Червень 2025 року Україна зустріла в центрі багатовимірної павутини: з ракет і дронів, з переговорів і самітів, з військових проривів і політичних пауз. Ця павутина не лише сплутує, але й тримає: на ній Україна балансує між втомою і вірою, самостійністю і залежністю, майбутнім і тим, що треба пережити.

1. Павутина удару: «Павутина» як проривна ураганна атака.

1 червня Україна провела найрезонанснішу спецоперацію на території ворога з початку війни. Операція «Павутина» влучила в саму основу стратегічної авіації росії. За допомогою дронів-камікадзе, захованих у звичайнісіньких транспортних фурах, були атаковані 5 тилових аеродромів: Оленья, Іваново, Дягілєво, Біла, Українка. Цілі – стратегічні літаки, здатні нести крилаті ракети і тактичну ядерну зброю.

За офіційними даними українського Генштабу, уражено або виведено з ладу до 41 літака, зокрема ТУ-95МС, ТУ-160, ТУ-22МЗ, А-50. Західні джерела підтверджують 10-13 повністю знищених, решта – серйозно пошкоджені. Офіційні російські джерела з переляку нічого не пишуть про повне знищення, але й вони змушені визнавати «часткове пошкодження», хоч і намагаються оперувати для заспокоєння своєї пастви зменшеними цифрами порядку 15 втрат.

Цей удар не лише завдав шкоди, а й створив нову логіку війни: навіть далекі військові бази росії більше не є недосяжними. А найбільшим є колосальний психологічний ефект: а) українське суспільство отримало позитивні емоції і, черговий абсолютно заслужений заряд гордості за власну армію, б) західний світ вкотре переконався, що Україна бореться і здаватись ворогу не збирається, в) росія отримала приниження.

2. Павутина тиску: Стамбул і невигідний «мир».

2 червня в Стамбулі відбувся другий раунд переговорів між Україною та росією за посередництва Туреччини. Західні джерела повідомляють, що пропонувалася формула припинення вогню без гарантій вступу України в НАТО і без негайного повернення територій. Та з уривків інформацій можна скласти картину, що мова йшла про чергові абсурдні російські ультиматуми, які мали б означати капітуляцію України. В реальності весь стамбульський (зініційований не Україною, а новою адміністрацією США) процес спрямований на геополітичну легітимізацію путіна та його кліки. Щоб Україна «не зірвалася з гачка», росія ініціює чергові обміни полоненими, або останній раз навіть –обмін загиблими. Зрозуміло, що навіть якщо є нагода звільнити одного українського полоненого, то не можна цим нехтувати, але ж обміни і так відбувались раніше і без поїздок до Стамбулу. Тож не дивно, що закрадається підозра, що дата української спецоперації «Павутина» не просто так співпала в часі з передоднем перемовин. Звісно, готується така операція тривалий час, довгими місяцями, але ж безпосередні дати можуть коригуватися в часі, і в даному випадку цілком можливо, що додаткова функція операції СБУ була – спробувати зірвати невигідні для України переговори в Стамбулі. В будь-якому випадку, в політичному плані ці перемовини завершилися без прогресу.

3. Павутина глобального протистояння: Близький Схід перетягує увагу.

12 червня розпочався новий фронт світового конфлікту: Іран і Ізраїль обмінялися масованими ударами (причому Ізраїль – успішно, а Іран – малоефективно), США включилися на боці Ізраїлю. Для України це означало – тимчасове зниження пріоритету в розподілі західної уваги і ресурсів.

Вашингтон запевнив Київ у незмінності підтримки, але сам факт, що Україна більше не є єдиним фронтом у світі, став дзвінким сигналом. У глобальній павутині інтересів навіть героїчна боротьба може зникнути з фокусу уваги на користь нових світових криз.

4. Павутина дипломатії: саміт НАТО – підтримка без гарантій.

24-25 червня в Гаазі відбувся черговий саміт НАТО, Україна отримала очікуване запевнення у багатомільярдній допомозі, яка стосується переважно ППО, дронів, техніки РЕБ. Проте, жодного натяку на яке-небудь політичне рішення, на зразок перспективи членства в НАТО не було, та вже й зрозуміло, що не могло бути. І те, що Зеленський, щоб більше не дратувати мілітарно-кашуальним стилем Трампа та його оточення, змінив одяг таки на костюм, більше кидалося в очі, аніж сама участь українського президента на цьому саміті.

Зеленський виступив з прямим зверненням: «Ми не просимо милості. Ми просимо інструменти, щоб перемогти. Якщо нам не дають плану вступу – ми боротимемося без нього».

Натомість Дональд Трамп, присутній в якості головної «зірки» саміту, заявив: «Америка має думати про себе. Ми не повинні втягуватися у війни, які не мають чіткої перемоги».

Не лише українці, а й наші справжні зарубіжні щирі друзі розуміють, що Україна заслуговує на більше. Але в дипломатичній павутині рішення не завжди формуються справедливістю. Часто – зручністю.

5. Павутиння часу: марафон і довготривала влада без виборів.

У червні Зеленський дав серію інтерв’ю закордонним медіа: CNN, The Economist, Politico, Le Monde, де проголосив нову реальність: війна буде довгою, довгими роками. І водночас дав зрозуміти, що ці довгі-довгі роки легітимність влади, і в першу чергу його персональна легітимність, зберігатимуться і без виборів.

«Ми більше не чекаємо на швидке завершення. Ми живемо у війні. Це марафон, не спринт» [The Economist].

«Якщо я піду – держава втратить фокус. Якщо я залишуся – ми збережемо єдність. Питання не у виборах. Питання у відповідальності» [Politico].

Це вже не риторика початку війни. Це – проєкт тривалого управління під час воєнного стану. Враховуючи, що середньозважений прогноз тривалості війни згідно біологічно-математичного аналізу – ще 13 років, вимальовується перспектива, що всі ці 13 років Україні пропонуватиметься незмінність влади. Поки що українське суспільство в більшості своєму не сильно замислюється про демократію, та й західні політики намагаються уникати розмов на цю тему, та чи триватиме така мовчазна згода з кожним наступним роком?

Фінал: краще плести власну павутину, аніж заплутатися у чужій.

Червень 2025 року зробив очевидним: Україна – не жертва в чужій павутині, а активний гравець, що плете свою – через дрони, через втрати, через дипломатію, через бачення, через позицію, через відмову від слабкості.

Це важкий шлях, але якщо українці здатні бити по стратегічній авіації росії у глибині території, то хочеться вірити, що ми здатні вибудувати нову модель безпеки і суверенності, яку вже ніхто не спроможний бути зламати – ані ракетами, ані погрозами, ані дипломатичним витівками.

Та кожна павутина, навіть сплетена вправно, має ризик стати пасткою і для того, хто її створив. Заради перемоги країна може і повинна діяти рішуче. Але заради майбутнього вона не має права втратити свою демократичну суть.

Свобода – це не лише цінність, яку українці захищають на фронті. Свобода має бути всередині самої держави. Свобода – це фундамент, без якого в Україні не буде ані нормального миру, ані нормальної відбудови, ані нормальної державності.

Україна продемонструвала всьому світові, що вона спроможна відстоювати свою державність. Та ось чи буде ця державність демократичною – це велике питання. Відповідь на яке мають дати самі українці. І це вже не про павутину, як про тимчасову конструкцію. Це вже про сутність власної світобудови.