Травень для України минув під егідою Стамбулу. Та як і «переговори» з агресором у тому ж самому місті в 2022 році. Cумнівно, що Україна може занести собі і цей раунд в актив.

Почнемо з того що переговори мали відбутися, і, зрештою, відбулися не за ініціативою української сторони. Наша позиція протягом вже понад трьох років з моменту повномасштабної агресії з боку росії публічно не змінювалася: це були заклики до повернення всіх без виключення українських територій, які були окуповані починаючи з 2014 року та відшкодування всіх збитків за руйнацію нашої країни. Очевидно що поки на кремлівському троні перебуває кровожерливий путін, а сама росія не отримала воєнної поразки, годі й сподіватися на виконання цих справедливих за своєю суттю вимог. Але і протилежна сторона – росія, не була ініціатором «переговорів».  Переговорний трек був задумкою нової адміністрації США на чолі з її новим очільником – Трампом. Нас підштовхували до переговорного процесу з наперед невиграшними позиціями – мало того, що на фоні хоч повільного, але таки просування російських військ, та ще й з прямими чи завуальованими погрозами з боку найбільшого нашого союзника – Сполучених Штатів, в припиненні, або максимальному скороченні фінансової і збройної допомоги.

Місце «переговорів» було теж обране не нами. Туреччина хоч і є членом НАТО, дотримується так званого «нейтралітету» щодо війни росії проти України. В українських медіа та соцмережах можна часто побачити рясну критику наших європейських та американських союзників. Хоча насправді вони надали нам колосальну матеріальну і воєнну допомогу. Натомість, щодо Туреччини, такої критики фактично нема. Парадоксально, але в нас більше критикують тих, хто допомагає, бо допомога йде повільно, недостатніми темпами. І нам логічно, що хочеться більших обсягів та швидших темпів. Але ж саме Туреччина натомість не накладала жодних санкцій на росію, саме через аеропорти Туреччини росіяни мають змогу літати зі своєї неофашистської батьківщини по всьому світу. По суті, «нейтральні» країни своїм нейтралітетом допомагають розвиватися російській економіці та вирубують велетенську пробоїну у спробах ізоляції агресора. Саме тому, ідеї щодо продовження переговорів, наприклад в Швейцарії чи у Ватикані, категорично відмітаються російською стороною. Для них і Швейцарія, і навіть Ватикан не є прийнятними, бо вважаються такими, що підтримують Україну. Тож переговорний майданчик нам фактично нав’язує агресор. І якщо в 2022 році на Стамбул Україна погоджувалася в ситуації, коли танки ворога ще перебували на Правобережжі нашої країни, то в березні 2025 – під тиском нашого найбільшого союзника.

Україна та наші європейські союзники спробували скорегувати натиск американської сторони щодо переговорів без будь-яких попередніх зобов’язань. Ініціативою, що мала хоч якось врівноважити несприятливий переговорний процес, стала ідея 30-денного перемир’я, як ознака готовності хоч до якихось компромісних рішень у перспективі, яка неодноразово озвучувалась з боку українського керівництва та з боку політиків ЄС. Тим не менш, росія не збиралася ані на крок зупиняти свій повзучий наступ на фронті та постійні бомбардування української території. Зрештою, українська делегація прибула до Стамбулу і без припинення вогню, і, отже, відступила від своєї попередньої вимоги.

У відповідь на заяву російського диктатора  путіна від 11 травня про переговори у Стамбулі була ще одна українська ініціатива, але вона була радше суто емоційною і заздалегідь була приреченою на невдачу. Того ж дня Володимир Зеленський спробував перехопити порядок денний. У своєму стилі він заявив, що чекатиме особисто путіна у Стамбулі. В 2019 році такий «пацанський» виклик був кинутий Порошенкові, і той, звиклий до публічної політики, його прийняв, відповівши «Стадіон, так стадіон», і згодом ці «стадіонні дебати» вщент програв, лише посиливши позиції свого опонента – Зеленського. Та в політиці одні й ті самі прийоми двічі успішно повторюються вкрай рідко. Розраховувати, що путін повторить помилку Порошенка, було наївно. Не кажучи про те, що за своїм психотипом путін не схильний до експромтів, не любить і боїться їх, радше привчений до довгострокового планування.

Тож 16 травня стамбульські «переговори» були проведені не президентами, а делегаціями. Українські політики та медіа постфактум зловтішалися малопредставницьким, «бутафорським» за висловом Зеленського складом російської переговорної групи. Та ці закиди лише підкреслювали, що українська делегація потрапили в пастку на цих перемовинах. По-перше, в 2022 році в тому ж Стамбулі російська делегація була очолювана тим самим Медінським, який є формальним помічником путіна ще з 2020 р., але тоді ніхто «бутафорським» його не називав. А, по-друге, якщо склад делегації ворога бутафорський, то чого тоді вести з ними переговори, адже ведення переговорів з «бутафорією» принижує себе.

Зміст переговорів можна було передбачити заздалегідь: сторони мали вийти з наперед завищеними вимогами, які на подальших етапах, по ідеї, можна було б відкоригувати. Делегація росії видала порцію нахабних і агресивних «вимог» віддати під окупацію те, що вони роками не спроможні забрати зброєю: вільні території Херсонської, Запорізької, Донецької, Луганської областей, що апріорі не могло було бути прийнято українською стороною. Тож змістовної розмови щодо «перемир’я» не вийшло.

Українська делегація, яка за наповненням мала набагато більш представницький склад, запропонувала ідею безпосередньої зустрічі двох президентів: Зеленського і путіна. Не факт, що ця ідея виглядає вдалою. По-перше, вона підкреслює, що українська делегація попри буцімто представницький склад, насправді не уповноважена до самостійного прийняття рішень, що всі рішення принципового характеру приймає лише особисто Президент. Навіть якщо така практика і є реальністю, наврядчи, це доцільно публічно підкреслювати. По-друге, заклики до публічного діалогу з путіним, є легітимізацією цього російського негідника.

І що тоді позитивного на виході з цих провальних «переговорів» у Стамбулі, до яких Україну як в стійло загнав «старший союзник»? Тут можна з позитивного розглянути домовленість про обмін полоненими 1,000 на 1,000. Навіть якщо вдається витягнути одну людину з російських катівень, то для цього вже варто вести переговори, а тут ціла рекордна кількість – тисяча наших захисників, які повернулися до своїх рідних! Та за всього позитиву, це виявилося тією наживкою, від якої наша делегація не мала можливості відмовитись. Тобто насправді нас заздалегідь прорахувати, і ввели в стійло, заманюючи безвідмовною приманкою. Але ж насправді переговори про обмін полоненими відбуваються постійно, і самі ці обміни відбуваються постійно. І в Стамбулі домовленість про такий обмін була, знову таки, за російським алгоритмом. Наших полонених у ворога, на жаль, в кілька разів більше, тому український інтерес в обміні за формулою «всіх на всіх», росіяни ж, натомість, наче займаються работоргівлею, і обмінюють «по головах», в рівній чисельності. Тож і навіть цей позитивний обмін «тисяча на тисячу» насправді відбувся і за російсько ініціативою, і за російськими правилами.

Тож на виході ми отримали легітимізацію ворога, легітимізацію персонально путіна, і ніякої передишки, російські ракети летять на наші міста ще з більшою інтенсивністю.

А легітимізований тепер путін після Стамбулу допущений до двогодинної телефонної розмови з Трампом, де дозволяє собі обговорювати Меланію, дружину американського Президента. З ворогами ми не обговорюємо своїх дружин і близьких, і це виглядало назовні трохи не як приятельські базікання. Тож така «гуманізація» агресора, руки в якого по лікоть в крові, послаблює українську позицію у світі. І таке суттєве ослаблення української позиції – наслідок «травневого Стамбулу», до якого нас підштовхнули. Це ще не катастрофічно, ще все можна згодом переграти на свою користь, та для цього слід вчитися робити висновки з власних помилок і проколів. Війна ж ще триватиме довго.