередженості на регуляторному задушенні». Мені пригадується стара пісенька: «Якщо я тебе придумала — стань таким, як хочу я!».

Найбільший успіх американської зовнішньої політики від другої половини ХХ с— мирна, єдина та успішна Європа — характеризується як невдаха, що експлуатує бідну, нещасну Америку.

Водночас «Європа залишається стратегічно та культурно життєво важливою для Сполучених Штатів. Трансатлантична торгівля залишається одним із стовпів світової економіки та процвітання Америки. Європейські сектори — від виробництва до технологій та енергетики — залишаються одними з найпотужніших у світі. Європа є домівкою для передових наукових досліджень та провідних світових культурних установ. Ми не тільки не можемо дозволити собі списати Європу з рахунків — це було б самопровалом щодо того, чого прагне досягти ця стратегія».

Проте Європа повинна, на думку авторів, змінитися, і США має допомогти їй. 
«Американська дипломатія повинна продовжувати відстоювати справжню демократію, свободу слова та беззастережне відзначення індивідуального характеру та історії європейських націй. Америка заохочує своїх політичних союзників у Європі сприяти цьому відродженню духу, а зростаючий вплив патріотичних європейських партій справді дає привід для великого оптимізму.

Наша мета має полягати в тому, щоб допомогти Європі виправити її нинішню траєкторію. Нам знадобиться сильна Європа, яка допоможе нам успішно конкурувати та працюватиме спільно з нами, щоб запобігти домінуванню будь-якого супротивника в Європі».

Що мається на увазі під «справжньою демократією»? Які такі «патріотичні» партії — а є, виходить, «непатріотичні»?

Знову — загальні фрази. Це наштовхує на думку, що чіткої європейської стратегії у Білому домі наразі немає. Можна лише здогадуватися, про що йдеться, — з промови віцепрезидента Венса на Мюнхенській безпековій конференції ще у лютому, у якій він наголосив на тому, що Європа не дає досить свободи саме тим партіям, які зближують її з Трампом, тобто праворадикальним. Але Європа, на відміну від трампівської Америки, не забула уроків Другої світової та Холодної війни і добре засвоїла, яку загрозу несуть як праві, так і ліві радикали та путінська Росія.

Так само нечітко зазначено про відносини Європи з Росією. «Ця невпевненість у собі найбільш очевидна у відносинах Європи з Росією. Європейські союзники мають значну перевагу над Росією у твердій силі майже за всіма показниками, окрім ядерної зброї. Внаслідок війни Росії в Україні, європейські відносини з Росією зараз глибоко послаблені, і багато європейців розглядають Росію як екзистенційну загрозу. Управління європейськими відносинами з Росією вимагатиме значної дипломатичної участі США — як для відновлення умов стратегічної стабільності на всьому євразійському континенті, так і для зменшення ризику конфлікту між Росією та європейськими державами».

Таке «управління», яке демонструє наразі Трамп та його посланці, лише заохочує російського диктатора до продовження війни та ескалації з Європою. Натомість очільники європейських держав докладають відчайдушних зусиль, щоб обмежити «реформаторські поривання» Трампа щодо континенту та пояснити йому небезпеку загравання з диктатором і розмивання чітких принципів, на яких побудовано Європейський Союз.

Україна згадана лише побіжно — щоб запевнити: Трамп її не кине.

«У засадничих інтересах Сполучених Штатів є домовитися щодо швидкого припинення бойових дій в Україні, щоб стабілізувати європейські економіки, запобігти ненавмисній ескалації або розширенню війни та відновити стратегічну стабільність з Росією, а також забезпечити післявоєнну відбудову України, щоб забезпечити її виживання як життєздатної держави». Що мається на увазі під «стратегічною стабільністю з Росією», знову не роз’яснено. Росія більше не є супротивником? Чи все ж є?

Лише один пункт виписано чітко й конкретно: «Припинення сприйняття та запобігання реальності НАТО як постійно розширюваного альянсу». Це задля задобрення Путіна? Чи взагалі — жодній країні тепер зась?

Загалом

Доктрина США справляє враження, що за 47-го президента Америка відмовляється не лише від ролі «всесвітнього поліцейського» (що частково виправдано). Америка відмовляється стояти на сторожі демократичних цінностей у найважливішому регіоні —Європі (невідомо, чи захищатиме вона їх в інших регіонах, включно із Західною півкулею — радше ні). Перед обличчям Росії, яка дедалі більше нахабніє від безкарності, це означає оголити головний форпост західної цивілізації в момент найбільшої небезпеки для неї.

Історичні уроки свідчать: щойно Америка відходила від Європи — у ній починалися війни: Перша та Друга світові. Якщо Трампові паралельно з Путіним вдасться зруйнувати Європейський Союз у його нинішньому вигляді, є небезпека, що розпочнеться новий переділ континенту.

Залишається один-єдиний шанс: перемога демократів на проміжних виборах 2026 року хоча б в одній із палат Конгресу. Тоді, принаймні, найрадикальніші кроки Трампа зустрінуться із системою стримувань і противаг.