Одним із головних політичних підсумків червня стала очевидна зміна риторики президента Сполучених Штатів Дональда Трампа щодо України після зустрічі з Володимиром Зеленським на полях саміту НАТО в Гаазі. Американський лідер з несподіваною симпатією відгукувався про українського президента – того самого, з яким ще в кілька місяців тому мав відомий скандал в Овальному кабінеті. І можна було передбачити, що після цього скандалу особисті стосунки Трампа і Зеленського вже не нормалізуються, але бачимо абсолютно інший поворот подій. Більше того, під час прес-конференції з журналістами Трамп навіть попросив українську журналістку, яка ставила йому запитання, передати вітання її чоловікові, військовослужбовцю ЗСУ. І це також був очевидний прояв емпатії з боку американського президента.
 

Причин для цієї риторичної трансформації може бути кілька. Але одна з найпоказовіших – парадоксальним чином – пов’язана не з Україною напряму, а з війною Ізраїлю проти Ірану та участю США у цьому конфлікті. Рішення завдати ударів по ядерних об’єктах Ісламської Республіки довело, що Трамп – всупереч поширеним уявленням – здатен діяти, коли вважає це за необхідне, і захищати ідею миру через силу. І тепер він, схоже, очікує такої ж серйозності від інших світових гравців.
 

Після Ірану Трамп, можливо, більше не хоче, щоб до його ініціатив ставилися з легковажністю. Путін уже неодноразово ігнорував заклики припинити вогонь на російсько-українському фронті. Тепер американський президент може спробувати переконати Кремль серйозніше – з позиції сили, а не домовленостей. А якщо не переконає, риторика може перетворитися на конкретику: посилення військової допомоги Україні чи нові економічні санкції проти Росії.
 

На тлі цього важливо, що Росія, попри постійний терор проти українських міст і сіл, не має жодних серйозних військових досягнень. Сам цей терор – лише демонстрація відсутності успіхів і спроба залякати українське суспільство. І все це – на очах у Трампа, який добре вміє розрізняти силу й слабкість.
 

У цьому контексті американський президент може з більшою повагою ставитися і до позицій союзників по НАТО, що давно наполягають на більш жорсткій відповіді Росії. Побоювання, що саміт НАТО в Гаазі пройде без конкретних результатів, не виправдалися. Керівники держав підтвердили відданість П’ятій статті, запевнили у подальшій підтримці України, а головне – погодилися з ідеєю підвищення військових витрат до 5% ВВП. Саме ця ідея – ще з першої каденції Трампа – тепер стала частиною спільного західного консенсусу. І саме Росія – головний фактор, який її обґрунтовує.
 

У такій атмосфері Трамп може ініціювати нові – і, можливо, більш реалістичні – перемовини з метою припинення вогню на російсько-українському фронті. Але тепер Путіну буде складніше проігнорувати американські ініціативи без наслідків для себе.
 

Можливо саме усвідомлення цього змушує Путіна посилити повітряний терор. У червні російська армія посилила атаки на Київ, Дніпро, інші міста. Удари були спрямовані безпосередньо проти цивільного населення. Це не військова тактика – це психологічний тиск. Коли немає можливості завоювати території, Путін розраховує на дестабілізацію України зсередини. Його сподівання – що українці зламаються й самі погодяться на капітуляцію.
 

Адже саме на це спрямовані всі «мирні ініціативи» Кремля. Вони – не про мир, а про готовність скласти зброю. Наприклад, пропозиція вивести українські війська з усіх територій Донецької, Луганської, Херсонської, Запорізької областей – просто тому, що ці регіони тепер записані в російській конституції як частина РФ. Це ж не дипломатія – це ідеологічна агресія, яка прикриває військову неспроможність.
 

Те саме – у планах створити так звану «буферну зону» в Сумській області. Спершу – окупація частини регіону. Потім – референдум. Потім – запис у конституцію. І знову вимога: “вийдіть із усієї області”. Це не мирні пропозиції – це повторення сценарію анексій.
 

Україна натомість відповідає нестандартно. Приклад – операція «Павутина», удар по стратегічній авіації РФ, завданий дронами з території самої Росії. Те, що колись здавалося неможливим, стало реальністю. Війна змінилася.
 

І коли ізраїльські спецслужби здійснили подібну – тільки масштабнішу – операцію на території Ірану, це лише підтвердило нову парадигму: сила – не лише в армії, а й у здатності діяти нестандартно, рішуче, точно і сучасно.
 

Росія могла б це зрозуміти. Могла би усвідомити, що стратегія терору й шантажу більше не працює. Але Путін не хоче цього чути. Він досі одержимий ідеєю завоювати Україну.
 

Його виступ на Петербурзькому міжнародному економічному форумі підтвердив це остаточно. Жодних згадок про безпеку, жодної мови про загрози – лише ідеологічні кліше: «Україна – наша, це Росія». У такій логіці не потрібні навіть аргументи «русского мира». Він прямо заявляє: російський чобіт – це і є головне обґрунтування. Прийшов солдат – територія вже не буде залишена.
 

Але ми з вами знаємо, що це – брехня.
 

Чобіт російського солдата вже не раз залишав чужу землю. Афганістан. Центральна Європа. Балтія. Виведення військ, знищені казарми – все це вже було. І тоді, як і зараз, причиною поразки була не просто слабкість Москви, а мілітаризм, амбіції та безглузда впертість імперії.
 

Тож маємо надію: те саме станеться і в Україні. Але для цього потрібна допомога – військова, фінансова, дипломатична. Потрібне розуміння Заходу: ця війна – не лише українська. Вона про майбутнє самого цивілізованого світу.
 

Саме тому такою важливою стала зустріч у Гаазі. І так символічною – зміна тону Дональда Трампа. Але тепер важливо, щоб за зміною тону прийшли конкретні дії.
 

Хоча ми, як реалісти, добре розуміємо: ці дії, як і раніше, стануть можливими лише після ще однієї – і, можливо, не останньої – спроби Дональда Трампа домовитися з Володимиром Путіним.