
Квітень. Перемовини і терор
Коротка зустріч президентів Сполучених Штатів та України у Римі на похороні Папи Франциска стала символічним підсумком багатьох тижнів перемовин щодо завершення російсько-української війни. Перед цією зустріччю спеціальний представник президента Трампа Стів Віткофф неодноразово зустрічався з президентом Росії Владіміром Путіним. Кожного разу ми чули про прогрес у перемовинах між Сполученими Штатами та Росією, але цей прогрес залишався непомітним. Хіба що посилювались обстріли мирних українських міст і збільшувалась кількість загиблих. Путін продовжував використовувати процес перемовин з адміністрацією президента Трампа як інструмент терору проти України.
Тактика російського президента ‒ це затягування часу на перемовинах з його американським колегою у сподіванні, що за певний період військова допомога Україні припиниться, тому що вичерпається пакет, який був спрямований для Збройних Сил України попередньою адміністрацією. Нової допомоги не буде, і таким чином будуть створені умови для більш успішного наступу збройних сил Російської Федерації на позиції ЗСУ. А тим часом можна вбивати цивільних.
Здається що ця ситуація все менше влаштовує самого американського президента. Якщо після удару по Сумах він говорив про помилку, то удар по Києву викликав у нього відверте несприйняття. Трамп почав висловлювати припущення, що Путін насправді не бажає миру і намагається його обдурити, а це означає, що доведеться застосувати нові санкції. Звісно, навряд чи ці погрози налякають російського президента, який уже більше трьох років живе під західними санкціями, а якщо згадати часи анексії Криму ‒ цілих 11 років. Він цілком адаптувався до нового економічного режиму, перебуваючи в партнерських взаєминах з головним конкурентом Сполучених Штатів ‒ Китайською Народною Республікою.
Однак ми вже переконались, що сам процес перемовин із Трампом потрібен Путіну. Можливо навіть не стільки з економічної, скільки з політичної точки зору. Російський президент хоче бути одним із володарів світу. І цей статус, з його точки зору, досягається лише через діалог одночасно з американським президентом і головою КНР Сі Цзіньпіном. Знаходитись 9 травня на Червоній площі поруч з головою КНР і разом із цим не бути в діалозі з президентом Сполучених Штатів Путіна не влаштовує. Путін, очевидно, не хоче, щоб Сполучені Штати виходили з перемовин.
Можливо саме це стане головним козирем Дональда Трампа під час подальшого спілкування з Володимиром Путіним. Якщо російський президент справді хоче, щоб його американський колега залишався на зв’язку ‒ йому доведеться піти на поступки, зокрема й щодо припинення вогню на російсько-українському фронті. Але досі невідомо, що для Путіна є пріоритетним ‒ перемовини з Трампом чи продовження війни.
Сам Путін ретельно готується до можливості того, що Сполучені Штати усвідомлять його небажання припиняти війну з Україною. Він демонструє бажання бути корисним для Америки не лише коли йдеться про мир в Україні. Він обговорює з представниками Трампа спільні економічні проєкти, бо розуміє, наскільки важливе питання економічних успіхів для президента США. Крім того, Путін прагне бути головним посередником у ірансько-американських перемовинах. Не випадково Віткофф відвідує Росію перед кожним раундом переговорів з іранським міністром закордонних справ Аббасом Арагчі. Питання недопущення появи в Ірані ядерної зброї залишалось одним з головних пріоритетів Дональда Трампа ще з часів його першого президентства. Путін добре знає це. Коли йдеться про зберігання ядерного палива поза територією Ірану, він стає незамінним співрозмовником як для Вашингтону, так і для Тегерану. І знову постає питання: наскільки Сполучені Штати готові ризикувати цими послугами Путіна, якщо той відмовиться завершити російсько-українську війну? Можливо наступні тижні дадуть відповідь на це питання. Можливо ми зрозуміємо, що Іран, як і Росія, просто затягують перемовини зі Сполученими Штатами. Можливо стане очевидно, що всі ці умови, які висувають Москва і Тегеран, щоб припинити війни чи відмовитися від ядерних програм, ‒ це не умови для справжньої угоди, а лише набір заяв, що дозволяють продовжувати переговори, не вирішуючи реальних питань. Це, до речі, те, про що тепер відкрито говорить і сам президент Сполучених Штатів.
Однак попри всі ці політичні розрахунки варто пам’ятати про життя звичайних людей, які стали об’єктами путінського терору. Квітень став важким місяцем, що завершився трауром по загиблих киянах, і це фактично співпало з Днем пам’яті жертв Чорнобильської катастрофи. Ці далекі за часом жертви знову нагадали нам про байдужість Москви до людського життя. Коли вибухнула Чорнобильська атомна електростанція під Києвом, керівництво в Москві спочатку думало лише про збереження власного престижу і недопущення витоку інформації про реальні причини трагедії. А жертвами стали звичайні люди, яких можна було б врятувати. Я добре пам’ятаю, як кияни слухали репортажі «Голосу Америки» чи «Радіо Свобода», щоб дізнатися, як врятуватись від наслідків радіації, адже їхнє власне телебачення мовчало. Навіть республіканські керівники України отримували з Москви догани, коли намагалися врятувати здоров’я своїх співвітчизників.
Тепер, у схожій ситуації, керівництво з Москви тероризує мирне населення України, щоб схилити нас до капітуляції перед Росією. І сподіватися залишається лише на західну допомогу, на рецепт того, як вистояти перед російською агресією, що вже не є «радіаційною хворобою», а реальним терором ‒ від вбивства жінок і дітей до руйнування цілих міст. І тому так важливо, щоб президент Сполучених Штатів та лідери європейських країн усвідомили, що майбутнє Заходу вирішуватиметься не тільки у перемовинах з Путіним, а у чіткій демонстрації того, що Захід не погодиться на знищення міжнародного права з боку однієї країни, на окупацію чужих територій, терор і злочини. Адже відсутність такого розуміння перетворить нас на сфери впливу Росії чи Китаю, або на спільну російсько-китайську сферу впливу, бо не можна не помітити як посилюється партнерство Москви і Пекіну. Ми маємо залишатися готовими протистояти тим, хто хоче зруйнувати світовий порядок. Дональд Трамп, який продовжує вважати Китай найбільшою загрозою для Америки, має розуміти це краще за багатьох інших американських політиків.