Останні дні травня проходять під постійними ракетними атаками росії на українські міста. Безпілотники б’ють по житлових кварталах, є численні жертви та значні руйнування. І все це відбувається на тлі очікування російських пропозицій щодо можливого припинення вогню на російсько-українському фронті. У реалістичність таких пропозицій вірить небагато хто. Сам Дональд Трамп радив Путіну надати пропозицію, яку не відкинуть відразу. Водночас західні медіа продовжують поширювати інформацію про те, що росія насправді готується не до перемовин, а до нового наступу і спроби окупувати території в інших українських регіонах. Зокрема у Харківський, Сумський, Дніпропетровській областях. А Путін між тим говорить про «буферні зони» на українській землі.

Для російського президента Володимира Путіна травень був не лише місяцем підготовки до нового наступу, а й часом головної для російської пропаганди події року ‒ святкування 80-ї річниці перемоги у Другій світовій війні. До Путіна прибув головний гість цього святкування ‒ голова Китайської Народної Республіки Сі Цзіньпін. Перемовини між двома лідерами продемонстрували: російсько-китайське партнерство не лише не слабшає, а навпаки ‒ стає дедалі тіснішим. Ідея Дональда Трампа про можливість відірвати росію від Китаю нині виглядає ще більш ілюзорною, ніж у минулі роки. За три роки великої російсько-української війни і західних санкцій залежність Москви від Пекіну лише зросла. Крім того, двох лідерів об’єднують спільні ідеологічні цілі ‒ зменшення ролі Заходу і витіснення Сполучених Штатів не лише з Європи, а й з Азії. І Путін і Сі Цзіньпін можуть вважати, що саме політика Трампа дає їм цей історичний шанс.

Західні лідери спробували перехопити ініціативу. 10 травня, одразу після завершення параду в Москві, керівники країн Європейського Союзу і Великої Британії прибули до Києва. Там вони разом із президентом України Володимиром Зеленським зателефонували до президента Сполучених Штатів. Було домовлено, що у разі, якщо росія не погодиться вже 12 травня розпочати перемир’я, проти неї будуть запроваджені нові, узгоджені між США та ЄС, санкції. Але Путін зробив свій хід. Уже наступного дня він з’явився в ефірі російських телеканалів і запропонував Україні відновити перемовини, що проводилися у 2022 році в Стамбулі, та не завершилися жодним результатом. Про припинення вогню Путін не згадав взагалі. Це мало стати підставою для нового серйозного тиску на Москву. Проте у справу втрутився Дональд Трамп, який порадив українцям їхати до Стамбулу і почав переконувати їх у тому, що це справжній шанс домовитися про мир.

Українська делегація дійсно прибула до Стамбулу. І, як і слід було очікувати, жодних перемовин, що могли б призвести бодай до якихось конкретних результатів, не відбулося. Ба більше: російські представники категорично відмовилися вести діалог у присутності американських посадовців, які також прибули до Стамбулу. А українців банально шантажували окупацією нових територій. Після цього Трамп заявив, що сам ніколи не вірив у результативність цих переговорів ‒ перемовин, на яких наполягав особисто. Натомість він заявив, що завершення війни залежить винятково від його особистої розмови з Путіним. Перед цією розмовою президент США поговорив із Зеленським, який радив йому домагатися припинення вогню. Але результати перемовин Трампа з Путіним шокували і українського президента і європейських лідерів. Американський президент фактично став на бік свого російського колеги: він відмовився від ідеї безумовного припинення вогню, яку відстоював упродовж кількох місяців, і навіть почав переконувати співрозмовників, що ніколи такої ідеї не мав, а Путін має повне право висувати власні умови щодо перемир’я.

Очевидно, задоволений підтримкою американського колеги, Путін посилив ракетні обстріли українських міст і атаки безпілотників. Зараз вже можна твердити: сама поява Трампа на посаді президента США спричинила суттєве зростання інтенсивності російських атак ‒ зростання кількості жертв серед мирного населення, нові руйнування інфраструктури. Адже російський президент переконався: Сполучені Штати не готові застосовувати жодні реальні інструменти, щоб зупинити його агресію. Він відчуває себе набагато більш безкарним, ніж у попередні роки.

Ми перебуваємо в ситуації, коли і росія, і Україна змушені імітувати переговорну активність, щоб не втратити контакт зі США. Для Києва очевидно: навіть безрезультатні перемовини з Москвою необхідні, аби зберегти військову допомогу і розвідувальну підтримку з Вашингтону. Без доступу до такої інформації українські міста стануть ще більш вразливими до російських атак. Москва також охоче імітує перемовини: Путін зацікавлений у продовженні особистого діалогу з Трампом. Сам факт постійних дзвінків президента США до російського лідера став великою дипломатичною перемогою Путіна ‒ свідченням приниження Заходу й демонстрацією деградації євроатлантичної солідарності.

Окрім того, імітація переговорів дає Путіну змогу зволікати із зустріччю з Трампом. Російський президент, очевидно, не бажає найближчим часом зустрічатися зі своїм американським колегою, бо хоче перетворити цю зустріч на своєрідний трофей для Трампа. Також Путін розуміє: під час особистих перемовин йому доведеться пропонувати конкретні рішення щодо війни. А жодного іншого рішення, крім знищення України, Путін запропонувати не може.

Отже, позиції сторін, попри політичну гру в травні, залишаються незмінними. Путін сподівається, що війна на виснаження призведе не лише до захоплення нових територій, а й до остаточного знищення української державності та приєднання її територій до Росії. Про це прямо говорить і міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров, який попереджає, що росія ніколи не погодиться, аби в Україні залишилася «хунта Зеленського» і продовжували діяти закони, які «не влаштовують» росіян, ‒ ті закони, що дають можливість розвивати українську мову, культуру і не дозволяють експансії російської православної церкви. Без скасування цих законів росія не збирається завершувати війну. Їхня ліквідація розглядається Кремлем як передумову до повного поглинання України.

Україна ж зацікавлена в опорі російським окупантам і ‒ якщо не у відновленні територіальної цілісності ‒ то щонайменше у збереженні власного суверенітету. Саме це рішуче не влаштовує Путіна та його оточення. Європейські лідери усвідомлюють: крах української державності означатиме масштабну війну в Європі і дасть росії змогу запускати нові гібридні загрози ‒ хоча б щодо сусідніх держав.

А для Трампа очевидною метою залишається відновлення економічних відносин з росією. Але він не може реалізувати це без принаймні формального врегулювання війни. Водночас він не здатний досягти такого врегулювання, адже серйозно тиснути на Путіна ‒ не хоче. А без такого тиску ‒ не буде й жодного прогресу.

В результаті політика США в російсько-українській війні ‒ як і в багатьох інших ключових питаннях ‒ нині має хаотичний характер і лише дестабілізує навколишній світ.

Травень 2025 року лише закріпив цей тренд. І не приніс миру. Лише нові атаки. І нові ілюзії.