Ми проживаємо у Чикаго. Тобто там, де немає війни. Де спокійні дні. Де спокійні ночі. Де над нами не літають смертоносні снаряди. Де за нами не полюють ворожі дрони. Де через влучання московитської ракети не підстерігає загроза бути похованим під руїнами власного дому. Де, врешті, немає лінії фронту, на якій стримують ненависного москаля наші неймовірні захисники, опиняючись за один подих до загибелі. Або ж — до втрати здоров’я. Інколи – дуже серйозної втрати. Інколи – таких важких поранень, від яких, здається, ближче до смерті, ніж до життя. І все ж вони хапаються за нього. За життя. Бо їм ще так мало літ… І так багато всього ще залишилося нездійсненим…

Тепер же вони ідуть дорогою своєї долі особливими людьми. Особливими не просто тому, що війна залишила на їхніх тілах страшні мітки, шрами, страшні поранення. Вони особливі тим, що не здалися. Не піддалися, переживши фізичний і моральний біль, розпач, зневіру, розчарування. Вони, попри все, хочуть знайти себе у житті. А ми всі можемо, ми повинні, ми просто-таки зобов’язані їм у цьому допомогти.

Protez_FB_Ready_7.jpg

Що і роблять небайдужі серцями і щирі своїми душами українці, які проживають в Америці (і не тільки) — й, зокрема, у Чикаго. Ті люди, для яких, до прикладу, благодійний фонд «Protez Foundation» та інші благодійні фонди стали ніби членами їхніх родин, яким хочеться допомогти, яких хочеться підтримати. Адже ці фонди привозять до Америки на лікування та протезування українських захисників із особливо складними пораненнями, а в Україні відкривають протезно-реабілітаційні центри, у яких підготовлені фондами спеціалісти також повертають до життя травмованих хлопців і дівчат. А їх є багато, дуже багато. Тільки за приблизними підрахунками — близько 60 тисяч. Отож і черга на протезування — неймовірно велика. А війна триває. І кожен день додає до цієї цифри нові трагедії. До всього ж, треба визнати: Україна не була готова до такого виклику, до такої кількості важко поранених з ампутаціями. І тут приходять на допомогу міжнародні благодійні фонди. І тут приходимо на допомогу фінансовою підтримкою усі ми — хто розуміє чужий біль, хто хоче розділити чужу біду.

Минулої суботи благодійний фонд «Protez Foundation» провів у Чикаго Вечір Подяки — справді зворушливу зустріч, на яку запросили тих, хто впродовж майже чотирьох років існування фонду допомагав його фахівцям (і продовжує це робити) рятувати, лікувати, зцілювати українських воїнів. Наше місто було обране для цього не випадково. Хоча сам фонд має «прописку» в Міннеаполісі (штат Міннесота), однак його представники разом із майже кожною черговою групою поранених (а таких було уже 26), які приїжджають до Америки, бувають і в Чикаго. Тому що тут — потужна українська громада. Тому що тут — потужні українські церкви. Тому що тут — неймовірні люди, серця яких наповнені любов’ю і християнським милосердям.

Зустріч відбулася в затишній аудиторії церкви святого Йосифа Обручника. За гостинно відкриті двері і неймовірну організаційну підтримку вечора — щира подяка пароху церкви отцю Миколі Буряднику, сестринству і братству церкви, членкиням Кирило-Мефодіївської спільноти, які, крім душевного прийому, разом з ресторанами «Шоколад» та «Чарівний глечик», з підтримкою пекарні Euro Homemade Bakery та магазину Ukrainian Family Daley, організували ще й смачне частування.

У залі панувало неймовірне відчуття єдності. Передусім тому, що сюди — і до самої зустрічі, і до її благословення — були запрошені отці із православних і греко-католицьких церков, а також духовні провідники Української Церкви Адвентистів сьомого дня та Української Християнської церкви п’ятидесятників (чи не вперше в історії Чикаго ось так усі разом — під одним дахом). Географія цих церков об’єднала Чикаго, Палатайн, Бенсенвіль, Річмонд, Блумінгдейл, Палос Парк, Мілвокі (штат Вісконсин), Манстер (штат Індіана). І це було неймовірно зворушливо. Тому що любов і милосердя не знають географії, кордонів і приналежності до конфесій. Вони або є, або їх нема. Добре, якщо є. Як у випадку усіх церков, які докладаються до допомоги фонду «Protez Foundation» — на своїх Богослужіннях, на фестивалях, на творчих зустрічах у парафіях. Саме там проводяться грошові збори на адресу фонду, а отже — на допомогу пораненим бійцям.

Одначе тут треба зробити наголос на наступному: якщо подячні грамоти від фонду «Protez Foundation» отримували на зустрічі очільники церковних громад, то треба розуміти, що одночасно вони були адресовані і їм, і всім їхнім парафіянам, усім прихожанам українських церков, які не обминають своїми пожертвами скриньку для благодійних зборів. Які не піддають сумніву: «та чи мій долар (два, або п’ять, або десять) щось допоможуть пораненому?» — Допоможуть. Ще й як допоможуть. Зібрані докупи, оті долар-два-п’ять комусь подарують руку, комусь — ногу, а комусь — віру у те, що життя продовжується. В дещо іншому вимірі, з дещо іншими можливостями, але — продовжується.

І за це — низький уклін й іншим, крім церков, учасникам подячної вечері, якими були представники громадських організацій, бізнес-структур, керівники творчих колективів: кожен із них справою честі і християнського обов’язку вважає надавати допомогу тим, хто її потребує.

А тому найтепліші подячні слова адресували присутнім співзасновники фонду «Protez Foundation» Юрій Арошидзе та Яків Градінар. Вони ж, власне, і розповіли про діяльність фонду. Про те, що за майже чотири роки його існування вдалося запротезувати 1005 пацієнтів. Що виготовлено і встановлено 2052 протези, адже у декого із поранених — подвійні ампутації рук чи ніг. Або ж узагалі немає і рук, і ніг. Чи очей. Чи страшні поранення внутрішніх органів… Ось чому важливим є кожний долар допомоги. Ось чому такою важливою є озвучена цифра: на нинішній день внесок української та американської спільноти Чикаго на адресу фонду «Protez Foundation» становить понад 1 мільйон доларів.

Не останню роль у цьому процесі — у процесі зустрічі на американському континенті наших військових, в облаштуванні їхнього побуту, в організації збору коштів, у соціальній адаптації, в особистій допомозі пораненим захисникам — відіграють волонтери фонду «Protez Foundation», які працюють у різних штатах, у різних містах. До прикладу, кожну групу воїнів, які приїжджають до Чикаго з Міннеаполісу, завжди супроводжують, а тому вже стали тут своїми, Павло Куриницький та його дружина Людмила — подружжя із великими серцями, для яких турбота про поранених хлопців і дівчат, про травмованих дітей стала невіддільною частиною їхнього жертовного життя.

А якщо говорити про волонтерів Чикаго, то серед них насамперед слід назвати власника фірми Dolynka Ukrainian-American Consulting, власника радіо UA Chicago та газети «Сурма» Володимира Долинку. Пан Володимир якнайбільше доклався й до того, щоб відбувся Вечір Подяки, про який ми ведемо сьогодні мову. Він є людиною, якій замало 24 години на добу, якщо йдеться про допомогу іншим. Він є людиною, яка не соромиться власних сліз, коли зустрічається із вкрай важко пораненими воїнами, і віддав би останнє, щоб полегшити їхній біль, щоб зарадити їхній біді.

Він є людиною більш ніж відвертою: «У мене немає своїх дітей, тому кожен із цих поранених хлопців і дівчат — то наче мої діти». Він є людиною, яка там, де на кону стоїть щось надто важливе і надто принципове, може інколи висловлюватися не зовсім делікатно, не зовсім стримано, але… Побільше би таких, хто робить стільки, як він, — для української громади, для українських захисників, для поранених воїнів і просто — для України!

Protez_FB_Ready.jpg

І він вдячний працівникам свого офісу, які сумлінно тягнуть усю роботу і розуміють: якщо шефа немає на місці, отже він там, де потрібніший у цей момент. І він вдячний команді дівчат-волонтерок, добрих фей, які відкладають усілякі особисті справи, коли треба зустріти хлопців у Чикаго, коли треба подбати про їхнє проживання і харчування, організувати для них поїздки до клінік, до церков, на оглядові екскурсії.

Чи не тому щирими оплесками сприйняли присутні інформацію, що волонтери фонду Володимир Долинка та Мар’яна Бабій (надзвичайно активна і надзвичайно віддана волонтерській справі жінка) отримали Свідоцтва про визнання їх офіційними представниками фонду «Protez Foundation» у штаті Іллінойс.

Що іще цікавого відбувалося на згаданій подячній зустрічі? Боюся чогось не згадати, бо все справляло надзвичайно щемливе і зворушливе враження.

Виконання Славнів, головних державних пісень Америки (бо ми тут живемо) і України (бо там — наше коріння, туди летять наші думки, молитви і наша допомога) — із цим професійно впоралися вихованки вокальної студії «Оберіг» (керівник Ольга Допілко). Привітальне слово отців різних парафій та Генерального консула України в Чикаго Сергія Коледова. Хвилина мовчання за полеглими у боях на українській землі її захисниками і теплі слова вдячності присутній на зустрічі Марії Яворській — матері загиблого в Україні Михайла Яворського, воїна із позивним «Чікаго».

Кілька відеороликів про діяльність фонду «Protez Foundation» в Америці та в Україні, про процес відновлення хлопців. Проникливий виступ музиканта Миколи Стефурака — його професійна гра на цимбалах не одного із присутніх повернула думками до рідної української землі, до її невидимих струн, які відлунюють у наших душах музикою любові, вірності і доброти. А своїми піснями із глибокими текстами — про тугу за домом, про філософію людської душі і стосунків між людьми, про уміння бачити світ не тільки очима, але й серцями — вразив присутніх український поп-артист OLIVAN.

Оригінальним моментом зустрічі стало те, що для всіх її учасників лежали на столиках пам’ятні медальйони, які кожен міг забрати із собою на згадку про цей івент, задумуючись над змістовними написами з обидвох сторін: «Єдність, надія, Бог» та «Об’єднані вдячністю — поєднані метою». З цікавістю розглядали присутні сюжетні картини Володимира Деки, будучи подивованими, як можна у металі передати тепло думок і відчуттів.

Були тут і спалахи фотокамери: фотомайстер Петро Ковтун фіксував для історії найцікавіші моменти зустрічі. І була скринька для благодійних пожертв, до якої вдалося зібрати близько 38 тисяч доларів (ще 32 тисячі незадовго до подячного вечора передали для фонду власники бізнесів).

До слова, наступного ранку, у неділю, наші захисники побували на Богослужінні у церкві святого Йосифа Обручника, де на адресу фонду також було зібрано майже 14 тисяч доларів. А в суботу зранку вони мали теплу зустріч із вчителями та учнями Школи українознавства у Палатайні, отримавши від неї взаємне задоволення і таку потрібну моральну підтримку.

Й понад усім витав на Вечорі Подяки дух родинного тепла. Недаремно ж Юрій Арошидзе та Яків Градінар, засновники фонду, називають його саме так — Protez Foundation family, адже тих, хто працює на підтримку фонду, вони вважають однією родиною. І в цій родині по-домашньому затишно повинні почувати себе поранені захисники, які приїжджають до Америки за порятунком.

Звичайно ж, на проведеній зустрічі вони також були в центрі уваги — ці дивовижні хлопці, за столиком яких панувало стільки усмішок, стільки доброго гумору, як, напевно, за жодним іншим. Вони вже навчилися ховати свій біль. Але він є, отой біль — якщо не в травмованому тілі, то в глибоко пораненій пережитим душі. І є у кожного із них своя історія. Особлива. Ота, що на все життя…

Максим, 25 років. На війні йому довелося бути тільки п’ять днів. Прилетів ворожий дрон. Тепер у хлопця немає правої руки, правої ноги і правого ока.

Ілля. Йому всього лиш 21. Воював півтора року. Потрапив під скид із дрона. Висока ампутація обидвох ніг.

Олександр. Підірвався в автомобілі на протитанковій міні. Вибух забрав у нього обидві ноги і залишив його практично сліпим, завдавши тяжких ушкоджень обличчю та очам.

Сашко — воїн, який пройшов через пекло, який повернувся із того світу. Це — про нього. Позаду — понад 130 операцій, попереду — ціле життя. Нехай на протезах замість ніг, нехай із майже суцільними шрамами на тілі, але — ЖИТТЯ! З коханою дружиною і донечкою-сонечком — це ж так важливо!

Артем, котрого всі лагідно кликали Тьома. Немає обидвох рук аж від плечей. Як це сталося? Розповідає: «Відбивав від себе дрон». А якби не відбивав? «Тоді дрон просто вбив би мене, — каже. — Я ж хапався за можливість жити…»

Руслан. Поряд із ним — дружина. Наколює на виделку шматочок страви, дбайливо годує чоловіка. У нього також немає обидвох рук. А вона пам’ятає їхнє тепло. І їхню силу. І їхню підтримку — міцну, чоловічу. Тепер їй належить бути його руками…

Це — тільки поодинокі історії тих, кого повертав раніше чи кого повертає зараз до максимально повноцінного життя фонд «Protez Foundation». Кого до максимально повноцінного життя повертаєте усі ви — ті, хто кидає до скриньок благодійних фондів свої пожертви, хто надає допомогу Україні та її захисникам іншими способами, хто підходить до хлопців, щоби просто обняти і поговорити, хто безпосередньо їм віддає купюру-другу, жартуючи: «На морозиво» чи «На цигарки»…

Спасибі вам, добрі люди, за щирість ваших сердець, якою ви ділитеся з воїнами. Спасибі вам, воїни, за усмішки, якими ви ділитеся з нами і даєте нам уроки життя. Адже ваші усмішки — це свідчення сили. Свідчення віри. Свідчення присутності Бога серед нас. Бо тільки з Богом можливі Любов і Перемога.