Є речі, які не мають часових зон і кордонів. Серед них — українське слово. Саме воно стало невидимою ниткою, що поєднала серця українців у день Національного радіодиктанту єдності-2025, який цьогоріч відбувся 27 жовтня.


Навіть за океаном, серед інших культур і мов, ми — українські вчителі діаспори — сіли писати цей диктант разом із рідною землею. У різний час, у різних країнах, але з однаковим відчуттям: ми належимо до народу, у якого слово — це не просто звуки. Це молитва, пам’ять і подих серця.

Для нас це не просто перевірка грамотності. Це — нагадування про те, що єдність не вимірюється відстанню. Вона живе там, де люди здатні чути одне одного навіть крізь тишу. Ми прагнули вдихнути той самий подих Батьківщини, коли звучить українська мова — співуча, ніжна, сильна.

Так, цього року диктант викликав хвилю обговорень і суперечок. Але, можливо, саме в цьому і полягає наша спільна недописана сторінка — навчитись любити своє без осуду.
Бо нація сильна не тоді, коли всі бездоганні, а тоді, коли ми даємо одне одному простір на помилку, час на роздуми й шанс на вдосконалення.
Ми слабшаємо, коли топимо своїх. І виростаємо, коли піднімаємо.
У навчальних закладах, де ми працюємо, щодня вчимо дітей не лише букв, а й уміння берегти своє.
Бо зберегти мову — це значить зберегти душу.
Коли дитина вперше вимовляє “дякую”, “мамо”, “Боже” українською — це маленьке диво, що долає кордони.

І поки звучить це слово — Україна жива.
Бо Україна — це не лише територія на карті. Це — пам’ять поколінь, сльоза і пісня, біль і надія, що пульсують у кожному серці, де живе любов до свого.
І поки ми несемо це світло, не зраджуємо своєму слову, вміємо прощати й підтримувати — ми єднаємо континенти силою любові, яку дає лише рідна мова.