Після майже трирічної паузи – в Україну повернулися вуличні акції протесту. Повернулися попри війну, повітряні тривоги, монополізацію влади, і, здавалося б, тотальну політичну апатію. Цього разу приводом став закон, який змінює підпорядкованість НАБУ (Національне антикорупційне бюро України). Та якщо дивитися глибше, то цей яскравий, хоч поки що і поодинокий спалах – лише кульмінація багаторічного процесу монополізації влади, втоми, і відчуття абсолютної безкарності можновладців.


1. Липень: місяць, коли щось надломилося.
На початку липня здавалося, що країна живе у звичному режимі «воєнного марафону», а влада дозволяє собі робити все, що їй заманеться у вигляді «турборежиму». Президент Зеленський, як і попередні місяці, виступав із заявами, що війна триватиме, але ми – не зламаємося. Країна отримала оновлений Кабмін (Кабінет міністрів), Верховна Рада контрольовано голосувала, фронт – без різких змін.
А потім все змінилося.
За пару днів до голосування у Верховній Раді влада спробувала дискредитувати НАБУ інформаційно, потім 22 липня у вигляді «бліцкригу» закон був проголосований і блискавично підписаний Президентом. Цей закон, попри камуфляж технічності, фактично змінював баланс сил в антикорупційній системі та давав Банковій важелі впливу на НАБУ – умовно ще не остаточно підконтрольному органі.
Розпочалися протести. Спершу кілька десятків молодих активістів біля театру Франка в Києві (це недалеко від офісу Президента). Згодом до активістів долучилися студенти, правозахисники, журналісти. За кілька днів протест розрісся до кількох тисяч і перекинувся на інші міста. Це були не настільки масові Майдани, як під час українських революцій, але це було щось абсолютно нове в атмосфері тотальної монополії влади, і вже точно – абсолютно несподіване для всіх.


2. Малозаконна зміна Уряду.
На фоні скандального закону про НАБУ наче загубилася більш статусна подія, яка б теоретично мала б викликати якщо не масштабний скандал, то, принаймні, розголос, але виявилася сприйнятою з мовчазною згодою суспільства. Йдеться про зміну Уряду і прем’єра, до речі, який обіймав свою посаду найтриваліший час в усій українській історії.
16 липня з прямим порушенням «Закону про правовий режим воєнного стану», який заперечує зміну уряду під час дії воєнного стану, Верховна Рада прийняла відставку прем’єра Дениса Шмигаля та затвердила нового прем’єра – Юлію Свириденко. Була змінена майже половина складу Кабміну. Формально – «кадрові оновлення», фактично – політичний «бліцкриг». Для того, щоб не проводити вибори, влада постійно посилається саме на Закон про правовий режим воєнного стану, але тут ніхто не виявив інтересу до правових підстав. Все списали на «воєнну необхідність».


3. Закон про множинне громадянство.
Іншим прикладом всесилля влади попри чинні закони і Конституцію став «Закон про множинне громадянство». Він був проголосований Верховною Радою ще в червні, та саме 15 липня його підписав Президент Зеленський. Закон вводить можливість мати більше одного громадянства – попри пряму норму Конституції України (стаття 4): «В Україні існує єдине громадянство».
Пояснення були благородні: допомогти діаспорі, залучити іноземних українців. І насправді, тисячі українців після вимушеної еміграції, яка була спричинена російською агресією, вже налаштовані брати громадянство інших країн. Очевидно, що Українській державі не вигідний масовий вихід з українського громадянства. Плюс, світові тенденції все більше спонукають багатьох людей до множинної самоідентифікації. Та таке відверте порушення Конституції засвідчило, що влада яка внаслідок війни де-факто стало «довічною», не намагається навіть створювати видимості дотримання законів, а у суспільства наче немає ні бажання, ані можливості тиску на владу.


4. Вашингтонський слід.
Примітно, що кадрові перестановки липня співпали з певним зовнішньополітичним вектором. Саме Юлія Свириденко, новий прем’єр, ще перебуваючи в статусі віце-прем’єра, підписала неоднозначний Меморандум з США про «доступ до критично важливих мінералів». Документ передбачає пріоритетний доступ американських каналів до українських ресурсів на умовах, які багато експертів назвали неоколоніальними.
Іншим ключовим призначенням став відхід Рустема Умерова з посади міністра оборони і його підвищення до посади секретаря РНБО (Ради національної безпеки і оборони України), органу, який під час війни фактично є стратегічним органом управління державою. Саме Умеров очолював і продовжує очолювати українську делегацію на перемовинах у Стамбулі, які за наявною інформацією ініціювали саме США, і які є невигідними для України, натомість вже, на жаль, фактично легітимізували для світової спільноти російського диктатора.
В обох випадках (Свириденко та Умеров) – ми бачимо політиків, які є зручними для нової американської адміністрації Дональда Трампа. Тож можна припускати, що такі кадрові ротації – це не лише внутрішні інтриги всередині української влади, а і крок назустріч новій американській адміністрації.


5. НАБУ як розмінна монета.
Чому влада пішла на конфлікт з НАБУ, розуміючи, що створення цього органу було зініційовано міжнародними партнерами, і, відповідно, він має підтримку українських союзників?
На поверхні лежить, що українська влада тяжіє до все більшого монополізму. І чим далі не буде виборів (а їх може не бути роками, а то й десятиліттями), тим монолітнішою буде ця монополія. Процес взяття під контроль всіх ймовірних державних структур вже йде давно, і рано чи пізно черга дійшла б і до НАБУ. Та все ж таки, чому саме зараз? Опоненти нинішньої влади запустили в медіа і соцмережі інформацію, що у НАБУ буцімто можуть бути записи, відомі як «плівки Міндіча», на яких нібито зафіксовані розмови, що компрометують особисто Володимира Зеленського. Та ніхто не надав жодних записів, тож така інформація може виявитися як правдивою, так і брудною і брутальною спецоперацією. Водночас існують непрямі докази, що саме якась діяльність з боку НАБУ викликала таке категоричне несприйняття з боку партії влади. Так, наприклад, один з депутатів від партії «Слуга народу» Василь Вірастюк необережно промовився у відповідь на запитання, чому ж особисто він голосував за скандальний законопроєкт: «вони займалися не до кінця тим, що потрібно робити. Збирали на кого потрібно і на кого не потрібно».
Не основна версія – знову зовнішньополітична. НАБУ роками мало імідж структури, яка буцімто була орієнтована на співпрацю з представниками Демократичної партії США, або з тими в Україні, хто мав зв’язки з цією партією. При адміністрації Байдена бюро користувалося прямою підтримкою Держдепу, і саме воно «вело» чутливі справи щодо українських високопосадовців. Після повернення до влади Трампа в Офісі Президента цілком можливо могли сподіватися, що «зачистка» НАБУ буде сприйнята як бажане оновлення, і буде толерована Білим Домом.


6. Суспільство мовчить. Але не цього разу.
Що вже стало звичним в Україні після повномасштабного вторгнення – це реакція суспільства. Точніше, його відсутність. Монополізація влади, відмова від виборів на невизначений термін – мовчання. Зміна Уряду з порушенням законодавства – мовчання. Закон про множинне громадянство з порушенням Конституції – мовчання. Аж поки не прийшов закон про НАБУ.
І саме тут щось надірвалося. Саме цей закон, як не дивно, став тригером вуличних протестів, так званого «картонного Майдану». Дивно, але для якоїсь частини молоді саме НАБУ перетворилося на символ. Для когось – гарантія контролю над корупціонерами, для когось – залишки Заходу в українському управлінні. Дивна «червона лінія», але, виявилося, таки – «червона лінія».


7. Що далі?
Липень показав, що Україна вже інша. Назовні вона воює з російським ворогом, та, виявляється, і всередині вона не така беззуба, як декому здавалося. Вона втомлена, але не байдужа. Так, протест ще слабкий. Так, привід радше тактичний, аніж стратегічний. Так, суспільство в масі своїй ще не дозріло до глобальнішої вимоги повернення демократичних практик і процедур, а значить, і виборів.
Тим не менше, владі, яка повірила, що вона довічна, і їй «можна все», є привід замислитися.