Виборці Дональда Трампа повинні бути задоволені першими заявами та діями свого обраного представника як другого обраного президента. Гіперболізовані заяви, жорсткий тон, впевненість у собі, геополітичний економічний прагматизм на межі з цинізмом ‒ саме за це виборці полюбили його і проголосували за нього. Навіть якщо амбіції анексувати Канаду чи данську Гренландію виглядають абсолютно нереалістичними під час його президентства, навіть озвучення таких імперських планів вже впливає на анти-ліберальний націоналістичний електорат, який значною мірою став ядром трампізму. Розпочата «тарифна війна» проти союзників вже не є заявою, а цілком офіційним рішенням, яке, знову ж таки, відповідає електоральним очікуванням. Адже, на відміну від «глобалістичної» концепції, Трамп є яскравим прикладом «ізоляціонізму», який не передбачає сентиментів навіть для близьких союзників. Якщо «глобалізм» був спрямований на просування «американських цінностей» по всьому світу, і, відповідно, значні витрати на тих, хто знаходиться за межами Сполучених Штатів, то «ізоляціонізм» передбачає іншу схему: мінімізацію витрат на зовнішнє, максимізацію збагачення як держави в цілому, так і її складових: бізнес-структур, громадян тощо. Саме так Трамп бачить російсько-українську війну, яка для нього далеко не є пріоритетом: не підтримувати пов'язані ідеологічні цінності, а зменшити витрати. Гроші, а не ідеї. Це була причина його заяв ще будучи кандидатом у президенти про готовність зупинити війну за 24 години. Реальність коригує ці бравурні заяви про часовий вимір, але Трамп дотримується напрямку спроби зупинити війну. Його виборцям такий підхід має сподобатися. Адже це демонстрація спроби виконати передвиборчі обіцянки.

Факти ‒ вперті речі, і ці факти показують, що переговори, які почалися між Сполученими Штатами, Україною та країною-агресором Росією, були ініційовані Сполученими Штатами, а не державами, залученими у війну. Ні Україна, ні Росія не виявили активного інтересу до цього питання. Україна є країною-жертвою і логічно бачить справедливість лише у поверненні всіх українських територій, окупованих Росією, компенсації всіх завданих Росією збитків і гарантіях неповторення подібної агресії з боку Росії. Кремль не збирається виконувати жодну з вищезазначених умов. Більше того, виконання всіх цих умов виглядає як дуже віддалена перспектива. Тож у чому ж тоді інтерес України в переговорному процесі? Росія також не виявляє великого бажання закінчити війну. Їхня армія наступає, хоч і з великими втратами та мінімальним прогресом. Для Володимира Путіна особисто війна його годує, додає йому ваги як всередині, так і за межами країни. Україна не зламана, українці не приймуть постулати «русского мира», тож навіщо Росії потрібен переговорний процес? Схоже, що Сполучені Штати, а точніше нова президентська адміністрація, найбільше хоче «заморозити» війну і «примирити». Насправді, існує «примус до переговорів», принаймні щодо України.

Недипломатична сварка в Овальному кабінеті 28 лютого була інтерпретована українцями як ініційована віце-президентом США Дж. Д. Вансом. Однак існують обґрунтовані припущення, що українська сторона свідомо готувалася до зриву переговорів. Принаймні, можна було передбачити заздалегідь, що присутність посла України в Сполучених Штатах Оксани Маркарової в кімнаті може стати небезпечним тригером. 23 вересня 2024 року президент України Володимир Зеленський відвідав завод з виробництва боєприпасів у Скрентоні, штат Пенсильванія, де виготовляються 155-каліберні снаряди, які нам так потрібні. Цей, здавалося б, абсолютно необхідний візит перетворився на безпрецедентний скандал. Ряд сенаторів і конгресменів, включаючи спікера Палати представників Майка Джонсона, публічно вимагали відкликати посла Маркарову з посади. Справа в тому, що у цьому візиті з американської сторони взяли участь лише представники демократичної партії, включаючи губернатора Пенсильванії Джоша Шапіро. Не було жодного представника республіканської партії, що, в розпал передвиборчої гонки, виглядало не як державний візит, а як передвиборчий візит, і в одному з «коливальних штатів». Тож республіканці не упустили можливості зробити з цього цілу PR-кампанію. Партія виграла президентські вибори, і її провідні фігури вимагали відкликання українського посла. Можна припустити, що український уряд не має кадрів і не може швидко провести таку ротацію. Можна припустити, що гордість і впевненість у собі не дозволили українській владі прислухатися до цієї вимоги. Але вони не могли не знати про незадоволення і категоричне неприйняття Маркарової в новій президентській адміністрації. І навіть якщо посол країни повинен був бути присутнім за протоколом, в дипломатії існує поняття «дипломатична хвороба» не дарма. Тож якби українська сторона дійсно була зацікавлена в успішному переговорному процесі (а на тому етапі йшлося про підписання угоди щодо рідкісноземельних металів), Маркарова б «захворіла» і не була б подразником. Натомість сварка почалася з моменту, коли Ванс почав згадувати ту невдалу поїздку на завод у Пенсильванії. Хоча він не згадав імені Маркарової, він переказав деталі скандального візиту, що врешті дало Зеленському привід проявити емоції, перервати президента США і врешті-решт зірвати переговорний процес на тому етапі.

До речі, Маркарова продовжує служити «тригером». Під тиском європейських союзників Володимир Зеленський незабаром розмістив повідомлення в соціальних мережах, яке можна було інтерпретувати як фактичне вибачення: «Моя команда і я готові працювати під сильним керівництвом президента Трампа для досягнення стійкого миру». У Конгресі Дональд Трамп оголосив, що отримав листа від президента України і процитував його. Натомість посол України в США наголосила, що це взагалі не був лист, і Трамп лише зачитав пост із соціальних мереж, фактично виправляючи або навіть заперечуючи слова президента країни, в якій вона займає дипломатичну посаду. Добре, що адміністрація США цього разу не роздула новий конфлікт, хоча привід був ненавмисно підкинутий.

Можна припустити, що український уряд може спробувати знову використати цю тактику. Невідомо, які аргументи використовує адміністрація США, щоб змусити українську сторону сісти за стіл переговорів у Ер-Ріяді, Саудівська Аравія. Чи це загрози припинити всю фінансову та військову підтримку, чи якийсь компромат на чинний уряд, факт у тому, що офіційна українська делегація сідає за стіл переговорів. Біда в тому, що будь-яке «примирення» або «заморожування», запропоноване американською стороною, по суті є почесною капітуляцією України, тобто прийняттям статус-кво, що означає, що наші окуповані землі й надалі залишатимуться під п'ятою агресора. Переговори, що завершилися 25 березня, хоча й містять угоду про взаємне утримання від знищення енергетичної інфраструктури (що є більш нашою вразливістю), в іншому сприяють процесу початку зняття економічних санкцій з Росії, починаючи з сільськогосподарської продукції, і навіть з одного з російських банків.

Один із членів українського парламенту оприлюднив зміст угоди про створення Фонду інвестицій у реконструкцію США та України, що може бути інтерпретовано в дусі неоколоніалізму. Адже Україна зобов'язана внести 50% свого видобутку корисних копалин до фонду, а внесок США вважається здійсненим за рахунок коштів, наданих Україні під час війни. Депутат, який оприлюднив угоду, формально не є членом правлячої партії «Слуга народу», і можна припустити, що «витік» був свідомо здійснений українською владою, щоб або знову уповільнити процес, або спробувати вплинути на його корекцію. На завершення, переговори мають шанс тривати дуже довго, і в результаті переговорів мало що стосується державних інтересів. Крім того, український уряд вкрай неохоче проводить вибори, і питання виборів постане, якщо справа дійде до припинення обстрілів, принаймні великих міст. Тож у цьому випадку, як не дивно, приватні та меркантильні інтереси української влади збіглися з державними інтересами, згідно з якими жодних поступок ворогу не може бути. Тому переговорний процес виглядає так, що буде тривалим. Незважаючи на «примус до переговорів».

Щоб зробити нашу позицію на переговорах сильнішою, наше завдання залишається незмінним: ми повинні стати сильнішими: озброєними, економічно та соціально. Щоб бути менш залежними від наших союзників.